Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Философия. 1 курс. часть 1. лекции.pdf
Скачиваний:
156
Добавлен:
20.02.2016
Размер:
1 Мб
Скачать
☆

ТЕМА 4. ЄВРОПЕЙСЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ ТА ЕПОХИ ПРОСВІТНИЦТВА

(XVII-XVIII СТ.)

План лекції

1.Поняття європейської класичної філософії.

2.Формування філософії Нового часу. Англійська філософія ХVІІ ст.

3.Рене Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і родоначальник філософського раціоналізму.

4.Розвиток сенсуалістичної філософії.

5.Розвиток раціоналістичної філософії в Західній Європі.

6.Картезіанство.

7.Філософія епохи Просвітництва.

Основні поняття: механічний матеріалізм, метафізичний метод, емпіризм, раціоналізм, сенсуалізм, індукція, дедукція.

1. Поняття європейської класичної філософії

Класична європейська філософія – це розвиток філософського мислення від Бекона і Декарта до Гегеля і Фейєрбаха, тобто з XVII ст. до середини XIX ст.

Періодом Нового часу (XVII cm.) розпочинається класична філософія, її основними представниками є Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Г. Лейбніц, Дж. Берклі, Д. Юм, Б. Паскаль та інші.

Наприкінці XVII-XVIII ст. в Європі поширюється просвітницький ідейний рух. Філософія епохи Просвітництва XVIII ст. представлена іменами Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, Ш.-Л. Монтеск’є, Д. Дідро, П. Гольбаха, Ж. Ламетрі, К. Гельвеція, І. Гердера, Г. Лесінга та інших.

Вершиною розвитку європейської класики стає німецька класична філософія другої половини XVIII – першої половини XIX ст. (Е. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л. Фейєрбах).

Термін “класичний” застосовують, як правило, до явищ, які стали вершиною у культурному розвитку, бездоганним зразком і особливо помітним внеском до скарбниці людської культури. Безумовно, у такому значенні європейську філософіюXVII-XIX ст. можна назвати класичною. Її зразковість полягає у тому, що саме вона зумовила стиль європейського мислення – раціональний, логічно упорядкований, побудований на чітко визначеній системі понять. Філософія цього періоду стала взірцем високої філософської культури, своєрідним ідеалом філософського мислення. Вона значним чином вплинула на духовну атмосферу Європи, на соціально-політичний і культурний розвиток європейської цивілізації.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

77

Європейська класична філософія виникає у період утвердження буржуазного суспільства та його цінностей на противагу цінностям феодального суспільства. То був час буржуазних революцій в Європі(в Англії, Нідерландах, Франції), коли руйнувалися всі застарілі форми суспільного життя, пов’язані з епохою феодалізму. Це визначило надзвичайну критичну спрямованість класичної філософії, її боротьбу з усім, що некритично сприймалося лише на віру. З позиції розуму були піддані критиці основи релігії, суспільства, державного порядку, розуміння природи тощо. Навіть сам людський розум стає предметом критичного дослідження, предметом аналізу його можливостей у пізнанні дійсності.

Критична діяльність класичної філософії повинна була сприяти перетворенню природи і суспільних відносин в інтересах прогресивного розвитку людства. Історичний прогрес нерозривно пов’язувався з розвитком науки, авторитет якої для класичної філософії був безпе-

речним. Наука і проблема пізнання (гносеологія, логіка, методологія) утворюють ядро всієї філософської проблематики класичної філософії.

Боротьба з догматичним мисленням як мисленням некритичним, рутинним потребувала від філософії аналізу і перевірки власних вихідних принципів і тверджень. Тим більше, що класична філософія прагнула стати наукою, “дійсним” знанням, а не “любов’ю до знань”, як висловився Гегель. Потрібно було осмислити сам розум пізнання, визначити його можливості в осягненні істини, вирішити питання про достовірність і обґрунтованість знання. Тому проблематика всієї класичної філософії XVII-XIX ст. була центрована навколо гносеологічних, теоретикопізнавальних проблем. І тільки через прояснення своїх пізнавальних можливостей класична філософія приступала до вирішення інших– онтологічних, антропологічних, етичних, соціальних та інших проблем.

Ідейним джерелом класичної філософії стали, передусім, антична філософія і християнське вчення. Від античної філософії європейська класика успадкувала вихідні принципи раціоналізму як впевненості в силу і всемогутність людського розуму, а християнство дало європейській культурі систему абсолютних, загальнолюдських цінностей та ідеалів. Відстоювання ідеалів істини, добра, краси, справедливості стало ознакою класичної культури в цілому. Вплинув на класичну філософію і ренесансний ідеал сильної та яскравої особистості, активного діяча, людини-творця.

