Засенко В.В.Жестова мова й сучасність

Діаграма № 9. Знання й навички розуміння та володіння вербальної мови

Запитання анкети сприймалися нечуючими як продукування ними усного мовлення, тому 5% і 31% зазначили високий і середній рівень, 43% – низький. Одна із зафіксованих причин вказувала на неспроможність оволодіння усним мовленням. 21% комунікантів ними не користуються, хоча були такі відповіді: ВЧИЛИ У ШКОЛІ; ДЛЯ ЧОГО СИЛУВАТИ СЕБЕ, НАПРУЖУВАТИ М’ЯЗИ, КОЛИ ВСЕ РІВНО ВИХОДИТЬ СПОТВОРЕНО; ДОСИТЬ ГЛЯНУТИ НА ВИРАЗ ОБЛИЧЧЯ СПІВБЕСІДНИКА, ЩОБ ЗРОЗУМІТИ, ЯК Я ГОВОРЮ.

Здійснено порівняльну характеристику щодо знань і навичок розуміння та володіння ЖМ. Переважна більшість опитаних показали «високий рівень», що дорівнює 100%, проте картина змінюється категорією комунікантів, які зростали в умовах чуючих батьків та мають часткову набуту глухоту, тому вони показали «середній рівень» знань й навичок розуміння ЖМ – 10% та 13% – володіння ЖМ. Тобто, загальна кількість розуміння ЖМ нечуючими опитаними складає 90% й 87% – володіння ЖМ, що зображено на діаграмі 11.

Діаграма № 10. Знання, навички розуміння й оволодіння ЖМ

Аналізуючи анкети нечуючих комунікантів, ми зупинилися на питанні про знання й навички розуміння та володіння КЖм, що є особливим для здійснення

132

порівняльної характеристики та визначення відмінностей знань й навичок розуміння та володіння між ЖМ та КЖм. Серед комунікантів, які мають високий рівень розуміння та володіння ЖМ, ми отримали такі результати знання, навичокволодіннятарозумінняКЖм: ізнизькимрівнемскладали 18,7 % осібй25,5 % особи, які слабко володіють КЖм.

Визначилися й середні рівні знань і навичок розуміння КЖм – 49,1 % осіб, володіють – 52, 5 % особи, при цьому володіючи на високому рівні ЖМ. Високий рівень КЖм визначили ті, які на високому рівні розуміють й володіють ЖМ, й ті, опитувані, які розуміють й володіють на середньому рівні ЖМ, а саме: 32,2 % – розуміють КЖм, 22 % – володіють КЖм.

Відсутній рівень розуміння й володіння КЖм не визначено жодним опитуваним.

Діаграма № 11. Знання й навички розуміння та володіння КЖм

Варто звернути увагу на один цікавий момент – 1 особа визначила високий рівеньрозуміннятаволодінняКЖм, володіючинасередньомурівніЖМ. Цесвідчить про те, що ця особа виховувалася в сім’ї чуючих батьків, які вважали ЖМ непотрібною. Їхня глуха дитина змушена була вивчати опосередковану ЖМ се-

133

ред учнів у школі. В даний час ця дитина вже доросла (27 років) і має об’єктивно низькийрівеньрозуміннявербальноїмовийзасобомдляспілкуванняізчуючими вона використовує лише писемне мовлення, а з нечуючими КЖм.

Якужевідзначалося, ЖМнеможебутизбереженоювчасі, неможебутизафіксована (як писемна форма словесної мови) і має спонтанний характер. Тому способомфіксаціїмиобралинемалюнок, фото, авідеозапис. Самеостаннійдозволяє виявити основні особливості жесту як основної значущої одиниці ЖМ:

•конфігурацію (форму руки (рук), розміщення і напрям пальців);

•локалізацію (місце, де показується жест);

•характер руху (якість, плавність, різкість, повторюваність та ін.);

•міміку (гнів, розчарування, сміх, сум, образа, байдужість тощо).

(на даному етапі продовжується аналіз характерних особливостей жесту в УЖМ).

