Особливості орієнтування в тайзі.
На початку жовтня 1936 року загін географа Криволуцкого повертався далекосхідною тайгою з останнього маршруту. Тут, у верхів’ях ріки Селемджи, осінь уже всерйоз узялася за діло -модрини скинули хвою, на гольцях лежав сніг, а невеликі струмочки скував лід.
Загін піднімався до вершин Турана, до бази партії оставалося не більше тридцяти кілометрів, як раптом собака, що біг поперед загону, зупинилася, насторожено понюхала повітря, вовну в неї на зашийку здійнялася сторчма. Собака не лаяв як при зустрічі зі звіром, але всім своїм видом давала понять, що спереду хтось є.
Стривожені повідомленнями в пагоні із прилеглих таборів рецидивістів, люди узялися за карабіни й, уважно оглядаючи місцевість, рушили далі. Через якийсь час у просвітах між деревами вони побачили ледве помітний димок, що піднімався от що ледь жеврів вогника. У вогника сиділа зовсім виснажена людина, на неймовірно змарнілому тілі якого висели лахміття тілогрійки. У цій змученій людині люди, що підійшли, не без праці довідалися хлопчика, що працював в експедиції, Мишу Кучерявого, зниклого в тайзі три тижні назад, безуспішні пошуки якого були вже припинені.
Встреча з людьми не зробила на нього ніякого враження -всі його почуття й емоції були подавлені крайнім ступенем виснаження й майже втрачені за час нескінченно довгого голодного шляху по осінній тайзі. Геть вимовив лише кілька фраз, після чого знепритомнів.
А три тижні назад вісімнадцятирічний робітник експедиції Михайло Кучерявый вийшов з табору одного з топографічних загонів, що вів зйомку у верхів’ях басейну ріки Селемджи. Начальник загону послав його до продуктового лабазу за продуктами, новими аэрофотоснимками й листами. От табору до лабазу вес-те біля десяти кілометрів, але глибока долина, що веде до продуктового складу, була вся суцільно завалена буреломом, і йти по з довівся б цілий день. Простіше було здійнятися нагору по схилі хребта й по кам’яному «асфальту» гольцовых вершин години за три добратися до сопки, у підніжжя якої розташовувався лабаз і чекав провідник з оленями. Все це начальник загону розтлумачив Кучерявому, і той бадьоро відправився в шлях. Із собою геть не взяв ні продуктів, ні сірників, твердо розраховуючи засвітла дійти до лабазу. Прихопив про всякий випадок тільки карабін так три патрони до нього. Миша лише півроку назад приїхав на Далекий Схід, і це було його перше літа в тайзі...
Парубок піднімався усе вище й вище по схилі. Як і положень, модриновий лес змінився темнохвойним елово-пихтовым, потім ялиця стала пропадати, а їй на зміну прийшла береза, що через якийсь час витиснула й ель. Незабаром березняки закінчився. Тепер оставалося саме неприємне – продертися крізь зарості кедрового стланика. Зате вуж потім можна вибратися на кам’янисту поверхню гольця, ходить по який одне задоволення. Однак Миша не повезло – сопка виявилася недостатньо високої, і замість гольцовой вершини вся її верхівка поростила кедровим стлаником.
Идти по цьому живоплоті – мученье. Стланик росте величезними кущами, що складаються із кривих товстих гілок, спрямованих у різні сторони й, що піднімаються невисоко над поверхнею землі. У хащі цих кущів доводилося те перелазити через галузі, то пробиратися під ними чи не рачки. Заросли становилися всі густіше й густіше, галузі виверталися з-під ніг, чіплялися за одяг, хльостали по особі. Вершину хребта накрив туман. Відчуття часу зовсім втратилося. Зненацька для Миши наступили сутінки.
Решив, що вже напевно пройшов необхідну відстань по хребті, геть став спускатися вниз до підніжжя сопки. Сподіваючись, що перебуває вже недалеко от мети, геть, щоб не плутати потурання по лесі, голосно закричав, розраховуючи почути відповідний крик. Але тайга мовчала. Геть вистрілив з карабіна — у відповідь ні звуку. Стало зовсім темно. Іти вже було неможливо — стояло перший раз у житті ночувати в тайзі одному. Миша знайшов товсту ялицю, сіл під неї й заснув.
