§6. Економічне становище західноукраїнських земель

міжвоєнний період Румунія була відсталою з господарського погляду, Польща — середньорозвинутою, а Чехо-Словаччина — індустріально розвинутою країною. Однак у складі всіх трьох держав українські землі залишалися однаково відсталими й навіть економічно занедбаними. 85% промислових підприємств Західної України були дрібними, з кількістю працівників на кожному менш як два десятки. Довоєнний обсяг промислового виробництва відновився тільки наприкінці 20-х рр. Велика депресія 1929-1933 рр. болюче вдарила по промисловості. Не всі підприємства змогли відновити докризовий обсяг виробництва навіть наприкінці 30-х рр. Отже, за весь міжвоєнний період росту виробництва не відбулося.

Промисловість українських регіонів у І Іольщі спеціалізувалася на переробці сільськогосподарської та мінеральної сировини. За даними пе­репису 1931 р., в ній працювала 191 тис., а на транспорті — 37 тис. робітників. Усього в цей час налічувалося 730 тис. найманих робітників, з яких 332 тис. працювало в сільському господарстві.

Підприємства нафтодобувної, хімічної, деревообробної та інших га­лузей промисловості належали іноземному або польському капіталу. По­зиції українських підприємців були сильними тільки в кооперації. Коопе­ративний рух розвивався в Східній Галичині з дореволюційних часів та був тісно пов'язаний із сільським господарством. На початку 30-х рр. у Західній Україні налічувалося понад 3 тис. низових кооперативних осе­редків, які об’єднували до 370 тис. кооператорів. Були створені потужні кооперативні об’єднання — “Центросоюз”, “Маслосоюз’, “Центро- банк” і “Народна торгівля”. Кооперація стала економічною базою національного руху.

Панівні кола Румунії не мали ні змоги, ні бажання економічно розви­вати новоприєднані території. Навпаки, нерідко наявне з довоєнних часів промислове устаткування вивозилося в центральні регіони Румунії. Зок­рема, було демонтовано й вивезено устаткування Аккерманських трам­вайних майстерень і прядильної фабрики, а також основна частина обладнання Ізмаїльського й Ренійського портів.

Промислові підприємства Північної Буковини та Бессарабії залиша­лися, як і раніше, дрібними й напівкустарними. Не витримуючи конку­ренції на світовому ринку, вони часто розорялися навіть у часи сприятли­вої кон’юнктури. У 20-х рр. на Буковині було закрито 85 підприємств.

Економічна криза настала в Румунії ще в 1928 р. Згодом вона пере­росла в депресію, яка тривала майже до кінця 30-х рр. За умов кризи кількість промислових підприємств Північної Буковини скоротилася майже наполовину, а в Південній Бессарабії — на чверть. Робітники, яким вдалося зберегти роботу, одержували зарплату в половинному розмірі. Ще гіршим виявилося становище безробітних.

Найбільш відсталим із промислового погляду було Закарпаття. Ча­стка промислової продукції в сукупному суспільному продукті краю дорівнювала 2%, кількість зайнятих у промисловості, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. чоловік. Жодного нового великого під­приємства за два десятиліття не побудували. Іноземних і вітчизняних підприємців цікавила тільки сировина, яку можна було вивезти. Уряд Че- хо-Словаччини не бажав фінансувати промислові об’єкти в місцевостях, де не існувало кваліфікованої робочої сили.

Проблема малоземелля та безземелля завжди була гострою для українців, у своїй переважній масі — хліборобів. До Першої світової

війни ті, кому на гелі ставало тісно, виїжджали на вільні землі. Для українців Наддніпрянщини не були східні регіони імперії, починаючи з Північного Кавказ)', а для тих, хто жив в Австро-Угорщині, — Новнй світ.

Масштабна еміграція західноукраїнських селян за океан тривала і в міжвоєнний період, що було опосередкованим свідченням неефектив­ності аграрних реформ. Зокрема, в Канаду й США із Західної України виїхало близько 200 тис. чоловік. Десятки тисяч українців виїхали до країн Америки із Закарпаття, Бессарабії, Буковини.

Ухвалений у липні 1919 р. польським сеймом закон “Основи земель­ної реформи” передбачав створення “сильних, придатних для інтенсив­ною виробництва селянських господарств, що грунтуються на при­ватній власності". Держава зобов’язувалася скуповувати поміщицькі землі, ділити їх на дрібні ділянки (парцели) й продавати через банк усім бажаючим. Це була звичайна схема аграрної реформи ринкового типу, яка гарантувала в недалекому майбутньому істотний економічний прогрес у сільському господарстві.

