Головне – у тайзі не загубитися.

Гори, лісу, болота, ріки, рівнини не являють собою випадкового скупчення предметів й явищ. Вони характеризуються своєю єдністю, взаємозв’язком і взаємозумовленістю, які становлять їхню форму існування і є «життям» природи.

«Життя» природи проявляється демонстраціями сили й могутності в складному природному процесі або явищі: з усіма її стихійними лихами, кліматичними «капризами» й іншими природними «примхами», що загрожують людям.

Прояв легкодумства й зневажливе відношення до могутності природи приводять до дорогої розплати. Природа безжалісна до тих, хто зневажає її силами, не тільки до новачків, але й до випробуваних спортсменів, що виявили байдужність, майстрам; безтурботність, а тим більше авантюризм вона зовсім не прощає. І не слід піднімати у високу романтику браваду одинаків, які зневажають принципи колективізму й дисципліни. Серйозна підготовка може навчити поважного відношення до суворої природи, розумінню відповідальності й небезпеки, на які занадто часто вирішуються з нерозумною легкістю недбайливі, розбурхуючи масу людей і рятувальних служб для їхнього пошуку й збереження їм життя.

«Пішли двоє (отмерять лісосіки). Перший час перегукувалися. Але от Раїса крикнула – відповіді не пішло. Раїса кричала, поки голос не став застудженим і хрипким. Отоді вона й пішла. Скільки днів вона йшла, Раїса не пам’ятала. Як у тумані, плили дерева. Ніде слідів людини. На шляху зустрілася гірська річечка. Перейшла її вбрід. Крижана вода обпалила й повернула свідомість. І тоді Раїса побачила, що від її чобіт й одягу залишилися одні жмути.

Потім над нею цвіркнув вертоліт. Він пройшов не дуже високо. Раїса махала руками, кричала, довго бігла вслід. Вертоліт полетів – не помітили. Раїса не знала, що це шукають її, що її товариші з лесопункта «Високогірний», розбившись на загони, уже котрий день прочісують тайгу. Втратили надію знайти її живий, але все-таки шукають.

Зустрілася ще одна річка. На березі – мисливський курінь. У ньому сіль, сірники й запас дров. Вона розвела багаття й уперше за багато днів зігрілося. Потім лизала сіль, і це здавалося дуже смачним.

Від річки Раїса більше не йшла. Зрозуміла, що даремно, та й сил уже не було...

… І тоді вона вперше подумала, що може й не вибратися з тайги. Небо над нею було низьким і хмурим, у воді відбивалися дерева.

… Шофери лесопункта «Ороч» Анатолій Баранів й Анатолій Сериков у неділю поїхали на риболовлю. Вони забралися дуже далеко від Уськи-Орочской, загнали машину в кущі, а самі пішли до ріки. І раптом побачили жінку. Вона сиділа на березі, дивилася на них і плакала...».

Раїса Реште йшла по тайзі 17 днів, їла кору дерев, пройшла більше 200 кілометрів. Випадкова зустріч із шоферами врятувала їй життя. А зумій вона вчасно скористатися сигналізацією, коли летів вертоліт, можливо, цього тривалого блукання по тайзі й не було.

Заслуговує на увагу й інший випадок.

«Досвідчений льотчик В. Агафонов і новачок А. Новокрещенов летіли на АН-2 по звичної, знайомій трасі, майже по прямій з півночі на південь, протягом 465 кілометрів. До цього польоту Агафонов віднісся трохи недбало: не взяв бортовий пайок, унти, теплий одяг. Гірко довелося їм, коли літак здійснив змушену посадку в тайзі.

Льотчики втратили зв’язок із землею й збилися з курсу десь у середині шляху. Вони не знали, де приземлилися, на якій відстані від місця призначення. На двох виявилося 19 сірників, 5 цигарок, 4 ракети. На шостий день голод став нестерпним: доводилося жувати ремені, кору, збирати дикі ягоди з-під снігу.

Почалися пошуки. Літаки щодня прасували розбиту на зони величезну площу тайги; були сповіщені мисливці, геологи, удень і вночі не припинялися пошуки. Ніхто не міг навіть припустити, що вони підуть так далеко убік від маршруту. Якби один з них кинув товариша, напевно загинули б обоє. Обморожених, хворих льотчиків через 8 днів підібрали в тайзі мисливці П. Усольцев і С. Амзаранов... 24 листопада вертольотом їх доставили в Кежму. Тепер обоє здорові».

