Отже, етичне вчення Г. Сковороди спрямоване на пошук шляху, що веде до дійсної людини, до щастя, до “обожнення”, до уподібнення Богу. Людська доля залежить від природних нахилів, а тому у кожній людині є нахил до“сродної” собі справи. Для досягнення внутрішнього спокою і миру потрібно додержуватися правила про “сродність”, жити у злагоді зі своїм характером, з власною природою, не насилувати своїх схильностей і обдарувань. Тому етичним ідеалом Сковороди є ідеал нерівної рівності, адже усі люди є лише“тінню справжньої людини, усі рівні перед Богом, але разом з тим всі є різними, тому що мають свою власну натуру. Єдиною метою всіх людей є наближення до Бога, але кожна людина має свій шлях до Бога, своє призначення”.

5. Українська філософія ХІХ-ХХ ст

На початку ХІХ ст. у Росії складається дуже несприятлива духовна атмосфера. В Україні самодержавна влада чинить нові утиски та репресії серед вільнодумців. Зокрема, це привело до закриття в 1817 р. Києво-Могилянської академії, що знову відродилася лише в 1991 р.

Однак духовне протистояння самодержавній імперській владі не затихає на території України. Найбільш важливою віхою в цьому зв’язку є діяльність “Кирило-Мефодіївського товариства”, головними представниками якого були М. Костомаров (1817-1885 рр.), П. Куліш (1819-1897) і Т.Г. Шевченко (1814-1861). Соціально-політичні погляди представників цього товариства концентрувалися навколо ідей волі, національного визволення та соціальної рівності і були спрямовані проти кріпацтва. Помітним явищем у цьому плані був вихід“Книги буття українського народу” Н. Гулака (1882-1899) та Н. Костомарова.

Українська філософія ХІХ – початку ХХ століття представлена такими іменами, як О. Новицький (1806-1884), С. Гогоцький (1813-1898), Т. Шевченко (1814-1861), М. Костомаров (1817-1885), П. Юркевич

(1827-1874), М. Драгоманов (1841-1895) та іншими.

Для мислителів цього періоду характерне глибоке розуміння проблем філософії, соціології, історичного процесу, соціально-політичної та національної проблематики.

Професор Київського університету С. Гогоцький вперше в Російській імперії створив чотиритомну філософську енциклопедію– “Філософський лексикон” (1857). Професор О. Новицький видав ряд філософських праць, високо цінував вчення видатного німецького філософа Гегеля за його глибоке розуміння закономірності історичного поступу, нерідко посилався на нього, спирався на його судження. Так, відповідно до гегелівської філософії, він стверджував, що філософія, “є наукою, тобто думкою, котра прагне до повного і систематичного

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

179

розвитку самої себе”, що філософські вчення різних часів і народів “за суттю різнобічні і різноманітні способи відтворення дійсності в думках” (порівняйте висловлювання Гегеля про те, що “філософія є в думках охоплена епоха”) тощо.

Разом з тим це не завадило О. Новицькому піддавати філософську концепцію Гегеля за раціоналізм суворій критиці, оскільки зміст духовного світу людини, “живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму”. Ця критика здійснювалася О. Новицьким з позицій ірраціоналізму і теїзму, з позицій того, що “віра завжди вища знання, релігія вище філософії”.

М. Костомаров – історик, етнограф, громадський діяч. Особливе значення при вивченні його соціально-філософських поглядів має праця “Книги буття українського народу”, в якій висвітлюється трагічна історія українського народу і виголошується впевненість, що він обов’язково відродиться як самобутній культурний етнос.

У 1861 р. Костомаров публікує велику статтю, в якій робить спробу проаналізувати основні риси української духовності у порівнянні з російською й доходить до висновку, що український народ має свої власні етнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його серед інших народів, зокрема російського.

Хоча в культурі України ХІХ ст. переважали мислителі та загальнонародні діячі національно-політичного і соціокультурного плану, однак і власне філософська проблематика не зникла з їх поля зору; були в Україні того часу і мислителі власне філософської орієнтації.