Однак у липні та грудні 1920 р. сейм затвердив закони, які значною мірою спрямували аграрну реформу в бік планомірної колонізації “східних кресів” польськими військовими й цивільними осадниками. “Опрацьовуючи план осадниитва східних кресів, насамперед слід врахо­вувати національні мотиви, оскільки без зміцнення польськості креси не залишаться надовго в Польщі", — підкреслювалося в одному доку­менті з архіву міжміністерської комісії в питаннях військового осадниц- тва. Один із головних натхненників політики осадництва, лідер польсь­кої аграрної партії на початку 20-х рр., прем’єр-міністр Вінцент Вітос розглядав українські землі як театр воєнних дій. Упровадження в життя земельної реформи, заявляв він, “розширить кордони нашої вітчизни, зміцнить стан нашого національного володіння й посилить нашу від- порність у боротьбі за землю як за основу національної території”,

Осадники могли розраховувати на істотну допомогу держави. За за­коном від 17 грудня 1920 р., колишні воїни та інваліди, які відзначились у боях або вступили до війська добровільно й служили у фронтових частинах, могли безкоштовно отримати з державного земельного фонду до 45 га землі.

Уряд занланував надзвичайно високі темпи “осадження” колоністів на “східних кресах”: у 1921 р. — 8 тис., у 1922 — 12 тис., у 1923 — 20 тис. У тривалій перспективі передбачалося збільшити питому вагу польського населення на сході країни до 30%.

За 1921-1922 рр. осадникам на Волині було виділено 112 тис. га, на Поліссі — 113 тис. га, у Східній Галичині — близько 200 тис. га. В цих регіонах, які завжди страждали від малоземелля, така політика уряду ви­кликала колосальну соціальну й національну напруженість. Нерідко самі осадники не витримували ворожнечі, яка оточувала їх звідусіль, і повер­талися додому. Ще частіше вони не справлялися з господарством і зму­шені були підмовлятись од своїх наділів. Державна допомога надходила невчасно і не в повному обсязі.

У 1922 р. на постійне проживання в східні воєводства прибуло 5557 сімей, у 1924 — 3223, у 1925 — 788, у 1926 — 773 сім'ї війсь­кових осадників. Отже, реальні цифри поселених колоністів були далекі від затверджених планів, та й осідали на землі далеко не всі.

Хоч політика осадництва тривала весь міжвоєнний період і підтриму­валася майже всіма впливовими політичними силами польського суспільства, її підсумки не були значними. На кінець 30-х рр., як свідчить статистика, в Західній Україні налічувалося 47 тис. осадниць­ких господарств. Цього було замало, щоб істотно вплинути на національ­ний склад населення “східних крес.ів”. Правлячі кола Другої Речі Пос­политої добилися протилежного: розхитали внутрішню стабільність держави й посилили міжнаціональну напруженість у суспільстві.

Аграрна політика королівського уряду Румунії будувалася відповідно до конкретних соціально-економічних умов різних українських земель. У Бессарабії закон про аграрну реформу вступив у дію з 1920 р., на Буковині — з 1921.

Аграрна реформа в Бессарабії враховувала інтереси поміщиків, що в них у 1918 р. відібрали землю. Румунські власті після анексії краю не на­важилися відразу покінчити з результатами аграрної революції. Замість цього вони встановили високі викупні платежі, щоб селянам було невигідно користуватися поміщицькою землею. Поступово у селян відіб­рали не менш як половину одержаної в 1918 р. землі. Здебільшого вона повернулася до колишніх власників.

На Буковині, де аграрна революція не відбулася, селянам належало тільки 47% сільськогосподарських угідь. Решта перебувала у володінні поміщиків, Церкви, держави. Земельна реформа короля Фердінанда передбачала залишити у власності кожного поміщика від 100 до 250 га. Надлишок земель вилучавсь у фонд проведення аграрної реформи. Всього в поміщиків було відібрано (із викупом) понад 74 тис. га, тобто, третину їхнього земельного фонду.

Середній розмір ділянки, яку одержували українські селяни, не пере­вищував одного гектара. Колоністи з Південної Буковини та Старого королівства одержували, як мінімум, иівгектара під садибу, гектар пасовищ і 4,5 га ріллі. Верхня норма землезабезгіечення дорівнювала в них 10 га.