Таким чином, вивченню національних ЖМ присвячені праці багатьох вчених різних країн світу. Даній проблематиці присвячуються і поважні міжнародні заходи.

Відзначаємо актуальність дослідження УЖМ, його важливість для розвитку вітчизняної науки. З іншого боку, УЖМ є членом сім’ї ЖМ і її аналіз може бути використаний в типологічних дослідженнях ЖМ стосовно перевірки лінгвістичних теорій, розроблених на матеріалі звукових мов.

Різноманітні зразки нечуючих носіїв є реальним активним матеріалом для створення унікальної відеобази даних, вивчаючи яку з різних точок зору, можна з’ясувати характерні особливості (лексичні, кінетичні, синтаксичні, морфологічні, граматичні та ін.) візуальної мови; фіксувати різноманітність, що більшою чи меншою мірою впливає на розуміння сприйнятого у різних варіантах сучасного функціонування мови, якою користуються нечуючі люди.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вища освіта України і Болонський процес: навчальний посібник / [за ред. В.Г.Кременя]. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2004. – 384 с.

2.Зайцева Г. Л. Жестовая речь. Дактилология: [учебник для студ. высш. учеб. заведений]. – М.: Гуманитарный издательский центр ВЛАДОС, 2000.

3.Краєвський Р. Г. Мова жестів глухих. – К.: Рад. Школа, 1964. – 219 с.

4.Чепчина І. І. Жестова мова в документах ООН // Дидактичні та соціальнопсихологічні аспекти корекційної роботи у спеціальній школі: наук.-метод. зб./ [за ред. В. І. Бондаря, В. В. Засенка]. – Випуск 8. – Том 1. – К.: 2006. –

С.205 – 210.

5.Stokoe, W. C. Sign language structure:An outline of the visual communication systems of the American deaf. Studiws in Linguistics: Occasional Papers 8. Buffalo, NY: Universiti of Buffalo Depatent of Anthropology and Linguistics, 1960.

Аннотация

Проанализировано наработки отечественных и зарубежных ученых относительно национальных жестовых языков, языковых особенностей жестового языка какзнаковойсистемы. ОтмеченуникальныйвкладСтокуВ., КраевскогоР. Г, ЗайцевойГ. Л. висследовании жестовогоязыка вовторойполовинеХХстолетия.

134

Описан ход констатирующего этапа исследования относительно изучения украинского жестового языка на основе собранных монологических примеров неслышащих носителей. Выполнен анализ анкет коммуникантов.

Ключевыеслова: жестовыйязык, калькирующаяжестоваяречь, коммуникант, носитель жестового языка, компоненты жеста, родной язык.

Summary

The article investigates selection of national and foreign scientists’ works about linguistic pecularities of SL as a sign system.

Remarkable contribution of Stokou W., Krayevsky R.G., Zaytseva G.L. into SL researches are substantially acknowledged.

Well described is the ascertaining stage of USL study, exploring speech samples of non-hearing native-speakers. Analysis of communicants/interlocutors was held, including analysis of different factors.

Key words: sign language, loan/calk sign language speech, communicants, SL native-speakers, speech pecularities, gesture components.

135

УДК: 81’25’221.2(477)

Трикін О. І.,

науковий співробітник

СТАН ПЕРЕКЛАДАЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

Анотація

Стаття присвячена історії розвитку перекладацької практики жестової мови в системі Українського товариства глухих, становленню лінгвістичної теорії перекладуякнауковоїдисципліни. Основнаувагаприділяється проблемам різновидів перекладу, ставленню відомих вчених-лінгвістів до перекладацької проблематики загалом. У статті наведені дані про підготовку професійних перекладачів іноземних мов, більш широко та докладно розглядаються питання підготовки перекладачів ЖМ в Україні.

Зроблено аналіз ставлення носіїв мови до засобів спілкування нечуючих. Визначені перспективи подальшого розвитку та вдосконалення теорії і практики перекладу ЖМ в Україні.

Ключові слова: жестова мова, дактилологія, перекладач жестової мови, кальковане жестове мовлення, товариство глухих, модель перекладу, адекватність перекладу, синхронний переклад, послідовний переклад, лінгвістична теорія перекладу, еквівалентність перекладу.