2. Формування філософії Нового часу. Англійська філософія ХVІІ ст.

Першим філософом, котрий взявся за розробку наукового методу на основі матеріалістичного розуміння природи, був англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626). Він став родоначальником англійського

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

78

матеріалізму і всієї експериментуючої науки свого часу. Природознавство в його очах було справжньою наукою, а фізика, котра спиралася на чуттєвий досвід – найважливішою частиною природознавства. Згідно з його вченням, чуттєве пізнання – джерело будь-якого пізнання. Дослідна наука якраз і полягає в застосуванні раціонального методу до чуттєвих даних. Наукове знання, на думку Бекона, випливає не просто з безпосередніх чуттєвих даних, а саме з цілеспрямовано організованого досвіду, експерименту, котрий необхідно покласти також в основу природної філософії.

Основною філософською працею Ф. Бекона є “Новий Органон”, в якій він з’ясував матеріалістичне розуміння природи і дав філософське обґрунтування свого індуктивного методу пізнання.

У розумінні природи Бекон насамперед виходив із вчень ранніх грецьких матеріалістів, для яких природа була ніким не створеною, вічною і нескінченною, а також мала єдині матеріальні начала. При цьому він віддавав перевагу такому матеріальному началу як атом, “який є істинним, володіє матерією, формою, місцем, опорою, прагненням, рухом... і який при руйнуванні всіх природних тіл залишається непохитним і вічним”. Бекон, з притаманною йому іронією, критикував ідеалістичні, схоластичні погляди філософів Середньовіччя, які, на його думку, нічого для науки та філософії не дали, бо вони підмінювали суть справи красивими фразами і видавали їх за саму сутність предмета. Схоласт “...плете яку-небудь наукову тканину, безперечно дивну за тонкістю нитки і за тонкістю роботи, але цілком пусту і ні на що не здатну”, – так Бекон оцінював погляди філософів-схоластів. На шляху пізнання природи є багато перешкод і заблуджень. Ці заблудження Бекон назвав “примарами” – нереальними пересудами людського пізнання, які “осаджують розум людей” і стримують науковий прогрес. Таких примар у Бекона чотири види: примари роду, печери, майдану і театру.

Примари роду “знаходять основу у самій природі людини, в племені чи самому роді людей, бо неправильно стверджувати, що відчуття людини є мірою речей”. Отже, людям, які належать до певної спільноти, притаманні неправильні уявлення про щось, і ці неправильні уявлення передаються із роду в рід.

Примари печери – це заблудження індивідуальне. “У кожного є своя особлива печера, котра послаблює і спотворює світло природи”.

Примари майдану – це пересуди, “котрі відбуваються в силу взаємної зв’язаності і співтовариства людей”. Люди зустрічаються, обмінюються новинами, певними знаннями, які нерідко бувають далекими від істини, і сприяють заблудженню.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

79

Примари театру – це заблудження, котрі виникають внаслідок засвоєння неправильних філософських положень, філософських систем, “поставлених і зіграних комедій”, котрі представляють “вигадані і штучні світи”. Критикою цих примар, які перешкоджають пізнанню людей, Бекон прагнув звільнити їх від заблуджень, догм і пересудів.

Методом, здатним забезпечити істинне знання без догм і пересудів, Бекон вважав послідовно проведену індукцію. Остання, на його думку,

єпоступовим без пропусків сходженням від конкретних численних фактів, їх властивостей до найзагальніших аксіом.

Кожний предмет, річ, за Беконом, має властивості, які проявляють себе у певній формі. Наприклад, численні явища мають таку властивість як теплота. Останнє означає, що явище має форму її виявлення. Цією формою є особливий для кожного явища вид руху. Форма органічно зв’язана з властивістю. Форма дає уявлення про властивості речі, а речі оформлюються у властивості. У такому випадку форма являє собою сутність властивостей будь-яких речей. Вона є матеріальним носієм сутності.

На органічному зв’язку властивостей та їх форм виявлення ґрунтується розроблений Беконом його індуктивний метод пізнання. Цей метод конкретизують три таблиці, які, на думку філософа, дають можливість отримати істинне знання: “таблиця сутності і присутності” – дослідник повинен дати повний огляд усіх речей, явищ природи, в яких

єта властивість, яка його цікавить; “таблиця відхилень, або відсутності” – в ній дослідник повинен виходити з того, що відсутність певної властивості у предмета означатиме відсутність її форми (сутності). Якщо предмет не має властивості, яку необхідно дослідити, то він виключається з подальшого розгляду. І насамкінець, остання таблиця індуктивного методу – “таблиця ступенів, або таблиця порівнянь”. Дослідник до цієї таблиці включає всі предмети, котрі відрізняються один від одного за ступенем властивостей, форму яких необхідно знайти.