Тут насамперед слід відзначити творчістьПамфіла Юркевича (1826-1874), що був професором Київської духовної академії. У 1860 р. він опублікував статтю “З науки про людський дух”, у якій виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха і М.Г. Чернишевського (1828-1889). П. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, але й ідеалістична філософія: він критикував ідеалістичну діалектику Гегеля. У філософських творах Юркевича головним предметом розгляду виступала людина-індивід, точніше, особистість, суть якої складає не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють, реалізують люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв’язок, а ідеальний доцільний зв’язок, в основі якого лежить духовна суть. Юркевич також вважав неможливим, щоб свідомість виникала з матерії. Отже, він активно виступав проти матеріалізму взагалі, думаючи, що останній не в змозі прояснити сутність свідомості, руху і скласти правильну картину світу.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

180

П. Юркевич був переконаний, що серце людини – найглибша основа і духовно-етичне джерело людського існування. У діяльності серця – в почуттях, переживаннях, емоціях, реакціях, а не в думках, в їх всезагальності, відображається індивідуальність особистості. Філософ підкреслює, що розум лише вершина, а не коріння духовного життя людини. Знання ми отримуємо в результаті духовної діяльності; лише тоді, коли воно проникло в серце, знання може бути засвоєним. Релігійним філософ П. Юркевич не визнавав існування матеріального начала незалежно від духу. “Матеріальне начало” є таким, коли воно розглядається у взаємодії з духом. Про “духовне начало” ми маємо уявлення в результаті самоспостереження, внутрішнього досвіду.

П. Юркевич розгортає цілісну систему доказів стосовно серця як осередку всієї тілесності та духовної діяльності людини, найсуттєвішого органу, відправної точки рухів, бажань, почуттів, думок, емоцій з усіма їх відтінками й особливостями, бо серце є:

·охоронцем і носієм усіх тілесних і духовних сил людини;

·центром духовного життя людини. Воно зачинає і породжує рішучість людини на ті чи інші вчинки; в ньому виникають різноманітні наміри і бажання; воно є осередком волі людини та її бажань;

·центром всіх пізнавальних дій душі людини. Все, що ми знаємо, що ми пригадуємо – все йде від серця;

·осередком різноманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей людини;

·основою її морального життя, моральним стрижнем. Лише серце здатне передати всі нюанси морального стану людини.

Тому серце є найважливішою складовою частиною нашого існу-

вання. Стан серця відображає весь наш духовний стан. Людина повинна віддати Богові своє серце, щоб стати йому вірним у думках, словах і справах. “Філософія серця” П. Юркевича – філософія кордоцентризму (від грец. кардіо – серце, в центрі).

М. Драгоманов – український історик, мислитель, громадськополітичний діяч. Основні його філософсько-соціологічні погляди викладені у двотомному виданні“Літературно-публіцистичні праці”. Він переконаний у безмежних можливостях людського розуму і наукипі знавати навколишній світ. У своїх дослідженнях Драгоманов приділяє значну увагу проблемі методу, зокрема, для пізнання суспільного життя використовує соціологічний метод, який передбачає аналіз основних елементів кожного суспільного явища, розкриття їх взаємозв’язку і взаємодії.

Відзначаючи велике значення економічних факторів у розвитку суспільства, М. Драгоманов не погоджується з тим, що цей фактор є

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

181

єдино вирішальним, виступає проти однобічного його переоцінювання, оскільки людство однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна з них головна. Характерною рисою соціологічних поглядів мислителя є те, що “основною одиницею” суспільства він вважав людську особу. Її добробут і щастя були для нього важливою метою поступу.

І.Я. Франко (1856-1916) – видатний український письменник, філософ, громадський діяч. Закінчив філософський факультет Львівського університету (1880), мав вчену ступінь доктора філософії, яку отримав у Віденському університеті (1893).

Філософські погляди І. Франка зазнали значного впливу Віденської філософської школи кінця ХІХ-ХХ ст. Однією з головних філософських проблем, яка цікавила І. Франка, була проблема сутності людини, її місця та ролі у суспільному прогресі. Іван Франко висловив думку, що найбільшою цінністю на Землі, яка варта уваги філософа, є людина, але не людина взагалі, а конкретна особа – “правдивий живий чоловік”, який через осмислення свого трагічного буття виростає до необхідності духовного прориву в просторі та часі.

Мислитель був переконаний, що життя, об’єктивна дійсність є визначальним у відношенні до свідомості, що свідомість – результат поступового і складного розвитку матерії, що природа створила людину з її високою організацією, а не якась істота – природу, як про це твердять філософи-ідеалісти. І. Франко доводив безмежність пізнання на противагу агностицизму, вірив у пізнаванність світу і його закономірностей. “...Немає певних меж, – писав він, – котрі вказують людині: до сих пір дійдеш, а далі – ні. Те, що вчора пізнати здавалося неможливим, виявляється можливим сьогодні”. Природа, на його думку, пізнаванна, вона є своєрідною книгою, яку людина повинна читати, щоб бути щасливою, бо знання законів розвитку полегшить її життя. Тільки матеріалістична філософія, підкреслював І. Франко, може дати людям можливість відкрити безліч таємниць, розкрити їх, пізнати і використати, бо лише вона здатна об’єктивно з’ясувати факти, закони суспільного розвитку на основі досліджень зовнішнього світу.