Упродовж багатьох років усі, хто безпосередньо займався перекладацькою діяльністю, зверталися у своїх міркуваннях до практичних аспектів своєї роботи, даючи їм теоретичне осмислення. І хоча теорія перекладу, як наука, виникла лише у XX ст., багато перекладацьких проблем усвідомлювалися і розглядалися досить давно. Варто відзначити, що в різні часи ті, хто був пов’язаний з перекладацькою діяльністю, розглядали одні й ті ж питання по-різному. Історія перекладу в будь-якій країні завжди порушує одні й ті ж теоретичні проблеми, які по-різному вирішуються на різних етапах, відповідно до конкретних історичних і національних умов (Гачечиладзе Г. Р., 1980).

Вивчення історії підготовки перекладачів є важливим моментом розвитку перекладацької думки, що допоможе нам зрозуміти сутність багатьох проблем, усвідомити шляхи їх розв’язання у сучасних умовах. Впродовж тривалого часу сформувалося переконання, щопереклад – справабільш-меншлегка, яканепотребує особливих навичок, окрім знання СМ. Перекладацькою діяльністю стали займатися люди випадкові, в результаті чого переклад замінявся переказом або, навпаки, створенням історій, які страждали буквалізмом, примітивністю, бідністю словника, неточністю, а тому такий переклад важко сприймався (Бархударов Л. С., Брандер М. П., Грабовський Н. К. та ін.).

136

Аналіз наукових робіт, які присвячені загальним питанням перекладацької діяльності, демонструє ставлення відомих вчених (лінгвістів, філологів, перекладачів) до проблем перекладу, зокрема до лінгвістичних аспектів, адекватності, загальної та спеціальної теорії перекладу [2, 4, 5, 6, 7]. На нашу думку, всі ці наукові дослідження та надбання мають велике значення щодо перекладацької діяльності, в т.ч. і ЖМ.

Питання перекладу, вивчення перекладацької теорії та практики стосовно іноземних мов висвітлені в роботах відомих філологів-лінгвістів (Бархударов Л. С., Брандер М. П., Грабовський Н. К., Комісаров В. М. та ін.). В Україні вагомий внесок стосовно теорії та практики перекладу, становленню професії перекладача іноземних мов зроблено Мірамом Г. Е. (2006). Що стосується питань перекладу ЖМ, то на пострадянському просторі подібні наукові дослідження практично відсутні. До цього часу переклад з ЖМ мав суто практичну спрямованість. Наукові дослідження з різновидів ЖМ (Гейльман Й. Ф., Геранкіна А. Г., Зайцева Г. Л., Іванюшева Н. В.) тією чи іншою мірою звертаються до питання перекладу ЖМ, оскільки враховують об’єктивні реалії сприймання глухою людиною – слухову депривацію. Основна робота в напрямку наукових досліджень перекладу ЖМ – справа майбутнього, певні кроки щодо лінгвістичного дослідження ЖМ науковцями України вже зроблено (Адамюк Н. Б., Дробот О. А., Зборовська Н. А., Іванюшева Н. В., Краєвський Р. Г., Кульбіда С. В., Трикін О. І., Чепчина І. І. та ін.).

Висвітлюючи питання перекладацької діяльності, у даній статті ми поставили перед собою наступні завдання:

•охарактеризувати теоретичний аспект проблеми у працях відомих вчених;

•висвітлити історію розвитку підготовки перекладачів системи УТОГ. Різноманітні проблеми перекладу розглядав у своїх роботах Белінський В. Г.

