Несвідоме або підсвідомість – це все те, що знаходиться за межами нашої свідомості, хоча належить до сфери психіки. Доречно зауважити, що Фрейд не був першим дослідником сфери несвідомого. Переорієнтація в європейській культурі на дослідження несвідомого багато в чому завдячує творчості Шопенгауера та Ніцше з їх вченнями про волю як первинну реальність.
Психоаналіз акцентує увагу на тому, що поведінку дорослої людини багато в чому визначають переживання дитячого віку, які були “забуті” та витіснені зі свідомості. Вони продовжують існувати в підсвідомості та зумовлюють страждання людини, розростаючись іноді до значних психічних порушень. Кожна доросла людина носить у собі багато комплексів, страхів, забобонів, котрі іноді проявляються в вигляді дивацтв, а часом набувають антисоціального характеру. Аналізуючи подібні несвідомі глибинні переживання пацієнтів, які стали причиною неврозів, представники цього напрямку вважають, що первинним джерелом життєвої активності є сексуальний інстинкт – “лібідо”. Лібідо – це універсальна енергія сексуального бажання, що є загальним джерелом почуттів, бажань, глибинною причиною поведінки людини як суспільної істоти. А для реалізації людини в суспільстві сексуальна енергія повинна бути сублімована у творчу енергію.
Основними категоріями у психоаналізі виступають: Я (свідомість), Воно (надсвідомість), Над-Я (цензор); колективне несвідоме, котре складається із сукупності архетипів– таких структур психіки, які визначають поведінку всіх представників людського роду; відчуження, любов, що є більш важливими, ніж біологічне бажання та матеріальна потреба.
6. Релігійно-філософські концепції
Сучасна релігійна філософія не є єдиним цілим. Під впливом різних віросповідань вона розподіляється на ряд філософських шкіл, концепцій, доктрин, типів мислення. Виходячи з цього можна говорити про християнську, іудаїстську, мусульманську, буддійську, ламаїстську та інші релігійні філософії.
У рамках християнства існують і розвиваються католицька, протестантська і православна філософії. Кожна з них має свої особливості.
Під визначення релігійної філософії звичайно підпадають такі філософські школи, як персоналізм – Е. Мунье (1905-1950), М.О. Бердяєв
(1874-1948), Л.І. Шестов (1866-1938) та інші; християнський еволю-
ціонізм – Тейяр де Шарден (1881-1955); неопротестантизм – П. Тилліх
(1886-1965), Р. Бультман (1884-1976) та інші; неотомізм – Ж. Маритен (1882-1973), Е. Жильсон (1884-1978), Ю. Бохенський (1902-2005) та інші.
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
152
Релігійна філософія вже за визначенням поєднує всі проблеми з вченням про Бога, як досконале буття, абсолютну реальність, чия вільна воля простежується в історії та культурі. Проблеми розвитку гуманізму пов’язані з історією розвитку християнської релігії. Усі питання етики, естетики, космології проглядаються через призму християнського вчення. Велику роль відіграють у релігійній філософії проблеми поєднання Віри і Розуму, науки і релігії, можливості синтезу філософії, теології та науки при визначальному впливі теології.
Центральна проблема сучасної релігійної філософії – проблема людини. Як ставиться людина до Бога? Яка місія людини в історії, у чому зміст буття людини, зміст уболівань, зла, смерті – явищ, що, незважаючи на прогрес, так широко поширені?
Неотомізм. Найбільш представницькою, широко розповсюдженою у наш час, є філософія неотомізму, заснованого на вченні італійського теолога Фоми (Томмазо) Аквінського (1225-1274).
Представники цього філософського напрямку: французи Жак Маритен, Етьєн Жільсон, Юзеф Бохенський, австрієць Густав Веттер, поляк Керел Войтила – Папа Іван-Павло ІІ та інші.
Теоретичним центром з розробки філософії неотомізму є Академія святого Фоми у Римі, католицький університет у Фрейбурзі (Швейцарія), католицькі університети у Вашингтоні, Парижі, Мадриді, Торонто, Оттаві та ін. Родоначальником неотомізму є Фома Аквінський, його теологічне вчення, яке Енциклікою Папи Льва ХІІІ (1879) визнано єдино істинною філософією, що відповідає усім християнським догматам. Неотомізм (від нео... і томізм (від імені Томмазо Аквінського) – об’єктивноідеалістичне вчення, офіційна філософська доктрина католицизму. Виник у середині ХІХ століття.
