У самому принципі тотожності мислення і буття міститься передумова, що суттю речей є розум: організація духу є разом з тим і організацією реального світу. З цієї точки зору дух вже не є людським, а є абсолютним, пронизливим і обумовлюючим як всі існуючі форми, так і зміст мислення. Саме пізнання в такій ситуації вже не обмежується суб’єктивними явищами, але, охоплюючи об’єктивні форми розвитку абсолютного духу, претендує на абсолютну істинність. Це значить, що розумна свідомість, проникаючи в суть всіх речей, виводить їх з необхідності розуму. Тому те, що дотепер виявлялося на основі інтуїції, естетичного споглядання генія за необхідністю, повинне виводитися як продукт розумного мислення, за допомогою суворих логічних категорій як системи абсолютної дійсності. Так, з’єднання логіки і пізнання, що представлялося раніше ідеалом абсолютного знання, у філософії Гегеля є вирішеною задачею.

4. Філософська система і діалектика Гегеля

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) – один з найвидатніших німецьких філософів, вагомий представник німецької класичної філософії, об’єктивний ідеаліст. Філософія Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття.

За основу всіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його“світовим духом”, “абсолютною ідеєю”, “світовим розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму.

Сутність гегелівської філософської системи. “Абсолютна ідея”,

маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішньо суперечлива, у своєму русі проходить три ступені: 1. Розвиток цієї ідеї на першому етапі породжує своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей процес з’ясував у своїй праці“Наука логіки”. 2. Ідея завдяки своїй суперечливості переходить в інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у своїй праці “Філософія природи”. 3. На третьому етапі розвиток ідеї завершується повним збігом (тотожністю) самої ідеї та світу або, за висловом Гегеля, “абсолютним знанням”. Лише на цьому етапі “абсолютна ідея”, як “абсолютне знання”, знову повертається до своїх джерел і пізнає саму себе, свій розвиток. Процес розвитку “абсолютної ідеї” завершується. Останнє з’ясовується Гегелем у праці“Філософія духу”. Схематично це можна відобразити таким чином: “абсолютна ідея” – природа – абсолютне знання (філософія). Завершується гегелівська філософська система і завершується її пізнання.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

115

Найбільш змістовним етапом розвитку абсолютної ідеї є початковий її етап, де Гегель розглядає власне багатство цієї ідеї. Цим багатством є: вчення про буття, де Гегель вперше обґрунтовує створений ним один із основних законів діалектики– закон переходу кількісних змін у якісні і визначає ті категорії(поняття), які цей закон конкретизують– кількість, якість, становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок; вчення про сутність, де Гегель зосереджує свою увагу на суперечливості буття як першооснови будь-якого руху, будь-якої життєвості і яка міститься в самих речах і явищах, іманентно їм притаманна. “Принцип усілякого саморуху, – писав Гегель, – є ні чим іншим як зображенням суперечності”.

Усвоєму вченні про сутність Гегель підходить до розуміння одного

зфундаментальних принципів діалектики – принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його як закон мислення, закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія, позитивне, заперечувальне, різниця тощо.

Розробка Гегелем вчення про суперечливість всього, що нас оточує, – найвище досягнення світової філософії ХІХ століття, надбання високої гуманітарної культури, результат проникнення мислення людини у фундаментальну, глибинну сутність усіх речей і явищ дійсності.

Вчення про поняття. На цьому етапі абсолютна ідея збагачується новим змістом стосовно утворення понять логіки, їх суперечливості. Гегель розглядає поняття загального, особливого й одиничного, їх суперечність. Поняття особливого “знімає” у собі одиничне і є його першим запереченням. Поняття “зняття” у Гегеля означає одночасно і знищення, і утримання. Згідно з цим вища категорія“знищує” в процесі свого руху те, що є в нижчій, але зберігає у собі все позитивне, що міститься у попередній категорії, але в переробленому, “знятому” вигляді.

