2. 2. 3. Білоруська історіографія та „схема” м. Грушевського.

Погляди В. Пічети

Концепції окремішності історичного процесу східнослов’янських народів визнали і провідні фахівці, що займалися дослідженнями походження і формування білоруської мови та народності. Скільки-небудь значних історичних праць, написаних саме білоруськими істориками, де б проводилися співзвучні до тверджень М. Грушевського положення щодо історії білорусів, практично не було, як до революції 1917 р., так і в радянські часи, принаймні до 1950 – 1960-х рр. Це ж стосується дослідників із Західної Білорусії міжвоєнного періоду, яка входила на той час до складу Польщі. В цілому це можна пояснити тим, що процеси націотворення в Білорусії, порівняно з Україною, відбувалися з більшим запізненням¹⁸⁵. Як наслідок, національна самосвідомість і самоіндентифікація була практично відсутньою не лише серед широкого народного загалу, але і в колах інтелігенції, навіть станом на 20-ті рр. ХХ ст.

Відсутність виразної національної самоіндентифікації в Білорусії опосередковано визнає в заключному слові на Х-му з’їзді РКП(б) головний „експерт” в більшовицькому керівництві з національних питань Й. Сталін, коли доводить існування окремої від російської білоруської мови та національності. Зокрема, він відкидав звинувачення в тому, що „ми, комуністи, начебто насаджуємо білоруську національність штучно. Це невірно. Існує білоруська національність, у якої є мова (своя), відмінна від російської, через що підняти культуру білоруського народу можна лиш на рідній її мові”¹⁸⁶. Далі Й. Сталін порівнює мовно-національну ситуацію в Україні та Білорусії й зазначає, що десь через років п’ять „коренізація” в Білорусії вже дасть свої наслідки подібно до України¹⁸⁷.

Також необхідно враховувати більш провінційний характер Білорусії у Російській імперії, відсутність сталої історичної школи взагалі, не кажучи вже про скільки-небудь виразні її національні риси. Досліджували історію Білорусії в основному українські, російські та польські вчені або представники інших народів. Сучасна російська дослідниця Е. Єршова стверджує, що до революції 1917 р. власне білоруська історична наука ще не склалася¹⁸⁸. Втім, у виробленні білоруської національної історичної концепції ще з кінця ХІХ ст. помітну роль відіграли такі дослідники, як А. Кіркор, О. Турчінович, М. Довнар-Запольський, Є. Карський, В. Ластовський тощо¹⁸⁹. Вперше питання про етногенез білоруського народу було поставлено Є. Карським на початку ХХ ст. в І-му томі його дослідження „Білоруси”¹⁹⁰. Найбільше значення у виробленні білоруської національної історичної концепції мали історичні праці учня В. Антоновича М. Довнар-Запольського¹⁹¹. Однак лише з початком революції 1917 р., останній, дійсно, стає творцем теорії безперервного розвитку білоруського народу від Полоцького князівства до ХХ ст. Основні концептуальні засади самобутності історичного життя білоруського народу були викладені вченим у праці „Основи державності Білорусі”, що вийшла в 1919 р.

У процес становлення білоруської національної історіографії доби „коренізації” в БСРР (20-ті  рр. ХХ ст.) помітний внесок зробив В. Пічета (по національності його батько був серб, а мати – українка), відомий також працями з історії України, Росії та інших слов’янських країн¹⁹². На цей період він став провідним істориком Білорусії, організатором і керівником історичної науки¹⁹³. Ще в 1918 р., коли В. Пічета очолював Білоруське науково-культурне товариство, він прочитав у Білоруському народному університеті в Москві курс лекцій з історії білоруського народу¹⁹⁴. В одній з перших своїх загальних праць з історії Білорусії під назвою „Історичний нарис білоруського племені” (1920 р.), В. Пічета простежує осібну історію білоруських земель, починаючи від заселення їх „літописними” племенами – предками білорусів і, кінчаючи початком ХХ ст¹⁹⁵. На сторінках цієї праці В. Пічета виразно поділяє схему окремішності історичного процесу народів Східної Європи. Процес формування білоруської народності він показує як складний і довготривалий. Лише в добу входження білоруських земель до складу Литовського князівства, згідно з міркуваннями В. Пічети, можливо вести мову про білоруську народність¹⁹⁶. Слово „плем’я”, вжите вченим у назві книги, однак нагадує вирази Т. Флорінського та І. Линниченка про „племінні різновиди” та „племена” єдиного „руського” народу. А стосовно вживання цієї термінології у дослідженнях В. Пічети, то можна вважати, що воно є не випадковим, бо ж він був учнем В. Ключевського, який справив на нього великий вплив¹⁹⁷.

