ТЕМА 3. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

План лекції

1.Релігійний характер середньовічного світогляду й філософії.

2.Період апологетики та патристики.

3.Схоластична філософія. Номіналізм та реалізм.

4.Середньовічна містика.

5.Ідейний зміст світогляду Ренесансу.

6.Розвиток натурфілософських вчень в епоху Відродження.

7.Північне Відродження та ідеологія Реформації.

1. Релігійний характер середньовічного світогляду й філософії

Середньовіччя – це період зародження і розвитку феодальних відносин, епоха панування релігійного світогляду. Перехід від античності до середньовіччя почався ще у хронологічних рамках античного суспільства. Вихідним пунктом нової епохи була кризаIII-IV ст., яка відбилася на всіх сферах життя Стародавнього Риму. В економічній сфері спостерігається розпад системи господарства, заснованої на праці рабів. Вже у І-ІІ ст. виникають перші християнські громади, а з ними поширюються і християнські ідеї, які витісняють античні філософські вчення.

На початку IV ст. християнство з форми протесту поневолених і знедолених людей, з віри гнобленої та переслідуваної перетворилося на державну, офіційно визнану релігію Римської імперії. Разом з цим поступово формується нова філософія, яка спиралась на фундаментальні ідеї Святого письма.

На перших етапах свого розвитку християнство досить негативно ставилось до філософії, оскільки за своїм духовним змістом вона була язичницькою. У підході до цієї проблеми християнські мислителі спиралися на “Послання апостола Павла”. “Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією” (Кол., 2, 8), “знає Господь думки мудрих, що марнотні вони” (І Кор., 3, 19, 20), – попереджав апостол Павло. Але з часом ставлення християнства до філософії стає все більш терпимим, і вже представники патристики свідомо спираються на філософію Платона, неоплатоніків та Аристотеля для систематизації й обґрунтування християнського віровчення. Однак філософський підхід до істини вважався відносним і підкореним більш досконалій формі пізнання – божественному одкровенню. Філософія епохи середньовіччя мала цілком релігійний характер і відігравала роль“служниці теології”.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

52

Теологія (від грец. “теос” – Бог, “логос” – вчення, слово) – вчення про Бога, богослов’я, що спирається на священні тексти божественного одкровення.

Середньовічне християнське світосприйняття має низку особливих

рис.

По-перше, теоцентризм – ідея єдиного Бога-творця як центральна для християнського світогляду й філософії. Християнство відкинуло всі форми політеїзму (багатобожжя) і проголосило концепцію єдиного особового Бога.

По-друге, теоцентризм світогляду доповнюється християнським антропоцентризмом – уявленням про людину як центру створеного світу, як “вінця творіння”. Якщо для космоцентризму античності людина

єчастиною Всесвіту, мікрокосмом, в якому відображається макрокосм, то християнство відводить людині центральну роль у божественному плані творіння. Людина є центром і володарем природного світу, метою творіння. На відміну від всього створеного, людина – богоподібна істота, свідченням чого є наявність у ній розуму та волі.

По-третє, у християнському світогляді утверджується ідея творіння “з нічого”, так званий креационізм. Бог творить абсолютно вільно, творить з небуття, а не “породжує” світ і не “виготовляє” його

зпершоматерії, як це уявлялося у міфології та філософських вченнях минулого.

По-четверте, у середньовічному світогляді панує ідея духовності. Йдеться не лише про Бога як найдосконаліше втілення духовності, але й про людину. Середньовіччя вперше в історії людства звернуло увагу на людину як на особистість, як на духовну, а не тільки природну і тілесну істоту. Антична філософія дійшла висновку про наявність у людській природі душі і тіла. Християнство відкриває ще один“вимір” людського існування – дух. Духовність виявляє себе як міра причетності людини до Бога, міра “обожнення” людини.

По-п’яте, християнство відкриває віру як особливий стан людської душі (в античні часи віра розумілась як“недорозвинене” знання). “А віра – то підстава сподіваного, доказ небаченого” (Євр., II, І), вона

євпевненістю у тому, що по той бік видимого світу є світ “небачений”, світ божественного буття. Віра виявляє себе як спрямованість волі, а не розуму.

