Орієнтування по карті

Щоб не заблудиться, треба не тільки мати карту, але й уміти нею користуватися. Зорієнтуватися по карті – значить точно визначити точку, у якій ви перебуваєте.

Перш за все варто правильно зорієнтувати карту, тобто розташувати її так, щоб всі лінії на з (крайка лісу, дорога, ріка й т.п.) були паралельні відповідним лініям місцевості.

Всі карти накреслені таким чином, що верх спрямований на північ. Знаючи це й маючи компас, ви легко зорієнтуєте карту. Покладете на неї компас і потім поверніть карту так, щоб кінець стрілки, що вказує на північ, був звернений до верхнього краю карти.

Якщо компаса ні, можна скористатися другими покажчиками північної сторони (див. статтю «Орієнтування без карти»). На відкритій місцевості надійдете так. Устаньте на яку-небудь лінію, виражену на місцевості й позначену на карті (просічу, дорогу, беріг ріки й т.п.). Поверніть карту так, щоб напрямок даної лінії на папері збіглося з її напрямком на місцевості: предмети, що перебувають ліворуч і справа от лінії в реальності, повинні розташовуватися з тих же сторін і на карті.

Таким же способом варто орієнтувати карту, коли точка, де ви стоїте, розташована поблизу якого-небудь об’єкта (дерево, міст через канаву й т.п.), що добре визначений на карті й з якого видно інший орієнтир, також позначений на папері. З’єднаєте олівцем або травинкою ці дві точки на карті й повертайте карту до тих пор, поки олівець не вкаже на другий орієнтир у реальності.

Своє місце розташування на карті найпростіше визначити, коли перебуваєш поруч із орієнтиром, що зображений на карті: розташування на з умовного знака орієнтира збіжиться із точкою, де ви стоїте.

У випадку якщо точку «стояння» «прив’язати» ні до чого, наприклад у густому лесу, на болоті, у низині, її можна визначити одним з наступних способів.

1. Використання прилеглих предметів й особливостей рельєфу. Для «прив’язки» подібним способом варто зорієнтувати карту й визначити на з і на місцевості найближчі орієнтири (деталі рельєфу, вигин струмка й ін.). Потім треба знайти своє місце розташування щодо цих об’єктів на місцевості й на око відзначити на карті точку свого «стояння».

2. Промір відстані. Рухаючись по стежці або просіці (лінія, позначена на карті), можна визначити своє місцезнаходження по відстані, пройденій от найближчого орієнтира. Для цього потрібно приблизно визначити, скільки ви пройшли, і відкласти відстань на карті в потрібному напрямку.

3. Спосіб зарубок. Можна «прив’язатися» до орієнтирів, розташованим по обидва боки дороги, по якій ви йдете. Спочатку зорієнтуйте карту по напрямку дороги; знайдіть на з і на місцевості який-небудь орієнтир. Прикладете травинку (або олівець) до орієнтира на карті й, не збиваючи орієнтування, повертайте травинку навколо умовного знака орієнтира до тих пор, поки її напрямок не збіжиться з напрямком на реальний орієнтир. Місце перетинання травинки із зображенням дороги буде шуканою точкою «стояння».

.

Деякі особливості орієнтування в різних природних умовах:

Не потрібно особливої спостережливості, щоб помітити неоднаковий розвиток дерев у різних умовах. На відміну від дерев, що утворять ліс, дерева, що виросли на волі, у саду або полі, мають більше короткий конусоподібний стовбур, від якого відходять товсті суки.

Якщо спорові рослини — мохи, папороті, хвощі, плауни, а також гриби — зустрічаються на відкритих місцях, то це свідчить про те, що тут недавно був ліс.

Ліс живе своїм особливим життям, своїми «законами», які корисно знати, щоб краще орієнтуватися. Наприклад, розбираючи гніздо сірого китайського шпака, що в’є собі житло з пір’я місцевих птиць, які були тут у період линяння, або гніздо блакитної сороки, зроблене з вовни всіляких звірів – енотовидной собаки, лисиці, стовпчик, бурого й чорного ведмедя, вовка, білки, оленя,- можна скласти уявлення про мешканців тайгового лісу Уссурійського краю, у якому водяться ці своєрідні птахи – «колекціонери».

Зламані галузі, затісування на деревах, купи каменів й інші штучні орієнтири, залишені людиною в лісі, полегшують знаходження дороги назад.

Перш ніж поглибитися в ліс, треба завжди звернути увагу на Сонце, запам’ятати, з якої сторони воно розташовано. Якщо Сонце праворуч, то при виході в тім же напрямку з лісу потрібно, щоб воно виявилося ліворуч.

При затримці в лісі понад годину необхідно пам’ятати, що внаслідок обертання Землі Сонце здається сместившимся вправо. Тому, виходячи з лісу по Сонцю, якщо ми користуємося ним як орієнтир, доводиться додатково ухилятися вліво на 15° у годину.

Знаходячись у лісі, необхідно увесь час ясно уявляти собі сторони обрію й напрямок руху.

У сонячні дні орієнтирами можуть служити тіні від дерев, у похмурі – інші додаткові прийоми й предмети, зазначені в попередніх главах. Можна орієнтуватися по хмарах, що швидко несеться в одному напрямку, що протягом багатьох годин може вважатися майже незмінним.