Індукція Ф. Бекона є вченням про методи наукового експериментального дослідження на основі присутності або відсутності певних властивостей речей, на основі зміни ступеня (інтенсивності) цих властивостей визначається їх форма, отже, їхня сутність.

Бекон розглядав індукцію як засіб вироблення основоположних теоретичних понять та аксіом природознавства, або, як він сам висловлювався, “природної філософії”. Введення експериментального індуктивного методу в наукове дослідження було видатним досягненням філософії ХVІІ століття.

Заради справедливості слід також відзначити, що індуктивний метод Бекона страждає від однобічності, бо зводить процес пізнання лише

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

80

до аналізу, залишаючи поза увагою уже доведені наукою загальні аксіоми. Індуктивний метод Бекона не може дати уявлення про єдність, цілісність природи. Предметом філософії, за Беконом, є Бог, природа і людина. Проте Бог не повинен бути в центрі філософії, бо Бог – предмет вивчення релігії. Завданням філософії є створення образу природи, зображення того, що є в самій дійсності. Природа – джерело всіх знань. Вона багатша і складніша від того, що відображається у свідомості людини, основна ступінь пізнання – чуттєве пізнання, досвід, експеримент. Шлях пізнання – це рух від досвіду до вищого узагальнення. Світогляд Бекона був суперечливим, неоднозначним. В одному випадку він визнавав вчення про атомну будову речовини, в іншому – стверджував, що “все це є неправильним”, що матерія – це “сукупність частинок”.

Бекон не був і послідовним матеріалістом. Він вважав, що в процесі пізнання природи за зразок слід взяти“божественне творіння”, “божественну мудрість і порядок”, включав Бога до предмета філософії. Однак, попри всі суперечності і непослідовність Бекона, саме він, як родоначальник емпіричного пізнання природи, відіграв винятково важливу роль у подальшому розвитку світової філософії. Філософія Френсіса Бекона – це уособлення англійського Відродження.

За часів Бекона, експеримент, досвід вважався найважливішим методом вивчення природи. Була прийнята думка, що таке вивчення є найбільш істинним, достовірним. Однак розвиток науки все вагоміше ставив на порядок дня питання про пошуки більш загальних синтетичних методів дослідження природи, поглядів на світ не як на випадкове нагромадження предметів, не зв’язаних між собою, а як на єдине ціле.

Здійснити це могли лише видатні особистості з новим стилем мислення, котрий поєднував би знання, отримані в процесі спостереження і експерименту, і здатністю до широких наукових абстракцій та узагальнень. Такою особистістю і став видатний мислитель Франції ХVІІ ст. – Рене Декарт – один з основоположників науки і філософії Нового часу.

3.Рене Декарт – автор дедуктивного методу пізнання

іродоначальник філософського раціоналізму

Рене Декарт (1596-1650) знаменує сформованість філософії Нового часу. Найбільш відомими його творами є: “Правила для керування розуму”, “Міркування про метод”, “Міркування про першу філософію”, “Начала філософії”.

Р. Декарт – автор ряду досліджень, що стосуються різних сфер пізнання. Його наукові пошуки приводять до закладення основ геометричної оптики. Він створює анатомічну схему людського ока. Саме

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

81

Декарт висунув ідею умовного рефлексу та створює модель рефлекторної дуги нервової діяльності. Заслуги Декарта у створенні сучасної математики значні та добре відомі.

Декарт підтримує антисхоластичну спрямованість філософії Ф. Бекона. Однак він не може погодитися з Беконом у оцінці дедукції як методу пізнання. Декарт значну увагу приділяв математичним дослідженням, а як відомо, математика будується і розвивається насамперед

уформі дедуктивної системи пізнання. Тому, визнаючи присутність вказаних Беконом “ідолів” (“примар”), Декарт звертає увагу на проблему спрямованості емпіричного пізнання, індукції. Він знаходить докази тези, що здійснення індуктивного пізнання, експерименту відбувається тільки після попереднього планування дій. А попереднє планування дій

усвоєму кінцевому результаті має будуватися завдяки використанню загальних вихідних для думки положень, тобто шляхом дедукції. Отже, індукції без попередньо здійсненої дедукції бути не може. Однак дедуктивному мисленню завжди загрожують “ідоли” (“примари”). Дану проблему Декарт вирішує, запропонувавши “метод сумніву”.

