Блага воля і чисте серце є умовами пізнання істини. Повнота істини розкривається, за Августином, тільки через пізнання глибин власної душі. Людині лише здається, що знання вона отримує завдяки власному розуму із зовнішнього світу, насправді істина знаходиться в людській душі і відкривається вона інтуїтивно-містичним способом, через просвітлення людського мислення божественним світлом.

Вчення Августина містить у собі класичне вирішення проблеми часу і вічності, яке увійшло в основи християнського світогляду. Божественне існування – існування абсолютної вічності, час же є характеристикою створеного світу. Бог, створюючи світ мінливих речей, створює і час як міру їх змін. Тому безглуздим здається Августину схоластичне питання, “що було до створення світу?”. У божественній сутності не може бути “до” і “після”, тут є вічне “тепер”. Тому минуле і майбутнє не є дійсно існуючими, вони коріняться у людській душі, як пам’ять (минуле) і як сподівання (майбутнє). Реально існуючим часом, його сутністю є вічне “зараз”, теперішній час. Тому час і вічність не є різними сутностями, вони є різними визначеннями одного й того ж.

Проблема співвідношення вічності і часу пов’язується Августином з християнською ідеєю спасіння. Людське життя, обмежене часом і залежне від його плину, повинно бути орієнтоване на вічність.

У своєму творі “Про місто Боже” Августин зробив спробу створення філософсько-історичної концепції. Уся людська історія, на думку Августина, є боротьбою двох “царств” – “міста Божого” і “міста земного”. “Місто Боже” – символічне визначення меншості праведних людей, “земне місто” – образ тих, що живуть без божественної благодаті. Августин прагне знайти певну логіку в історичному розвитку, визначити його сенс і спрямованість. Сенсом історії, за Августином, є моральний прогрес людства, розширення “міста Божого” завдяки втручанню божественної волі в людську історію. Августин у своїй філософсько-істо- ричній концепції виступає прихильником есхатології, вчення про кінець історії, про перехід історичного часу у божественну вічність.

Представники середньовічної патристики започаткували традицію осмислення і перегляду античної філософської спадщини з позиції християнського віровчення. Продовжує цю традицію середньовічна схоластика.

3. Схоластична філософія. Номіналізм та реалізм

Становлення феодального суспільства спочатку супроводжувалося деякою варваризацією, занепадом освіти, але згодом, коли більша частина була християнізована, спостерігається загальний культурний підйом. Виникає нова система середньовічної освіти. Деякі з монастирів і монастирських шкіл, а з XII ст. – університети, стають провідними

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

57

центрами культури. Тут виникає схоластична традиція філософськотеологічної думки. Схоластика (від лат. – школа, навчання) – особливий тип філософування, підкорений теології й орієнтований на раціональне, формально-логічне обґрунтування основних догматів християнського віровчення. Спрямованість схоластики на інтерпретування і поясеня богословських питань сприяла розвитку діалектики, яка тлумачилась

уті часи у логічному аспекті як формально-логічне вчення. Досить поширеною була практика проведення філософсько-теологічних диспутів, на яких вдосконалювалась логічна майстерність філософів. Схоласти розробили витончену, філігранну техніку логічного міркування, спираючись на логіку Аристотеля.

Якщо західна патристика орієнтувалася на філософію Платона й Августина, то схоластика повертається до Аристотеля. Віра Аристотеля

умогутність людського розуму, його вміння систематизувати і класифікувати наукове знання були співзвучні тенденціям раціоналізму, що почали набирати силу у середньовічній Європі. Аристотель стає провідним авторитетом католицької церкви, а основні положення його творів (узгоджені Фомою Аквінським з християнством) були фактично перетворені у догми католицької віри. До основних представників західноєвропейської схоластики належали І.С. Еріугена (IX cт.), Ансельм Кентерберійський (ХІ-ХІІ cт.), П’єр Абеляр (XII cт.), Тома Аквінський (ХІІІ cт.), І.Д. Скот (XIII cт.), Вільям Оккам (XIII-XIV ст.)

Центральною проблемою схоластичної філософії стає проблема співвідношення віри і розуму. “Мені здається ганебною недбайливістю, – писав з цього приводу Ансельм Кентерберійський, – якщо, утвердившись у вірі, ми не прагнемо зрозуміти те, у що віримо”. Схоластику особливо цікавив один з аспектів– проблема виправдання християнських догматів засобами людського розуму.

Проблема співвідношення віри і розуму у середньовічній філософії мала три основних варіанти свого вирішення. Так, апологети і представники містичного напряму середньовічної філософії стверджували абсолютну несумісність віри і розуму. Божественне одкровення непідвладне розуму. Для пізнання Бога ні логіка, ні діалектика не потрібні, оскільки Бог, на їх думку, виходить за всі межі законів логіки і природи.

Друга версія вирішення цієї проблеми полягала в прагненні примирити розум і віру, раціональне пізнання і божественне одкровення. Найбільш відомі теорії про гармонію віри і розуму належать Августину і Томі Аквінському.

