Канта. Всі філософи до Канта намагалися вивести моральність з природи або показати її обумовленість Божою волею. Кант, навпаки, вважає, що сама ідея Бога набуває для людини безумовності завдяки практичному розуму. Не можна намагатися знайти причини моральності, вважає Кант, бо це порушує межі автономії людини, його свободи, веде в світ феноменів. Знаходячись у рамках практичного розуму, можна лише знайти імперативи (веління) в душі людини, примушуючи його діяти незалежно від несприятливого результату, часто штовхаючи його до вчинків, що суперечать навіть його власним бажанням. Задоволення, щастя, бажання традиційно відносилися мислителями до цілей етичної поведінки, Кант їх відкидає. Етичний вчинок цінний сам по собі, він не залежить від людських бажань, які приковують людину до світу феноменів. Етичний імператив – це імператив категоричний, він примушує людину діяти не дивлячись ні на що, ні на які умови. Його слід відрізняти від імперативів гіпотетичних, що припускають обумовленість вчинку метою. Гіпотетичний імператив може виступати у формі правила вміння (в тому випадку, якщо мета ясна і потрібні хороші правила для її досягнення) або порад розсудливості (якщо мета, наприклад, як щастя, невизначена і хитка). Практичний розум існує незалежно від філософії. Проте за допомогою філософії практичний розум може краще реалізовувати себе, наділений умінням відділяти гіпотетичні імперативи від категоричних, обов’язок – від бажання. Етичний закон – категоричний імператив Канта – не містить конкретних розпоряджень, він апелює до автономного суб’єкта, тому нічого не нав’язує йому, він говорить лише про необхідність відноситися до себе і до себе подібних як до суб’єктів вільної волі: “Поступай так, щоб максима твоєї волі могла завжди стати принципом загального законодавства”. Кант формує категоричний імператив дещо по-іншому: стався до людства в своїй особі і в особі іншого тільки як до мети, але ніколи – як до засобу.
3. Філософські ідеї Фіхте та Шеллінга
Іоганн Готліб Фіхте (1762-1814) відмовляється від кантівського дуалізму “розуму” і “волі”, свободи і необхідності, свідомості і “речі в собі”. Той, хто виходить з незалежного існування зовнішнього об’єкта, є, за Фіхте, “догматиком”, а хто, навпаки, виходить з суб’єкта – ідеалістом.
“Суперечка між ідеалістами і догматиками зводиться в основному до питання, чи треба жертвувати самостійністю суб’єкта на користь самостійності об’єкта або, навпаки, самостійністю об’єкта на користь самостійності суб’єкта”.
Фіхте стає на позицію ідеалізму. Свідомість повинна пояснити весь свій зміст з самого себе, не вдаючись ні до яких зовнішніх обставин;
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
110
“філософія вчить відшукувати все в Я”, – стверджував він. Йдеться про “чисте”, загальнолюдське, загальне “Я”. Саме в його абстрагованості, загальності і відповідних цьому об’єкту методах дослідження Фіхте бачить можливість встановлення принципів, основоположень філософії як наукового вчення. Для Фіхте процедура входження в світ загального “Я” дозволяє в ньому і через нього розкрити важливі структури пізнання як процеси теоретичного і практичного мислення “Не-Я”, його “виходу” зі світу “Я” в “тілесні даності”, природу, несвободу. Фіхте визнає, що він створює нову форму ідеалістичного розуміння зв’язку людини і світу.
У термінології Фіхте “Я” протистоїть “Не-Я” як межа його діяльності, людині протистоїть світ. “Не-Я” існує не субстанційно, а лише тією мірою і тоді, коли “Я” не діє або зупиняється в своїй діяльності. Субстанційність діяльності суб’єкта, його активність є домінантою філософського вчення Фіхте.
Абсолютно непізнавана “річ у собі” втрачає своє значення. Вона є лише продуктом припущення суб’єкта: “річ на мене діє – означає: я мислю про діючу на мене річ”. Але це значить, що “річ у собі” розчиняється в мисленні, і предметом свідомості стає сама свідомість як “остання суть”, як “річ у собі”. Перетворення свідомості з “речі в собі” в “річ для себе”, в самосвідомість і є, за Фіхте, розкриттям його справжньої природи як вільної діяльності. Таке вчення про свободу як“останню суть світу”, як “метафізику свободи” є власне “науковченням” Фіхте. “Я” повинне, врешті-решт, зрозуміти, що напрацьоване ним “Не-Я”, тобто об’єкт, є продуктом його власної діяльності; коли ми мислимо, то разом з цим творимо собі власний світ. Цей процес Фіхте назвав “прагматичною історією людського духу”.