Методологічний сумнів Декарта, або “критика усіх визначень”, будується не як абсолютний скепсис, заперечення визначень взагалі, а як шлях, засіб уникнення помилок. Первинну форму істини Бекон вбачає у чуттях, в емпіричності. Для Декарта це – помилковий погляд, він перелічує випадки, коли чуття вводять людей в оману, і робить висновок, що неможливо вірити тим засобам пізнання, які “хоча б один раз обманювали нас”. Отже, ні авторитет та здійснена з його допомогою дедукція, ані наш досвід та здійснена з його допомогою індукція не можуть бути визнані як науковий метод. Тому Р. Декарт ставить питання про досягнення достовірності знання самого по собі, впевненості в істині, яка повинна бути вихідною посилкою і тому не може опиратися на інші посилки. Таку достовірність він знаходить у мисленні. “Якщо ми відкинемо та проголосимо помилковим усе, у чому хоч трохи можемо сумніватися, то ми не можемо сумніватися лише у тому, що здатність мислити свідчить про існування. Бо буде абсурдом вважати, що мислячи про самого себе, можна заперечувати факт існування думки про власне існування. Думка, яка заперечує існування самої себе, не варта жодної уваги. Тому факт, який висловлюється у словах: “Мислю, отже, існую”, найдостовірніший з усіх, який перед кожним, хто філософствує, виявляється,” – зазначав Декарт.

Математика, основу якої складають ідеальні конструкції, досягає найвищого ступеня ймовірності. Порівняно з іншими науками математика найменше залежить від зовнішньої реальності і найбільше– від мислячого Я. Через це саме математика найкраще відповідає принципові

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

82

достовірності знання. А присутні в математиці аксіоми можна завжди обґрунтувати принципом достовірності знання самого по собі. Однак математика – наука, що будується шляхом дедуктивної форми думки. Відкриті Ф. Беконом “ідоли” свідчать про присутність хиб у дедукції. Враховуючи цю обставину, Р. Декарт пропонує метод раціональної дедукції, який повинен узгоджуватися з чотирма вимогами: 1) припускати як достовірні такі положення, які уявляються розумові чіткими та ясними, не викликають сумнівів у своїй істинності; 2) розділяти кожну складну проблему, задачу на складові частини, підпроблеми чи задачі;

3)поступово здійснювати перехід від доведеного до недоведеного;

4)не робити жодних прогалин у логічному ланцюжку дослідження. Принцип методологічного сумніву та раціональна дедукція повинні допомогти у подоланні хиб простої дедукції, разом з цим вирішуючи проблему “першої індукції”, яку без попередньої дедукції здійснити неможливо. Однак при цьому постає проблема“першої дедукції” – звідки взялися перші загальні поняття, якими користується думка? На це питання Декарт відповідає тезою про присутність вроджених ідей.

Обґрунтування існування вроджених ідей Декарт знаходить у своїх фізіологічних дослідженнях. Здійснивши велику кількість дослідів експериментального характеру над різними тваринами, відкривши факт скорочення м’язів (найчастіше цей дослід повторюють на лапках жаби, капнувши кислотою на свіжий зріз) частини тіла, відокремленої від цілого, він робить висновок, що в кожному тілі є ідея руху самого по собі. Скорочення лапки тварини під час подразнення її кислотою припиняється через деякий час, що, на думку Декарта, свідчить про відокремлення ідеї від тіла. Вбита тварина – вже не жива, але ідея руху може в ній перебувати. Зовнішньо частина тіла ще не змінилася, але може й не рухатися під час подразнення, як наслідок, ідея це тіло вже залишила. Отже, ідеї можуть бути і не бути в тілі, а тіло існує без очевидних змін. Живого тіла без ідеї не існує, а це свідчить, що живі тіла народжуються з ідеями. Дослідження руху ідей у тілах живих істот призвели до створення Декартом класичної схеми замкнутої рефлекторної дуги. Дана модель описує систему рефлексів, які виявляють себе

узовнішніх формах руху живих тіл.

Відкриття можливості існування ідеї впродовж деякого часу у мертвому тілі та можливості зникнення ідеї з мертвого тіла за відсутності наочно фіксованих змін у ньому спрямували думку Декарта на шлях вчення про дуалізм душі і тіла. Розвиваючи цю тезу, він робить висновок про існування незалежних одна від одної двох субстанцій світу. Субстанція, що виявляє себе у різних просторових властивостях, називається матерією, а та субстанція, що не має просторових форм

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

83