§3. Політика радянського керівництва щодо українських земель у складі Румунії

г

1 енеральна лінія цієї політики в між­воєнний період була одна: змусити королівський уряд відступитись од за­хопленої в 1918 р. Бессарабії. Для цього широко використовувався етно- політичний фактор — наявність у Румунії близько мільйона українців.

Москва постійно слідкувала за становищем на українських землях у складі Румунії, намагаючись вплинути на нього за допомогою місцевих комуністів. Бессарабська комуністична організація спочатку була части­ною РКП(б), а в 1922 р. ввійшла до складу Комуністичної партії Ру­мунії на правах автономної організації. Компартія Буковини за рішенням Комінтерну також була передана в підпорядкування КПР у 1926 р. Практичні дії цих партійних комітетів за будь-якої форми підпорядкову- вания контролювалися зрощеними з центральним апаратом Комінтерну органами державної безпеки.

У першій половині 20-х рр. місцеві й відряджені з СРСР комуністи робили основну ставку на силові дії. Загони партизанів пересувалися по всій території Бессарабії. Вони нападали на жандармські пости й приміщення сигуранци (служби безпеки), палили поміщицькі маєтки, знищували засоби зв’язку. Всього за 1918-1924 рр. в Бессарабії та на Північній Буковині було зареєстровано понад півтори сотні збройних виступів.

У 1924 р. бессарабські комуніс ти зробили спробу використат и глибо­ке невдоволення багатонаціонального населення Гіридунайського краю економічною та національною політикою влади, щоб підняти повстання під гаслами відновлення радянської влади. Великого повстання вимагали радянські дипломати, мріючи про додатковий чинник тиску на Румунію для повернення Бессарабії. У квітні 1924 р. у Відні безрезультатно закінчилася чергова радянсько-румунська конференція, присвячена бес­сарабській проблемі.

Повстання спалахнуло 16 вересня 1924 р. в Гатарбунарах. Ним ке­рував ревком на чолі з А.Клюшниковим. Повстанці захопили жан­дармський пост і розміщені в Татарбунарах державні установи. Були створені загони, які мали своїм завданням підняти на боротьбу жителів навколишніх сіл. Всього у виступі взяло участь до 6 тис. чоловік, поряд з українцями — росіяни, болгари, гагаузи, навіть молдавани. На боці влади виступили жителі німецьких хуторів і колоній.

Румунський уряд стягнув військові сили з Кишинева, Ізмаїла, Ак- кермана. Бої тривали до 22 вересня. Повстанці даремно сподівалися на допомогу з-за Дністра. Вона не входила до сценарію, розробленою в Москві.

Лише згодом, під час політичного процесу, який проходив за мурами Кишинівської в’язниці, радянський уряд і Комінтерн розгорнули пропа­гандистську кампанію, спрямовану па захист учасників повстання. Ця кампанія, котра привертала уваг)' світової громадськості до становища в Бессарабії, показувала, що її населення не мириться з анексією. Москві вдалося залучити до захисту повстанців відомих у світі людей, зокрема

1. Драйвера, А.Ейнштейна, З.Неєдли, РРоллана, Е.Сіиклера, Б.Шоу. Румунський уряд змушений був згорнути “пронес 500”. До різних термінів ув’язнення на процесі, який тривав з 1Й5 до 1929 р., було засуджено 85 чоловік.

Щоб створити джерело постійного тиску на Румунію, яка не повер­тала Бессарабію, в ЦК РКП(б) вирішили скористатися сценарієм, вперше випробуваним у 1919 р.

Навесні 1919 р. війська червоної Росії підходили до Дністра. Негай­но па його лівому березі було проголошено Бессарабську Соціалістичну Радянську Республіку. Бессарабія була розташована за Дністром, а ця “кишенькова” республіка — па Херсонщині. Ленінський уряд бажав уникиути прямої конфронтації з Румунією, тож план полягав у тому, щоб призначені для захоплення Боссарабії російські війська виступили нібито від імені уряду БСРР на чолі з І.Криворуковим. Однак більшовики зму­шені були залишити Україну, і БС РР канула у безвість майже в ту саму мить, коли народилася. Тепер И.Сталін згадав давню ідею та доручив командувачу Збройних сил України й Криму М.Фрунзе організувати молдавську автономію на території УСРР.

