виявлення, – мисленням. Ці субстанції можуть єднатися, утворюючи живі організми, чи існувати окремо, утворюючи світ фізичних тіл та світ вільного духу, – божественний світ. Найдовершенішою формою буття є Бог, який існує сам із себе, є причиною самого себе.

Субстанція світу, що існує просторово, – матерія, яка не може наповнювати простір, існуючи нерухомо. Вона завжди у русі, що зобов’я- зує нас заперечувати теорію атомарної будови світу, бо інакше ми повинні визнати нерухомі частинки – найменші та неподільні елементи буття (атоми). Рух кожного тіла (Декарт розглядає тіла лише механістично) відбувається з причин, які лежать за межами даного тіла. Вітрильник рухається завдяки дії вітру, завдяки течії рухається водяний млин, ядро вилітає з гармати завдяки згоранню пороху тощо. Користуючись цим принципом, він заперечує можливість існування порожнечі. Декарт висуває питання про перший поштовх, який надав рух усім тілам. Суб’єктом цього поштовху він визнає Бога.

Дуалізм Декарта зробив можливим двоїсте тлумачення його вчення, яке швидко розповсюдилося та знайшло багатьох послідовників у Європі. Раціоналізм Декарта, як однобічне розуміння логічного характеру математичного знання, не став загальновизнаним напрямком у світовій філософії. Він мав як прихильників, так і супротивників. Одним з перших, хто піддав змістовній критиці раціоналізм Декарта, його вчення про “вродженні ідеї”, був Джон Локк.

4. Розвиток сенсуалістичної філософії

Джон Локк (1632-1704) відомий як творець класичного сенсуалізму, творець трактату “Досвід про людський розум”. За своєю сутністю філософія Локка має антидекартівське спрямування.

Локку першому вдалося довести, що мислення загального ґрунтується на чуттєвому сприйнятті сущого та сутності, що знання загального та істина побудовані на досвіді. Сенсуалізм у теорії пізнання Локка тісно пов’язаний з методологічним емпіризмом: він визнає роль розуму, однак обмежує його значення. Функція розуму полягає, за Локком, у комбінуванні емпірично створених суджень. Він заперечує існування “вроджених ідей” і стверджує поняття “рефлексу”. Продуктивним методом створення наукових знань визнається дедуктивний метод Декарта.

Душа людини (мислення), на думку Локка, позбавлена вроджених ідеальних структур, ідей, понять, принципів. Він проголошує душу “чистим аркушем”, на який лише досвід накладає свій відбиток.

Дж. Локк розуміє досвід насамперед як вплив речей навколишнього світу на нас, на наші чуття. Разом з цим виділяє досвід внутрішній– як діяльність душі, думки. Ідеї, які виникають через зовнішній досвід,

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

84

він називає чуттєвими; ідеї, які витікають з внутрішнього досвіду, – рефлексіями. Як зовнішній, так і внутрішній досвід призводить до виникнення лише простих ідей: про присутність чи відсутність чогось, властивостей твердого чи м’якого, корисного чи шкідливого тощо. Для виникнення загальних ідей потрібні міркування. Однак міркування не становлять собою сутності душі, бо душа може існувати і без міркувань (у тварин, комах). Міркування – це певна властивість людської душі, тому їх не можна визнати первинними, як вважав Декарт. Складні ідеї, як, наприклад, поняття субстанції, виникають на базі сприйняття сукупності таких простих ідей, як вага, форма, колір тощо. Сукупності простих ідей повторюються, внаслідок чого виникає уявлення про щось таке, що є носієм цих ідей.

Дж. Локк запропонував поділ якостей на первинні та вторинні, уявлення про які виникають на підставі зовнішнього досвіду. Первинні якості виникають через вплив на наші органи чуття об’єктів з різноманітними властивостями. Вони свідчать про різноманітність світу. Такими визнаються просторові властивості, маса, рух тощо. Уявлення про вторинні якості виникають внаслідок різноманітності наших органів чуття: смак, колір, запах, звук тощо. Ці властивості існують лише для нашої свідомості, наших почуттів. Виокремлення первинних і вторинних якостей Локк визнає найважливішою проблемою філософії, науки, бо якщо перші є реальними сутностями світу, то другі – лише номінальними, а люди часто не бачать різниці між ними і приписують дійсності такі властивості, яких реально не існує.

Відмінність реальних і номінальних сутностей спрямовує думку Локка на перегляд існуючих класифікацій буття, традиційних принципів створення таких класифікацій. На думку Локка, реально існують лише індивідуальні об’єкти як носії властивостей. Різноманітні роди, види, класи, групи визнаються лише номінальними поняттями, що фіксують властивість різних речей бути схожими. Разом з тим схожість не можна визнати суттєвою ознакою, бо це є номінальне визначення, яке не завжди відповідає реальним властивостям речей.

Дж. Локк відрізняє два ступені знання: правдоподібне та беззаперечне. Беззаперечне знання є продуктом мислення, міркування. Воно не може бути отримане шляхом безпосереднього зовнішнього досвіду. Правдоподібне – продукт безпосереднього емпіричного досвіду. Таке знання дає відповідну думку, яка ще не пройшла процедури міркування, порівняння з іншими думками. Саме беззаперечне знання має наукове значення. Це знання має три стадії: спекулятивну (інтуїтивну, яка опирається на узагальнююче мислення внутрішнього досвіду); демонстративну (така, що є міркуваннями над даними зовнішнього досвіду); чуттєву (яка керується уявленнями безпосереднього чуття).