Пересуваючись у лісі, необхідно увесь час представляти своє місце розташування, тобто запам’ятовувати по можливості свій шлях, зауважуючи по дорозі предмети, які можуть служити орієнтирами: вивернутий пень, повалене дерево й ін.

В густому лісі нерідко орієнтуються, піднявшись на високе дерево. По луні можна судити про розташування близьких стрімчаків або крутих схилів, визначивши подвоєну відстань до них за часом проходження звуку. Якщо відомо розташування річкової системи й у лісі є річки, то за орієнтир можна прийняти їх. Вийшовши на стежку, потрібно уважно неї оглянути. Б’є гілка в особу, у груди — із тропи треба піти: вона звірина й до житла людини не приведе. Заблудившись, надійніше всього повернутися по своїх слідах до вихідного пункту ходьби й орієнтуватися знову. Якщо цього зробити не можна, то треба вийти до будь-якого лінійного орієнтира — ріці, дорозі, просіці, напрямок яких відомо, застосувавши для цієї мети грубо певний перпендикуляр до обраного орієнтира. Визначити напрямок на дорогу можна по звуці минаючих автомобілів або поїздів.

Орієнтуватися в тропічному лісі набагато сутужніше, ніж у лісах помірного пояса.

Людина, що подорожує по тропічних лісах, тоне в безкрайнім, невимірному морі зелені. Здається неможливим розібратися в цьому сплетенні дерев, чагарників, ліан, эпифитов, мохів і всяких інших представників тропічної флори. Удень ліс виглядає ненаселеним, зате вночі все живе заявляє про своє існування симфонією різноманітних звуків. У вухах увесь час чути безугавний тріск, шум, шерех, цокіт, клацання, стрекотіння, присвистыва-ние й т.п. У дощові ночі так темно, що в 1-2 м зовсім нічого не видно. У такому непроникному мороці тропічного лісу особливо дивними представляються світні комахи, які так яскраво світяться, що наші світлячки можуть дати об цьому лише слабке поняття. Французький учений Г. Купин пише, що «у Південній Америці індіанці користуються світлом одного із цих комах, кукуйо; вони прикріплюють його до великого пальця ноги, щоб відшукувати дорогу або отпугивать змій від своїх голих ніг. Перші місіонери на Антильських островах, не маючи масла для ламп, заміняли його комахами кукуйо» *.

Пробиратися в тропічних лісах – велике мистецтво. Треба протискуватися крізь зарості, що поплуталися, переповзати через стовбури повалених лісових велетнів, шльопати йогами по болотному ґрунті, що чмокає, по калюжах із застояною смердючою водою. Крізь вічний півморок лісу лише іноді пробиваються бліді сонячні промені й роблять весь шлях якимсь таємничим. Доводиться прислухатися до всіх рад досвідчених провідників і виконувати цілий ряд обережностей. Необхідно натерти взуття милом, надягти спеціальні панчохи з білої бязі, які також густо натерти милом для захисту від п’явок. Хапатися за рослини небезпечно, тому що вони часто постачені колючками або листи їх настільки гострі й зазубрені, що дотик до них викликає порізи.

У незайманому лісі й у хащі бамбукових заростей людина може просуватися власне кажучи тільки по слоновым стежках, якими тварини нерідко користуються цілими сторіччями. Вони характерні залишеними слідами: стовбурами дерев, протертими до середини, місцями відшліфованими каменями, роздавленими   стеблами  бамбука,   купками гною.

Багато африканців уміють визначати по купках гною час, коли тут проходили слони. Вони наступають на них ногами або беруть шматок гною й прикладають його до щоки. Температура гною дає знати про його давнину. Якщо прикласти вухо до землі, то в радіусі 1,5 км наближення слонів сприймається як легкий землетрус.

Спостерігаючи за тваринами – мешканцями тропічного лісу, можна нерідко догадуватися про близьку присутність людини або людських поселень. Так, наприклад, Г. Стенлі пише, що чорний ібіс і трясогузка були постійними супутниками їхньої експедиції в нетрях, а коли на деревах зустрічалися ткачики й особливо їхнього гнізда, те це було вірною ознакою того, що де-небудь поблизу є село *.

Ориентирование у тропічному лісі для людини, незнайомого з місцевими умовами, є справою вкрай складним. Звичайно доводиться покладатися на досвідчених місцевих провідників, чудово знаючих «таємниці» тропічного лісу й соревнующихся своїх здатностей до орієнтування зі звичками його мешканців.

Штучні орієнтири, залишені людиною в лісі, полегшують знаходження дороги назад.

При пересуванні варто обходити лісові завали й інші перешкоди. Величезні ялини, перемежовуючись із сухостійним невеликим лісом, ростуть дивно неправильно. Точно якась невидима сила зрушує під ними землю, і вони, нахилившись, так і ростуть якось навскіс. Між деревами лежить трусок, через який надзвичайно важко пробратися. Те отут, те там шлях перепиняють померлі дерева, що застрягли при падінні серед густих галузей сусідніх ялин. Скривлений молодняк тягнеться серед повалених затиснених стовбурів. Густі крони дерев, тісно замикаючись галузями, пропускають мало світла. Узимку й улітку в тайзі панує півморок.