Як і в Польщі, політика осадництва мала лише частковий успіх. Нерідко румунські колоністи продавали землю своїм сусідам-українцям і поверталися на старе місце проживання.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. тяжко вплинула на сільськс господарство. Ціни на зернові культури істотно впали, зокрема на поши­рену в них місцях кукурудзу — майже вшестеро. Посівні площі основ­них сільськогосподарських культур скоротилися.

Високі податки й несприятлива ринкова кон’юнктура призводили до розорення селянських господарств. У Бессарабії було закладено в банківських установах майже всі господарства.

Чехословацький уряд не вдавався до радикальних змін у землево­лодінні та землекористуванні. Він викупив у поміщиків, в основному угорського походження, 29 тис. га землі. Ці землі були поділені між 32 тис. дрібних селянських господарств. Така реформа майже не послаби­ла земельного голоду.

Наприкінці 30-х рр. 103 тис. селянських господарств Закарпаття мали менше землі, ніж 703 магнатські маєтки. Через перенаселеність, дефіцит ріллі в цьому гірському краї та примітивну агрокультуру більшість селян дуже бідувала. Під час кризи 1929-1933 рр. вона була змушена брати банківські позички, щоб звести кінці з кін­цями. Але далеко ие всім пощастило врятуватися від розорен­ня й голоду.

Провідною силою українського на­ціонально-визвольного руху в Східній Галичині була Українська народ­но-трудова партія (УНТП). Таку назву вона дістала на надзвичайному з’їзді в Станіславові в березні 1919 р. Раніше, від утворення в 1899 р., ця партія називалася Українською національно-демократичною

(УНДП).

Націонал-демократи об’єднували українську інтелігенцію й духів­ництво. Серед них були такі відомі вчені та публіцисти, як В.Будзи- новський, О.Колесса, В.Охримович. У Віденському парламенті працю­вало 26 представників УНДП (вся Українська репрезентація налічувала 31 депутата). 8 із 12 членів уряду ЗУНР представляли напіонал-демо- кратів. Президентом ЗУНР став націонал-демократ Є.Петрушевич, головами уряду — члени цієї партії К.Левнцький, потім С.Голубович.

Після зміни назви колишні націонал-демократи, а тепер трудовики залишилися на державницьких позиціях. Вони визнали легітимною вла­дою в Східній Галичині еміграційний уряд Є.ГІетрушевича й підтримали його дипломатичні акції. Польську адміністрацію ця партія вважала окупаційною силою, а всі її розпорядження розглядала як неправочинні.

Поступово, однак, у складі партії набирали силу діячі, які прагнули порозуміння з Варшавою. На це впливали невдачі західноукраїнської дипломатії, яка не змогла заручитися підтримкою великих держав. Ціл­ком нова ситуація створилася після офіційної ліквідації статусу міжна­родної території, що його Східна Галичина мала за рішенням Ради послів Антанти.

21 травня 1923 р. у Львові відбувся з’їзд трудовиків. Голова партії Володимир Охримович проголосив реферат, одностайно підтриманий де­легатами. В ньому йшлося про докорінну зміну тактики. Замість побудо­ви в найближчому майбутньому незалежної Української держави В.Ох-

римович визначив іншу мету: “Мусимо домагатися повної територіаль­ної одноиілої автономії для всіх українських земель під Польщею". Це означало відмову од визнання Польщі окупаційною державою й початок діалоіу з державною владою про надання українцям автономії. Зреш­тою, автономія передбачалася рішенням Ради послів Антанти.

Автономістська концепція В.Охримовича не означала відмови од на­ціонально-державницької ідеології. Остаточною метою для партії зали­шалося створення незалежної соборної України. Гака мета не приховува­лася. Але партія бажала діяти з урахуванням з об’єктивних обставин.

Закордонна група У НТП накреслила іншу політичну лінію. Вона ви­словилася за збереження політичного керівництва у вигляді Української національної ради та уряду ЗУНР в екзилі. Керівництво УНіП з цим не погодилося й заявило, що галицький уряд перестав існувати 15 берез­ня 1923 р. разом із закордонною групою УНТП у Відні. Частина тру­довиків солідаризувалася із закордонним керівництвом й згуртувалася в незалежннпьку групу, яка перебувала під ідейним впливом Є.Петру - шевича.