Самевйогороботахвпершез’являєтьсяпоняття«теоріяперекладу». Алевіннемав на увазі теорію в нашому, сьогоднішньому розумінні. Для нього теорія перекладу– цеузагальненняперекладацькоїпрактики. Вінвважав, щоповиненбутипредметтеорії, ітакимпредметоммалистатинайяскравішізразкиперекладацькогомистецтва. «Якщоуіноземцівєяскравіприклади– намвідцьогонелегше, ітаємницяперекладів для нас маєзалишатися таємницею до тихпір, покибудь-який талановитийперекладачдійснонепокаже, якмаєздійснюватисяперекладзтієїчиіншоїмови, того чиіншогопоета.» [7. с. 39]. Іншапроблема, нанашпогляд– проблемавідповідності перекладу мові оригіналу. У поглядах Белінського В. Г. «наближення до оригіналу міститься не в перекладі літери, а в перекладі духу твору. Кожна мова має свої, лише їй притаманні засоби, особливості та якості. Для того, щоб передати вірно тойчиіншийобразабовисловлювання, вперекладіінодіїхпотрібноповністюзміни-

ти» [7. с. 41, 42]. Такимчином, лінгвістбувпротибуквальногоперекладу.

Як підкреслює один з відомих знавців теорії перекладу Федоров О. В. стосовно застосування поняття адекватності в перекладі, який має бути відповідним оригіналу згідно естетичної функції: переклад сам по собі стає носієм художньої цінності, яка є в оригіналі. Іншими словами, принцип адекватності передбачає здатність перекладу виконувати ту ж саму роль, яку виконує оригінал, бути джерелом художньої насолоди [6. с. 97].

Необхідність вивчення перекладу з позиції лінгвістики була обумовлена завданням загальної підготовки перекладачів. Виявилось, що традиційна формула

137

«для того, щоб перекладати, необхідне знання двох мов та предмету мовлення» зовсім недостатня. Замало знати дві мови, їх треба знати «по-перекладацьки», тобто разом із правилами та умовами переходу від одиниць однієї мови до одиниць іншої мови. Для розробки навчальних програм з практики перекладу необхідно виявити лінгвістичні та екстралінгвістичні фактори, які впливають на хід та результат перекладацького процесу [4. с. 60]. Підготовка перекладачів іноземних мов спочатку здійснювалась в технічних навчальних закладах, потім почали створювати спеціальні інститути іноземних мов. Для більш грамотної підготовки перекладачів необхідні були спеціальні посібники. Саме в цей час в країні з’являються перші підручники та посібники з науково-технічного перекладу (Морозов М. М., Рецкер Я. І., Федоров О. В.). В цілому звертання до науковотехнічного перекладу сприяло тому, що теоретики перекладу більше уваги почализвертатиналінгвістичніфактори, якісприяютьабозаважаютьперекладу[4. с.54]. Саме в цей час (середина 50-х років) активно ведуться дискусії про можливість існування теорії перекладу як науки. Реформатський О. І. (1952) писав, що

«практика перекладу може користуватися послугами багатьох наук, але власної науки не має. Це наслідок різноманітності типів та жанрів перекладу» [5.

с.135]. Алеіншідослідникивважають, щотеоріяперекладуцілкомможлива, хоча її створення не буде легким. Федоров О. В. (1953) наполягає на необхідності дослідження перекладу, в т.ч. художнього, з позицій лінгвістики. Вчений пропонує розрізняти загальну теорію перекладу, яка створює рекомендації щодо будь-яких поєднань мов, таокрему, спеціальну теоріюперекладу, яка описуєспіввідношення між двома будь-якими конкретними мовами, вказує на необхідність вивчати особливості перекладу різноманітних стилів та жанрів [4. с.56].