Щоб ланцюг у русі не розривалася, керівник повинен виробити й повідомити всім учасникам походу звукову сигналізацію (свист, окрик) на випадок, якщо. кому-небудь буде потрібно допомога або необхідно перервати рух.

При відставанні кого-небудь керівник зобов’язаний зупинити рух і почекати відсталого. У необхідних випадках повинен вжити заходів до розшуку відсталих.

Привали на відпочинок улаштовуються через певні проміжки часу залежно від складності маршруту, ваги стерпних вантажів і стану учасників походу.

Корисно знати, що вітер у лісі на відстані 100-200 метрів від опушки майже не почувається; улітку в лісі холодніше, ніж у поле, а взимку тепліше; удень прохолодніше, а вночі тепліше. Ґрунт у лісі промерзає на меншу глибину, чим у поле. Сніг у густому лісі сходить на 2-3 тижні пізніше, ніж на відкритому місці. Опадів затримується на листяних деревах близько 15, на сосні – близько 20-25, на ели-до 60, на ялиці до 80 відсотків.

Мохи й лишайники на корі дерев зосереджені переважно на північній стороні. Порівнюючи кілька дерев, можна за цією ознакою досить точно визначати напрямок північ – південь. Прагнення мохів і лишайників, розвиватися в тіні дозволяє використати для орієнтування не тільки дерева, але й старі дерев’яні будови, більші камені, скелі й інше. На всіх цих предметах мохи й лишайники поширені переважно з північної сторони.

Варто звертати увагу й на траву, що навесні на північних окраїнах галявин боле густа, чим на південні. Якщо ж взяти окремо варті дерева, пні, стовпи, більші камені, то тут, навпаки, трава росте густіше з півдня від них, а з півночі довше зберігається свіжої в жарка пора року.

У лісі в пнів, а також на болотах біля купин з південної сторони, що нагрівається сильніше, ягоди брусниці, чорниці, морошки, лохини, журавлини поспівають раніше, ніж на північній стороні. На відкритій лісовій площадці яроды й плоди в період дозрівання здобувають раніше фарбування з південної сторони. Виходить, північ буде в протилежній стороні.

Рис. 20. Орієнтування по мохах і грибам

Гриби воліють розташовуватися з північної сторони дерева, пня, чагарнику. Наприклад, на осиковому пеньку виросли скупчені сірі грибы-рядовки. Чотири капелюшки тягнуться як би з одного стовбура, і, що особливо характерно, всі вони ростуть із північної сторони пенька, це підтверджує й щільний зелений, як оксамит, мохи із цієї сторони пенька (мал. 20).

Рыжики зграями висипають із перших днів серпня в ялинових і соснових лісах, особливо в гущавині молодняку. При цьому червоні рыжики ростуть звичайно на тому самому місці рік у рік, наприклад, під однією й тією же ялиною, розміщаючись від дерева на північ і до половини східної й західної його сторони. До півдня від дерева, якщо рыжики і є, то фарбування їх уже зеленувато-синя. Поверхня грибів шорсткувата, засохла, хоча корінь і капелюшок у зламі також червоні й соковиті.

Опеньок звичайно поселяється на пнях й інших гниючих залишках дерева. Кінці грибниці (ризоморфы) виходять назовні. У нічний час кінці ризоморф опенков світяться. Ідете ви в лісовій тиші вночі по маршруті, пройденому вдень, і раптом у темряві яскраво виділяються дрібні плями білого немерехтливого фосфоричного світла, які є своєрідними світловими маяками в шляху.

Лишайники (мохи), що ставляться до роду кладонія (на півночі їх називають ягелем, або «оленячими мохами»), найбільше часто зустрічаються по борам-беломошникам, болотам й у рослинному покриві тундр. Більше темні, чим весь лишайник, кінчики його гіллястих кустиков завжди звернені на північ. Якщо йти на північ, ясно-сіра поверхня мохового (лишайникового) покриву буде мати темний наліт; рухаючись у протилежну сторону, цього нальоту не помітиш.

Мурахи влаштовують свої житла майже завжди до півдня від найближчих дерев, пнів і кущів. Південна сторона мурашника більше полога, чим північна.

Непоганим орієнтиром може служити кора дерев, що звичайно з північної сторони буває грубіше й темніше, ніж з південної. Особливо добре це помітно на березі. Але цією ознакою можна користуватися, спостерігаючи фарбування кори не одного дерева, а групи,

Після дощу стовбури сосен звичайно чорніють із півночі. Це викликано тим, що на корі сосни розвинена тонка вторинна кірка, що утвориться раніше на тіньовій стороні стовбура й заходить по ній вище, ніж по південній; кірка під час дощу набухає й темніє.

Рис. 21. Орієнтування по корі сосни

Уздовж північної сторони гладких стовбурів високих сосен високо догори простираються також темні смуги, добре помітні на більше світлій частині стовбура. Це порозумівається застоєм вологи від дощів, що довше зберігається на північної, не освітленої сонцем стороні стовбура дерева (мал.21).

Якщо немає дощу, а, навпаки, стоїть жарка погода, то сосни й у цьому випадку можуть служити орієнтирами. Треба тільки уважно придивитися, з якої сторони стовбура виділяється більше смоли. Ця сторона завжди буде південною.