Польська адміністрація на українських землях дотримувалася насту­пальної тактики й не йшла на компроміси в національному питаині. Тому позиції В.Охримовича в партії швидко послабилися. Під тиском неза­лежників у грудні 1923 р. він залишив посаду голови партії. Нове керів­ництво відмовилось од “добровільного признання панування чужої наиії на українській землі навіть на перехідний період”.

У квітні 1924 р. відбувся черговий з’їзд трудовиків, який скасував ав­тономістську резолюцію попереднього з’їзду. Він звернув співчутливу увагу на процеси в галузі національно-державного життя, що відбувалися в радянській Україні. Трудовики висловили “тверду віру в рішаючу волю золотоверхого Києва відносно долі пошматованих кордонами україн­ських земель”.

Ідея консолідації впевнено торувала собі шлях. Українська партія національної роботи (УПНР), яку в квітні 1924 р. заснувала частина трудовиків на чолі з С.Підгірським (голова), Д.Паліївом і Д.Донцовим, запропонувала консолідаційну платформу під назвою “Тези української національної політики”. Члени УПНР гуртувалися навколо журналу “За­грана”, редактором якого був Дмитро Донцов. їх часто називали “заграви- стами . В цій трупі об’єднались ті, хто не сприймав ні автономістської ре­золюції УНТП, ні радянофільських настроїв закордонної групи партії.

У тезах “загравистів” пропонувалося створити Українську національ­ну партію. Трудовики від ідеї не відмовились, але змінили назву на щшу — “Українське національно-демократичне об’єднання'' (УНДО). Йшлося про повернення до традиційної, довоєнної назви.

і

293

112. Д. Донипв

На установчому з’їзді в липні 1925 р. головою УНДО було обрано Дмитра Левицького. Для польських правлячих кіл об’єднання націона­льно-демократичних сил краю стало несподіванкою. Адже в одній політичній партії стали діяти галичани й волиняни. Відтворення “сокаль- ського кордону” не спрацювало.

У політичній платформі націонал-демократів було чітко висловлено їхнє прагнення боротися за єднання всіх українців у Польській державі, щоб у цьому єднанні здобути сили для протидії асиміляторській політиці Варшави. Програма проголошувала: “Східна Галичина з Лемківщиною, Холмщина з Підляїишям і Волинь з Поліссям мають відвічний україн­ський характер. Українське населення супроти чужинного напливового елементу являється тут подавляючою більшістю. Тому УНДО змага­тиме, щоб західноукраїнські землі супроти Польщі виступали разом як цілість і в своїй участі головну вагу прикладатиме до вдержання і розбудови одноцілого національного фронту’’.

Від 1925 до 1939 р. УНДО залишалося провідною політичною силою серед українців у Польській державі. Об’єднання змінювало тактику, але завжди залишало незмінними основні цілі: утвердження державних прав українського народу, забезпечення його права жити власним життям, не підпорядковуючись наказам із Варшави чи Москви, Бухареста чи Праги.

У іїідозні до українського громадянства від 12 липня 1925 р., ухва­леній установчим партійним з’їздом, націонал-демократи висловилися з питання, яке залишалося для них до об’єднання болючим і спірним: ста­влення до радянської України. Вони заявляли: “УНДО не може дати своєї апробати на істнуючий на Радянській Україні переходовий дик­таторський режим і однокласовий устрій, одначе признає сучасну Радянську Україну поважним і далекосяглим станом державності українською народу та вірить, що під напором свідомих українських мас та своєрідна державна організація завершиться здійсненням універсальних змагань української нації”.

Націонал-демократи, попри розбіжності в різних питаннях, були ан- тикомуністами. Політична орієнтація на радянську Україну, яку вони схвалили в установчих документах партії, мала значною мірою умовний характер. Ця умовність простежується навіть лексично: в орієнтації не на офіційну столицю УСРР, а на “золотоверхий Київ’. Вони звертали свої погляди па Київ зовсім пе з відчаю, спричиненого небажанням вели­ких держав захистити українців від асиміляторської політики Варшави. Націонал-демократи сподівалися на те, що великомасштабна ук­раїнізація, яка почалася в УСРР, сприятиме переродженню політичного режиму й утвердить справжню державність на Великій Україні.