Проте це творіння не є абсолютно довільним, бо ми усвідомлюємо, що уявлення, які існують у нашому мисленні, не виникли в результаті нашої самостійності, а складають обмеження нашої розумової діяльності, неусвідомлені обмеження нашого “Я”. Інакше кажучи, те, що спонукає нас до мислення, спонукає припускати існування відмінного від нас світу (“Не-Я”), є нез’ясованою передбачливістю нашого мислення. Звідки б не з’явилися ці обмеження, ми завжди сприймаємо їх як властивість нас самих, а не як щось існуюче поза нами. І разом з тим абсолютне “Я” підноситься і над суб’єктивністю свідомості, і над об’єктивністю буття. Подолання незалежності об’єкта суб’єктом здійснюється Фіхте в межах “теоретичного розуму”.
Зосередженістю інтересів мислителя є практичний розум, “практичне науковчення” – етика. Саме тут розгортаються всі можливості об’єкта. Практичний розум – це цілеспрямована діяльність людини,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
111
що перетворює сутність світу (“наявного буття”) відповідно до певних ідеалів (“належного”). Для Фіхте природа є об’єктом всього, засобом для реалізації зовнішніх цілей, закладених в етичній свідомості. Оскільки людина як розумна істота є сама по собі метою і самоціллю(вона не існує ні для чого іншого: “людина повинна бути тим, чим вона є, просто тому, що вона є”), остільки все його існування повинне визначатися винятково його свідомістю як чисте“Я”. Втрачаючи цю сутність, людина перестає існувати як людина. Тому людина як розумна істота повинна сама себе визначати. Звідси витікає формула: “роби так, щоб ти міг сприймати закон своєї волі, як вічний закон”. Це значить, що “Я”, не дивлячись на дії зі сторони, повинне завжди залишатися собою. Для цього воно повинне так видозмінювати впливаюче на нього“Не-Я”, щоб досягти єдності між“Я” і “Не-Я”. Процес узгодження незмінно розумного “Я” з плотським світом Фіхте називає культурою. “Вона – останній та найвищий засіб для досягнення кінцевої мети людини– повної згоди з собою”.
З концепції “субстанції як суб’єкта” витікає, що в культурі немає нічого, що було б просто дане: все є результатом діяльності суб’єкта, що переробляє зовнішню даність об’єкта. Цей аспект розуміння культури (“субстанції як суб’єкта”) згодом повністю поділяв Гегель. У самого Фіхте йдеться про те, що боротьба протилежностей на кожному щаблі досягає лише певного синтезу. Розумне “Я” не може бути ні на якому щаблі цього процесу, бо без “Не-Я”, який протистоїть “Я”, просто неможлива свідомість самого “Я”. Тому діяльність “Я” в боротьбі зі своєю протилежністю “Не-Я” має перед собою лише ідеал перемоги як керівного принципу. Розумне “Я” здійснює за допомогою “Не-Я” свою мету – рух до “вищої людини”.
“Всі індивіди полягають в Єдиній великій Єдності чистого Духу...
Єдність чистого Духу для мене недосяжний ідеал, остання мета, яка ніколи не буде здійснена насправді”, – цими словами Фіхте завершив свою лекцію “Про гідність людини”, закінчуючи нею свої філософські лекції 1794 року.
Відштовхуючись від ідей Фіхте, полемізуючи з ними, Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775-1854) наповнив життям абстрактні формули мислителя. У філософській еволюції Шеллінга можна виділити періоди: “філософії природи” (натурфілософії – 90-ті рр. XVIII ст.), “трансцендентального ідеалізму” (1800 р.), “філософії тотожності” (10-ті роки ХIХ ст.) і “філософії одкровення” (від 10-х рр. до кінця життя).
За словами Шеллінга, для Фіхте світ природи є тим, що не існує, але повинне існувати як необхідна перешкода для“Я”, яка підлягає знищенню і служить засобом затвердження свободи. Тим часом про гідність філософії треба судити за тим, наскільки досконалими є її уявлення
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
112
про природу, адже саме вони відкривають шлях науці. Філософії розуму повинна передувати філософія природи, оскільки свідомість є продуктом розвитку природи. Тому у Шеллінга природа – ступінь, передуючий духу (у Канта і Фіхте вона протистоїть людині).
Для Шеллінга природа – єдиний організм, цілісність якого обумовлюється поняттям “світової душі”, що йде з традицій неоплатонізму. Початок речей – у продуктивній, виробляючій (але не мислячої) діяльності. На основі природно-наукових відкриттівXVIII ст. Шеллінг у своїй “Філософії природи” розглядає природу як силову динамічну єдність протилежностей, що розвивається певними щаблями, на одному з яких з’являється людина, його свідомість.
