сильними і точними. Усі наші ідеї чи враження є копією чуттєвих комбінацій. Визнаючи за думкою лише здатність розділяти та об’єднувати, Д. Юм стоїть на позиціях чітко окресленого сенсуалізму.

Керуючись позицією Дж. Локка, Д. Юм вирізняє чуття, які утворюються різними чуттєвими органами, на відміну від вражень, які є певним результатом внутрішнього стану суб’єкта. Розум сам по собі не здатен нічого додати до вражень, він лише розділяє або об’єднує їх.

Д. Юм визнає досвід найголовнішою складовою пізнання. Однак досвід у нього належить лише до оволодіння нашої свідомості враженнями. Досвід він розглядає як утворення схем суб’єктивних дій розуму з об’єднання чи розділення вражень.

Між враженнями та ідеями існують три типи відношень, які: 1) будуються на виявленні подібностей та відмінностей; 2) відбивають послідовність у просторових та часових визначеннях; 3) показують відношення причини та наслідків. Третій тип Д. Юм розглядає як головний у природознавстві (у досвіді побудови схем суб’єктивних дій з образами природної реальності). Дослідження поняття “причина” дає можливість Д. Юму обґрунтувати, що дане поняття не має під собою жодного емпіричного значення, окрім фіксації послідовності явищ – одне після другого. Усі причини пояснюються ним як відношення просторового співіснування та часової послідовності. Тобто поняття “причина” Д. Юм розглядає як похідне від понять “час” та “простір”. Детально аналізуючи конкретні випадки, Д. Юм робить висновок, що мислення, розум не здатні дати кінцевого визначення подій, причин та наслідків.

Фіксуючи своє ставлення до попереднього наукового пізнання, до історії філософії, Д. Юм вважає, що філософські системи, механіка є узагальненням досвіду суб’єкта в зручних формах.

5. Розвиток раціоналістичної філософії в Західній Європі

Раціоналізм, який сформувався в окремий напрям під впливом розповсюдження філософії Р. Декарта, після періоду послідовної критики сенсуалістами, переживав етап кризового стану. І саме філософія Бенедикта Спінози (1632-1677) стає відновленням раціоналістичної традиції з урахуванням традицій емпіризму. Трактат “Удосконалення розуму” (який не був повністю завершений) та книга “Засади філософії Декарта” Б. Спінози звертали увагу філософів на той факт, що поняття “субстанція” за своєю сутністю позначає ті властивості реальності, які не дані чуттям принципово. Субстанціональність не може бути віднесена до жодної з конкретних речей чи їх сукупності, бо усі речі є її виявленнями. Чуттєвість, емпірія мають справу лише з одиничними об’єктами, тому вони не може осягти субстанцію, бо усі речі не можуть бути одразу дані чуттям. Узагальненням простих ідей в одну складну

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

88

(субстанцію) неможливо створити поняття про такі якості, які не властиві жодній з конкретних речей чи жодній з простих ідей. Отже, поняття “субстанція” при своєму виникненні повинно мати зовсім іншу, неемпіричну природу. Дане поняття визнається продуктом розуму, який створив поняття про те, що існує само по собі та виявляє тільки само себе. Воно не потребує для свого виявлення інших речей, з яких повинно складатися. Розглядаючи питання про походження даного поняття, Спіноза робить висновок, що змістовно “субстанція” не відрізняється від поняття про Бога. З доказів, які належать до цього висновку, можна констатувати, що Спіноза ототожнює Бога із субстанцією.