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

85

Поширення сенсуалістської методології Локком на пізнання суспільних явищ дає змогу внести зміни у поняття“природного стану людей”, яке запропонував Т. Гоббс. Дж. Локк стверджує, що природний стан – це не війна усіх проти всіх, а стан рівності між людьми, що забезпечується необмеженою свободою особи робити із собою та своїм майном усе, що завгодно. Обмеження накладається лише на право обмежувати свободу іншої людини. Через те і влада, яка дається суспільною угодою володареві, не є абсолютною. Вона завжди обмежена– іноді більше, іноді менше – природними законами. Таке поняття природного стану людей дає змогу створити поняття доцільності розподілу влади, яке стало базовим для усіх сучасних демократичних конституцій, на “законодавчу”, “виконавчу” та “федеральну”. Відношення між ними будуються на системі противаг, зумовлених суспільною угодою обмежень однієї влади іншою. В основі угоди лежить право обох сторін, у випадку невиконання тих чи інших положень, розірвати її.

Філософія Локка настільки вплинула на світогляд англійців, що сьогодні їм часто вказують: “для англійців висновки, побудовані на спостереженні емпірії, означають те саме, що і філософствування”. Вплив Локка на світову філософську думку визначається тим, що після нього філософія, відокремлена від здорового глузду, який спирається на дані чуттів, визнається схоластичною і не вартою уваги.

Представниками сенсуалістичної філософії, крім Дж. Локка, були й інші філософи. Наприклад, Джордж Берклі (1684-1753) послідовно досліджує можливості чуттєвого пізнання дійсності, наслідуючи головні принципи філософії Локка, водночас висвітлюючи слабкі місця сенсуалізму матеріалістичного. На основі роздумів про властивості субстанції як носія властивостей речей Дж. Берклі робить висновок, що субстанція принципово не дана чуттям. Натомість він схиляється до думки, що саме людські чуття є основою, субстанцією речей, які сприймаються як сукупність різних властивостей. У своїй першій праці“Досвід нової теорії зору”, спираючись на наукові дослідження роботи ока, оптичні пояснення процесу бачення, Дж. Берклі робить висновок, що людське око принципово не здатне щось бачити без відповідних ідей речей. У праці “Трактат про принципи людського знання” Дж. Берклі робить остаточний висновок, що субстанцією може бути лише дух чи суб’єкт, який сприймає чуття. Щоб довести це, він використовує аналіз різних чуттєвих властивостей людини і стверджує, що чуттєве сприйняття кольорів, руху, смаку, форм речей неможливе без відповідних ідей, котрі повинні бути присутніми до самого сприйняття речі чи виникати водночас із чуттями. Вказуючи на суперечливість ситуації, коли ідея може існувати до сприйняття речей (бо мати ідею фактично означає

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

86

наявність чуттєвого сприйняття), Дж. Берклі проголошує помилковою думку про можливість існування матеріальної, немислячої субстанції.

Усі речі є “комплексами наших чуттів”. Їх існування можливе лише завдяки нашій свідомості. Тому для Дж. Берклі важливо вирішити проблему, звідки ці “ідеї” виникають у наших думках. Дане питання наштовхує Дж. Берклі на необхідність обмеження абсолютності створеної ним філософської позиції суб’єктивного ідеалізму вченням раціоналістичного порядку про світ як результат однієї верховної духовної причини – Бога.

Відповідним чином визначає Дж. Берклі зміст природознавства як неадекватного пізнання, створеного Богом. Визнаючи, що єдиною причиною різних явищ можна назвати тільки дух, Дж. Берклі стверджує лише теологічну мудрість та істину. Аналіз вихідних понять природознавства (причинність, рух, сила, простір і час) Дж. Берклі підсумовує твердженням, що поняття “причина” емпірично ніяк не доводиться. Ми лише користуємося поняттям про причину як ідеєю причини, а не відкриваємо такого феномену поза суб’єктом, бо для доведення при- родничо-науковим способом потрібно послідовно перевірити всі можливі варіанти причин, чого ніхто ніколи не робив. Поняття простору і часу Дж. Берклі визнає у випадку узгодження досвіду суб’єкта щодо різних відчуттів: одні після інших, другі поряд з іншими.

Намагання Дж. Берклі уникнути соліпсизму (визнання єдиною реальністю свідомості суб’єкта, уявою якої є світ) було нездійсненним за збереження створених ним філософських позицій. Тому наприкінці свого життя Дж. Берклі починає схилятись до класичного об’єктивного ідеалізму, взірцем якого він визнавав Платона.

Давид Юм (1711-1776) теж продовжує традиції англійської школи сенсуалізму. На відміну від Локка (який вбачав джерело наших чуттів у реальності поза суб’єктом) та Берклі (який вбачав джерело наших чуттів у духові або божестві), Д. Юм вважає, що неможливо довести остаточно ні точку зору першого, ні точку зору другого філософа.

Д. Юм робить спробу керуватися лише тим, що можна довести емпіричним шляхом, відкидаючи гіпотетичні тлумачення. Тому він визначає, що людина може оперувати лише змістом наших чуттів, а не поняттям про їх субстанцію. Наше сприйняття світу не дає можливості довести ні його існування, ні його відсутності. Така агностична позиція обґрунтовується у відомих творах Д. Юма “Трактат про людську природу”, “Дослідження людського розуму” та інші. Усі “духовні сприйняття” він розділяє на два різновиди: перший охоплює більш сильні і визначається терміном“враження”, які діють під час бачення, тактильного відчуття тощо; другий – ідеї (уявлення), які він визнає менш

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

87