- •1. Поняття та типологія с
- •4 Структура та ф-ції філософського знання
- •5 Основні ф-ції філософії
- •6 Релігія та філософія, їх спільність та відмінність
- •8 Джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії
- •9 Основні положення джайнізму
- •11. Філософське обгрунтування індїзму та його системи.
- •12. Зародження філософії у стародавньому китаї.
- •14. Основні ідеї даосизму.
- •13. Конфуціанство як школа соціально-етичного спрямування.
- •15. Соціальна теорія школи легізму Давнього Китаю.
- •17. Антична філософія, її витоки, етапи розвитку та особливості
- •18. Натурфілософські школи Стародавньої Греції
- •19. Вчення Геракліта Ефеського про світобудову.
- •20. Елейська школа Стародавньої Греції: представники, основні положення.
- •21. Школа атомізму Стародавньої Греції: представники, основні положення.
- •22. Школа еволюціонізму Стародавньої Греції: представники, основні положення.
- •28. Основні положення школи скептицизму.
- •29. Провідні ідеї неоплатонізму: Плотін, Ямаліх, Прокл.
- •30. Апологетика її філософський зміст.
- •44.Методологічні пошукиФ.Бекона
- •61. Суть філософських поглядыв с.Кєркегора
- •62.Позитивізм о.Конта
- •63.Філософія марксизму
- •64. Ф.Ніцше та ідеї «філософії життя».
- •65. Особливості та основні напрямки філософії хх ст..
- •66. Основні положення неопозитивізму
- •67.Феноменологія е Гессерля
- •68. «Фундаментальна онтологія» м.Хайдеггера
- •69. Екзистенціоналізм ж.-п.Сартра
- •70. Філософська антропологія м.Шелера.
- •72. Основні поняття фрейдизму
- •73. Концепція культури та історії Шпенглера.
- •74. Філософський структуралізм к. Леві – Строса.
- •75. Провідні філософські ідеї Київської Русі.
- •76) Світоглядні орієнтири Острозьких просвітників.
- •79)Філософія української національної ідеї м. Драгоманова.
- •80)Проблеми буття в історико-філософському окресленні.
- •81)Простір, час, рух як форма координації об’єктів.
- •82)Структура свідомості.
- •83.Свідомість.Розум.Розсудок.
- •84.Поняття пізнання та його види.
- •85.Рівні і форми пізнання.
- •86.Модуси самосвідомості людини.
29. Провідні ідеї неоплатонізму: Плотін, Ямаліх, Прокл.
"Неоплатонізм - філософсько-містичний напрямок античної думки 3-6 ст., Що сполучає східні навчання з грецькою філософією, представляє собою синтез ідей Платона з додаванням логіки та тлумачень Арістотеля, що не суперечать Платонові, піфагорізма і Орфізм, ідей халдейських оракулів і єгипетською релігії."
Коріння деяких ідеї (наприклад, еманації духу в матерію та його повернення і злиття з Богом (Абсолютом) ідуть в індуїстську філософію. Як соціальний рух неоплатонізм існував у вигляді окремих шкіл: олександрійська (Амоній Саккаса), римська (Гребель, Порфирій), сирійська (Ямвліх), Пергамська (Едесей), афінська (Сіріана, Прокл).
Основний філософський зміст неоплатонізму становить розробку діалектики платонівської Тріади: Єдине - Розум - Душа. Неоплатонізм представляє ієрархію буття по низхідно-висхідній ступенями: над усім існує невимовне, сверхсущее Єдине, Благо. Воно еманірует в Розум (Нус), де відбувається диференціація на равносущее безліч ідей. Розум сходить в Душу (псюхе), де з'являється чуттєве початок і утворюються ієрархії істот демонічних, людських, астральних, тварин. Утворюються розумовий і чуттєвий Космос. Подальша еманація в матерію необхідна для розвитку і вдосконалення душ, умів і повернення їх до Єдиного. Завдання людини - подолати пристрасті, жадання, пороки і шляхом чеснот, аскетизму, теургіі, музики, поезії, творчості прагнути до злиття з Єдиним. Істинне з'єднання з Божеством-Благом може наступити в стані над-і шаленого екстазу.
На неоплатонізм вплинув стоїцизм з його вченням про тотожність світової першооснови (Вогню) з внутрішнім Я людини і про періодичні вогняних катаклізмах, очищувальних Землю.
Неоплатонізм визнає вчення про переселення душ (метемпсіхоз), еманації Божества, духовних ієрархіях, вчить звільнення душі з матерії; елімінує з Божества всі елементи антропоморфізму і визначає Бога як непізнаванне, сверхразумное, сверхміровое невимовне початок. Містика, витончена логіка і абсолютна етика завжди були в єдності і йшли «рука в руку» в неоплатонізм.
Засновником неоплатонізму є Амоній Саккаса (пом. у 242), який не залишив письмового викладу свого вчення. Продовжувачем і систематизатор став Гребель, який створив школу в Римі (244).
Із 270 р. його учень Порфирій продовжує подальшу розробку неоплатонізму. Ямвліх, учень Порфирія, засновує сирійську школу і вперше вводить до неоплатонізм практику теургіі. Твір Ямвліха «Про містеріях» об'єднує Мантіка, теургію і жертвопринесення. Учень Ямвліха Едесей створює пергамської школу (4 ст.), Приділяючи увагу переважно міфології і теургіі. До цій школі належав імператор Юліан. У творі Евнапія «Життєписи філософів і софістів» містяться важливі відомості про греблю, Порфирій, Ямвліха та ближньому колі імператора Юліана. Платонівська школа в Афінах через ритора Лонгіна підтримує зв'язки з Порфирієм.
Надалі її керівником стає Сірін (5 в.), Який визначає коло текстів неоплатонізму: праці Платона, піфагорійців, Гомер, орфічних література, «халдейське оракули». Його наступник Прокл підводить підсумок розвитку платонізму.
Після смерті Прокла на чолі афінської школи стояли Марін і Ісідор, що ставили осяяння вище теоретичних досліджень. Олександрійська школа тісно пов'язана з Афінської. Багато її філософи вчилися у афінян. У Плутарха - Гіерокл, автор коментарів до «Золотим віршам» піфагорійців, у Сіріана - Гермій, у Прокла - Амоній.
У 529 р. н. е.. вийшов заборону імператора Юстиніана на діяльність філософських шкіл. Платонізм і неоплатонізм були віддані анафемі на двох Помісних Соборах у Візантії (1076, 1351). Тим часом неоплатонізм надав потужний - пряме і непряме - вплив на становлення християнського віровчення і теїзму в цілому.
Зробив змістовне вплив на всю європейську традицію, а також на європейську, арабську, єврейську філософії. Значення неоплатонізму для історії філософії особливо відзначав Гегель: «в неоплатонізмі грецька філософія досягла повної сили та найвищого розвитку на тлі кризи римського і всього античного світу». У 20 в. неоплатонізм виступає спеціальним предметом дослідження і реінтерпретацію.