Як пише Г. Федосєєв:

«Я підвів його до нетовстої сосни.

- Дивися добре, одна сторона кори повинна бути світла, як золото, інша темна, як стара осика. Бачиш?

- Бачу, добре помітно.

- Поклади мою руку на світлу сторону... Ця сторона завжди дивиться на полудень. Хіба не знаєш, що від сонця кора дерев світлішає, а від тіні темніє? Тепер сам собі скажи, де заходить сонце, туди й веди слід.

Усе виявилося просто й зрозуміло».

У більших лісових господарствах сторони обрію легко знайти по просіках, які, як правило, прорубують майже строго по лініях север-юг і схід-захід. На топографічних картах це дуже добре видно. Ліс розділяється просіками на квартали, які в нас нумеруються звичайно із заходу на схід і з півночі на південь, так що перший номер виявляється в північно-західному куті господарства, а самий останній – на південно-сході.

Номера кварталів відзначаються на квартальних стовпах, поставлених на всіх перетинаннях просік. Для цього верхня частина кожного стовпа обтісується у вигляді граней, на кожній з яких випалюється або надписується фарбою номер протилежного їй кварталу. Легко зміркувати, що ребро між двома сусідніми гранями з найменшими цифрами вказує напрямок на північ (мал. 22).

Рис. 22. Визначення сторін обрію по квартальному стовпі на лісовій просіці

Іноді по господарських міркуваннях просіки можуть прорубуватися й в інших напрямках (паралельно напрямку залізної або шосейної дороги або залежно від рельєфу). Проте й це може виявитися корисним для грубого орієнтування.

Для визначення сторін обрію придатні також вирубки, які звичайно ведуться проти напрямку пануючого вітру.

Дерева можуть повідати тайговикові про те, як міняється клімат, коли було багато опадів, а коли мало, який рік був холодним, у які роки тут проходили пожежі, коли вітер повалив сусідні дерева, скільки років тому людин рубав у цьому місці ліс і багато чого іншого.

Рис. 23. По зрізах і кільцям можна одержати в дерев цінну інформацію

30 грудня 1861 року на місці пишних лугів і полів зашуміли хвилі Байкалу. Земля «провалилася», Утворилася нова затока, що так і назвали «Провал». Це час точно засікли дерева, що ростуть тепер на його берегах, а раніше жили серед лісу, частина якого пішла під воду. Ці дерева виявив і вивчив радянський учений. Г. И. Галазий, воспользовавшийся властивістю дерев відкладати щорічно в теплу пору року нові шари деревини на стовбурі (мал. 23). Навесні й на початку літа, коли починається бурхливе сокодвижение, дерево відкладає великі волокна із широкими просвітами й тонкими стінками. У другій половині літа й восени деревні волокна стають стислими, щільними – просвіти в них вузькі, стінки товсті. Для неозброєного ока весняна деревина виглядає світлої, осіння – темної. Щороку дерево відкладає світлу й темну деревину, що на зрізі, коли спиляють дерево, має вигляд кілець. Порахуйте, скільки темних або світлих кілець, – і ви довідаєтеся, скільки років дереву.

Якщо погода була сприятлива, – дерево відкладає великі кільця, якщо суха або холодна, – дрібні (уперше це помітив росіянин учений Шведов наприкінці XIX століття).

Якщо дерево підмивається водою з однієї сторони й нахилилося, то з боку, у яку нахилилося дерево, кільця відкладаються дрібні, щільні, і деревина називається «кренєвій», із протилежної сторони, навпаки, наростають шари пухкої, світлої «тягової» деревини.

Г. И. Галазий вивчив зрізи дерев, що ростуть по берегах Байкалу, і встановив, через скільки років й якої висоти досягають найбільшого рівня води Байкалу, а це виявилося дуже важливим для будівництва гідроелектростанцій на Ангарі. Їм було також відзначене, що 40-50 річних кілець на периферії стовбура ширше тих, які в середині. Це доводило, що клімат за останні 40-50 років став багато тепліше!

У багатьох випадках, аналізуючи залишені людиною сліди, досвідчена спостерігач може відновити історію подій, що происшли, і прийти до висновків, які для непосвяченого здадуться «чудом». От один з розказаних В. К. Арсеньєвим прикладів митецького аналізу дрібних ознак:

«На шляху нам зустріло трохи порожніх зверовых фанз. У них я бачив тільки те, що помітив би й усякий інший спостерігач, але Дерсу побачив ще багато чого іншого. Так, наприклад, оглядаючи шкіри, він сказав, що в людини ніж був тупий і що він, коли різав їх, за один край тримав зубами. Біляча шкурка, кинута звіроловами, розповіла йому, що тварина була задавлена колодою. У третім місці Дерсу побачив, що у фанзі було багато мишей і хазяїн вів немилосердну війну з ними, і т.д.».

Штучні орієнтири в лісі не раз рятували заблудлих подорожан. От що пише про це С. Іванов у книзі географічних розповідей «Без доріг»:

«Практикант – студент Московського Державного університету географ С. довго кружляв у лісотундрі в районі припливів Печори – рік Гавкаючи і Юра-Яга, і тільки до вечора сьомого дня, ледве волочачи ноги, набрів на стару Печорську воргу [ ворга – оленяча стежка або дорога, по якій оленярі роблять переїзди й перегони черід з одного пасовища на інше в напрямку від узмор’я до Печори (восени) і назад (навесні) ].