По-шосте, середньовічні мислення і світогляд мають символічний характер: усі речі відкривають не власну природу, а прихований у них вищий, потойбічний сенс. Кожне явище є символом, що вказує на істини віри, на релігійні цінності.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

53

2. Період апологетики та патристики

Епоху Середньовіччя історики датують, як правило, VI-XIV ст. Але середньовічна європейська філософія– це філософія християнська, виникає вона набагато раніше, ще за умов античності. Тому у середньовічній філософії виділяють такі періоди:

·період апологетики (III ст.);

·період патристики (IV-V ст.);

·період схоластики (VI-XIV ст.).

Філософія Середньовіччя формувалася у боротьбі з античною філософською традицією. Античний культ гармонії душі і тіла, фізичної краси, повнокровного земного життя не був співзвучним ранньому християнству. Однак згодом епоха античності залишилася у минулому, перестала бути небезпечною реальністю, і християнська теологія починає свідомо спиратися на філософію неоплатонізму та вчення Аристотеля. У неоплатоніків був знайдений основний каркас теологічних суджень, які потрібно було тільки співставити зі Священним писанням. Пізніше інтерес середньовічної філософії привернула логіка Аристотеля, яка використовувалась як засіб обґрунтування основних положень християнства.

Початок середньовічного етапу розвитку філософсько-теологічних ідей поклали так звані апологети або захисники церкви і християнських ідей (від грец. “апологія” – захист). Апологети відстоювали християнські догми від нападів представників язичницьких релігій, від філософів – критиків християнства. Найвідоміші представники апологетики – Юстин Мученик (II ст.) та Квінт Тертулліан (ІІ-Ш ст.).

Християнське одкровення, вважав Тертулліан, скасовує “мудрість світу цього”. Віра не потребує раціонального обґрунтування, більше того – віра несумісна з розумом. “Син Божий, прибитий цвяхами до хреста, не соромлюсь цього, оскільки не варто сорому. Син Божий помер – немає сумнівів у вірності цього, оскільки це безглуздо. Будучи похованим, він воскрес, – і це безсумнівно, тому що неможливо”.

Це висловлювання Тертулліана пізніше було викладено короткою формулою: “Вірую, бо це абсурдно”.

Ця ідея Тертулліана – справжнє відкриття релігійного досвіду, відкриття такої реальності, яка не може бути повністю вичерпаною тільки розумовим шляхом пізнання. Зовнішні докази, постулати інтелекту не можуть породити віру. Вони можуть лише підвести до неї людину, яка вже готова до цього. Християнство протиставило розуму свободу духу. Духовна чистота – той шлях, який веде до істини віри, часто всупереч усім доказам розуму. Тертулліанове “вірую, бо абсурдно” – це відкриття і визнання надрозумової реальності, яка дається не розуму,

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

54

а вищій інтуїції, божественному одкровенню. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Розум часто буває консервативним, особливо якщо людина торкається потаємної реальності.

Догми християнської віри та моральні норми християнства для людини античності здавалися абсурдними (створення світу за шість днів, непорочне зачаття Хреста, його смерть і воскресіння, моральна вимога полюбити ворога як ближнього тощо). Для християнського світосприйняття, навпаки, вони складали справжню основу буття, а те, що вважалося нормою з позиції здорового глузду людей язичницької культури, було “безглуздям перед Богом”. Через руйнування усталеної логіки язичницького світу, через утвердження абсолютних цінностей, християнство вказувало шлях до спасіння.

Пропаганда і захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії. Але на початку IV ст. християнська церква стає державною в Римській імперії, Нікейський собор 325 року затверджує символ християнської віри. Відтепер перед християнськими мислителями постали інші завдання. Потрібно було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати його та роз’яснити віруючим офіційну догматику. Ці завдання вирішувалися “отцями церкви”, видатними богословами, що жили і творили упродовж III-VIII ст. Твори святих отців церкви сформували так звану патристичну літературу (від лат. “патер” – батько), а період середньовічної філософії, в якій жили і творили отці церкви був названим періодом патристики. “Золотим століттям” патристики вважається

IV поч. V ст.