Розбудив його голод. Було світле, але який час — геть визначити не міг: годин не носив, а сонце не показувалося. Знову пішов униз по схилі, часто зупиняючись по шляху, щоб поїсти брусниці.
Сухий лес незабаром скінчився й змінився пологим заболоченим схилом, що вивів Кучерявого до мутнуватого повільно поточному струмку. З розповідей Миша знав, що лабаз коштує біля швидкої кам’янистої річки, ніяк не схожої на цей струмок. Геть порахував його припливом і вирішив іти вниз за течією, сподіваючись, що вода приведе до лабазу. Та й от тайговиків, що працювали в експедиції, геть багато разів чув, що, якщо не знаєш куди йти, іди за течією ріки й неодмінно вийдеш до житлових місць.
Всі ці взагалі ж правильні міркування розбивалися об одна обставина, який Миша тоді не знав. Справа в тому, що гірський масив, з підйому на який почалася його подорож, перебував на вододілі басейнів Селемджи й Бурою. Рельєф цієї частини хребта був дуже складним, з безліччю оточених хащами кедрового стланика пологих вершин, улоговинок, розпадків, які розрізали схили в самих різних напрямках. У цьому місці досить відхилитися от заданого напрямку на іншою-іншій-інший-іншої-інший-десяток-інший метрів, щоб замість селемджинского басейну догодить у басейн ріки Бурою. Саме це й відбулося з Кучерявым, і тепер, випливаючи уздовж невідомого струмка, геть рухався вже не до Селемдже, де працювали загони топографів, а убік Бурою, де до найближчого селища було не менш ста двадцяти кілометрів.
Заболоченному бережу струмка не було кінця. Кілька кілометрів ненадійних купин, гнилої води, що плутають ноги галузей багна вимотали Мишу. Дуже хотілося їсти, і геть часто зупинявся, збирав журавлину; іноді попадалися вже опалі ягоди лохини. Але от, нарешті, болото скінчилося, долина звузилася, лес підступив до річки, що тепер швидко бігла по кам’янистому дну. По розповідях, на такий і був улаштований продуктовий склад. Надія на швидке закінчення походу додала Кучерявому сил.
Однак час ішов, Миша просувався уздовж той же ріки, але лабаз усе не з’являвся; на крики озивалася лише луна.
Щоб хоч небагато вгамувати голод, геть збирав ягоди. Найчастіше йому зустрічалася брусниця, але є її вже заважала оскома; іноді попадалася червона смородина й жимолость. Вони різноманітили брусничну дієту.
У сутінках, що наступили, пішов дощ. Миша забрався під густу ель і спробував заснуть. Заважали голод і сумніви в правильності шляху. Перебираючи в пам’яті подробиці свого походу, геть ніяк не міг понять, куди ж геть зайшов? Уже засинаючи, Кучерявый вирішив, що найкраще так і йти по струмку, що виведе до головної ріки, а там якщо вже не на лабаз, то на базу партії геть точно потрапить.
Выспаться не вдалося. Ніч була дуже холодної, а промоклий одяг зовсім не грів; сильно болів шлунок.
І знову цілий день геть ішов униз за течією річки, зрідка їв ягоди, а на ніч знову влаштувався під деревом.
Сле день, що дує, не приніс ніяких змін. Тільки усе сутужніше ставало пересувати ноги по заболоченому ґрунті так пробиратися крізь густий заплавний лес. Кілька разів з-під ніг вилітали рябчики, часом зустрічалися глухари, але що користі — був б дріб, а те той^-те-карабін-те заряджений кулею. Один раз геть все-таки не витерпів і витратив останній патрон у марній спробі підстрелити глухаря.
Упевненість, що ще небагато, і геть дійде до бази партії, що переросла в упертість, що зовсім засліпило його й гнало усе далі вперед.
Чергова голодна ніч була жахлива. Його переслідували голодні бачення, галюцинації, марення. Біль розривав шлунок.