Оглянувшись, він помітив спереду високу обтесану з усіх боків до густої кучерявенької верхівки ялина.

Одна-одинешенька стирчала над своїми приосадкуватими сусідками й заманливо вабила пухнатою верхівкою. Такі ялини обтісуються оленярами й указують напрямок оленячих ворг і мисливських стежок, які ведуть до місць переправи на ріках.

Заболочена рівнина помітно знижувалася до півдня, стало значно сухіше. По чистої ворге йти було легше, і студент С. зрозумів, що спускається до долини Юри-Яги... Незабаром ворга привела подорожанина, що блудив, до знакової й довгоочікуваної Юри-Яги».

На південних схилах гір і пагорбів утворення таловин відбувається тим швидше, чим більше крутість схилів.

Таке ж підтавання можна спостерігати навіть у слідах людини й тварин, залишених на снігу.

У березні-квітні навколо стовбурів окремо вартих дерев, пнів і стовпів у снігу утворяться лунки, витягнуті в південному напрямку. Навесні на звернені до сонця схилах під час танення сніги утворяться витягнуті до півдня виступи – «шипи», розділені виїмками, відкрита частина яких звернена на південь (мал. 24).

Рис. 24. Визначення сторін обрію по таненню снігу в яру, по снігу, що прилип до каменю, по лунці в дерева, по сніжних виступах

Рис. 25. Відмінювання магнітної стрілки й азимута

Сніг біля скель, більших каменів, пнів, будівель і т.д. відтає швидше з південної сторони, сильніше освітлюваної променями сонця. У ярах, лощинах, ямах він швидше відтає з північної сторони, тому що на південні краї поглиблень не попадають прямі промені сонця, що падають із півдня.

Перш ніж поглибитися в ліс, треба завжди звернути увагу на сонце, запам’ятати, з якої сторони воно розташовано. Якщо сонце праворуч, то при виході в тім же напрямку з лісу потрібно, щоб воно виявилося ліворуч.

При затримці в лісі понад годину необхідно пам’ятати, що внаслідок обертання Землі сонце здається сместившимся вправо. Тому, виходячи з лісу по сонцю, якщо ми користуємося ним як орієнтир, доводиться додатково ухилятися вліво на 15 градусів у годину.

Перебуваючи в лісі, необхідно увесь час ясно уявляти собі сторони обрію й напрямок руху. Тут основним засобом орієнтування є компас. Необхідно заздалегідь знати величину магнітного відмінювання й у шляху періодично перевіряти по небесних світилах і намічених орієнтирах правильність показань стрілки компаса. Тим самим буде виключений можливий вплив місцевих магнітних аномалій.

Топографічні карти, на яких нерівності земної поверхні й всіх місцевих предметів зображені з такою подробицею, що по них можна представити дійсну місцевість із усіма на ній предметами, можуть бути використані як путівник, для детального вивчення місцевості, а також для рішення різних дослідницьких будівельних й інженерних завдань. По таких картах можна успішно орієнтуватися.

Приступаючи до орієнтування, необхідно насамперед орієнтувати карту, тобто додати їй таке горизонтальне положення, коли всі її лінії будуть паралельні відповідним лініям на місцевості й напрямок на карті, проведене від точки стояння до якого-небудь об’єкта, збіжиться з відповідним напрямком на місцевості.

У лісі карту орієнтують по звичайному компасі, прикладаючи його до західної або східної сторони рамки карти, і, установивши її в горизонтальному положенні, повертають разом з компасом доти, поки темний кінець стрілки (при відсутності відмінювання) не встановиться проти букви З або (при наявності відмінювання) проти відліку, рівного величині відмінювання з урахуванням його знака (мал. 25). У цих випадках карта орієнтована для рішення всіх наступних завдань, що поставлені перед учасниками походу.

Після уважного вивчення на карті місцевості по обраному маршруті руху необхідно намітити собі по шляху проходження пізна добре, часто розташовані орієнтири; накреслити на карті маршрут просування (обвести кружками й занумерувати обрані орієнтири в поворотних точках, прочертити напрямку) і, заміривши транспортиром дирекційні кути всіх ділянок шляхи між орієнтирами, перевести ці кути в магнітні азимути, потім визначити по карті довжину кожної ділянки й перерахувати отримані відстані у свої кроки. Довжина ділянки від орієнтира до орієнтира при русі пішим порядком у лісі повинна становити порядку одного кілометра. Дані для рухів по азимутах зводимо в таблицю. Приклад таблиці наведений нижче.

