ТЕМА 6. СУЧАСНА ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА

План лекції

1.Основні напрямки та особливості сучасної або некласичної філософії.

2.“Філософія життя”.

3.Фрейдизм і неофрейдизм.

4.Позитивізм: сутність, принципи та основні етапи розвитку.

5.Антропологічний напрям у філософії.

6.Релігійно-філософські концепції.

7.Постмодернізм.

Основні поняття: абсурдність буття, “воля до життя”, “воля до влади”, сцієнтизм, антисцієнтизм, емпіріокритицизм, позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, прагматизм, феноменологія, персоналізм, сублімація, філософська герменевтика, екзистенціалізм, неотомізм, персоналізм, постмодернізм, неотомізм, ірраціоналізм, психоаналіз, фрейдизм, екзистенція, екзистенціалізм, відчуження, неотомізм, трансцендентальний, “гранична ситуація”, свобода, відповідальність.

1. Основні напрямки та особливості сучасної або некласичної філософії

Аналізуючи сучасний стан світової філософії, слід мати на увазі, що в існуючих концепціях знайшли специфічне відображення, поперше, суперечності нинішнього суспільства і, по-друге, об’єктивні тенденції розвитку сучасного світу в цілому: проблеми людини, культури, глобальні проблеми тощо.

Тому основне завдання сучасної філософії– вивчення глибинних зрушень у культурі, розгляд динаміки співвідношень між різними її сферами (наука, технологія, політика, мораль тощо) в усьому їх розмаїтті та суперечливій взаємодії різних пластів.

У ході його осмислення доцільно звернути увагу на той факт, що класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму – з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою ,йусвідомлюючи власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм та впевненість у можливості вирішити за допомогою розуму всі ті проблеми, які стоять перед людством.

Філософія ХХ століття дуже різноманітна. Визначити її головні особливості не так легко, як це було стосовно більш ранніх епох. Проте серед визначальних її рис частіше називають некласичність. Цим намагаються підкреслити її істотну відмінність насамперед від німецької класичної філософії. Дійсно, багато філософських концепцій ХХ століття

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

124

можна розглядати як реакцію на надмірну абстрактність, спекулятивність філософії Гегеля (особливо помітна ця реакція у таких філософів ХІХ ст., як О. Конт, А. Шопенгауер, С. К’єркегор, Ф. Ніцше та інших. Звичайно, цим не вичерпується зміст поняття “некласичність”. Так, до некласичних філософських концепцій не може бути застосоване так зване основне питання філософії, нехай навіть у тій дидактичній формі, про яку говорилося в попередній темі. Крім того, до кінця ХІХ століття в духовній культурі Європи наростає критика індустріальної цивілізації, настає “переоцінка цінностей” (Ф. Ніцше) західноєвропейського суспільства і насамперед цінностей раціоналізму, науки, прогресу. Усі частіше стали сумніватися у всесиллі науки, у загальній і найвищій цінності наукового знання. Це не могло не позначитися на переорієнтації філософської проблематики, ядром якої стає тепер питання про співвідношення філософії та науки. Якою мірою філософія повинна бути зв’язана з проблемами науки? Чи здатна вона, залишаючись на традиціях німецької класики, адекватно оцінити соціально-культурні проблеми, що встають, ігноруючи при цьому внесок науки? Або навпаки, наука, що бурхливо розвивається у ХІХ ст., цілком сама справиться з розв’язанням зростаючих соціально-культурних проблем без участі філософії? У рамках філософських дискусій навколо цих питань виділилися два основних напрямки, що у загальному можна віднести не тільки до філософії, але і ще ширше – до духовної культури взагалі.

Перший напрямок, що досить умовно називають сцієнтизмом, орієнтує своїх прихильників на користь науки. Соціальні проблеми, думають вони, можна вирішити, належним чином розвиваючи і раціонально застосовуючи науку. Науково-технічний прогрес – це не зло, а благо, треба тільки розумно користатися його плодами. Раціоналізм сцієнтистів відбився й у їхній гносеологічній установці на те, що наукове знання є вищим типом знання.

Другий, антропологічний напрямок (його також називають антисцієнтистським) займає в цих питаннях протилежну позицію. Прихильники цього напрямку стверджують, що в труднощах та стихійних лихах сучасного суспільства винні насамперед наука, науково-технічний прогрес. Наука і техніка усе більш віддаляються від людини. Людство все частіше зіштовхується з феноменом відчуження. Наукове знання втрачає “людський вимір”; у гонитві за об’єктивною істинністю і логічною строгістю воно цілком знеособлюється.