Третій варіант, що притаманний переважно мислителям пізньої схоластики, полягав у твердженні вирішального значення розуму. Істинність релігійного авторитету, певної релігійної догми перевіряється

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

58

розумом. П’єр Абеляр, наприклад, у своєму творі “Так і ні” наполягав на тому, що людський розум є частиною божественного духу і тому у змозі самостійно осягнути божественну істину.

Уся проблематика середньовічної філософії, у тому числі проблема універсалій, або загальних понять, так чи інакше була підпорядкована цій основній проблемі. Проблема універсалій була відома ще з часів античності. Як існує загальне? Це було гострим питанням як для Платона, так і для Аристотеля, на яке опиралися середньовічні мислителі. У Платона загальне (ідеї, сутності речей) існувало “до” і “поза” конкретними одиничними речами. Для Аристотеля загальне міститься у самих одиничних речах і не може існувати окремо від них. Для схоластичної філософії проблема універсалій набула особливого значення, пов’язаного насамперед з проблемою Трійці. Як співвідносяться три постаті у єдиному Богові? Інакше кажучи, як співвідносяться між собою одиничне і загальне? Це і стало предметом суперечки між двома позиціями з цього питання – між реалізмом і номіналізмом.

“Реалісти” (І.С. Еріугена, Ансельм Кентерберійський, Тома Аквінський), продовжуючи лінію Платона, твердили, що універсали існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загальне поняття, а потім її породження – одиничні люди.

На противагу цьому, номіналісти (Росцелін, П’єр Абеляр, Дунс Скот, Вільям Оккам) відстоювали думку, що реально існують лише одиничні тіла природи. Поняття вони зводили до означення назв(від лат. “но-міна” – ім’я). Крайні номіналісти (до яких належав Росцелін) проголошували універсали навіть “звуками голосу”. Лише мова дозволяє створити, наприклад, таке слово як “білість”. Воно нічого реального не відображає, вважав Росцелін, тому що в дійсності існують тільки білі предмети. Тому й слово “людина” існує тільки у мові, в дійсності можуть існувати лише Платон, Сократ та інші індивідуальності. Існує тільки те, твердив Росцелін, що можна сприйняти і потім уявити. Ми не можемо, міркував він, уявити собі людину “як таку” в цілому, або тварину в цілому. Тим самим номіналізм Росцеліна заперечував існування загального не лише в бутті, але й у розумі суб’єкта, що пізнає. Росцелін зробив певні висновки стосовно божественної Трійці. “Не може бути ніякої єдиної божественної субстанції, – заявив він. – Є три іпостасі, а отже, – три різних Боги”. Зрозуміло, що такий висновок Росцеліна був оголошений єрессю, і автора змусили відректися від цього.

До представників поміркованого реалізму належавТома Аквінський (1225-1274) – центральна постать схоластичної філософії Західної Європи. Основною справою його життя були розробка та викладення теології. Теологічна діяльність Томи полягала насамперед у перегляді

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

59

вчення Аристотеля у дусі католицизму. Його внесок у католицьку теологію був настільки вагомим, що вже після смерті Аквінському був присвоєний титул “ангельського доктора”, а його вчення отримало назву “томізм”. Тома написав велику кількість творів, але найвідомішим залишається його “Сума теології”.

За часів Томи Аквінського значно зросла роль наукового і філософського пізнання, тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму. Тома Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б давала можливість контролю над науковим і філософським -пі знанням з боку церкви. Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була висунута теорія “подвійної істини”. Згідно з даною теорією наука і пов’язана з нею філософія набувають знання, спираючись на досвід і розум. На відміну від них, теологія здобуває істину через божественне одкровення. Отже, теорія “подвійної істини” поділила, так би мовити, сфери впливу між теологією та наукою. Вона їх абсолютно розвела у різні боки. Божественне одкровення, вважали представники цієї теорії, недоступне розуму. Тома Аквінський дотримувався більш поміркованої позиції. Він погоджувався з тим, що методи пізнання у філософії та науці, з одного боку, й у релігійному вченні, з другого, – різні. Але, твердив він, дещо зі Священного писання можна обґрунтувати філософськими засобами. Це не означає, що християнські догми не можуть обійтися без філософського обґрунтування. Логічні доведення, за Томою Аквінським, допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини. Він вважав, що можна довести буття Бога, і запропонував п’ять доказів існування Бога, які стали класичними у західноєвропейській теології. Проте деякі інші догми християнства не піддаються раціональному обґрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про його воскресіння тощо), їх неможливо довести не тому, що вони протирозумні, а тому, що вони надрозумні. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії. Теологія тлумачиться Томою Аквінським як богоодкровення і надрозумове знання, тоді як філософське пізнання є лише недосконалим його виявом, тобто теологія вища за філософію. Філософія повинна бути лише“служницею теології”. Проте томізм сприяв розвитку раціонального знання, і з епохи Фоми Аквінського почалася диференціація наукової та релігійної сфер, що, у свою чергу, викликало появу європейської науки.

Епоха Середньовіччя підходила до завершення. Наукове знання все більш віддалялося від релігійного віровчення. На зміну релігійній вірі повільно йде культ людини та її розуму. Знання як сила все більше починає витісняти знання – мудрість. Народжується культура машинної цивілізації, закладається фундамент новоєвропейської ідеології.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

60