Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Философия. 1 курс. часть 1. лекции.pdf
Скачиваний:
156
Добавлен:
20.02.2016
Размер:
1 Мб
Скачать
☆

як відомо, органічно інтегрував їх у нову європейську духовність, що стала формуватися в результаті якісно нових суспільних процесів. Разом з тим широке звернення українських мислителів кінцяXVI – першої половини XVII ст. до культурних надбань тогочасної Європи виразно засвідчує рішучу переорієнтацію української духовності з візантійських пріоритетів на європейські. Д. Чижевський цілком слушно писав, що історичний розвиток пройшов повз адептів старої візантійщини, і що “замість повороту до Візантії, Україна обернулася обличчям на Захід”.

Це було першим істотним фактом нашого культурно-національного відродження. Духовне протистояння двох протилежних течій, про які йшлося вище, і які на філософсько-світоглядному рівні виражали дві суспільно-культурні орієнтації – окциденталізму (західництва) й орієнталізму (східняцтва), відіграло в цьому процесі вирішальну роль, бо воно внутрішньо вивільнило закуті віками величезні духовні сили і спонукало тогочасну українську інтелігенцію задуматися над суттю свого національного “Я”. Тому з повним правом можна стверджувати, що філософська культура України кінця XVI – першої половини XVII ст. досягла такого рівня розвитку, коли в її надрах змогли зародитись і сформуватися перші паростки національної української філософської думки.

3. Філософія Києво-Могилянської академії

Києво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської школи (1615) та школи Києво-Печерського монастиря (1631), які були об’єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 р.

Спочатку це був колегіум, а згодом, з 1701 року, став академією, першим вищим навчальним закладом східних слов’ян. Вперше в Україні філософія викладалася окремо від теології. Її викладання значною мірою було схоластичним. Викладачі академії розуміли філософію як систему дисциплін чи наук, покликаних віднайти істину, причину речей, даних людині Богом, а також дослідити моральні основи її життя. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто Богом, якого вважали також творцем природи.

Визначними філософами, котрі представляли Києво-Могилянську академію, були І. Гізель (близько 1600-1683), Й. Кононович-Горбацький

(помер 1653), С. Яворський (1658-1722), Ф. Прокопович (1681-1736),

Г. Кониський (1717-1795) та інші.

Загальною ознакою їх філософського вчення було те, що воно значною мірою ґрунтувалося на ідеалістичних, теософських началах. Теософія (від грец. тео – “Бог”, софія – “мудрість”) – релігійнофілософське вчення, котре претендує на те, щоб “науковими методами”

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

174

довести “божественну мудрість”, зробивши її надбанням особи. Вони, як правило, визнавали першопричиною всього існуючого Бога, котрий творить не лише речі, “матерію”, але й їх “форму”.

Разом з тим під впливом розвитку науки ,і насамперед, природознавства у філософії Києво-Могилянської академії поступово зміщуються акценти з теософії до пантеїзму, до визнання того, що сама природа є Богом. “Повне визначення природи, – писав найвідоміший філософ академії Ф. Прокопович, – збігається з Богом відносно природних речей, в яких він обов’язково існує і які він рухає”. Звідси виходить, що це визначення не лише природи, а воно, очевидно, відноситься до матерії та форми.

Доречно відзначити, що розуміння філософами академії взаємозв’язку матерії та форми, хоч і ґрунтувалося на пантеїстичній основі, проте суттєво відрізнялось від тлумачення цього питання у філософії Аристотеля. В останнього матерія є пасивною, інертною, форма ж є активною, рухливою, причинною, лише вона дає імпульс до розвитку. Професор академії Й. Кононович-Горбацький, на противагу античному філософу, підкреслював, що “матерія не пасивна, як вважав Аристотель, а активна, бо з неї виводяться всі форми... Вся природа – це субстанція діяння”. “Матерія є активною і діяльною”, – погоджувався учень Кононовича-Горбацького, І. Гізель, – але “активна сила кожної речі” залежить від “всемогутності божої”.

І. Гізель – самобутній і глибокий мислитель, який стверджував, що матерія (безумовно створена Богом) не може бути знищена ні в якісному, ні в кількісному відношенні. Вона не виникає і не зникає в процесі її перетворення, а лише переходить з одного стану в інший. “Матерія, – писав філософ, – є в однаковій кількості, і до того, в якому вигляді вона була у тілі дерева, а потім перебувала в тілі вогню, котрий виник з цього дерева”.