У посібнику, присвяченому джерелам та історіографії „руської” історії, В. Пічета також дотримується схеми М. Грушевського, коли окремо розглядає джерела та історіографію Північно-Східної Русі, України та Білорусії¹⁹⁸. Однак назва цієї книги – „Вступ до руської історії” – як видно, поєднує в „общеруську” історію всі ці країни. Більше того, з передмови до посібника стає зрозумілим, що для автора існує і „общеруська” народність. Джерела та історіографія історії „гілок” єдиного „руського” народу вчений розглядає лише в розумінні територіального поділу. З приводу погляду В. Пічети на „общеруську” народність давньої доби, радянський білоруський історик Ю. Драгун зазначає, що у вказаному посібнику автор ще „не міг чітко сформулювати теорію про складання давньоруської народності і запропонувати строгий науковий термін”¹⁹⁹. „Руський” народ „в широкому сенсі цього слова”, за В. Пічетою, складається з трьох окремих „національностей”²⁰⁰.

Вчений наголошував у одній з програмних статей цього часу, що „Історія Білорусі ... є спроба історії білоруської національності зі становища ревізії старих, централістичних поглядів, солідарності з наукою історії Вкраїни”²⁰¹. Отже, зовні приєднуючись до концепції М. Грушевського (в іншому місці посібника В. Пічета прямо визнає правильність поглядів українського вченого на те, що „історичні долі Київської Русі і Північно-Східної Русі розвиваються паралельними шляхами”²⁰²), В. Пічета залишався на позиціях прихильників „триєдності” „руського” народу, незважаючи на ту обставину, що він визнавав існування трьох окремих національностей і трьох окремих мов у східних слов’ян. Забігаючи наперед, зазначимо, що цього поєднання майже не сумісних поглядів вчений дотримувався до кінця свого життя (помер у 1947 р.).

З кінця 1920-х рр. В. Пічета починає поступово відходити від схеми осібного історичного процесу розвитку східних слов’ян. Пов’язано це було з початком розгрому національних історичних шкіл та початком оформлення нового ідеологічного напрямку більшовицької політики у галузі історії – показу єдності історичного процесу народів СРСР. Діяльність В. Пічети в ці роки піддається „огульній” критиці і політичним звинуваченням²⁰³. Вченого в 1930 р. заарештовують у „справі істориків” і після двох місяців тюрми він висилається у В’ятку, а потім у Вороніж²⁰⁴.

В одній з неопублікованих праць кінця 1920-х рр. під назвою „Історичні долі Української Русі” вчений, хоча і дотримується „схеми” М. Грушевського, але з великими застереженнями. Білоруський історик виразно включає давньоруську добу до часів удільної роздрібненості в контекст „загальноруської” історії, вважає Київську державу „початковою формацією руської державності”²⁰⁵. Щоправда, цю державу він іменує „політичним союзом”, а отже, ставить під сумнів її внутрішню єдність. „Ядром” цього союзу була, за В. Пічетою, Південна або Українська Русь. Але цю землю він не вважає для тієї доби як етнічно українську. Ця Південна Русь була спільним ядром східного слов’янства: „Тут концентрувалася більшість східного слов’янства. Тут знаходилася його політична, економічна, культурна та релігійна серцевина, звідси простягалися різноманітні нитки, що зв’язували воєдино всі гілки східного слов’янства, тут за тодішнім виразом було руське життя”²⁰⁶. Як бачимо, зв’язок з поглядами М. Грушевського в наведеній цитаті простежується лише в означенні „творчої території” – Південної Русі. Надалі, з розпадом держави, східне слов’янство починає відособлюватися географічно, політично й економічно. Втім, нові землі й князівства з новими політичними центрами, що утворювалися, об’єднували „деякі групи відповідно до географічного розміщення населення”, а не етнічного. В цьому відношенні розпалася на три частини (Чернігово-Сіверська земля; Київська та Переяславська; Галичина і Волинь) і Південна Русь²⁰⁷. У подальшому викладі історії „Української Русі” історик простежує „історичну долю” України за доби „Малоруського королівства” (тобто – Галицько-Волинського), литовського і польського панування, що ззовні відповідає „схемі” М. Грушевського. В. Пічета, на жаль, у цій праці обходить мовчанкою питання хронологічних меж формування української народності, але використовує вирази „малоруська народна маса”(в добу до Люблінської унії) та „українська народна маса” стосовно доби польського панування²⁰⁸. У статті В. Пічета виразніше, ніж раніше, дотримується уявлення про „спільноруську” мову і культуру часів російського панування, що не дуже змінила, за висловом вченого, „етнографічне обличчя” „народної маси України”²⁰⁹.

Отже, згідно з поглядами В. Пічети, в добу існування Київської держави не існує окремих східнослов’янських народностей, проте не існує і єдиної давньоруської народності – скоріше, конгломерат „руських” племен. Однак, ця держава визначається ним як спільна для всіх східних слов’ян. Зв’язок з ідеологією „триєдності” простежується в статті досить чітко. Прикметно, що у викладі історії України вчений жодного разу не вживає термінологічного виразу „українська народність”.