У цей час авіація (літаки, вертольоти) робить польоти не тільки над обжитими районами, але й над суворими, безлюдними просторами, горами, дрімучою тайгою, де не ступала ще нога людини, і над вічними льодами полярних областей.

Не виключені окремі випадки, коли екіпаж, перебуваючи над простором дикої природи, зробивши змушену посадку, приземлившись із парашутами, може виявитися на зовсім незнайомій йому місцевості, на великому видаленні від населених пунктів і від своєї обжитої бази, у найрізноманітніших природних і кліматичних умовах.

Так, наприклад, «робинзон» нашого часу – льотчиця Марина Раскова змушена була спуститися на парашуті з літака «Батьківщина» у ненаселені ліси й болота Далекого Сходу й пробути в цих умовах 10 днів.

Вона потім розповідала: «Крокую з купини на купину…Мене оточує густий, непрохідний лес. Ніде немає просвіту…Я одна…Ура! Грибы. Дійсні добротні гриби, більші міцні сироїжки. З них буде прекрасна вечеря. Намочила березову кору, приготувала з її коробочку, досить міцну й непроникну для рідини, і початку розводити багаття... Зненацька попадається цілий кущ горобини. Набираю горобини скільки можу: у хустку, кишені».

Сотні, тисячі геологів, геодезистів, топографів, гідрологів, геофізиків, географів, лісівників, охотоведов, ботаніків й інших фахівців-дослідників і будівельників ідуть у тайгову глухомань заради виконання різних народногосподарських завдань, переборюючи на своєму шляху природні перешкоди й стихії природи.

Потрібно добратися до самих віддалених куточків, щоб поставити на службу Батьківщині нові запаси корисних копалин; прошагать тисячі кілометрів, щоб покрити простори країни трасами нових доріг, далеких ліній електропередачі, трубопроводів, зв’язку й розмістити інші інженерні спорудження.

Усякий виїзд, вихід у гори, у ліс повний труднощів і ризику, тому потрібно кожній людині попередня спеціальна підготовка, що відповідає оснащення, знання прийомів орієнтування й техніки безпеки. Перебуваючи в цих умовах, людині бажано мати й уміти як мінімум наступне: аварійні запаси продовольства й особисте спорядження – ніж, компас, годинники, карту, сигнальне дзеркальце, сірники в герметичному впакуванні (вітрові або тліючі), набір рибальських приналежностей, мисливська рушниця з боєприпасами, транзисторний радіоприймач; узимку – лижі, спальний мішок і прилади для обігріву; вивчити орієнтири й місцевість у даному районі й користуватися ними для визначення напрямків по країнах світла; залишити на дереві записку, поставити віху з пучком трави й т.д. – сповістити будь-якими помітними способами напрямок свого відходу.

Перебуваючи в гірських районах, необхідно враховувати численні незвичні для людини умови гірського клімату й чатуючі його на кожному кроці небезпеки.

На людину особливо угнетающе впливає наступне: у міру підйому на гору й зниження барометричного тиску повітря знижується концентрація кисню, а це діє на склад крові; інтенсивна сонячна радіація, під впливом якої можливо загальне перегрівання організму, теплові, сонячні удари, опіки шкіри й око; опади, сильні вітри й низькі температури можуть привести до того, що людина промокне, змерзне й змерзне; сухість повітря в горах викликає втрату води в організмі, порушується теплорегуляція, запалюються слизуваті оболонки дихальних шляхів і порожнини рота. Тому перед походом у гори необхідна спеціальне тренування, щоб не допустити нещасного випадку.

Основними небезпеками в горах прийнято вважати: каменепади (скочування каменів по вузьких ущелинах), льодові обвали, лавини (маси снігу, що падають із гір), обвали сніжних карнизів, сила й швидкість плину гірських рік, сіли (короткочасні й бурхливі потоки води з каменями й брудом); тумани, снігопад, дощ, морози й вітер, що сильно утрудняють пересування й притупляющие пильність на важких місцях того або іншого маршруту.

Гори являють собою досить складне природне утворення й орієнтування у гірських умовах надзвичайно важко.