Таку ж думку поділяв і Ф. Прокопович, який підкреслював, що “першу матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, а також ні збільшити, ні зменшити саме ту, яку створив Бог на початку світу...; в якій кількості вона створена, такою ж залишається до цього часу і залишиться завжди”.

Філософському вченню професорів Києво-Могилянської академії було притаманне розуміння єдності матерії та руху, його суперечливості, плинності речей. Рух – це така властивість матерії, без якої не можна збагнути будь-яких змін, процесів виникнення і зникнення, круговороту в природі. “Без ґрунтовного розуміння руху, – писав Ф. Прокопович, – неможливо добре зрозуміти і всього іншого..., бо всі зміни, виникнення і загибель, кругообіг небес, рух елементів, активність і пасивність, плинність і змінність відбуваються завдяки рухові. Рух являє

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

175

собою ніби загальне життя всього світу”. Однак “причиною причин” цього руху, на думку філософа, є Бог, тобто ця проблема теж вирішувалася філософами академії з позицій пантеїзму.

Разом з тим, незважаючи на такі пантеїстичні уявлення, у філософії Києво-Могилянської академії знаходили відображення елементи діалектики, глибокого розуміння сутності протилежностей у розвитку природи, її речей і явищ. І. Гізель, наприклад, вважав, що речі рухаються самі по собі і це відбувається внаслідок діяння протилежних сил, “де немає протилежностей там немає ні виникнення, ні знищення”, тобто немає руху. “Рух, – підкреслював Ф. Прокопович, – виникає з протилежного, тобто спокою. Вся природа є єдністю руху і спокою. Якщо речі рухаються чи знаходяться у спокої, то все це обумовлюється самою природою, її “принципами”.

Ф. Прокопович висловлював таку думку: “Природа є принципом і причиною руху і спокою, тобто якщо речі рухаються, їх рух обумовлюється природою, і якщо перебувають у спокої, то їх спокій зновутаки обумовлює природа... тіла за своєю природою або рухаються, або знаходяться у спокої”.

Досить змістовно представлена у філософії Києво-Могилянській академії концепція пізнання. Філософи академії які сумнівалися у можливостях людини пізнавати оточуючий світ, розуміли, що це здійснюється як на рівні відчуттів, так і на рівні розуму. Великого значення в процесі пізнання вони надавали чуттєвій діяльності людини, вважаючи, що пізнання не може обійтись без цього. “Будь-яке пізнання, – наголошував С. Яворський, – залежить від відчуттів”. Не менше категоричним було також судження Й. Кононовича-Горбацького: “в інтелекті немає нічого, чого б не було раніше у відчуттях”.

Однак, яким би важливим не було б чуттєве пізнання людини, воно само по собі ще не дає можливості проникнути у сутність речей і явищ. Для цього потрібен розум, інтелектуальна діяльність, з допомогою якої людина може здійснити це. Бо відчуття відображають дійсність конкретно, безпосередньо, а розум – опосередковано, узагальнено, абстрактно, і це відображення більш досконале. “Розум, – писав І. Гізель, – пізнає чуттєві образи більш досконало, ніж відчуття, бо відчуття пізнає матеріально і конкретно, а розум – нематеріально й абстрактно”.

Здається, що вищенаведені рядки взяті із сучасних досліджень з теорії пізнання, настільки вони їй у багатьох відношеннях адекватні. Це яскраве свідчення високого розвитку української філософії ХVІІ-ХVІІІ століття. Результатом пізнання людини є досягнення нею істини. Це здійснюється, на думку філософів академії, двома шляхами – логічним (відповідність знання дійсності) і трансцендентальним, тобто таким, який надається людині Богом, через його одкровення.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

176

Що ж до критерію істини, то тут ми маємо помітне перебільшення чуттєвого пізнання, котре вважалося не лише початком пізнання, але і критерієм його достовірності. “Фізичні теорії, – наголошував Ф. Прокопович, – стають більш точними... через випробування їх органами відчуття”.

Отже, філософія Києво-Могилянської академії, з одного боку, ґрунтувалася головним чином на теософській, пантеїстичній і деїстичній основах, а з іншого, і це є значним надбанням її розробників, глибоке розуміння сутності природи, її руху і розвитку, самої матерії, кількісної й якісної стабільності останньої, елементів діалектики протилежностей, теорії пізнання тощо, що сприяло становленню і розвитку наукового світорозуміння. Філософія Києво-Могилянської академії – цінне надбання української духовної культури.