Поняття загального, у свою чергу, включає в себе особливе, тобто “знімає” його і тому є його другим запереченням. Отже, рух думки йде таким шляхом: одиничне – особливе (перше заперечення одиничного) – загальне (друге заперечення особливого). Тут Гегель підходить до розкриття сутності своєї знаменитої тріади: тезис, антитезис і синтез або заперечення заперечення. Це не що інше, як геніальна здогадка філософа про важливий загальний закон діалектики– закон заперечення заперечення.

Величезною заслугою Гегеля є розробка ним діалектичного методу дослідження, котрий за своїм змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення. За Гегелем, цей метод

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

116

не може бути відмінним від діалектики, він тотожній їй. А це означає, що діалектичний метод передбачає розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості: зв’язку з іншими явищами; перебіг категорій; якісних перетворень; утримання, “зняття” старого у новому тощо. Також Гегель розробив низку таких категорій, як форма і зміст, сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, причина і наслідок, частина і ціле тощо. Гегель показав, що категорії діалектики є рухливими, плинними, як наслідок плинності тих речей, які вони відображають. Гегель піддав критиці дуалізм Канта, його сумніви стосовно можливості пізнання сутності речей; він був переконаний, що “у таємничій і замкнутій сутності всесвіту немає сили, котра змогла б протистояти дерзанню пізнання; вона повинна розкритися перед ним, показати йому свої багатства і свої глибини...” Гегель розробив і застосував такий важливий метод наукового дослідження, як сходження від абстрактного до конкретного. Вся його філософська система є ілюстрацією цього методу – від загальної, абстрактної “абсолютної ідеї” до філософії з її конкретним багатством понять, категорій і принципів.

Ґрунтовною і глибокою є гегелівська концепція філософії історії. Виходячи з відношень суб’єкта й об’єкта, історика та предмета його дослідження, Гегель історичну літературу поділяє на три види: 1) першопочаткову; 2) рефлективну; 3) філософську. Першопочаткова історія – це відношення одночасності в тому значенні, що сам дослідник знайомий із своїм предметом безпосередньо. Це висхідна історична форма. Дух автора і дух подій, про які він пише, є тотожними. Автор не користується рефлексією, оскільки сам відтворює їх вочевидь. Рефлективна (відображувальна) історія – автор живе в один час, а досліджує інший. “Рефлективний” історик черпає свій матеріал з першопочаткової історії. Він може ненароком спотворити дух тієї епохи, про яку пише. Рефлективна історія несе в собі можливість антиісторизму, несвідомого перекручення історичної правди.

Гегель порушує дуже важливе питання історичного пізнання, а саме: як із сучасності проникнути у давнину, як відтворити дух епохи, яка зникла, коли дослідник належить до зовсім іншої епохи. Філософська історія, за Гегелем, повинна бути такою, якою вона є: історичною, емпіричною – такою, яка не допускає апріорних вигадок. Філософія історії займається не окремими ситуаціями, а загальним мисленням, оскільки проникає в ціле– досліджує загальні закономірності його розвитку. Вся історія людства, за Гегелем, є прогресом в усвідомленні свободи й її об’єктивації у політико-правових формах та інститутах. Всесвітня історія – це прогрес у розвитку та усвідомленні свободи. Філософ приходить до фундаментального теоретичного висновку, що

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

117

всесвітньо-історичний процес здійснюється за необхідності, що історія розвивається закономірно.

Разом з цими здобутками гегелівської філософії необхідно відзначити й її негативні сторони.

1.Філософська система Гегеля і його діалектика, діалектичний метод, не узгоджувалися між собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого боку, його ж діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку, так як останні, з точки зору діалектики, є найзагальнішими принципами буття. Тому основною суперечністю гегелівського філософського вчення була суперечність між його консервативною, незмінною системою і його ж діалектичним методом.

2.Діалектика як метод, на думку Гегеля, може бути застосована лише для усвідомлення, аналізу тільки минулого, а не теперішнього і майбутнього. Можна сказати, що посада зобов’язувала, бо Гегель був офіційним прусським філософом. Він став на шлях відвертої апологетики реакційної прусської монархії Фрідріха-Вільгельма ІІІ, вважаючи її “найдосконалішою формою держави”, вищим виявленням і втіленням “абсолютного духу”. Тому і не бажав Гегель застосовувати свою діалектику для аналізу німецької дійсності, оскільки це таїло небезпеку для стабільності прусської реакційної державної системи.