Така позиція щодо УСРР, з якою погодилися всі, була розроблена лідером партії Дмитром Левицьким. За півроку до з’їзду в газеті “Діло" він писав: “Орієнтуючись на внутрішні сили українською народу, як практичні політики орієнтуємось на ті можливості, які в даний момент помагають як можуть реально помогти зростові отих сил. Відкидаючи орієнтацію на Москву, відкидаємо й на Харків, який став символом столиці більшовицької влади, що йшла й подекуди й нині йде в хвості Москви. Орієнтуючись на Київ, орієнтуємося на символ українства і на реальний центр усього українського духовною життя, у вірі, що той иентр у свій час стане знову і політичним центром”.

Ці рядки були надруковані 14 лютого 1925 р. За півтора місяця по тому політбюро ИК РКП(б) направило в Україну генеральним секрета­рем ЦК КІЦб)^ Лазаря Кагановича. Цей підручний И. Сталіна зробив усе, щоб найбільша в СРСР національна республіка “йшла в хвості Мо­скви . Пізніше, коли засобами державного терору московський центр винищив потенціал можливого опору, він сам переніс столицю республіки в Київ. Коли це сталося, галичани вже зрозуміли, що їхнім сподіванням на підтримку з боку радянської України не судилося справдитися.

Польща не була тоталітарною державою, хоч у тогочасній радянській пресі її інакше, як фашистською, не називали. Діяльність політичних партій не заборонялася, якщо вона не суперечила законам. Створення

УНДО як партії демократичного європейського типу змінило ситуацію в Західній Україні. Раніше тут панувала партія польської національної меншини, яка мала таку саму назву — “націонал-демократи” (“енде- ки”^). Маючи підтримку в сеймі та уряді, ендеки на чолі з Р.Дмовським і С.Ірабським вели наступальну політику на “східних кресах”.

Свій визначальний вплив українські націонал-демократи вперше підтвердили у вічевій кампанії протесту проти колонізації та осадництва 11-18 жовтня 1925 р. У повітових центрах краю відбулися ніча, на яких населення протестувало проти сваволі польської адміністрації. Було ухвалено рішення створювати окружні й місцеві комітети оборони землі.

Після цієї акції УНДО зміцнило свої позиції серед українських ку­льтурно-економічних товариств — “Просвіти”, “Сільського господаря”, “Пласту”, “Лугу”.

Авантюристична політика польських ендеків розхитувала самі осно­ви відродженої держави. В польському суспільстві нагромадилося неза­доволення парламентським безладдям. Цим скористався Юзеф Пілсуд- ський. Сили, які підтримували маршала, прагнули компенсувати зміц­ненням авторитаризму слабкість державності, що зумовлювалася в ос­новному міжнаціональною ворожнечею. У травні 1926 р. стався держав­ний переворот. Істотне обмеження парламентської демократії маскувало­ся терміном “санація” (оздоровлення).

Ю.Пілсудському, який був популярний у різних суспільних колах із часів боротьби за незалежність, справді вдалося краще налагодити функ­ціонування державного апарату й упорядкувати міжпартійну боротьбу за владу і впливи. Однак “санаційному” режимові не вдалося головне: зменшити напруження в міжнаціональних відносинах. Варшава не була готова йти на значні поступки національним меншинам.

У зв’язку зі зміною політичного режиму українські націонал-демо­крати вирішили переглянути свою тактику. На партійному з їзді в листо­паді 1926 р. була затверджена програма УНДО. На противагу лівора- дикалам партія підкреслювала, що гуртує в своїх рядах усі верстви українського народу. Інтереси окремих верств, станів і поодиноких земель мали бути підпорядковані інтересам нації.

В економічних питаннях партія виступила за надання землі без вику­пу безземельним і малоземельним селянам, перехід промислових під­приємств у власність держави, розвиток кооперативного руху, дрібних промислів та ремесел.

Положення програми про передачу землі без викупу породило великі суперечки. Теофіл Окуневський заявив, що партія солідаризується з більшовицьким розв’язанням аграрної проблеми. На це Д.Левицький відповідав так: 'Якраз тому, що ми вважаємо з нашого національного становища большевиків нашими ворогами, ми мусили, щоби рятувати наші маси від большевизму, поставити максимальну програму, бо тільки така може в очах мас протиставитись большевизмові”.

Правильність тактики українських націонал-демократів показала ви­борча кампанія в місцеві органи самоуправління 1927 р. Завдання поля­гало в тому, щоб замінити “війтову диктатуру” дієздатними органами місцевого самоврядування, в яких було б повноцінно представлено українське населення. Діючи разом із радикалами та іншими держав­ницькими партіями, націонал-демократи добилися чудових результатів. У Станіславівському воєводстві у виборах до гмінних рад українці вибо­роли 82% мандатів, у Тернопільському — 64%, у Волинському — 71%.