Ранком нічні кошмари пройшли, але легше от цього не стало. Миша вперше за все це час звернув увагу на сонце й не повірив своїм очам. На піднебінні відбувалося щось неймовірне. Сонце зійшло на западе й повільно направилося до півночі. Миша довго ще не міг вирішити: чи дійсно геть бачить все це наяву, або коштує прокинуться, і сонце виявиться там, де йому положень бути? Але от наступив день, а сонце як і раніше рухалося через північ до сходу. Нарешті, похолодівши, геть зрозумів, що з ним трапилося й що всі ці чотири дні геть ішов у протилежному от бази напрямку.
От голоду шуміло у вухах, глава міркувала із працею, але думка, що можна зрізати кут, перевалив через невеликий хребет, і скоротити шлях до донесе, що веде до бази партії, здалася абсолютно вірної.
Цей неймовірно важкий для голодної людини шлях зайняв ще два дні. Перед очами увесь час стояла якась каламуть, Миша часто падав і тут же засипав, все тіло сковувала нелюдська утома, боліли суглоби. Всі так само мучив голод. Брусниця пропала, іноді вдавалося поїсти смородини. Нарешті геть спустився в довгоочікувану долину й тільки тут з жахом усвідомив, що річка, що лежить на її дні, теж належить усе до тому ж басейну Бурою, оскільки тече вона на південь. Два дні пекельних зусиль виявилися загубленими дарма. Геть знову помилився. Знесилівши, Миша впав на землю. Тепер оставалося тільки одне – повертатися назад і йти по ті шляхи, по якому вже пройшов. Снову довелося переборювати, здавалося, нескінченний підйом до вододілу. Випав сніг, укривши тайгу білою товстою ковдрою. Михайло все йшов і йшов. Всі почуття притупилися, наступила байдужність. Ноги пересувалися автоматично, так само автоматично геть нахилявся за брусницею, зрідка видневшейся з-під снігу, і клав її в рот. Шлунок боліти перестав, притупився й голод. Ночувати на снігу було неможливо, і геть, помітивши похиле або напівупале дерево, стряхивал з його сніг, лягав грудьми на стовбур і відразу ж засипав.
Лісова звірина, начебто знаючи, що людина не небезпечна, увесь час попадалося йому на очі — це білки, то рябчики, то лосі. Сніг був поцяткований слідами тварин. Один раз, прокинувшись, геть побачив біля дерева, у який спав, ведмежу тропа.
Дні й ночі остаточно перемішалися. Миша знав тільки, що йти потрібно по цій донесе й хоч що-небудь є. Геть перепробував кору всіх чагарників, їв насіннячка ялинових і модринових шишок, жував траву. Час от часу доводилося роззуватися й відтирати замерзлі пальці ніг. На березі той з річечки, до якої спустився на другий день свого шляху, геть ледь не змерзнув. Втративши вночі свідомість, Миша отямився лише тому, що в цей день виглянуло яскраве тепле сонце й відігріло його. Одна нога зовсім нічого не почувала, і її довелося довго відтирати. На галявині з поваленими деревами геть сушив одяг й, зігрівшись на сонечку, кілька разів упадав у забуття.
Його пам’ять майже не зберегла спогадів у тім, як геть піднявся по схилі, як багато годин повз по кедровому стланику.
К результату третього тижня геть добрався до лабазу. Довго й важко вповзав по сходам — відморожені ноги розпухнули й боліли, а коли виявився усередині, уперше за всі ці дні з його очей полилися сльози — лабаз був порожній. До тому часу продукти з лабазу забрали. Це обставина, в остаточному підсумку, урятувало йому життя — накинувшись на їжу, геть погубив би себе сам. Відсутність продуктів так розбудувало його, що не обрадували навіть знайдені тут же сірника.
От лабазу до бази партії була набита тридцатикилометровая тропа. Переночувавши, Кучерявый вирішив повзти по з на базу. Надія й неймовірна воля до життя усе ще підтримували змучене тіло. Через майже двоє діб на нього наткнувся загін Кривого-луцького.
Історій, подібних цієї, у літописі тайгових експедицій чимало. Всі вони починали з того, що людина губила уявлення про своє місцезнаходження. Якщо орієнтування вдавалося відновити протягом хвилин або годин, то ця подія оставалося в пам’яті як прикре непорозуміння, через якого був загублений час і подовжився шлях. У тих же випадках, коли не виходило встановить своє місце розташування навіть за кілька днів, події часом приймали трагічний характер.
