ТЕМА 7. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

План лекції

1.Філософські ідеї в культурі Київської Русі.

2.Філософська думка ХІV – середини ХVІІ століття.

3.Філософія Києво-Могилянської академії.

4.Філософська система Г.С. Сковороди.

5.Українська філософія ХІХ-ХХ ст.

Основні поняття: менталітет, національна ідея, духовність, “філософія серця”, “споріднена праця”, теорія “трьох світів”.

1. Філософські ідеї в культурі Київської Русі

Національна культура стає всесвітньо відомою тільки тоді, коли набуті цінності стають надбанням усього людства.

Українська культура є стародавньою за часом, оригінальною за своїм витвором. Вона посідає вагоме місце в історії людської цивілізації. І невід’ємною складовою частиною української культури є філософія.

Приступаючи до розкриття змісту першого питання, слід пригадати те, що філософія як явище культури може бути краще зрозумілою, якщо вивчити її історію. Історія філософії є осмисленням філософії в її історичному розвитку.

Виникнення філософської думки в Україні пов’язане насамперед з появою такої історичної спільноти людей, як український народ. Адже кожен народ демонструє своє право на життя не тільки здатністю до виживання, а й силою духу взагалі, філософською зокрема.

З давніх-давен український народ був високорозвиненим етносом, про що свідчить високо розвинута трипільська культура(сер. ІV-ІІІ тис. до н.е.), а також видатна пам’ятка українського народуV-ІХ ст. – “Велесова Книга”. У ній, зокрема, чітко прослідковується характерна риса філософського світогляду українців – непохитна віра у свої власні сили та здібності. “А йдемо куди – знаємо...”. “Йдемо до полів наших трудитися, як Боги веліли кожному чоловікові”; “Правда така, що ми Дажбожі онуки..., а розум великий божий єдиний з нами, і тому творимо і говоримо з богами воєдино”; “Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви”; “Ми відважні, коли боремося за життя...”; “І одсічемо старе життя наше од нового...” (“Велесова Книга”).

У цих висловлюваннях виявлені світоглядні орієнтації наших пращурів, їх цінності, які вони сповідали: впевненість у власних силах, працьовитість, творчість, відважність, повага до життя людини, рішучість у боротьбі за свободу, оптимізм, надія на краще майбутнє.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

159

Аналізуючи цю книгу, можна зробити висновок, що початки української філософської думки зумовлені духом віри, любові та надії, а вінцем цього духу є свобода.

Філософський світогляд, поданий у “Велесовій книзі”, показує, що український народ вірить у свої власні сили, здібності, що тільки завдяки діяльності можна досягти щастя і свободи.

Особливого розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі. Київська Русь “перша східнослов’янська держава, яка розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного переходу від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського рівня світогляду.

Цей перехід прискорився з впровадженням на Русі 988у році християнства, яке було підготовлене розвитком її культури. Така готовність виявилась насамперед у тому, що світоглядна культура Русі акцентувала увагу на таких важливих проблемах, як протистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога і Диявола та інших.

При цьому в центр названої піраміди проблем ставиться людина в етико-моральному світлі, її почуття і розуміння.

Значний вплив на розвиток філософської традиції на Русі зіграла перекладна богословська та філософська література, яка надходила з Візантії та Болгарії, яка прийняла християнство у ІХ ст.

Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють такі літописи та твори церковнобогословського характеру: проповіді, повчання та інші, авторами яких були києво-русичі.

Потрібно пригадати “Повість минулих літ”, автором якої за традицією вважають ченця Києво-Печерського монастиря Нестора. Це не тільки літературний твір, а й одна з пам’яток філософської думки. Вже тут ми можемо знайти термін “філософія” та “філософствувати”.

Філософське звучання мають “Слово про Закон і Благодать” (автор митрополит Іларіон), “Златоуст” (автор Кирило Турівський) та інші твори.

Прийняття християнства привело до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література, завдяки чому Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Але здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через християнських авторів і в християнській “обробці”. Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, яка підпорядкована теології. Це призвело до того, що тривалий період давньоруська філософія існувала як підпорядкована релігії частина культури.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

160

Варто також відзначити, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу духовної еліти суспільства. Основна ж маса населення Русі продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів – Перуна, Дажбога, Стрибога тощо. Все це призвело до того, що культура наших предків носила синкретичний характер, а філософія Київської Русі на початку свого розвитку носила передусім просвітницький характер, її основне завдання було в тому, щоб

роз’яснювати народу основні положення християнства і християнської філософії. Саме тому давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань тощо.

Наприклад, у “Збірнику Святослава” (1703) серед інших перекладів знаходяться уривки з “Діалектики” візантійського філософа VІІ-VІІІ ст. Іоанна Дамаскіна, в яких подається таке визначення філософії: “Філософія є пізнанням речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Філософія є мистецтвом мистецтв і наукою наук; вона є любов’ю до мудрості, істинною ж мудрістю є Бог”.

Уподальшому філософський світогляд Київської Русі спирається на платонівський мотив філософії як“любомудрія”, тобто “софійне” розуміння філософського знання. У платонівсько-християнській традиції “софія”, тобто “мудрість”, тлумачиться як особистісне, а не абстрактне значення, що свідчить про екзистенційність(життєвосмисловість) філософської думки, а християнство сприймається під знаком“Софії”. Недаремно саме Софії-Мудрості в Київській Русі було присвячено три головних храми: у Києві, Новгороді та Полоцьку, а хрещення Русі змальовується одним із перших київських любомудрів Іларіоном як прихід “премудрості Божої” – Софії. Тому мудрість є не просто “віданням”, тобто знанням. Вона є знанням не речей самих по собі, а їхньої суті, яка є “божественним задумом” їх творіння.

Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс

їїбуття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика.

Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започаткував митрополит Іларіон, який у 1051 р. написав вже згадуваний твір “Слово про закон і благодать”, в якому осмислюється історія людства, вказується на її цілісний характер, розглядаються проблеми сенсу людського життя, свободи людини у світі на основі християнських догматів.

Утворчості митрополита київського Климента Смолятича(сер. ХІІ ст.) філософська проблематика представлена більш чітко й систематично. Розглядаючи життєво-смислові проблеми буття людини, він виходить з того, що істина вже закладена у Біблії, тому завдання розуму

іфілософії полягає в тому, щоб правильно зрозуміти цю божественну

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

161

істину. У “Посланні пресвітерів Фомі” К. Смолятич досліджує питання, яким же є справедливий життєвий шлях людини, і робить висновок, що це є осягненням заповідей, які дані людині Богом, та неухильне їх виконання. На думку автора, найбільше перешкоджають людині йти праведним шляхом дві її вади– марнославство і славолюбство. До речі, К. Смолятич першим на Русі іменувався “філософом”.

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі ХІІ ст. є Кирило єпископ Турівський. Він народився (1130) у заможній сім’ї в невеличкому місті Турові, там пройшло його життя, яке закінчилося у 1182 р. З 1169 р. Кирило стає єпископом Турівським і був ним, очевидно, до самої смерті. У його творчому доробку поряд з урочистими “Словами” виділяються “Бесіди”, послання сучасним йому політичним і церковним діячам.

Творчість Кирила Турівського є не лише високим зразком володіння словом, але й насичена глибоким моральним змістом, що й зумовило високий авторитет його як єпископа. Твори К. Турівського найповніше репрезентують широке коло комплексу тих ідей, які розроблялися у філософській думці Київської Русі. На відміну від багатьох сучасників він не компілятор, а оригінальний мислитель. Зрозуміло, що він не міг вийти за межі середньовічного способу мислення і тому постійно використовує традиційні авторитетні тексти, усталені образи й сюжети. Творчість Кирила безпосередньо пов’язана з грецькою культурою, насамперед з візантійською, а через неї – і з античною спадщиною.

У вченні про буття (онтології) К. Турівський виходить з фундаментального протиставлення двох світів – земного і небесного, видимого й невидимого, що і є суттю християнського дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові протилежностей“внутрішнього” і “зовнішнього”, їх співвідношенню як церковного, так і світського, християнського і поганського. Як висновок – зовнішнє є темрявою, внутрішнє – світлом.

Ця особливість у розумінні світу визначає й підхід К. Турівського до центральної проблеми філософії Київської Русіпроблеми людини, що є цілком закономірним, адже в природі людини поєднані обидві сторони християнської картини світу. Розглядаючи співвідношення “Бог – людина”, К. Турівський безперечний пріоритет надає Богові, який є творчою силою, творцем всього сущого; людина ж перебуває у стані поклоніння Богові. Водночас мислитель акцентує увагу на тому, що весь задум створення спрямований до вищої мети, якою є людина. Бог відкриває істину людині, вказує їй шлях до обожнення, не позбавляючи свободи волі людини у виборі між добром і злом.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

162

Кирило Турівський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, згідно якої кожна людина, як праведник, так і грішник, є предметом Божої уваги. Виходячи з такої позиції, Кирило обґрунтовує думку співвідношення тіла і душі, яка є однією з центральних у творчості мислителя. При цьому він відходить від абсолютного протиставлення тіла і душі, прагне подолати їх суперечливість – адже з християнської позиції душа не може бути тільки чистою, а тіло – тільки грішним. Душа, хоча вона і вторинна за походженням, твориться не з землі, а є витоком Божого Духу. Душа, за К. Турівським, є життєвим началом людини, з неї витікають добрі вчинки. Якщо ж душа підкоряється тілесному началу, то це призводить людину до гріха.

Найбільш відомими і значними творами Кирила Турівського є “Повісті про білоризця”, “Притча про сліпця й хромця”, низка “Слів”.

Розглядаючи історію давньоруської філософії, не можна обійти й її гносеологічні проблеми. Серед них значне місце займає проблема значення серця в пізнанні і житті людини. Підкреслюючи роль розуму, давньоруські мислителі не заперечували і значення почуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, вищою метою якої є досягнення спілкування, злиття з божественною істиною. У цьому процесі особлива увага приділяється органу, завдяки якому стає можливим залучення людини до вищої істини. Таким органом вважалося серце як та ланка, яка зводить воєдино розум, почуття і волю людини. Серце є центром, завдяки якому людина приєднується до вищого, сакрального світу.

Саме виокремлення ролі серця суттєво вплинуло на подальший розвиток української філософської думки, однією з своєрідних рис якої згодом стало зосередження уваги на розробці“філософії серця”, насамперед у творчості К. Транквіліона-Ставровецького, Г. Сковороди, П. Юркевича.

Уфілософії як складовій культури періоду Київської Русі відображаються переважно дві суперечності давньоруського суспільства: боротьба трудящих проти соціального гноблення та міжусобиці в панівному класі суспільства. Тому основним спрямуванням теоретичних концепцій, що виникають у зв’язку з осмисленням цих суперечностей, є прагнення до їх пом’якшення, до гармонізації суспільного життя. Ці теорії соціального примирення звернені передусім до сфери моралі, адже виховання кожної людини в дусі принципів любові, милосердя

ітерпіння має привести до мирного і дружнього соціального життя (мабуть, це звучить актуально й для сьогодення в Україні).

Урозвиток соціально-філософської думки цього періоду значний внесок зробили численні “Патерики”, особливо знаменитий “КиєвоПечерський патерик”, в яких формується етичний ідеал української

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

163