Набагато важче для УНДО та інших українських партій склалися вибори 1928 р. до сейму й сенату. Державний апарат прагнув перетвори­ти їх, як і вибори 1922 р., в плебісцит, що показав би високий рівень довіри до Ю.Пілсудського та його уряду. Для цього влада тиснула на не­бажаних кандидатів у депутати, змушуючи їх усуватися від боротьби за мандат, розхитували єдність українських партій, загострювали супереч­ності між національними меншинами, відверто фаворизувала польським націоналістичним партіям, грубо фальсифікувала результати народного волевиявлення. Вибори не були ні вільними, ні демократичними.

1 все-таки УНДО набрало понад 600 тис., а партії комуністичного спрямування, разом узяті, — 387 тис. голосів. Шість загальнодержав­них українських і близько 20 локальних списків отримали в Східній Га­личині 49,7%, а на Волині — 50,5% голосів виборців. Націонал-демо­крат Володимир Загайкевич став віце-маршалом (заступником голови) польського сейму, а Михайло Галущинський — віце-маршалом сенату. Головою Українського парламентського клубу було обрано Дмитра Ле- вицького.

Обмеження парламентської демократії в Польщі збільшилися після приходу до влади нацистів у сусідній Німеччині. Стиснута з обох боків могутніми тоталітарними державами, Польща мала всі підстави побою­ватися за своє майбутнє. За конституцією 1935 р. маршал Ю.Пілсудсь- кий дістав майже диктаторські повноваження. Законодавчі права сейму були істотно урізані. Однак саме цього року маршал помер, і фактична влада зосередилась у вищого генералітету, пов’язаного з впливовими політичними структурами.

За умов зростаючої загрози з боку нацистської Німеччини панівні кола Польщі визріли до компромісу в національному питанні. Польський уряд пообіцяв припинити антиукраїнську, а УНДО — антиурядову політику. В такій ситуації у вересні 1935 р. в Польщі пройшли чергові парламентські вибори.

Новий лідер УНДО Василь Мудрий перед виборами виступив у журналі “Шлях нації” з роз'ясненням платформи націонал-демократі». Ініціатор політики "нормалізації", він виклав причини, які спонукали керівництво УНДО звернутися до польського уряду з пропозицією припииити конфронтацію. По-перше, розшматованій українській нації не під силу було вести боротьбу на чотири фронти. ГІо-друге, оскільки Москва провадила послідовну політику нищення українства, його нале­жало рятувати. По-третє, польсько-українське замирення становило необхідну умову для ймовірного перетворення Західної України в держа­вотворчий чинник, якого потребував увесь український народ.

На виборах УНДО здобуло 13 мандатів до сейму і 4 — до сенату. Віце-маршалом сейму став В.Мудрий. На Волині українці завоювали 6 мандатів. Усього в сеймі нового складу вони мали 10% мандатів. Українські делегати сейму підтримали внесені урядом законопроекти що­до зміцнення національної безпеки. Зі свого боку, уряд підготував закон про амністію політичних в’язнів. Українські кооперативи “Маслосоюз’, “Сільський господар” та інші, існування яких опинилося під загрозою через руйнівну економічну політику уряду, несподівано отримали урядові кредити.

Від нормалізації відносин вигравали обидві сторони, але доброї волі національних лідерів для успіху справи було замало. Місцеві чиновники керувалися не стільки інструкціями з Варшави, скільки власними інтере­сами та уподобаннями. Під гаслами “зміцнення польськості на кресах” вони поводилися на українських землях, як завойовники. Підтримувана польським населенням, особливо колоиістами-осадниками, влада чинила насильство над українцями.

Зокрема, на Холмщині озброєні польські загони "Кракус” руйнува­ли православні храми й змушували українців переходити в католицтво. Із 389 православних храмів, що діяли на Волині до Пертої світової війни, зберігся тільки 51. Становище греко-католицької Церкви було кращим, тому що її права захищалися особливою угодою між Польщею й Ватіканом, укладеною в 1925 р. Однак греко-католицьких священиків карали за вживання української мови.

Восени 1937 р. Корпус охорони прикордоння (КОП) розпочав кам­панію насильницького перехрещування православних у католики. “Конверсійний рух” здійснювався копівцями в найбільш бруталь­них формах.