Сцієнтизм в історії філософії знайшов своє яскраве вираження в таких філософських концепціях (системах), як позитивізм, що має чотири етапи своєї еволюції – ранній позитивізм, емпіріокритицизм, неота постпозитивізм. Крім позитивізму, до сцієнтистського напрямку

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

125

у філософії XX ст. належать прагматизм, аналітична філософія, структуралізм, філософія лінгвістичного аналізу та інші. Відповідно до філософського антисцієнтизму (антропологічного напрямку у філософії ХХ ст.) можна віднести такі філософські системи(концепції), як феноменологію, екзистенціалізм, філософську герменевтику.

Значним впливом у XX ст. користуються також і релігійно-філо- софські системи і концепції. Серед них як найбільш впливові відзначимо неотомізм і персоналізм, що мають зв’язки як зі сцієнтистським, так і з антропологічним філософськими напрямками XX ст.

2. “Філософія життя”

Німецький філософ Артур Шопенгауер (1788-1860) був одним з тих, кого називають руйнівниками класичного типу філософствування, з його раціоналізмом, якісним зіставленням суб’єкта об’єкту, “прозорістю” процесу самопізнання, вірою в прогрес. Виступаючи проти гегелівської філософії, А. Шопенгауер бачив у філософії Е. Канта контури нового світогляду, насиченого трагізмом, внутрішньою суперечливістю. Окремі положення кантівської філософії набувають несподіваного емоційного забарвлення, “класичні пропорції” його системи дуже змінюються. Крім ідей Канта, А. Шопенгауер звертається до таких різних традицій: пантеїзму Дж. Бруно, французького матеріалізму, буддизму, філософії Платона та філософії Епікура, сучасного “вульгарного” матеріалізму. Основна його праця – “Світ як воля та уявлення”.

Відповідно до кантівської філософії А. Шопенгауер розглядає світ даний нам як сукупність феноменів, явищ, тобто як “уявлення”. Світ сам по собі, поза нашим сприйняттям для нас ніщо. Але якщо Кант закликає зрозуміти цю істину для того, щоб удосконалити людську пізнавальну здатність, присікти необґрунтовані претензії розуму, то А. Шопенгауер хоче осмислити факт “закритості” світу сам по собі, зробити цей факт елементом широкої світоглядної системи, а не просто прийняти його як дане. Але А. Шопенгауера не влаштовує і гегелівський варіант рішення: його не влаштовує думка, згідно якої людина й абсолютний початок світу у принципі знаходяться в згоді, разом реалізують загальний план вдосконалення світу.

Ідея прогресу в природі, пише А. Шопенгауер, цілком обґрунтована гіпотеза: кожен складніший, більш організований стан матерії виникає як наслідок примітивного стану, тварини виникли раніше людей, риби – раніше тварин, ще раніше – рослини, неорганічна природа. Але ця картина прогресу в природі– тільки наше уявлення, без пізнання суб’єкта, що виникає в певний час і у визначеному місці, неможливо говорити про світ. Для людини, яка встала на цю філософську позицію, немає

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

126

ні сонця, ні землі, а є тільки око, яке бачить сонце, рука, яка відчуває землю. Світ як потік уявлень суперечливий. За допомогою категорії причинності, як основної форми розуму, наша думка переходить від одного явища до іншого, ніде не знаходячи заспокоєння, ні в чому не бачить міцної основи існуючого. Все існує через інше і для іншого, в світі немає нічого безумовного: “Що пройшло і майбутнє...такі ж нікчемні, як будь-яке сновидіння, а теперішній час служить тільки нетривалою і нестійкою межею між тим часом і іншим”. Життя як потік уявлень і є довгим сновидінням. Відмінність неспання від сну лише у тому, що, не спавши, ми як би послідовно читаємо книгу, а уві сні ми її довільно перегортаємо.

Нерозривний зв’язок між суб’єктом і об’єктом позбавляє людське життя свідомості, стирає межі між сном і неспанням, між минулим і майбутнім, між людиною і твариною. Людина живе в світі фантомів і сама перетворюється на фантом. Але людина, говорить А. Шопенгауер, не тільки суб’єкт пізнання, він – тілесна істота, наділена бажаннями. Зрозумівши це, можна проникнути за примарний світ феноменів, зняти “покривало Майї” і побачити речі, якими вони є насправді.