Обраний орієнтир	Номер орієнтира	Дирекційні кути, градус	Виправлення напрямку, градус	Магнітні азимути, градус	Відстані
					у метрах	у парах кроків
Сторожка	1	23	-7	15	1557	1038
Геодезичний знак	2	338	-8	330	645	430
Курган	3	4	-8	356	1020	680
Брід на ріці	4	102	-8	94	705	470
Початок просіки	5

Підготувавши маршрут, виходимо з початкового пункту (сторожка). Надавши руху стрілці компаса, установлюємо проти відліку, рівного величині азимута першої ділянки (15 градусів), покажчик рухливого кільця. Плавно повертаємо компас доти, поки його нульовий розподіл не збіжиться з північним кінцем стрілки. Тоді візирне пристосування – покажчик рухливого кільця – буде показувати напрямок руху по азимуті першої ділянки. Вибираємо який-небудь предмет у цьому напрямку і йдемо до нього. Дійшовши до предмета, знову орієнтуємося за допомогою компаса по цьому ж азимуті й, вибравши інший предмет, продовжуємо рух у напрямку до нього. Так надходимо доти, поки не досягнемо першої поворотної точки на нашому маршруті (геодезичний знак – піраміда).

Переконавшись, що поворотний пункт дійсно і є намічений, установлюємо по компасі азимут на наступний поворотний пункт (330 градусів) і продовжуємо рух, ведучи увесь час рахунок пройденій відстані (у парах кроків, метрах, часом) для порівняння з довжиною заданої ділянки шляхи. При цьому напрямок руху періодично контролюється по компасі, а також по зорових і звукових орієнтирах, по тіні що йде й прямолінійності його сліду, небесним світилам й іншим способам.

Під час пересування в лісі забороняється курити, кидати палаючі сірники, недокурки й вибивати з курильних трубок гарячу золу. Якщо учасників походу наздоганяє велика лісова пожежа, у боротьбі з яким вони неспроможні, треба йти за ріку або на більшу галявину.

При маршрутній окомірній зйомці найкращим портативним, легенею інструментом для комплексу визначень є гірський компас. Він являє собою коробці з магнітною стрілкою й градусним кільцем, укріплену на прямокутній (квадратної) пластинці так, що діаметр кільця 0-180 градусів паралельний довгій стороні пластинки. Розподілу на градусному кільці, нанесені через 1 або 2 градуси, ідуть від 0 до 360 градусів проти ходу годинної стрілки (мал. 26, Л). Завдяки такому розташуванню підписів відлік азимута робиться безпосередньо по північному (пофарбованому) кінці стрілки (мал. 26,5). Стрілка постачена затиском (арретиром), що відкріплюють тільки перед визначенням азимута. Арретир піднімає стрілку над вістрям шпилы й притискає її до скла.

Початківців звичайно бентежить зворотне розташування сторін світу й розподілів на гірському компасі, тому ми даємо приклад отсчетов звичайним і гірським компасом (мал. 26,5)

Рис. 26. Гірський компас:

А — прилад; Б — відліки по звичайному (а) компасі й по гірському (б) при візуванні на точку (в) по магнітному азимуті 45°, ЦЮ — линяючи магнітного меридіана; В — визначення магнітних азимутів 1), 2, 3 й 4) за допомогою гірського компаса. О – точка стояння спостерігача; стрілка вказує напрямок на предмет П. азимут якого потрібно визначити

Для визначення азимута лінії маршрутної зйомки стають особою по напрямку лінії, тримаючи перед собою компас на рівні грудей у лівій руці. Направляють на око довгу сторону пластинки гірського компаса уздовж лінії. Важливо при цьому тримати руки твердо притиснутими до тіла й, візуючи, повертатися разом з інструментом. Пластинка компаса повинна бути в горизонтальному положенні, затиск (арретир) відкріплений. Якщо стрільця сильно коливається, амплітуду коливань зменшують арретиром. Відлік азимута лінії (по північному кінці стрілки) можна робити, не чекаючи остаточного заспокоєння стрілки, беручи напівсуму крайніх отсчетов з точністю до 1-2 градусів. Як показав досвід, помилка визначення азимута тут не перевершує +2 градуси.

Починаючи роботу від якого-небудь пункту, наймач бере по гірському компасі зазначеним вище способом загальний напрямок майбутнього шляху, записує азимут, замальовує навколишню місцевість і бере зарубки (азимути) видатних точок місцевості; потім зауважує й записує час і відправляється в шлях.

Досягши нового пункту, де шлях міняє свій напрямок, він зупиняється, зауважує й записує час і швидкість руху на пройденій ділянці, для перевірки бере зворотний азимут на вихідний пункт (прямій і зворотний азимути повинні відрізнятися на 180 градусів) і потім проробляє всі ті операції, що й на попередній точці: бере азимут нового напрямку шляхи, замальовує місцевість, робить зарубки на старі й нові пункти й продовжує шлях, відзначивши момент відправлення.

Робота в закритій тайговій місцевості вимагає досвіду й постійної уваги. У цих випадках доводиться в розумі зберігати враження середнього напрямку руху. У сонячні дні гарним контролем є кут між напрямком руху й сонцем (або тінями дерев).

На кожній зупинці наймач робить окомірні замальовки місцевості в довільному масштабі (трохи крупніше того, у якому буде згодом накреслена зйомка). Креслення орієнтується так, щоб напрямок шляху розташовувалося уздовж сторінки польового журналу. Всі предмети місцевості зображуються звичайними топографічними умовними знаками. Рельєф – за допомогою наближених горизонталей, які носять характер формотворних ліній. Це найбільш простий і швидкий спосіб, що дозволяє виразити характер місцевості й дає уявлення про відносні висоти, обумовлених глазомерно.