Бог не стоїть тепер над природою, не є творцем як зовнішня сила, а перебуває прямо у природі як її іманентна причина, властивість. Таке розуміння субстанції призводить до вирішення проблеми дуалізму душі і тіла, яку поставив Декарт. Протяжність та мислення, які в філософії Декарта визнаються незалежними одна від одної субстанціями, зливаються у філософії Спінози в одну. Ці її властивості – лише два атрибути поряд з багатьма іншими атрибутами(атрибут – невід’ємна

властивість). Усі атрибути мають властивість бути необмеженими сутностями, бо жодна окрема річ чи явище не можуть існувати без присутності усіх атрибутів. На протилежність субстанції та її атрибутам, які носять характер безмежності, для опису обмежених одиничних об’єктів Спіноза використовує поняття “модус” (те, що існує за рахунок зовнішніх причин). Існування модусів характеризується не тільки обмеженістю взагалі, а й мінливістю, рухомістю у межах атрибутів субстанції (часу і простору). Відношення між субстанцією і модусом становить собою відношення частини і цілого. Субстанція визначається здатністю творення, а модус – її продуктом, утворенням, витвором субстанції.

Субстанція має внутрішню властивість– необхідність свого існування. Виявлення цієї властивості відбувається через мислення(атрибут субстанції). Мислення Спіноза розглядає як властивість тіла мати непросторові атрибути. Мислення само по собі є атрибутом субстанції, який виявляє себе не в кожному тілі. Людина саме та просторова організація субстанції, модус, яка здатна мати і непросторовий атрибут мислення. Доводячи існування непросторових властивостей дійсності, Спіноза вказував, що рух тіла завжди відбувається згідно з відповідною траєкторією. Просторово ніякої траєкторії в світі ми не знайдемо, завжди бачитимемо конкретне тіло, яке змінилося порівняно з попереднім моментом. Об’єднавши у своїй голові ці моменти, ми самі створимо просторово фіксовану траєкторію. Однак для тіла, яке рухалося, такої траєкторії просторово (матеріально) не існує, хоча тіло справді рухається по траєкторії. Реальність існування траєкторії (рух небесних світил та

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

89

інше), яка разом з тим не існує як тілесне, просторове дане, свідчить про реальне існування непросторового атрибуту субстанції. Саме цю властивість Спіноза називає мисленням і відрізняє її від причини як тілесної властивості, вказуючи, що мислення не причинне, а необхідне. Необхідністю детермінуються усі процеси у світі. Кожний конкретний процес має свою причину, лише субстанція має причину в собі самій.

Домінування необхідності у філософії Спінози розповсюджується навіть на такі сфери буття, які для всіх попередніх детерміністів залишалися у полоні випадку, тобто у сфері афектів. Афект (відчуття)

для Спінози завжди є результатом дії зовнішніх предметів на тіло чи виявленням дії непросторового атрибута. Тому гносеологічна концепція Спінози має абсолютно раціоналістичне трактування. Він розділяє пізнання на три ступені: ступінь істини – досягається розумом безпосередньо, незалежно від досвіду (математичні аксіоми тощо); ступінь міркувань розуму – відбувається опосередковано за допомогою правил мислення (побудованих на певних аксіомах, законах), він потребує доведень; ступінь уявлення – в основі лежать чуттєві сприйняття навколишнього світу.

Вирішення Спінозою етичної проблематики не відокремлюється від поняття субстанції (Бога). У центрі його уваги – питання про можливість існування в абсолютно детермінованому світі свободи. У розумінні Спінози субстанція – єдина основа необхідності та свободи. Саме Бог (субстанція) – абсолютно вільний, бо все, що він здійснює, випливає з його власної необхідності, з творіння ним необхідності. Необхідність твориться, а не існує незалежно від акту творіння. Людина як модус особливого роду має обмеження своєї волі у зовнішніх обставинах. Однак у разі використання цих зовнішніх обставин для творіння, для досягнення людських цілей свобода і необхідність не суперечать одне одному, а стають основою взаємного існування. Без необхідності, без урахування законів буття неможливо людині виявити свою сутність. Сваволя обставин позбавляє людину свободи волі, лише необхідність протікання процесів буття дає змогу виявити власну волю щодо використання цієї необхідності людиною – свободу особистості. Так Спіноза робить висновок, що свобода полягає у пізнанні необхідності.

Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716) уособлює завершений тип раціоналістичної філософії. У його вченні знайшла своє місце як раціоналістична, так і проблематика сенсуалістичного та емпіристичного напрямів.