Наприклад, Н. М. Пржевальськові під час подорожей по Центральній Азії було дуже важко орієнтуватися в рідко населених місцях Північного Тибету, де стежка часто пропадала, а неправильний варіант руху приводив до тупика в ущелину й не дозволяв перевалити через високі й важкодоступні гори Тянь-Шаню або Тибету. Він писав: «Проводник-тургоут, узятий нами з Гамуннора й погано що взагалі знав... напрямок шляху, тепер остаточно спантеличився, увійшовши в гори, що не мають ніяких різких прикмет для орієнтування»... «При... нічних ходіннях... доводилося лише приблизно наносити напрямок шляху, орієнтуючись по зірках»... «З місця нашої стоянки... ми почали розшуки подальшого шляху. Для цього споряджені були два роз’їзди на верхівкових конях... Подібний спосіб (відшукання шляху роз’їздами – автор) практикувався нами багато разів згодом і майже завжди приводив до сприятливих результатів».

У період підготовки до гірського походу варто уважно вивчити по карті географічні пункти й об’єкти (будівлі й спорудження); природні, штучні елементи рельєфу місцевості і їхніх накреслень, які можуть служити орієнтирами на маршруті. Потрібно скласти ясне уявлення про взаємне розташування основних долин, хребтів і вершин, вибрати вершини, що виділяються, обриви, скелі, осипи й інші подробиці рельєфу й місцеві предмети в якості основних і проміжних орієнтирів.

Гірські ріки й струмки, що протікають по долинах, служать гарними лінійними орієнтирами. Гучний плин рік дозволяє вести орієнтування по них уночі й у туман, коли неможливо використати інші місцеві предмети. Гірські ріки, що мають швидкий плин, звичайно не замерзають, тому їхня роль як орієнтирів узимку зростає.

Гори досить зближають видимі відстані: іноді здається, що до якої-небудь гори недалеко – рукою подати, насправді ж до її потрібно йти кілька днів.

Знайомі обрису гірських вершин можуть змінитися до невпізнанності, якщо підійти до гір з іншого боку, звідки раніше вони не спостерігалися. Орієнтири часто губляться з виду.

Узимку умови орієнтації в горах значно погіршуються. Багато подробиць рельєфу, які в літню пору могли б служити гарними орієнтирами, покриті снігом і стають малопомітними. У цих умовах надійними орієнтирами можуть бути окремі скелі, обриви, стрімчаки, де сніг не затримується. Звичайно вони виділяються темними плямами на білому тлі.

Навесні на південних схилах сніжна маса як би «скуйовджена», вона утворить своєрідну «щетину», розділену таловинами. Сніжний покрив сходить із південних схилів гір швидше, ніж з північних. В окремих глибоких ущелинах на їхніх південних схилах сніг лежить протягом усього літа, образуя снежники.

При пересуванні в горах, там, де відсутні природні орієнтири або їх важко вибрати, можна застосовувати штучні орієнтири. Ними можуть бути надламані гілки, затеси на деревах, виставлені віхи, піраміди з каменів, напису на скелях (крейдою або вугіллям), предмети, виставлені на певній відстані, і інше. Такі штучні орієнтири досить характерні, наприклад, для вершини Чорного белогорья (Східні Саяны). Вершину белогорья займає кам’яне поле площею кілька квадратних кілометрів, по якому проходить тропа. Тропа ледь помітна серед великих кам’яних плит. Але коли йдеш по ній, обертають на себе увага выложенные з каменю конусоподібні стовпи, що видніються уздовж тропи. Це маяки. Деякі з них вище людського росту. У свій час їх залишили мисливці на той випадок, коли тут прийде бувати взимку.

При русі в горах по кам’янистих місцях, де взимку вітер надуває козирки снігу, а влітку й навесні зустрічаються звисаючі камені, треба бути дуже обережним. У цих місцях часто бувають гірські (сніжні або кам’янисті) обвали. Величезні камені зриваються із круч, захоплюючи за собою більше дрібні, і знищують усе на своєму шляху. Причиною зриву каменів буває штормовий вітер, різкий лемент, постріл.

Підніматися й спускатися в горах треба по прямій, а у випадку крутих й особливо кам’янистих схилів – зигзагообразно.

Рух по лісі відбувається по наміченому маршруті (без відходу убік) переважно ланцюжком з розривом 3-4 метра друг від друга щоб уникнути удару гілкою дерева, відтягнутої при русі спереду йде.

Для пересування по маршруті керівникові потрібно зауважувати на ньому й за його межами, а також роз’ясняти учасникам походу; дороги, тропи, просіки, ріки, струмки, високі дерева, інші помітні орієнтири, а при їхній відсутності робити сокирою затеси на деревах, інші замітки на прохідному шляху: обламаними гілками дерев, каменями, робити земляні кінці, залишати на видних місцях записки.