Польове креслення зйомки виробляється обов’язково в той же день, щоб на свіжу пам’ять розшифрувати все неясності в записах і замальовках і переконатися у відсутності грубих промахів, можливих при спішній роботі «на ходу».

Рухаючись по азимутах у лісі, чагарнику або на місцевості, що буяє дрібними перешкодами – ямами, густими заростями, поваленими деревами, завалами, обходити перешкоди треба по черзі: те праворуч, те ліворуч, тому що при обході тільки з однієї сторони можна швидко збитися з обраного напрямку. До того ж тут всі орієнтири одноманітні й відрізнити їхній друг від друга важко, та й поле видимості спереду обмежено декількома метрами. Тому один з учасників походу повинен іти спереду без компаса й служити для групи, що рухається за ним, орієнтиром. Наступний безпосередньо за ним учасник походу увесь час тримає в руках орієнтований по обраному маршруті компас із установленим азимутом й, націлюючись через проріз і мушку на идущего спереду, поправляє напрямок його руху, командуючи; іти прямо, ледве правее, левее й т.д. Про це ж розповідає стаття «Тунгусское диво» («Вісті», 1960, 7 грудня):

«Пробиралися ланцюжком, передній прокладав азимут, другий уважав кроки й рубав сокирою зарубки, що випливає заносив на маршрутну стрічку опис місцевості й азимут вываленных вибухом дерев. Замикав ланцюг Гена, через кожні сто метрів він робив вимір радіоактивності ґрунту. Ми йшли і йшли через чагарник, через тайгові болотца... Нарешті, крізь зарості блиснула водяна гладь довгоочікуваної Кимчу».

У закритій лісовій місцевості можна зустріти геодезичні знаки – пункти державної геодезичної мережі, які є прекрасними штучними орієнтирами. Звичайно вони розташовані на місцевості на відстані від 2 до 20 кілометрів і більше друг від друга.

У лісі при підйомі на тригранну піраміду висотою до 40 метрів або на складний чотиригранний сигнал висотою понад 40 метрів легко уточнити орієнтування, взявши потрібний напрямок по компасі.

Всі пункти геодезичної мережі йменуються по назвах місцевості, урочищ, рік, озер, залізничних станцій, близько розташованих населених пунктів і т.п. Ці назви також допомагають орієнтуванню.

Маючи на руках карту, з’ясовуємо по її градусній сітці, через скільки градусів проведені на ньому меридіани й паралелі. Потім відрізки меридіанів і паралелей градусної сітки, у межах яких розташована точка стояння, ділимо на градуси, хвилини й секунди й, провівши через неї допоміжні меридіани й паралелі, визначаємо широту й довготу цієї точки.

Ми живемо в Північній півкулі. Відстань, відлічена в градусах від екватора до Північного полюса, називається північною широтою й має знак плюс.

Географічна широта виміряється кутом між площиною екватора й стрімкою лінією в даному місці із землі, тобто дорівнює висоті Полюса миру (умовно – Полярна зірка, що завжди приблизно на Півночі) над обрієм місця спостереження. Широта по ній може бути визначена в такий спосіб.

Прикріпивши схил (нитку з вантажем) до центра транспортира, наводимо його підставу на Полярну зірку. Полярна зірка перебуває на продовженні осі обертання Землі на дуже великому видаленні від її, тому промінь візування практично паралельний земної осі північ-південь-північ, а кут ф дорівнює куту ф при точці А, тобто широті точки Л (мал.27).

Рис. 27. Визначення широти місця по Полярній зірці

По схилі візьмемо відлік градусів на шкалі транспортира й указує величину, що, кута віднімемо з 90. Результат (у прикладі 90°-30°== 60°) буде широтою місця вашого спостереження.

Середня довжина дуги одного градуса географічної широти (1/180 частина меридіана) становить 111,12 кілометра.

Полярну зірку – останню зірку у хвості сузір’я Малої Ведмедиці легко знайти по відомому всім сузір’ю Великої Ведмедиці, продовживши лінію, що з’єднує дві його крайні зірки (Альфа й Бэта) ковша, подумки відклавши цей видимий відрізок 5 разів на прямій, проведеної через ці зірки.

Напрямок на Полярну зірку збігається із щирим меридіаном під час її верхньої й нижньої кульмінації – у той час, коли приблизно вертикальна лінія, що з’єднує Полярну зірку із четвертою зіркою (Дельта) сузір’я Кассіопея й із другий від кінця зіркою (Алицар) у хвості сузір’я Великої Ведмедиці (лінія В) (мал. 28).

Рис. 28. Визначення напрямку на Полярну зірку 1-збіг його із щирим меридіаном; пристрі-2-пристосування для візира.

Для визначення напрямку на Полярну зірку в землю встромляється ціпок висотою в 1,8 метра; до неї збоку на висоті 1,75 метра прибивається навхрест, приблизно в напрямку меридіана, поперечина довжиною півметра; до її кінців підвішуються дві однакові по довжині нитки, які з’єднані внизу вантажем й утворять рівнобедрений трикутник висотою 0,7-0,8 метра (див. мал. 28). Обертаючи ціпок, сполучають нитки (вони повинні покрити зірку, їх висвітлюють ліхтарем збоку для годиться) з Полярною зіркою під час кульмінації. Якщо положення ниток може бути зафіксоване на місцевості до ранку, провешивание лінії меридіана можна виконати вдень.