Ядром філософської концепції Лейбніца є вчення про“монади” – монадологія. Монада розглядається як проста неподільна духовна

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

90

субстанція буття. Спираючись на відомі з античної філософії докази, Лейбніц заперечує можливість існування єдиної субстанції, про яку вчив Спіноза. Лейбніц стверджує, що поняття єдиної субстанції заперечує можливість існування руху, мінливості буття. Тому він звертається до нескінченної множини субстанцій – монад.

Монада – самодостатня одиниця буття, здатна до активності, саморуху, діяльності. Монада – це проста субстанція. Складна субстанція завжди залежна від простих, а тому складне утворення взагалі не можна визнати субстанцією. Тому монади не змінюються під впливом інших монад, кожна з них є самодостатньою, а отже, становить собою самодостатній світ, непорушну гармонію, яка є найсильнішою у світі. Як найдовершеніші гармонійні утворення монади між собою мають єдине відношення – “гармонію”. У випадку, коли в світі існує дві однакових монади, слід визнати, що вони будуть тотожними. Отже, монади різняться за своїми якостями.

Монади мають три головні різновиди за ступенем свого розвитку. Нижча форма характеризується “перцепцією” (духовно пасивною здатністю сприйняття). Вищі монади здатні мати чуття та чіткі уявлення. Їх Лейбніц називає “монадами-душами”. Монади найвищого ступеня здатні до “аперцепції” (свідомості), їх називають “монадами-духами”. Монади не мають просторових (фізичних) властивостей, тому вони чуттєво не дані. Їх дано лише розумові. Чуттєво дані тіла є комбінаціями монад, які вирізняються тим, з яких монад вони складаються. Людина уособлює собою таку сукупність монад, у якій провідну роль відіграють монади, що здатні усвідомлювати. Об’єднання монад є невипадковим, воно визначене “завбаченою гармонією”, яка виявляє себе у самозміні монад узгоджено з іншими монадами. Причини зміни монад можуть бути зовнішніми та внутрішніми. Кожна з монад утримує в собі як минуле, так і майбутнє. Завбачена гармонія дає змогу стати наявними усім якостям, які маються в кожній з монад у невиявленій формі.

Процес пізнання Лейбніц розглядає як розвиток здатності до створення та усвідомлення ідей. Він заперечує існування вроджених ідей, людина з народження має лише деякі вроджені принципи(інстинкти).

Чуттєве пізнання ним розглядається як нижча ступінь раціонального пізнання. Відомий вираз “Немає нічого в розумі, що не пройшло раніше через чуття”, Лейбніц доповнює положенням– “крім витворів самого розуму”. Розум відкриває суттєве, необхідне, а чуття – випадкове, емпіричне. Тому й істини бувають різними: емпіричні – істини факту; розумові – істини теорії. До істин розуму Лейбніц відносить головні положення математики та логіки.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

91

Математику та логіку Лейбніц розглядає як головні науки розуму, які повідомляють людині про світ, не даний чуттєво. Це науки про “усі можливі світи” (на відміну від філософії, яка визначається ним як наука про цей дійсний світ).

Послідовник Лейбніца видатний німецький філософХристіан Вольф (1679-1754), який доопрацьовує лейбніцівську філософію до рівня раціоналістичної схематичної доктрини, створює завершену формальну філософію здорового глузду на базі уявлень про розум.

Свою філософію Вольф розглядає як засіб досягнення загального блаженства на підставі “завбаченої гармонії”, яка лежить у первинній основі буття усіх творінь. Вважаючи, що гармонія світу перебуває в абсолютно могутній істоті (Бог), яка створює світ, керуючись логічними принципами, Вольф розробляє поняття про систему знання. В основу системи закладено вказаний теологічний принцип. Вольф виділяє фізичне знання – про “прості субстанції”, рух і просторові відношення тіл, які пояснюються механічними силами, розглядаються як шляхи встановлення гармонії. Виділяється також наука “пневматологія” – про діяльність духів; математика – про причини речей; етика, право, політика – про волю як властивість душі; філософія – про зв’язок усіх духовних і тілесних сутностей.