Початок життя природи – повільне пробудження духу, несвідоме явище розуму. Вчення Шеллінга про природу схоже скоріше на величну поему про природу, ніж на доказову наукову систему. У її образах естетичне світовідчуття знаходить відгук, співзвуччя своїй душі. У цілому суб’єктивна діалектика свідомості Фіхте у Шеллінга трансформується в концепцію діалектичного розвитку природи. Оскільки природа у Шеллінга стала продуктом розуму, його вчення про природу є“фізичним” ідеалізмом.
Відповівши на питання про виникнення свідомості з діяльності несвідомо-духовної природи, Шеллінг досліджує проблему: як суб’єктивне стає об’єктивним, як свідомість (“інтелігенція”) стає об’єктом, який існує поза суб’єктом і з яким узгоджуються представлення останнього. Осмисленню цього присвячена праця “Система трансцендентального ідеалізму”. Подібно тому як натурфілософія була вченням про виникнення і становлення“Я”, трансцендентальний ідеалізм повинен бути вченням про “Я” і його функції.
Оскільки акт, що породжує свідомість, є несвідомим, остільки залежність свідомого життя від несвідомого дає початок новому теоретичному процесу пізнання. Починаючи з відчуття, цей процес сходить до розсудливого, логічного мислення (нижче пізнання) і далі – до розуму, що сприймає предмет цілісно в акті інтелектуальної інтуїції. Остання є не що інше, як безпосереднє споглядання, “схоплювання” розумом самого предмета в єдності його власних протилежностей. Розвиваючи ідеї німецького романтизму, Шеллінг зближує інтелектуальну інтуїцію з естетичним спогляданням. Суб’єктом такої інтуїції є геній як несвідо- мо-свідома діяльність “Я”, вільне здійснення якої стає насолодою для свідомості. У цьому Шеллінг, наслідуючи Канта і Фіхте, виходить за межі їх навчання.
Паралелі теоретичного і практичного розуму, які перетинаються у Канта і Фіхте десь у нескінченності, у Шеллінга “зустрічаються”
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
113
в “Я” художника, що створює естетичну реальність – світ, в якому урівноважені привабність мислення і привабність волі. Сам витвір мистецтва є не просто втіленням гармонії, а головне – це досконалий вираз питання і відповіді, точніше питання, що містить у собі рішення, яке зможе сформувати філософське мислення.
Мистецтво у Шеллінга стає першоосновою і завершенням світового життя, а естетика – не тільки завершенням філософії, але й вершиною знання взагалі. З кантівського і фіхтевського ідеалізму у Шеллінга розвивається естетичний ідеалізм.
Естетична концепція Шеллінга виявилася настільки вражаючою, що стала фундаментом романтичних і неромантичних теорій XIX-XX ст.
За Шеллінгом, якщо інтелектуальна інтуїція направлена на Абсолют, то і дух, що переживає цю інтуїцію, є функцією і явищем цього Абсолюту. Звідси витікає тотожність суб’єкта й об’єкта в абсолютному розумі: він є досконалою і невиразною їх єдністю. Абсолют ані ідеальний, ані реальний, він – не дух, не природа, а є нейтральністю обох визначень. Те, що в Абсолюті тотожне, вічне і досконале, в світі речей, навпаки, множинне, роздільне і розвивається як процес. Доцільний розвиток Абсолюту на одному полюсі дає матерію, на іншому – істину пізнання. Проте їх безвідносне існування немислиме: суб’єктивність включає та має на увазі об’єктивність. І навпаки, оскільки ціле, єдине виникає раніше своїх частин, остільки абсолютна тотожність передує природі та мислячій свідомості.
Така концепція абсолютної тотожності у філософії Шеллінга стає естетичним пантеїзмом, що перетворює весь світ у живе, неподільне ціле та свідчить про абсолютний збіг істини і краси. Це вже не об’єктивний, грубо речовинний світ з його нетямущими і жахливими соціальними катаклізмами, а видима, чутна музика космічного розуму.
У такому світі істина і краса– сутність одного і того ж, бо вони не містять у собі нічого іншого, окрім ідеї в явищі. І в цьому значенні вони є синтезом природного і духовного, плотського і надчуттєвого, кінцевого і нескінченного, видимого і невидимого, чутного і нечутного. Саме тут знаходиться коріння феноменологічних філософських ідей Гегеля. Витоки інтенсивно розробляються в мистецтві і філософії XX століття постмодерністських ідей про світ як тотальність музики.
Роздуми Шеллінга завершуються “Філософією одкровення”, де він разом з історико-критичним аналізом релігії все більше занурюється в містику, як “особливий досвід” недоступний розуму.
Творчість Шеллінга, його лекції, публікації значно вплинули на російську філософію (слов’янофілів, Чаадаєва, що переписувався з мислителем), та, передусім, на Гегеля.
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
114