2.Особливості використання критерію оцінки «Причетність пам’ятки до інших пам’яток історії та культури» для різних видів пам’яток.

Причетність пам´ятки до ін­ших пам’яток історії та культури – універ­сальний критерій, який вказує експерту на можливість підвищення якісної оцінки пам’ятки за рахунок того, що вона тим чи іншим чином причетна до інших важливих пам’яток. Подеколи пам’ятки набувають цінності лише завдячуючи такій причетності.

Критерій фрагментується на три рівня для ранжування за його значимістю при вирішенні питань причетності досліджуваних об’єктів до інших пам´яток, колекцій, зібрань, комплексів (ансамб­лів). Перший – пам’ятка, непричетна до памяток історії та культури, або така інформація відсутня. Можливо також, що інформація не береться до уваги у зв´язку зі специфікою експертного завдання. Пам´ятка причетна до інших памяток історії та культури місцевого значен­­ня (1). Другий – пам’ятка, причетна до памяток історії та культури національного значення (2). Третій – пам’ятка, причетна до памяток історії та культури світового значення (4). Для оцінки памяток за цим критерієм необхідні документальні свідчення фахівців або речові свідчення.

№10

1. Різновиди показників вартості та принципи оцінки пам’яток культури.

Можливість використання різних баз оцінки є важливим елементом для динамічного прогнозування вартості. Суб’єктивні фактори мають сильний вплив на результати цього прогнозування. Фактичні показники вартості у актах купівлі-продажу ніколи не співпадають з прогнозованими показниками.

При оцінці якості та вартості культурних цінностей на основі дедуктивної теорії посилаються на аксіоматичний принцип або закон: “Вартість культурних цінностей є тим більшою, чим більше позивної інформації про них”. В результаті розраховується індекс соціокультурної цінності та здійснюється загальна класифікація пам’яток культури.

Гуманістична теорія оцінки висуває на перше місце індивідуальні потреби споживача і його фінансові можливості, розглядаючи при цьому того самого споживача як цілісний елемент суспільства, і застосовує принцип доцільної достатності для задо­волення його особистих потреб. Ідеально розсудливий споживач не хоче платити більше, ніж він може собі дозволити для задоволення певних обрядо­вих потреб, і його не може дуже цікавити вартість матеріального носія, якщо природа його потреб є гуманітарною по суті.

Дистрибутивна теорія – покладається на принцип: “чим вище рівень соціальної актуальності ідеї опредмеченої в пам’ятці культури, тим більша її цінність». Таким чином обраховується індекс соціокультурної цінності, загальної актуальності й виховної значимості пам’ятки.

Для предметів або об’єктів культурної спадщини, за базу оцінки слід приймати показники вартості що співпадають з витратами на його щорічну охорону, або показники мінімального рівня заробітної плати. Перший є вмотивований мінімальною вартісною оцінкою готовності власника зберегти пам′ятку. Другий – визначає встановлений державою базовий рівень для підтримки існування індивіду. Саме для нього такий показник є найбільш вмотивованим. Обидві бази оцінки є повністю обґрунтованими та відокремленими від вартості матеріального носія і можуть використовуються експертами при побуду­ванні цінових прогнозів для пам’яток, що відповідають різним рівням споживання. Останнє дозволяє суттєво розширити можливості мотивування баз розрахунків в тих випадках, коли це неможливо зробити іншим шляхом. При прогнозуванні вартості пам’яток культури існує можливість використання у якості бази оцінки інших обґрунтованих величин, наприклад, величини вартості земельної ділянки, на якій розташована пам’ятка, вартості витрат на демонтаж пам’ятки з метою її перенесення у інше місце й так далі.

Можна спостерігати поступове і суттєве зменшення абсолютних розрахункових величин розра­хо­ваних баз оцінки відповідно до збіль­шення рівня показника соціокультурної цінності. Показник розрахункової бази оцінки обчислюється шляхом співвідношення величин показника рівня споживання до показника соціокультурної цінності. Це свідчить про можливе існування закону обов'яз­кового зменшення вартості об'єкта як матеріального носія у разі зростання його соціокультурної цінності.