Займаючись систематичною формалізацією та узгодженням накопичених філософією знань, послідовно даючи визначення поняттям, які не повинні заперечувати одні одних, Вольф розробляє принципи аксіоматичної побудови наукової теорії. Дані принципи стали помітним поштовхом для розвитку природознавства у XVIII ст.

Класичний представник англійської філософії періоду англійської буржуазної революції Томас Гоббс (1588-1688) послідовно розробляє систему раціоналістичної філософії, яка охоплює не тільки вчення про буття, пізнання, а й вчення про суспільство, державу.

Своє вчення про раціональність пізнання він виклав у праці“Про тіло”, де обґрунтував тезу про чуття як початкову стадію пізнання. Він вбачає мету пізнання в раціональному осягненні сутності, причин явищ. Визнання раціонального методу він обґрунтовує посиланнями на досягнення механістичного природознавства у Європі. Широко застосовуючи факти з історії нової науки, Гоббс доводить, що тільки опираючись на розум, систематичне мислення, можна досягти істини. Саме Гоббс висуває тезу про надуманість теорії двох істин (віри та розуму) і проголошує існування лише однієї – істини розуму, науки. Поняття істини він визначає як властивість наших знань бути відповідними властивостям речей. Він стверджує, що істина – це властивість наших суджень, і заперечує визначення істини як властивості об’єктів. Тому ні чуття,

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

92

ні вроджена інтуїція, ні дані одкровення не можуть бути істинними, якщо вони дані не у формах судження про світ.

Гоббс, на відміну від Декарта, який ототожнював матерію з розповсюдженістю, робить висновок, що розповсюдженість, простір є властивістю матеріальності взагалі, а не тіла зокрема. Такими властивостями чи акциденціями є рух, спокій, колір та ряд інших. Доказом факту, що простір є властивістю матерії, а не тіла, він вважає здатність тіла змінювати свою форму. Ця мінливість фіксується стосовно незалежного простору, а відповідно до цього простір не може бути властивістю тіла, це незалежна від тіла акциденція.

Відправною позицією міркувань Гоббса про суспільство та державу є поняття “природний стан людей”. Введення цього поняття дало змогу філософії створити першу абстрактно-ідеальну модель суспільства, яку можна було використовувати у вигляді порівняльного еталону для фіксації подібностей та відмінностей між різними станами суспільства, державами тощо. Природний стан людей охарактеризовано у Гоббса як можливість одних людей перешкоджати у досягненні своїх цілей іншим людям. Саме таке становище осіб, які здатні ставити перед собою цілі та діяти, їх досягаючи, призводить до природної прихованої війни між усіма людьми. Вихід з неї було знайдено в організації суспільства. Однак суспільство може існувати лише на основі спільних інтересів людей. А цього можна досягнути лише на шляху домовленості, яка є штучною та формальною. Отже, людям був потрібен механізм забезпечення виконання таких домовленостей. Ним стала суспільна влада, володарі. Влада здатна існувати лише за відмови людей від права повного володіння собою. Саме таким чином на місце природних законів через утворення держави вводяться закони штучні, суспільні.

Гоббс вирізняє три типи держави: 1) влада зібрання, і кожний громадянин має право голосувати (демократія); 2) влада зібрання, але лише деякі мають право голосувати(аристократія); 3) верховна влада тільки в одного (монархія).

Сучасник Р. Декарта П’єр Гассенді (1592-1655) у 40-х роках XVII століття першим розпочав відкриту полеміку з картезіанством. Його праці “Метафізичне дослідження проти Декарта”, “Метафізичне дослідження, чи сумнів і заперечення проти метафізики Декарта” спрямовані проти тез про фундаментальність принципу“методологічного сумніву” та “достовірності мислячого Я”.

П. Гассенді доводить, що не тільки мислення, а й кожна дія людини може бути прийнята як вихідна достовірність, якщо результати дії збігаються з планованими. Розвиваючи своє поняття діяльності, він робить висновок, що думка про самого себе без зовнішнього об’єкта,

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

93