3.Хибною в самій основі є “абсолютна ідея” Гегеля, яка нібито породжує із самої себе весь предметний світ. Це – відродження на вищій основі об’єктивного ідеалізму Платона, його “теорії ідей”, безпідставність якої показав ще Аристотель.

4.Однією з негативних рис суспільних поглядів Гегеля є його націоналізм, зверхнє ставлення до інших народів, відмова їм у цивілізованому розвитку. Гегель лише німців вважав носієм абсолютного духу, “історичним народом”. Духи ж інших народів – “безправні”.

Безумовно, це негативні моменти у філософському вченні Гегеля, однак незважаючи на все це, Гегель вніс великий вклад у розвиток філософії, мав енциклопедичну вченість і там, де він брався за справу, його поява була епохальною. Гегель геніально вгадав діалектику речей у діалектиці понять.

Одним з серйозних і непримиренних супротивників філософського вчення Гегеля був Людвіг Фейербах.

5. Матеріалізм і гуманізм філософії Л. Фейєрбаха

Людвіг Фейєрбах (1804-1872) – німецький філософ, войовничий матеріаліст і гуманіст, представник німецької класичної філософії. Ввійшов в історію як глибокий і ґрунтовний критик ідеалізму Гегеля.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

118

На думку Фейєрбаха, “філософія Гегеля – це раціональна містика”, “спекулятивна філософія”, котра є безпідставною. Абсолютний дух Гегеля є звичайною людською свідомістю, яка відірвана від людини і перетворена в абсолют. Така філософія не зможе досягти істинних результатів, доки вона перебуває в межах“чистої думки”. Думка – це кінець, а не початок речей.

Основні філософські твори Л. Фейєрбаха: “До критики філософії Гегеля”, “Про начала філософії”, “Сутність християнства”, “Основні положення філософії майбутнього”, “Питання про безсмертя з точки зору антропології” та багато інших.

Сутність основних положень філософії Фейєрбаха можна звести до таких:

1.Природа, буття, матерія – основа, реальність, котра з необхідністю породжує мислячий дух, розум. Природа, матерія існує незалежно від мислення, свідомості та будь-якої філософії. Свідомість є продуктом матерії, а не навпаки.

2.Природа – основа, на якій діє людина як частина природи.

3.Природа – джерело усіх наших знань. Якби не було природи, то наше пізнання не мало б ні спонукань, ні матеріалу, ні змісту. Початок пізнання – відчуття. “Моє відчуття суб’єктивне, але його основа або причина об’єктивна”. Пізнання цим не закінчується. “Відчуттями читаємо ми книгу природи, але розуміємо її не відчуттями, а розумом”. Людське пізнання – безмежне. “Те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки”.

4.Не “абсолютний дух” повинен бути предметом філософії, а “людина, включаючи і природу”. Це – єдиний, універсальний і вищий предмет філософії”.

5.Релігія є помилкою людини. Вона свого власного змісту. “Божественна сутність є не чим іншим як людською сутністю, яка об’єктивується і розглядається як окрема сутність”. “Людина об’єктивує свою сутність і в цьому полягає таємниця, сутність релігії”, “Бог є відособлена, виділена, суб’єктивна, своєрідна сутність людини”, “Бог – це відокремлене від людини його Я”. “Людина втілює в релігії свою власну потаємну сутність”.

6.Релігію необхідно подолати. У результаті подолання релігії необхідно: на місці віри поставити – невіру; на місце релігії – освіту; на місце Біблії – розум; на місце неба – Землю, на місце Христа – людину.

Однак Фейєрбах не ставить питання про подолання релігії як форми свідомості. Він намагався надати філософії характер релігії, тобто створити нову релігію, але без Бога.

Фейєрбах не зрозумів ролі матеріально-предметної діяльності людей як критерію істини в процесі пізнання, замінивши його сумнівним

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

119