І. Франко був близьким до розуміння причинного взаємозв’язку щодо матеріальних, економічних відносин та сфер духовного життя суспільства. Так, в статті “Найновіші напрямки в народознавстві” він підкреслює, що суспільні і політичні установи є лише зовнішнім виявом, “надбудовою продукційних відносин”. Франко переконаний, що рівень духовного життя суспільства залежить від стану його економіки. Він розумів, що економічні зміни у суспільстві мусять спричиняти і

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

182

духовні зміни у свідомості людей, бо без цього не можна здійснити ніякі корінні соціальні перетворення. Ці зміни у свідомості людей мислитель пов’язував з боротьбою проти релігії й ідеалізму, проти кріпосницької ідеології, соціального і національного гніту українського народу з боку царизму. Виступи Франка проти релігії й ідеалізму, проти кріпосницької ідеології становлять суттєву рису його філософського світогляду.

Для естетики І. Франка, як і для його сучасників – П. Мирного, П. Грабовського, М. Коцюбинського, Л. Українки, – характерною є боротьба за реалізм, народність мистецтва. За основу останнього, за висловом Франка, необхідно брати “життя як єдиний кодекс естетичний”.

І. Франко, наслідуючи Т. Шевченка, не переставав закликати український народ до боротьби за своє соціальне і національне визволення. Його громадська, літературна і наукова діяльність характеризується, насамперед, соціально-політичною спрямованістю, революційністю, що відображала боротьбу трудящих мас західної України проти поневолення. І в цій боротьбі Франко займав видатне місце як революціонердемократ, мислитель, традиції якого є цінним надбанням української суспільно-політичної думки.

Значний вклад у розвиток філософії України зробили видатні вченіприродознавці другої половини ХІХ – початку XX ст. Такі вчені, як М.П. Авенаріус, Д.О. Граве, Г.Ф. Осиповський, Й.Й. Косоногов та інші, сконцентрували світоглядно-філософську увагу на обґрунтуванні положень про об’єктивне, що є незалежним від свідомості людей існування світу. Вони обґрунтували прогресивні погляди на рух, простір, час та форми існування матерії.

Значний внесок у вивчення філософської думки здійснив такий видатний представник, як О.П. Потебня (1835-1891) – фахівець у галузі загального мовознавства, фонетики, семантики, теорії словесності, фольклору, етнографії. Він першим з українських філософів дав глибокий аналіз проблемам взаємозв’язку мови і мислення.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. філософську думку України репрезентують представники “нової релігійної свідомості” – М. Бердяєв

(1874-1948), Л. Шестов (1866-1938), В. Зеньковський (1881-1962) та ін.

Цей напрям став певною реакцією на позитивістсько-натуралістичну експансію в філософії. Представники екзистенційно-романтичної філософії в поширенні наукових знань бачили приклади зростаючого трагізму та абсурдності буття людини. Романтично-екзистенційна спрямованість характерна для творчості низки письменників України кінця XIX – початку XX ст. Наприклад, провідною темою творчості М. Коцюбинського (1864-1913) була проблема відчуження людини від природи,

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

183

самої себе, внаслідок чого виникає екзистенційна самотність людини. Не менш значущим представником цього напряму єВ. Винниченко (1880-1951). Як мислитель, В. Винниченко відстоював власну світоглядну позицію конкордизму, відповідно до якої людина повинна жити в згоді з собою та іншими людьми. Отже, він обґрунтував один з провідних принципів своєї практичної філософії– чесність із собою. Екзистенційні мотиви Винниченка знаходимо в його оцінках абсурдності життя, наявності граничних ситуацій, які необхідно долати людині, щоб залишатися собою.

Уцей же час в Україні починає працювати один з геніальних учених,

філософів сучасності Володимир Іванович Вернадський (1863-1945) –

мислитель, натураліст, засновник учення про біосферу та ноосферу. Головними працями, які репрезентували його філософські погляди, стали “Наукова думка як планетарне явище”, “Хімічна побудова біосфери Землі та її оточення”, “Філософські думки натураліста”.