4. Філософія Г.С. Сковороди

Видатний український філософ Г.С. Сковорода (1722-1794), вихованець Києво-Могилянської академії, філософ, поет і мандрівник, посідає особливе місце в історії української філософії. Ще за його життя про нього складалися легенди як про українського Сократа. У 16 років він став студентом Київської академії, певний час перебував у двірській капелі у Петербурзі, мандрував країнами Західної Європи, знав мови, вивчав філософію, був знавцем античної та патристичної літератури. Часом свого становлення й особистісного утвердження Сковорода вважав свої 30 років; літературну діяльність він почав з другої половини 60-х років. За його життя нічого не було надруковано, вже після смерті стають відомими цикли його філософських діалогів(“Наркіс”, “Симфонія наречена книгою асхань”, “Жена Лотова”, “Потоп зміїн” та інші).

Філософська концепція Г. Сковороди – пантеїзм. Бог і природа – це єдине ціле: кожна людина має в собі Бога, він не існує поза людиною. Головна проблема його філософії– це проблема людини. Його філософія “практична”, оскільки філософа цікавить передусім моральна проблематика. У центрі уваги філософії“мандрівного філософа” – релігійні та моральні проблеми. Г. Сковорода викладає їх мовою образів, символів, метафор. Методом розроблення цих проблем є пошук і протиставлення протилежностей, суперечностей, антитез, тому цей метод називають антитетичним.

Для Г. Сковороди весь світ є просякненим протилежностями: життя – смерть, світло – тінь, безглуздя – мудрість, плач – сміх, безчестя – слава, лютість – милість, початок – кінець тощо. Усе в світі рухається між протилежностями у колі, початком якого є відречення від Бога, а кінцем – повернення до нього. Г. Сковорода не створив теоретично оформленого і систематизованого вчення. Свою філософію він розумів,

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

177

як вміння жити в Богові, у гармонії з природою, у мирі з людьми і власною совістю. “Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце й є філософія”, – стверджував Сковорода.

Провідними ідеями філософії Г. Сковороди стали:

·вчення про людину, про самопізнання як єдиний шлях до Бога і до щастя;

·вчення про три світи, які складають все існуюче;

·ідея подвійної природи трьох світів;

·“філософія серця” як осередку духовного життя людини та головного інструменту самопізнання;

·етичний ідеал “нерівної рівності” та ідея “сродної праці”.

Від своєї любові до людини Бог дав їй все необхідне, вважав мислитель. Причому все, що потрібне, зробив легким, а важке – непотрібним. Найпотрібнішим для людини є щастя, “мир душевний”. Воно доступне всім, полягає в пізнанні себе як образу Божого. “Поглянь у себе”, тобто пізнай себе – це основний мотив філософії Сковороди.

Усе створене Богом, вважав філософ, можна визначити як три світи: першим є загальний світ, “де живе усе породжене”, “він складається із незчисленних світів і є великим світом– макрокосмом”; другим світ – це мікрокосм людини; третім – символічний світ Біблії. Символи Біблії “ведуть думку нашу до розуміння вічної натури”.

Кожен із трьох світів складається з двох “натур”, має подвійну природу, одна з яких – видима (матеріальна), друга – невидима, духовна, тобто божественна, – вважав Сковорода. Невидима натура є Богом, який пронизує собою все суще (отже, тут ми бачимо ренесансний пантеїзм, про який вже говорилося раніше). Макросвіт за зовнішньою матеріальною оболонкою приховує внутрішній божественний сенс. Мікросвіт містить у собі гріховну, тілесну, земну природу людини, але разом з тим, – правдиву, дійсну природу – людину за образом і подобою Божою. За символами Біблії, за “видимою натурою” її тексту, потрібно впізнати і розгадати живий дух, невидимий сенс божественного одкровення.

На противагу Просвітництву і раціоналізму ХVІІІ ст. Сковорода створює вчення про“серце”, як позасвідомі і надрозумові глибини людської душі. Серце – це “безодня” людської душі, через яку відкривається божественна “безодня”, тому “безодня кличе безодню”, через пізнання себе людина пізнає Бога. Серце, а не розум виступає джерелом бажань, почуттів і думок. Разом з тим людське серце є засобом пізнання, саме у ньому повинні з’єднатися розум і віра, розум і воля людини.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

178