М.Фрунзе дав розпорядження прославленому герою громадянської війни Г.Котовському визначити межі майбутньої автономної республіки. Котовський підійшов до справи по-воєнному й змусив жителів багатьох українських сіл визнати себе молдаванами.

У жовтні 1924 р. Молдавська Автономна Соціалістична Радянська Республіка (МАСРР) була утворена. М.Скрипник та деякі інші члени керівництва УСРР прохолодно поставилися до її появи. Вони пам’ятали про претензії утвореної в 1917 р. Молдавської Народної Республіки на придністровські райони Херсонської губернії, де прожинали десятки ти­сяч переселенців з-за Дністра. У випадку повернення Боссарабії тери­торія МАСРР повинна була приєднатися до неї повністю або частково, що не викликало ентузіазму в націонал-комуністів. Найімовірнішим був частковий варіант. Всесоюзний перепис 1926 р. показав, що в МАСРР проживало 48,5% українців і тільки 30,1% молдаванів.

Утворення МАСРР вимагало активізації зв’язків з Бессарабією. 29 серпня 1924 р. політбюро ЦК КП(б)У за доповіддю голови ДПУ УСРР В.Балицького ухвалило таку резолюцію: "Просити ЦК РКП про передачу закордонної роботи по Румунії на Україну. Доручити тов.Ьалииькому це питання поставити в центрі”. Після цього голов­ний чекіст України з’їздив до Москви й привіз позитивну відповідь.

Виявилось, одначе, що ініціативи Харкова мали затверджуватися в Москві. Наприклад, харківське політбюро визнало за доцільне органі­зувати демонстративне представництво від Бессарабії на установчому з їзді рад МАСРР. Це питання належало погодити з генсеком ЦК

РКП(б).

Навесні 1925 р. українські керівники заручилися згодою Москви на створення “Союзу революційних селян Бессарабії”. Осередки цієї підпільної прокомуністичної організації планувалося створювати в бесса­рабських селах, зокрема в сільській кооперації. До розробленого в Хар­кові статуту “Союзу...’ включалося положення про те, що визволення

Бессарабії та її об’єднання з МАСРР досягатиметься шляхом боротьби на місцях, а не через втручання СРСР.

Складалося враження, нібито центр погоджувався в “румунській ро­боті” з пропозиціями Харкова й мало не завжди йшов назустріч ук­раїнським цекістам. Насправді нелегальна робота не розгорталася. “Союз революційних селян Бессарабії” ледь животів. Незабаром про нього зовсім забули.

Прагнучи утримати Бессарабію, правлячі кола Румунії шукали підтримки у великих держав. Т і були зацікавлені в збереженні “санітар­ного кордону” і йшли назустріч. У червні 1926 р. в Парижі було підпи­сано румуно-франпузький договір, за яким Франція зобов’язувалася на­дати Румунії військову допомогу в разі радянської агресії. Уряд СРСР виступив із заявою, в якій констатував очевидне: договір гарантує Румунії територіальний статус-кво й “дає і'й можливість продовжити незаконну і насильницьку окупацію Бессарабії силою зброї”.

У вересні 1926 р. за активного сприяння Великобританії Румунія ук­лала договір про дружбу й співробітництво з Італією. До договору було прикладено “бессарабський протокол” про гарантію румунських кор­донів. Польсько-румунські договори 1921 й 1926 рр. були доповнені воєнними угодами, що передбачали спільні дії в разі війни з СРСР. От­же, румунський королівський уряд забезпечив собі міжнародну підтрим­ку на випадок повторення “визвольного походу” 1919 р.

У 30-х рр. через очевидну безперспективність СРСР припинив спроби розв язати “бессарабське питання” дипломатичними засобами. Пропагандистська активність не спадала. На географічних картах Бесса­рабія включалася до складу СРСР. Проте Румунія зійшла на периферію радянської зовнішньополітичної активності. Агентура в Румунії була ма- лорозвинутою. Після приходу до влади нацистів вона дещо активізува­лася. Комуністичні організації Бессарабії та Буковини створили низку антифашистських організацій — “Лігу праці”, “Товариство червоних ре­крутів”, “Товариство друзів СРСР ”, “Антифашистський комітет” та ін. За умов запровадженого в 1933 р. надзвичайного стану вони не змогли розвинутися й довго не проіснували. Лише “Антифашистський комітет” відкрив повітові відділення у Чернівцях, Хотині, Сторо- жинці, Аккермані та Ізмаїлі.