Уцих та інших працях В. Вернадський ставить перед собою й вирішує одну з найскладніших проблем сучасного природознавства й філософії – причини виникнення та розвитку живої матерії, роль живої речовини на Землі та в космосі. Ця проблема безпосередньо торкається людини та суспільства загалом, адже людина є органічною частиною живого як точка єднання живої й неживої природи. Мислитель робить такі висновки: 1) жива матерія виникає в процесі взаємодії атомів та ізотопів з певною мірою необхідності(життя в космосі, а разом і на Землі, не є випадковим, а має закономірний характер); 2) жива матерія прискорює еволюційні процеси на Землі за рахунок акумульованої космічної енергії; завдяки живій речовині енергія з космосу не зникає в космічному просторі, а акумулюється на земній поверхні (трансформується в силу, що долає хаотичність і сприяє виникненню центрів упорядкованості й організації); 3) Космос і Всесвіт постійно впливають (взаємодіють) на живу речовину на Землі. У результаті виникає біологічна еволюція, яка приводить до появи біосфери– планетарної оболонки Землі, в якій міститься життя, вона є каталізатором та акумулятором сонячної енергії. Біосфера стає системою, яка розвивається за рахунок самоорганізації та самовідтворення життя. Якщо космічна енергія є вічною, то існування життя на Землі також нічим не обмежене;

4)з виникненням і розвитком людини виникає ще один могутній фактор впливу на біосферне існування– розум людини. В. Вернадський писав, що під впливом розуму, наукової думки цивілізованого суспільства біосфера переходить у нову якість– ноосферу. Ноосфера є сферою концентрованої діяльності людини, яка організована на основі розуму з метою щонайефективнішої трансформації природи згідно з інтересами людської цивілізації.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

184

Теорію ноосфери в сьогоднішньому світі вважають однією з найвідоміших концепцій першої половини XX ст. у розумінні розвитку матеріальної сфери Землі, тому є всі підстави розглянути цю концепцію більш детально.

Філософія під поняттям “ноосфера” розуміє новий тип енергії як конгломерату біологічної, біохімічної та розумової енергії (до якої належить енергія культури і наукової діяльності). Хоча В. Вернадський акцентував увагу на тому, що енергія ноосфери є біологічною за своєю основою, а за змістом стає енергією людської культури.

Однією з функцій ноосфери є її інтегративні можливості. Тому В. Вернадський вважав, що силами ноосфери можна ліквідувати дисгармонію реального життя, суперечливість розвитку сучасної цивілізації. Умовами становлення сучасної ноосфери з можливістю подальшого виконання її інтегративної функції стають: єдність усього людства, трансформація засобів зв’язку та обміну, відкриття нових джерел енергії, свобода наукового пошуку, підвищення матеріального рівня життя трудящих, рівність людей усіх рас і релігій, виключення війни з життя суспільства. Головною ознакою ноосфери стає її трансформація як геологічного чинника в розвитку планети в розумну суспільну трудову діяльність.

Розмірковуючи над взаємодією ноосфери та біосфери, Вернадський аналізував одну з найважливіших і значущих тем сучасності– негативні впливи з боку сучасної технологічної культури на процеси, які відбуваються у біосфері (виникнення глобальних проблем сучасної цивілізації). Учений спрогнозував дві можливі моделі розвитку ноосферних процесів: 1) апокаліптичний, згідно з яким розум може знищити сам себе; 2) конвергенційний – гармонійне поєднання всіх типів енергії, які потрапляють на Землю (коеволюційний розвиток).

У зв’язку з реальною загрозою апокаліптичного сценарію виникає потреба в реалізації спеціального екологічного імперативу, який би наклав певні обмеження на діяльність і поведінку людини в планетарних масштабах. Ноосфера повинна керуватися найвищим рівнем моральності, яка стає основою трансформації всього буття сучасної цивілізації з орієнтацією на ідеали коеволюційного розвитку. У наш час гуманістична наповненість учення про ноосферу особливо актуальна, вона змушує нас тримати в полі зору можливі деструктивні наслідки технологічної революції. Ноосфера має стати новим синтезом “усього” з особистістю людини, який орієнтує розвиток цивілізації в бік прогресу й соціального оптимізму.

Свій внесок у новітню філософію України зробили представники української діаспори Д. Донцов, В. Липинський, Д. Чижевський.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

185

В’ячеслав Казимирович Липинський (1882-1931) – представник консервативної традиції в українській політичній філософії.

Усвоїх працях В. Липинський постав перед нами не лише як перший український історик, який проаналізував історію української держави, а й як глибокий знавець проблем становлення та розвитку державності. Сутність цієї оригінальної концепції полягає в тому, що за часів Хмельниччини зародилася найбільша ідея української полі-

тичної думки: ідея незалежності й самостійності української держави.