Що ж там знаходить людина? Її відкриття не роблять її щасливою. “Якщо фізичний світ повинен бути чимось великим, ніж просте наше уявлення, то ми повинні сказати, що він, окрім уявлення, тобто в собі і за своєю внутрішньою істотою є тим, що ми в собі знаходимо безпосередньо як волю”. Воля лежить не тільки в основі наших вчинків, нашого пізнання; воля – це основа світу, вона пронизує існування кожної речі, визначає структуру наших уявлень. Кант основу людини як “речі в собі” бачив у вільній, етично орієнтованій волі. Людську вільну волю він протиставляв світу необхідності. А. Шопенгауер тільки ззовні повторює логіку думки Канта. Воля, яку знаходить А. Шопенгауер, – це не здатність вільно слідувати обов’язку, це “голос тіла”, сліпий, ірраціональний, безцільний. Воля не протиставляється А. Шопенгауером світу необхідності, вона виявляється у ньому. Воля виявляється в силі, що живить рослини, вона є в хмарах, струмках, кристалі, вона притягає магнітну стрілку, вона є і в поведінці людини. У природі воля – сліпа сила, найяскравіше вона виступає в людині. Вольовий початок світу штовхає все існуюче на боротьбу. Воля – це вічне становлення, нескінченний потік трансформацій. За допомогою волі здійснюється перехід від одного рівня природи до іншого. Навіть такі сили природи, як тяжкість, твердість, текучість, електрика, магнетизм, є об’єктивуваннями волі, вони також борються між собою. А. Шопенгауер використовує “мислеобрази” античної філософії: воля має певний “набір” ідей – образи речей, які виривають один у одного матерію, бо кожна річ хоче

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

127

розкрити свою ідею. У тваринному світі боротьба стає ще гострішою, воля “пожирає сама себе”. Суспільство відноситься до природи, як споживач, людина, як споживач, – до іншої людини. Вся людська культура, уявлення про вищі цінності– лише набір міфів, що приховують прагнення егоїстичної волі. Все людське пізнання, світ як уявлення з його роздвоєнням на суб’єкт і об’єкт є продуктом вічної роздвоєності волі. Воля завжди голодна, вона направлена на інше, на об’єкт, вона постійно хоче затвердити себе через інше, хоче оволодіти, поглинути це інше. У волі спочатку закладена суперечність, яка в людині усвідомлює себе як трагедію. Егоїзм волі робить людину прикованою до іншої людини, але не узами любові. Інший – вічний ворог, що робить замах на моє щастя, багатство; але інший – і об’єкт задоволення моїх потреб, це потенційна частина мого “Я”, ще не привласнена, не поглинена мною.

Песимізм Шопенгауера, все ж таки, має свої межі: він вважає, що людина здатна вирватися з лещат волі. Йому може допомогти в цьому мистецтво. У мистецтві ми споглядаємо речі не зацікавлено, без користі.

Ми вже не хочемо поглинути об’єкт, ми зливаємося з ним; протистояння суб’єкта об’єкту зникає. Людина перетворюється на “єдине світове око, яке дивиться зі всіх істот, що пізнають”.

У своїй філософії А. Шопенгауер руйнує всі бар’єри між необхідністю і свободою, людським і нелюдським, бажанням і розумом, які служили каркасом класичній філософії нового часу. Філософія втрачає риси академічної дисципліни, філософ починає більше бути схожим на пророка і поета, ніж на вченого.

Проблема значення індивідуального людського існування в світі, що втратив непорушність, знаходиться в центрі уваги датського філософа Серена К’єркегора (1813-1855). Для А. Шопенгауера вкрай важливо було відстояти можливість людини протидіяти сліпій силі“бажання”. С. К’єркегор відстоює свободу людини перед“загальним” – світом культури, відстоює радикальну самоту людини. Як можна вирішити задачу філософу, який живе в світі загального? Треба змінити зовнішній і внутрішній вигляд філософії, з філософії загальних правил перетворити її на філософію винятків. Філософські ідеї висловлюються не у формі наукових трактатів, філософія зближується з мистецтвом. Щоденник, листування, есе – ось, на думку С. К’єркегора, більш відповідна форма для філософії. Мовчання постійно присутнє в його роботах. Загадка, натяк, іронія – необхідний елемент філософствування. Один з псевдонімів К’єркегора – Іоханнес де Силенціо – “мовчання”. Основні роботи С. К’єркегора: “Або-або”, “Страх і трепет”, “Хвороба до смерті”, “Повторення”.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

128

На думку С. К’єркегора, філософія – це не наука. Наука абстрагується від суб’єкта, це мислення без мислячої людини. Філософію не можна знати, в ній можна бути або не бути.