Неотомізм відродив і модернізував схоластичне теологічне вчення томізму, його основні принципи та постулати.
Основний томістський принцип, який взятий за основу і сучасним неотомізмом, – це “філософія – служниця богослов’я. У “Католицькому словнику” про це зазначено: філософія є такою тому, що “по-перше, вона прокладає дорогу для віри, встановлюючи, наприклад, духовну природу душі, буття Бога тощо; тому, що, хоч вона і не може довести істини одкровення, вона може показати, що вони не є такими, а це явно суперечать розуму; по-третє, тому, що в усіх випадках, коли філософія і теологія стикаються, філософ зобов’язаний, коли з’являється необхідність, виправити свої висновки у відповідності з вищою і найбільш достовірною істиною віри. Це схоластична аксіома, що ніщо не може бути істинним у філософії, що визнається неправильним у теології”.
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
153
Схоластичними аксіомами були у вченні Фоми Аквінського такі принципи, як принцип гармонії віри і знання, примат віри над знанням (знання не повинно суперечити вірі, якщо це не так, то воно повинно бути відкинуто як неприйнятне); принцип ієрархії (принцип Піраміди: на вершині абсолютна божественна свідомість, все інше – в її підніжжя); принцип творіння всього існуючого Богом. Всі ці принципи є основоположними у сучасному неотомізмі. Авторитет Фоми Аквінського дуже високий у католицькому світі. Його називають “пророком”, “святим”, який передбачив і з’ясував багато сучасних філософських проблем. Вчення Фоми Аквінського, заявляють неотомісти, дає істинні відповіді на всі світоглядні проблеми людини. “Усім тим, хто нині хоче істини, – писав Маритен, – ми кажемо: ідіть до Фоми”.
Чому ж сучасні католицькі філософи так підносять Фому і його схоластичне вчення, котре відповідало рівню розвитку суспільства у ХІІІ столітті? Щоб дати відповідь на це запитання, необхідно розглянути дуже важливу особливість релігійної філософії, а саме: її доступність, зрозумілість, простоту викладу. Без цього не можна зрозуміти, чому філософське вчення схоласта ХІІІ століття стало необхідним, прийнятним у ХХ столітті.
Вчення Фоми Аквінського як раз і мало таку особливість, як відносна простота доведення релігійних постулатів, доступність, певна спрощеність у поясненні складних проблем розвитку природи, людини і суспільства. Візьмемо для прикладу п’ять способів доведення буття Бога. Фома добре знав філософію, особливо античну, особливо філософію Платона й Аристотеля, і використав їх вчення для обґрунтування теології.
У католицькій філософській доктрині є вісім способів доведення буття Бога, п’ять з них обґрунтував Фома Аквінський:
1)Бог існує на основі загальної причини. Аргументація: все у світі має свою причину, а це означає, що є “причина причин”, нею є Бог;
2)на основі наявності руху. Аргументація: все у світі рухається, рух – невід’ємний атрибут природи. Це означає, що хтось зробив “перший поштовх”, хтось дав “початок руху”. Цей початок руху дав Бог;
3)на основі випадковості всіх конечних речей світу. Це означає, що за випадковістю стоїть необхідна істота. Цією необхідною істотою є Бог;
4)на основі недосконалості творінь людини робиться висновок, що є щось найдосконаліше, і цим найдосконалішим є Бог;
5)на основі доцільності і того порядку, котрий існує у Всесвіті. Ця існуюча доцільність лише підтверджує, що її може створити лише Бог.
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
154
Сучасні неотомісти доповнили розробку Фоми Аквінського ще трьома доведеннями буття Бога, а саме:
6)психологічним (наявність Бога у свідомості доводить те, що він є насправді. Бо якщо є Бог у свідомості, то він є також і в дійсності);
7)моральним (чому всі люди мають ідентичні моральні принципи? Тому, що Бог засновник світового морального порядку);
8)історико-юридичним (це доведення здійснюється на документально-
історичній основі – діяння Ісуса Христа, як Сина Божого, його вчення, народження, розп’яття, воскресіння тощо).
Предметом філософії неотомізму є, звичайно, Бог, його діяння як творця Всесвіту, вірування в нього.