Як історіософ, В. Липинський стверджує державницький погляд на історію України, а саме: епоха козаччини була епохою української державності. Учений переконував, що держава є націотворчим чинником, і що повноцінна нація може бути створена лише тоді, коли існує держава. Українська нація роз’єднана політично, ідейно й культурно. Щоб не загинути назавжди, вона мусить створити свою державу, свою єдину національну державну ідею, яку в формі національно-державної незалежності мають поляки, чехи, угорці, не кажучи вже про інші великі культури нації, – й одну національну культуру, що об’єднує кожну націю на всьому світі в одне тіло.

Особливого значення В. Липинський надавав монархії як необхідному етапу становлення й розвитку держави, про що свідчить досвід європейських народів. Крім того, цементує державу месіанська ідеологія, яка тлумачиться мислителем як віра у визначене наперед призначення українського народу в історії сучасного світу і його можливості стати головною рушійною силою в боротьбі за незалежність і свободу.

Звідси випливає розуміння В. Липинським національної приналежності. Він ставить знак рівності між державною та національною приналежністю. На місце культурно-мовного націоналізму (прикладом може бути О. Потебня) В. Липинський ставить територіальний патріотизм. Останній орієнтував на те, що центральною постаттю в майбутній українській державі має бути не етнічний, а територіальний (політичний) українець-громадянин.

Упоглядах та оцінках на проблему нації й держави та в багатьох інших питаннях В. Липинський суттєво розійшовся з іншим державником – Дмитром Донцовим (1883-1961). Якщо перший йшов “через державу до нації” (“спочатку буває держава, потім нація”, то другий – “через націю до держави”), один був подвижником консервативномонархічної думки, другий – революційної. Характерною рисою філософії, як ідеології, Донцова є теза, що все життя українців має йти згідно

знайсуттєвішими філософськими істинами. До них Д. Донцов відносить ідею націоналізму, яку тлумачить на засадах філософії Ніцше. Основою національної ідеології є воля нації до життя, влади, експансії. Загальнонаціональна ідея допускає нетерпимість, фанатизм у боротьбі за національну незалежність. Д. Донцов вважав, що головною рушійною

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

186

силою в історії є національна еліта, яка ставить перед народом стратегічні й тактичні завдання (планує життя для майбутніх поколінь). Народ тільки тоді може перемогти, коли його світогляд пов’язується з питаннями влади (принципом волі) й створенням такої форми господарювання, яка революційно підносить ефективність процесів соціального життя.

Упершій половині XX ст. культурно-філософське життя в Україні почало певною мірою відроджуватися й розвиватися. На цей період припадає дискусія “механістів” і “діалектиків” (С.Ю. Семковський та В.О. Юринець). Наголошується на необхідності єднання філософії та природознавства. У 20-30-х роках відбувається поворот до філософії бюрократичного централізму (політизації, підпорядкованій змісту принципу партійності). Філософія стала інтерпретатором, пропагандистом реальності в найбільш спрощеному та спотвореному, але доступному для всіх вигляді. Лише в 60-ті роки перед філософією відкрилися нові перспективи на відтворення творчого духу (П. Копнін, В. Шинкарук, І. Бичко, М. Попович, С. Кримський та інші), які повною мірою розкриваються наприкінці 80-90-х років.

Основні риси української філософії

Отже, українська філософія є особливим оригінальним явищем у філософській культурі сучасного світу.

Усвоїй основі вона має такі визначальні риси:

·формування філософської думки українського етносу на самобутній, міфологічній основі;

·суттєве релігійне забарвлення;

·практична спрямованість на вирішення етико-моральних проблем людського існування;

·дуалізм і пантеїзм української філософії ХVІІІ століття;

·“філософія серця”, кордоцентризм як самобутня інтерпретація єдності розуму, волі, почуттів людини, як засіб пізнання, залучення її до вищого, позаземного божественного світу;

·антеїзм, екзистенціалізм, які знайшли своє продовження в подальшому розвитку української філософії;

·центральним елементом вітчизняної філософії є конкретна людина

зїї внутрішнім і зовнішнім суперечливим світом, прагненням до подолання суперечностей з метою самореалізації.

Сучасне переосмислення української філософської спадщини в

руслі європейської культури дає можливість сформувати основу духовності в українському інтелектуальному поступі– національну ідею як цілісну програму побудови незалежної соборної України.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

187