Одна з найпоширеніших причин, по яких мандрівники попадають у різні екстремальні ситуації, – це втрата орієнтування. Наочний і досить показовий приклад т-історія, розказана вище. У цьому, здавалося б, окремому випадку дуже багато важливих деталей, на які просто необхідний звернути увагу.
Перше ж, що впадає в око в цій історії, – людина пішла в тайгу один. Мова тут іде в подіях, що відбулися в середині тридцятих років, коли досвід експедиційної роботи був ще не великий й у тім, щоб відправити однієї людини в тайгу, не бачили нічого особливого. Сучасні інструкції забороняють це категорично. Звичайно, лісники, мисливці, єгері ходять поодинці в самі глухі лісові місця. Але всі ці люди мають величезний досвід, як правило, виросли серед лісу, стаючи ч от року усе більше самостійними в тайзі. Хочу підкреслити, відправлятися в тайгу поодинці, прочитавши пару книжок, не довідався її, не походив з більш досвідченими людьми, – верх нерозсудливості.
Друге, що привертає на себе увагу момент в історії з Мишей Кучерявым, – збираючись у шлях, геть не взяв із собою практично нічого. Будь у нього компас, то в тумані, продираючись крізь зарості стланика, геть не збився б зі шляхи або набагато раніше помітив би свою помилку. Сірників геть теж не взяв і тому не міг не обігрітися, не обсушиться, ні, що саме головне, розкласти сигнальне багаття, щоб подати знак пошуковим групам і самопольотам. Добути вогонь за допомогою карабіна геть не догадався. Оскільки йти йому було недалеко, не взяв геть і продуктів.
Свідомість того, що шлях недалекий, і впевненість у тім, що пройти його вдасться швидко, а тому можна йти налегке, не взяв навіть самого необхідного, багато разів підводили мандрівників. Часом перехід, розрахований на яких-небудь пари годин, розтягувався на кілька днів. Тому навіть у найпростіший з виду маршрут предмети першої необхідності краще взяти із собою.
Ще кілька характерних помилок, які зробив Миша, - це помилки в орієнтуванні. Перший час геть не міг контролювати напрямок свого руху – не було сонця, але потім абсолютна впевненість у правильності обраного шляху не дозволила йому перевірити себе по сонцю. Усвідомивши, що заблудився, геть не захотів відразу повертатися назад по власних слідах, а вирішив скоротити шлях, зрізавши кут (це досить поширено серед заблудлих людей і рідко дає гарний результат).
Разом з тим геть не піддався паніці, не став гарячково метатися по лесі зі сторони убік, а по мер своїх ще не дуже більших знаний і підірваних голодом сил спробував спокійно й розважливо розібратися в сформованій ситуації, згадати важливі обставини й подробиці свого шляху. Тільки завдяки цій розважливості геть, хоч і не відразу, зміг знайти дорогу у вже засніженій і тому майже невпізнанній тайзі.
І, звичайно, вражає виняткова стійкість цієї людини. Адже геть перший раз потрапив у тайгу. Практично нічого в з не знав. Три тижні без їжі й тепла. Спав на голої земля, їв лише ягоди, не знаючи других їстівних рослин, полює не міг. гриби, Що Зустрічалися, приготує було не на чому. Геть не припускав, що із-за нього призупинять всі роботи і його будуть шукати й з повітря, і на земля. Так що навіть такої моральної підтримки геть був позбавлений. Один лише вольовий настрой допоміг йому переломить настільки безвихідну ситуацію, а всі навички й знання замінила незвичайна твердість духу й віра у власні сили. І це, мабуть, саме нетипове в даній історії.
Дуже часто заблудлий у тайзі людина поводиться так, як описав Д. Кольєр у своїй повісті «Троє проти нетрів». «Людина, збившись зі шляхи в лісовій хащі, усе більше й більше губить орієнтування, легко переходить грань між тверезою розважливістю й пропасною панікою. Збожеволівши, мечеться геть по лесі, спотикаючись у купи бурелому, падає й, здійнявшись, знову поспішає вперед, уже не думаючи у вірному напрямку, і, нарешті, коли фізична й розумова напруга доходить до межі, геть зупиняється, не в силах зробити ні кроку».