Становленню лінгвістичної теорії перекладу сприяло значне поширення перекладацької діяльності, збільшення кількості міжнародних зв’язків. Дослідники чітко усвідомлювали, що головні труднощі перекладу та сам характер перекладацького процесу обумовлені відмінностями в структурах і правилах функціонування мов, які беруть участь в цьому процесі. Усвідомлення того, що в спеціальному перекладі саме лінгвістичні фактори є головними, сприяло зверненню лінгвістів до перекладацької проблематики, залученню лінгвістичних методів щодо дослідження закономірностей перекладу. Варто відзначити, що розвиток мовознавства в цей період підготував підґрунтя для виникнення лінгвістичної теорії перекладу. Саме в цей час у центрі уваги мовознавців знаходяться питання синхронного опису сучасних мов, виявлення рис подібностей тавідмінностейміжними. Виявилося, щодані, якіотриманішляхоманалізуперекладацької діяльності, вякіймовивзаємодіютьміжсобою, можутьбутидуже корисними щодо розвитку мовознавства [4. с.59]. В цей же період з’являються роботи, в яких обговорюються проблеми лінгвістичної теорії перекладу, дисципліни, яка була в той час на шляху становлення. Першопрохідцями стали вчені Вінне Ж. – П. та Дарбельне Ж., які на основі порівняльного аналізу двох мов виявляють міжмовні відповідності, тобто одиниці, які замінюють одна одну в процесі перекладу. Як підкреслює один із сучасних дослідників В. Комісаров, важливим внеском цих авторів була спроба систематизувати різноманітні способи перекладу, що пізніше було використано для визначення перекладацьких трансформацій, за допомогою яких здійснюється процес перекладу [4. с.61]. Важливість використання досягнень сучасного мовознавства щодо вивчення

138

перекладу, була продемонстрована в роботі Мунена Ж. про теоретичні проблеми перекладу [12], в якій автор аналізує ті обмеження, котрі виникають внаслідок невідповідності мовних систем повному тлумаченню змісту оригіналу. Мурен Ж. розглядає такі питання як розходження семантичних структур мов, специфічне членування даних досвіду кожної мови, відображення в мові особливостей культури та історії. Переклад для Мунена Ж. – це не просто підстановка слів однієї мови замість слів іншої мови, він завжди пов’язаний з певними перетворюваннями, які залежать від співвідношення мов [12].

Подальшому розвитку теорії перекладу сприяли роботи Найди Ю., Ревзіна І. І., Розенцвейга В. Ю., які з’явилися в 1964 році. Для Найди Ю. проблеми перекладу – це, перш за все, проблеми семантичні, які пов’язані з інтерпретацією перекладачем змісту тексту оригіналу та інтерпретацією рецептором змісту перекладу. Найда Ю. розглядає різноманітні методи аналізу семантики мовних одиницьтарізноманітнізасобипередаванняіншоюмовоюрізнихтипівзначень – референтних, емотивних, лінгвістичних. Саме цьому досліднику належить введення до наукової термінології поняття «модель перекладу», за яким процес перекладу – це низка перетворень одиниць оригіналу в одиниці перекладу. Найда Ю. ввів поняття «динамічної еквівалентності» (протилежний «формальній еквівалентності»), для досягнення якої перекладач повинен орієнтуватися не на формальні особливості оригіналу, а на реакцію отримувачів перекладу, намагаючись при цьому досягти максимальної повноти сприймання, дотримання норм мови перекладу [13]. Думку вченого поділяли відомі мовознавці Ревзін І. І та РозенцвейгВ. Ю. Вонирозглядалипроцесперекладу, якперетворенняоригіналувтекст перекладудвомашляхами: власнеперекладтаінтерпретацію. Приперекладівідбуваєтьсябезпосередній перехідвідодиницьоднієїмовидоодиницьіншоїмови. При інтерпретації перекладач спочатку з’ясовує, який фрагмент дійсності розглядається за допомогою даного мовного знаку або знаків, а потім вже описує даний фрагмент засобами іншої мови [4. с. 63]. Інший відомий лінгвіст Кетфорд Дж. (1965) вважає, що головною проблемою теорії перекладу є проблема еквівалентності, тобто розкриття ступеню відповідності тексту оригіналу до тексту перекладу. Це завдання має розв’язуватися шляхом порівняння реально виконаних перекладів з оригіналом. Висловлювання Кетфорда Д. стало основою семантичної моделі (або теорії) перекладу [11]. Болгарський дослідник Людсканов А. вважав, що людське спілкування має знаковий характер, а переклад у мовній сферірозглядаєтьсяякпевнийклассеміотичнихперетворювань. Вусіхвипадках мета перекладу – передати інваріантну інформацію. Мовознавець створює єдину лінгвістичну теорію перекладу, яка включає декілька видів: універсальну теорію перекладу – частинузагальноїсеміотики; загальнутеоріюперекладу, якаґрунтується на лінгвістиці і яка розглядається як семіотика природних мов; спеціальні теорії перекладу, які описують перетворення між субкодами природних мов, між природними та штучними мовами, між штучними мовами та мовами програму-

вання [4. с.64].