Сучасна культура несе в собі зерна фальші: свою “тугу по загальному” філософ задовольняє за письмовим столом і за університетською кафедрою, індивідуальні схильності – у вільний час. Така філософія несе загибель індивіду; безумство – зворотний бік раціоналізму. Філософія повинна бути екзистенціальною.

Екзистенція – індивідуальне людське існування. Термін цей міцно увійшов до філософії XX століття. Основні параметри людського існування – це свобода, можливість вибору, страх і відчай. Страх характеризує відносини людини з світом, він невіддільний від людського життя. Передусім це страх перед відплатою за скоєне, страх за власну недосконалість, боязнь гріха і відчуття його неминучості. Відчай – це взаємини людини з самим собою. Сумнів – це відчай думки, відчай же – це сумнів особи. Відчай потрібен уміти “захотіти”. Відчай – це стан розчарування в собі як істоті гріховній, емпіричній, це стан вини, стан внутрішнього неприйняття себе. Відчай – це основа для вільного вибору, тільки через відчай людина може “вибрати” себе в своєму вищому значенні. “...Придайся відчаю, і легковажність вже не зможе довести тебе до того, щоб ти став бродити, якщо не знаходить собі спокою дух серед руїн втраченого для нього світу; впади у відчай, і світ придбає в твоїх очах красу, а твій дух більше не знемагатиме в кайданах меланхолії та сміливо підніметься в світ вічної свободи”.

Філософія Фрідріха Ніцше (1844-1900) завжди викликала дуже суперечливі оцінки. Ніцше клеймили за аморалізм, біологізм, волюнтаризм, антидемократизм, суб’єктивізм, пангерманізм. Можливість зближення ідеї гармонійної особи і ніцшевської надлюдини здавалася блюзнірською. Захоплення ніцшеанством таких мислителів і діячів культури, як А. Швейцер, М. Горький, Т. Манн, Ст. Цвейг, В. Вересаєв, Г. Ібсен, розглядалося як прикре непорозуміння, творчий розвиток, що сильно ускладнив їх.

Одна з найістотніших причин привабливості Ніцше для сучасної людини – це його здатність ввести читача в світ шукаючого, рефлексуємого духу, наділеного загостреним етичним почуттям і одночасно прагнучого зруйнувати тісні рамки традиційної системи цінностей. Постійний дух оновлення, тотальний скептицизм, часто трагічне сприйняття життя – домінанти духовного життя нашої епохи.

Виділяють три основні етапи в творчості Ніцше. Перший етап проходив у межах осмислення ідей античної культури, творчості Р. Вагнера і філософії А. Шопенгауера. У цей період написані праці “Народження

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

129

трагедії з духу музики”, “Філософія в трагічну епоху Греції”, “Невчасні роздуми”. Другий етап знаменує розрив з попередньою філософською традицією. У цей час написані такі праці як “Людське занадто людське”, “Весела наука”, “Вранішня зоря”. Третій етап починається з 1883 року. У цей період він створює “Так говорив Заратустра”, “По той бік добра і зла” та інші роботи.

Філософія Ф. Ніцше позбавлена якості системності. У його творчості можна виділити декілька ключових тем: “життя”, “воля до влади”, “нігілізм”, “імморалізм”, “вічне про повернення”, “смерть Бога”, “ідея надлюдини”.

Наслідуючи ідеї А. Шопенгауера, Ніцше розуміє життя як сліпий ірраціональний початок світу, який зливається з “волею влади”. Людина, що стала господарем природи, господарем своєї власної дикості і розгнузданості (бажання навчилися його слухатися), порівняно з “недолюдиною”, представляє колосальну кількість влади. “Життя тільки засіб до чогось: воно є виразом форми зростання влади”, – писав Ф. Ніцше. Проте для Ф. Ніцше життя як вираз волі до влади далеке від примітивної боротьби за існування. Для А. Шопенгауера воля до життя – це природний початок. Ніцше віддає дань біологічному трактуванню життя. Потрібно відчути “неподатливість” світу, гостро відчути небезпеку, відчути, що людиною бути ризиковано. Немає двох світів – світу в собі і світу для нас, є один світ – світ життя, боротьби і поразки, зіткнення з невідомим. Життя в її “людському” виконанні для Ніцше знаходиться як би між природою і культурою, це єдність природності і духовності. Жити – це значить бути іншим, ніж природа, не підкорятися ні природній, ні людській необхідності.