У гносеології неотомізм всіляко обмежує раціональне пізнання, бо є, мовляв, істини, які недоступні йому. Це – божественні істини, які можуть бути предметом віри, а не науки. Межами пізнання є лише світ речей, який створений Богом. Що ж торкається релігійних догм, то вони знаходяться за межами раціонального пізнання і не можуть бути її предметом. Буття Бога повинно бути доведено лише на основі тих речей, котрі він створив. Теологія – це наука вищого рангу, вона вивчає абсолютне, божественне і сама не потребує ніякого обґрунтування. Неотомістська філософія від початку і до кінця– у вченні про природу, людину, пізнання – теоцентрична, спрямована на абсолютне утвердження, обґрунтування і виправдання релігійного світорозуміння.
Слід відзначити сучасну суспільну концепцію католицької церкви, котра має ряд позитивних моментів.
Соціальна доктрина зорієнтована на загальнолюдські цінності такі, як право на життя, гідність людини, на свободу, на приватну власність, на громадянське суспільство, де панує право.
Соціальна філософія неотомізму зорієнтована на жорстоку критику як соціалізму (радянського зразка), так і капіталізму з його соціальними вадами. Особливо така орієнтація церкви стала можливою з приходом у Ватикан Карела Войтили– краківського кардинала, який був обраний Папою Іваном-Павлом ІІ. Папа у свої вже немолоді роки відвідав понад 120 країн світу. Веде величезну пропагандистську діяльність, спрямовану не лише на зміцнення релігії, але й на захист обездолених, бідних, пригнічених.
Капіталістичну систему Папа називає антинародною. Однак критика капіталізму спрямована не проти його приватновласницьких основ, а проти його етичної та культурної сутності. Капіталізм, на думку Папи, робить ті ж самі помилки, що були і при соціалізмі – не дає розвиватися самій людині, принижує її гідність, порушуючи її права, розглядаючи її як “простий елемент, молекулу у соціальному організмі”.
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
155
Американський образ життя – неприйнятний для людини, вважає Папа. Його можна назвати “культурою смерті” – на континенті процвітає торгівля наркотиками, злочинність, культ наживи, проституція, жорстокість, відчуженість між людьми.
Папа пропонує “євангелізувати капіталізм”, сподіваючись на те, що ця система вбере в себе християнські цінності, повагу до людини, до обездолених на всій планеті.
Така суть і особливості сучасної неотомістської філософії– офіційної доктрини католицької церкви.
Персоналізм. Основний предмет дослідження в персоналізмі– творча суб’єктивність людини. Пояснити її можна тільки через її причетність до Бога. Людина завжди особистість, Персона. Її сутність – у її душі, що фіксує в собі космічну енергію. Душа самосвідома, самонаправлена. Люди живуть роз’єднано і впадають у крайність егоїзму. Інша крайність – колективізм, де особистість нівелюється, розчиняється в масі. Персоналізований підхід дозволяє відійти від названих крайностей, виявити щиру сутність людини і відродити її індивідуальність. Шлях до індивідуальності проявляється через розуміння себе як неповторної унікальної суб’єктивності. Історія і суспільство розвиваються через особистість людини.
Основні проблеми персоналізму – це питання волі та морального виховання людини. Якщо особистість прагне до Бога, чи, що те ж саме, до добра і досконалості, вона знаходиться на правильному шляху. Моральне самовдосконалення, правильне моральне і релігійне виховання – це шлях до суспільства гармонічних особистостей. Особистість стає персоною в процесі комунікації, активного діалогу з іншими людьми. Звідси важливість комунікації як “залучення” людей до перетворення світу.
Основні питання неопротестантських філософів – про пізнаванність Бога і своєрідність християнської віри. Але пізнання Бога зв’язане з пізнанням себе. Тому вчення про Бога виступає у формі вчення про людину. Вона може існувати як “справжня” – віруюча, і “несправжня” – невіруюча людина. Невіруюча людина знаходиться у“видимому світі”, її життя тривожне, перейняте страхом. Вивести зі стану страху і тривоги може тільки релігія. Вона залишає людину наодинці з Богом, прилучаючи її до вищого світу. Важливе завдання неопротестантизму – створити теологію культури, яка б з позиції релігії пояснювала всі явища життя, а саме Бог не над світом, не поза світом і не в приватному бутті людини, а у світі як його першооснова і глибина. Вивчення культури й історії показують нам Бога як першооснову всього існуючого.
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
156