Отже, можна констатувати, що наприкінці 60-х років практично виникла нова наукова дисципліна – лінгвістична теорія перекладу. Об’єктом лінгвістичної теорії перекладу є посередницька перекладацька діяльність в межах міжмовної комунікації. Предметом цієї науки є вивчення закономірностей перекладацького процесу, факторів, які впливають на процес перекладу та визначають

139

його результат. Подальший розвиток цієї наукової дисципліни відбувався шляхомзбагачення новимиконцепціями, ідеями, теоріями, які, хочаінескладалися

вєдину, «універсальну» теорію перекладу, але завжди, з лінгвістичних позицій, описували закономірності та можливості перекладу. Значний внесок щодо лінгвістичної теорії перекладу в нашій країні було зроблено відомими вченимилінгвістами: Бархударовим Л. С., Ванніковим Ю. І., Комісаровим В. М., Латишевим Л. К., Рецкером Я. І., Черняхівською Л. А., Черновим Г. В., Швейцером А. Д., Ширяєвим В. Є., та багатьма іншими дослідниками-перекладознавцями, до сфери уваги яких увійшли не лише загальнотеоретичні проблеми, але й проблеми, які пов’язані зі здійсненням різних видів перекладу [4. c.66].

Другий напрям, який ми намагалися дослідити – розвиток перекладацької діяльності в межах товариств глухих.

Після революції 1917 року почали активно створюватися громадські угрупованняглухих. Метоюзаходів, якіпроводилинечуючіактивісти, було, першза все, об’єднання глухих громадян, спільне розв’язання різноманітних проблем, які супроводжують осіб з вадами слуху протягом усього життя. Під час вирішення питань соціального захисту, освітніх проблем, організації культурного дозвілля нечуючих, виникла гостра потреба в спілкуванні глухих з оточуючими. Подолати комунікативні перешкоди мали чуючі, які добре володіли засобами спілкування глухих. З’явилася необхідність підготовки перекладачів для роботи в товариствах глухих.

ЗрезолюціїпершогоВсеукраїнськогоЗ’їздуглухонімихвМоскві1917 року щодо розвитку перекладацької діяльності, зокрема, підготовки перекладачівдатилологів (доповіді Соколова С. П., Торопова Г. В., Удаля А. Я., стосовно участі перекладачів у судах), можна зробити наступні висновки:

1) до офіційного введення суто усного методу в освіті нечуючих, вчителі глухих знали основи ЖМ та залучалися до участі в судових справах в якості перекладачів;

2) ці послуги в судах були платними; 3) глухонімі нерідко були жертвами безвідповідальних «перекладачів» з

числа вчителів;

4) свідоміглухівженапочаткуXX сторіччяпорушувалипитанняпроетику перекладача, його професійну компетентність;

5) порушенопитанняпроносіївЖМ– нимибули«глухонімі, тайтоневсі»; 6) лише глухонімі можуть визначати ту чи іншу особу, придатною для роботи в якості перекладача, і, відповідно, посвідчення їм повинні видаватися ор-

ганізаціями глухих.

У цих висновках міститься вся проблематика перекладу ЖМ, актуальність підготовки перекладачів для товариств глухих. Яким повинен бути перекладач? Де його взяти? З сімей нечуючих? Але як бути, якщо «освітній ценз» недостатній? Навчати, готувати? Як і де? За які кошти? Хто повинен давати оцінку? Видавати посвідчення?

Дефіцит професійних перекладачів відчувався ще тривалий час. Чим більше відкривалося відділів товариств глухих в областях, тим більше зростала потреба

впрофесійних перекладачах. Але питання підготовки перекладачів почало вирішуватися лише на початку 1930-х років, коли глухі почали навчатися на робітничих факультетах та працювати на підприємствах держпромисловості [3]. Одна

140