Життя як реалізація людиною“волі до влади” – це сфера творіння значення, це наджиття, позбавлене стійкості і нормативності. Життя, що так розуміється, виявляється тим місцем, де світ культури, світ подібностей та символів жадає злитися з абсолютним буттям. Філософія сама виявляється проявом тиранічного інстинкту життя, філософія – це духовна воля до влади, до “створення світу”.

Одне з понять, які Ф. Ніцше ввів у філософію XX століття, є поняття “нігілізму”. Нігілізм, на думку Ф. Ніцше, це якийсь “проміжний” стан, він може бути виразом і сили, і слабкості людини та суспільства. У своєму зовнішньому прояві нігілізм є“вищою цінністю, який втрачає свою цінність”. Як це відбувається? Поступово, зазначає Ф. Ніцше, – виникає усвідомлення того, що в світі немає “мети”, досягненням якої був би стурбований весь світ.

Необхідно, говорить Ф. Ніцше, встати на шлях “переоцінки цінностей”, на шлях “імморалізму”. Людина, стверджує Ф. Ніцше, весь час

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

130

хоче зняти з себе відповідальність за скоєне та перекласти її на світ загального. Повсякденна мораль – лицемірна, це поблажливе відношення до своїх і чужих недоліків, це недовіра до людини. Вона заснована на співчутті, на потуранні людським примхам, на любові до “ближнього”. Переоцінка цінностей припускає перехід від любові до “ближнього” до любові до “дальнього”. Любов до дальнього – це творча любов, це не пом’якшення поточних проявів зла, а зміна самих принципів життя. Ця любов приймає форму боротьби з людьми сьогоднішніми, любов супроводжується презирством, відчуженням від ближнього. Це любов до “ідеї” людини, до людини, якою вона може бути.

Переоцінка цінностей припускає заперечення співчуття, доброти, поваги. Хто не шкодує себе, не має права шкодувати іншого, любов неможлива без ненависті, обов’язок з його примусовістю і загальнозначущістю повинен поступитися місцем вільній жертві. У руслі переоцінки цінностей Ніцше говорить і про цінності релігійні. Він хоче відділити себе від християнства, від масової релігійності, проте образ Христа притягає його все життя. Христос заперечував все те, що зараз називається християнством, говорить Ніцше. Бог помер, але це ви його убили. Христос брав на себе відповідальність за все людство, людина ж не хоче відповідати за свої власні вчинки. Християнство з його всепрощенням ослабляє в людині волю до творчості, християнство культивує в людині занадто людське. Тільки образ Христа відкриває шлях до надлюдини, довгий шлях людського вдосконалення. Отже, Ф. Ніцше відкидав Бога тільки як санкцію старої моралі.

Ідея надлюдини – центральна у філософії Ніцше. Надлюдина та, яка втілює в своєму житті християнський ідеал, виражений через апостола Павла: все мені дозволено, але ніщо не повинне володіти мною. Надлюдина та, хто повинна замінити померлого Бога, та, хто творить своє життя сама, без підказки, та, хто вільна у всьому, – чи не є це одним з тих міфів, які оточують горизонти нашої свідомості? Реальний предмет роздумів Ніцше – це людина, яка несе у собі образ надлюдини. Така людина – це міст між твариною і людиною, це стріла, спрямована до ідеалу надлюдини.

“Вищі люди”, аристократи духу, аргонавти ідеалу – це не господарі життя. Той, хто прагне втілити в своєму житті ідеал надлюдини, приречений загинути від руки тих, хто прихильний до людського, занадто людського. Мучеництво, героїзм, вільна смерть – ось що чекає того, хто любить у собі та в інших “дальнього”.

Міф про надлюдину є невід’ємним від міфувічного повернення.

Вічне повернення – складний, багатоступеневий символ, за яким може стояти й оцінка світу повсякденності як пекла нескінченного повторення

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

131