Кульмінація Полярної зірки буває в різну пору року й у різні годинники. Для визначення часу байдуже, чи перебуває Полярна зірка у верхній або нижній кульмінації, і тому обидві кульмінації можна узагальнити, додавши одну годину (декретний час).

Декретний час проходження Полярної зірки через меридіан (по Ю. А. Мещерякову) дається з наближеною, достатньою точністю:

15 січня й 15 липня в 7 й 19 годин 15 лютого й 15 серпня в 21 годину 15 березня й 15 вересня в 23 години 15 квітня й 15 жовтня в 1 годину 15 травня й 15 листопада в 3 години 15 червня й 15 грудня в 5 й 17 годин

Якщо за умовами висвітлення Полярна зірка не видима простим оком під час деяких із цих кульмінацій, і в такі місяці її доводиться спостерігати не в кульмінації, то для визначення щирого меридіана треба вводити виправлення залежно від широти місця й часу спостереження; максимальне виправлення досягає на широті 50°-1 градуса 40 хвилин, на широті 60°-2 градусів 10 хвилин.

Примерно можна визначити час по Сонцю й компасу. Для цього вимірюємо азимут на Сонце; допустимо, що він дорівнює 90.90° треба розділити на 15 (двадцять четвертих частин окружності — величина повороту Землі або гаданого зсуву Сонця за одна година), одержимо 6. Додаємо одна година (декретний час) і одержуємо час 7 годин – Сонце на сході.

Азимут дорівнює 180°; 180:15=12+1=13 годин — Сонце на півдні. Азимут дорівнює 270°; 270: 15 = 18+1 =19 годин » Сонце на заході.

Сонце – самий безвідмовний, небесний «компас», коли небо не затягнуте хмарами.

Як пише А. Сосунів: – «Ні, справді, як ти тримаєш правильний шлях? Адже немає ні віх, ні примітних дерев. І компасом ти не користуєшся!

- А сонце на що? Запам’ятай, як вийдеш із нашої тайги на болото, то до полуднів тримай сонце між правим вухом і носом, а з обіду воно повинне бути строго праворуч. Саме й угадаєш».

Географічна довгота виміряється дугою екватора або паралелі, укладеної між початковим меридіаном Гринвіча й меридіаном, проведеним через точку місця спостереження.

Відстань, відлічена в градусах від гринвичского меридіана до сходу по паралелі, проведеної через дану точку поверхні Землі, до географічного меридіана, що проходить через цю же точку, називається східною довготою даної точки.

Довгота виміряється в градусах або в часі, потрібному Землі для того, щоб повернутися навколо осі на кут, що відповідає дузі, що вимірює довготу, тобто довгота є двогранний кут між площинами меридіанів – початкового й місцевого.

Щоб визначити довготу, треба, маючи годинники, поставлені за часом місця з відомою довготою, довідатися їхнє показання в місцевий полудень. Різниця в часі обох точок, переведена в градусні міри, і дасть довготу місця спостереження.

Зі співвідношення кутових мір і часу (повний оборот в 360 градусів Земля робить за 24 години, звідси кожним 15 градусам довготи відповідає одну годину часу). Корисно пам’ятати, що:

1 дуговий градус дорівнює 4 хвилинам часу 1 дугова хвилина дорівнює 4 секундам часу 1 дугова секунда дорівнює 1/15 секунди часу 1 хвилина часу дорівнює 15 дуговим хвилинам 1 секунда часу дорівнює 15 дуговим секундам

З метою визначення довготи поставте один ціпок (вішку) у точці свого стояння, а іншу в напрямку на Полярну зірку. Лінія, що з’єднує відзначені місця, буде відповідати щирому меридіану.

Поставте ваші годинники по гринвичскому (нульовому) часу (переведіть стрілки годин так, щоб вони показали час на 2 години менше московського).

Незадовго до полудня, у сонячний день, вийдіть до встановлених вішок і дочекайтеся моменту (рівно полудень), коли тінь від однієї вішки буде спрямована точно до другого. Це буде відповідати 13 годинникам за місцевим часом (може відрізнятися від цивільного за рахунок округлення до дві години на кожному годинному поясі).

Нехай, наприклад, годинники, поставлені по гринвичскому меридіані, показали в місцевий полудень 5 годин. Сонце проходить 15 градусів в 1 годину. Визначаємо кількість градусів, пройдена Сонцем за 5 годин: 15*5==75 градусів. Отже, місце спостереження має 75 градусів східної довготи.

Постійне спілкування із природою дає нам уявлення про розмаїтість рельєфу, клімату, рослинного й тварини миру, знайомить нас із більшою кількістю природних орієнтирів, які сприяють тому, щоб у тайзі не загубитися, і розвиває чудову здатність у людини «почувати» природу, розуміти її складний «мова».

«Обережність й обачність — не боягузтво, а занепокоєння за життя сотень людей. І не слід наділяти у високу романтику браваду одинаків, які зневажають принципи колективізму й дисципліни».

(Н. Койфман. Снову про героїчну безглуздість, «Радянський спорт» від 10 липня 1969 р.)