Розрізняють східну (грецькомовну) і західну (латиномовну) патристику, традиції яких пізніше були продовжені візантійською та західноєвропейською схоластикою. На сході найбільш видатними представниками патристики стали Григорій Богослов, Василій Великий. Григорій Нісський (IV ст.), Ліонісій Ареопагіт (V-VI ст.), Іоан Лествічник (VII ст.), Максим Сповідник (IV-VII ст.).

Західна патристика представлена іменами Амвросія, Іероніма й Аврелія Августина (IV ст.). Основну увагу отці церкви приділили богословським питанням (проблемі божественної Трійці, співвідношенню божественної і людської природи Христа, проблемам богопізнання тощо).

Найвідомішим серед отців західної церкви бувАвгустин (354-430). За своє життя Августин пройшов значну духовну еволюцію від язичництва і філософських уявлень пізньої античності до християнства. Свій досвід духовних пошуків він виклав у відомому творі“Сповідь”.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

55

Августин стає великим авторитетом західноєвропейської філософськотеологічної думки. Спираючись на принципи платонізму та неоплатоніків, Августин систематизував християнський світогляд. Протиріччя людської душі, зв’язок людини з Богом, проблема добра і зла, історичного часу і вічності, сенсу історії – ось ці проблеми, які цікавили його понад усе.

Основним змістом людського життя, за Августином, є прагнення до щастя, щастя ж полягає у богопізнанні. Пізнання Бога і самопізнання людини взаємопозв’язані у концепції Августина (“пізнай Бога – через душу і душу – через Бога”), а звідси – особлива увага до внутрішнього духовного світу людини. Сутністю людської душі Августин вважав не розум, як це було за античних філософів, а волю, тобто здатність робити вільний вибір, а відтак – вільно віддавати своє серце, любити. Якщо для античних філософів доброчинність полягала у розумності,

узнанні природи добра, то для Августина вона – в любові. Пізнати Бога можна тільки через любов до нього “Люби Бога – і тоді чини, що хочеш” – такою повинна бути основа моральності за Августином.

Свобода волі – і великий дар, і велике випробування для людини. Саме зі свободою волі зв’язує Августин існування зла у світі. Бог як абсолютне добро і любов створив світ чистим, досконалим, вільним від зла. Тому зло у світі– не помилка творця, він не відповідає за це. Онтологічного зла, тобто у самих основах буття, не існує. Зло, вважав Августин, є лише відсутністю, нестачею або спотворенням добра. Подібно тому, як існує тільки світло, а тінь – лише наслідок того, що недостатньо освітлене. Або, якщо добро уявити у вигляді кола, то зло – еліпс, викривлення добра. Але тоді постає наступне питання: чому виникає нестача добра? Чому у світі існує моральне зло(гріх) і зло у фізичному плані(хвороби, страждання, смерть)? Відповідаючи на це питання, Августин звертається до причин та наслідків першородного гріха Адама й Єви. Гріх набуває в Августина всесвітнього значення. Зло увійшло у світ внаслідок гріхопадіння. З гріхом ввійшла у рід людський і смерть. Сутність зла полягає в порушенні Божої волі, його заповідей і того морального закону, який лежить в основі людської совісті. Зло – це вільний вибір людини, і вона несе за нього відповідальність, саме свавілля людини породжує зло. Зло, як наслідок, виявляється у повстанні створеної істоти проти Творця.

Розглядаючи проблему співвідношення віри та розуму, Августин

удусі загальнохристиянської традиції віддає перевагу вірі. Але він вже не відкидає повністю, як Тертулліан, “мудрість світу цього”. Розум потрібний для сприйняття християнського віровчення, але його повинна випереджати віра. “Віруй, щоб розуміти”, – таку тезу висуває Августин.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

56