4. 1. Започаткування етногенетичних досліджень в срср

4. 1. 1. Глотогонічна теорія М. Марра та етногенетика

З огляду на те, що головною методологічною основою етногенетичних досліджень, окрім положень класиків марксизму-ленінізму, до початку 1950-х рр. була глотогонічна теорія М. Марра, то насамперед розглянемо її сутність, а також наслідки її впровадження для етногенетичних досліджень, в тому числі, для генезису концепції давньоруської народності.

Глотогонічна теорія М. Марра⁷³⁵, як і методологія історії М. Покровського, були суголосні інтернаціоналістичній складовій ідеології більшовизму, що мало важливе внутрішньо- й зовнішньополітичне значення.

Зародки марристського „нового вчення про мову” виникли ще до революції 1917 р., але остаточно теоретично оформилися у працях М. Марра 20-х рр. Принциповий постулат цього мовознавця-орієнталіста полягав у тому, що мовний генезис проходив не стільки по лінії лінгвістичного древа, як на тому наполягала класична індоєвропеїстика, скільки, навпаки, шляхом змішання і „схрещення” мов. Цей постулат створював основне підґрунтя глотогонічної теорії. Його розвиток призводив до наступних тверджень. По-перше, всі сучасні мови, а разом з ними і їх носії – змішаного характеру, тобто утворились у свій час внаслідок тісної взаємодії різноманітних груп населення. По-друге, всі народи утворилися автохтонним чином, тобто їх генезис проходив на місці й безперервно, від стадії до стадії, шляхом інтеграції сусідніх груп, що дозволяло відводити міграціям лиш другорядну роль у еволюції, а то й зовсім їх заперечувати. По-третє, мова, культура, раса, релігія тощо – історичні категорії, які можуть змінюватися в часі, отже, між ними не було скільки-небудь жорстких кореляцій. По-четверте, культури і мови, у тому числі й давні, були не просто змішані, а ще й класові по своїй суті⁷³⁶.

Класовий принцип побудови будь-якої культури набув у М. Марра універсального всеохоплюючого значення. Етнічність же виступала в концепції М. Марра чимось дотичним і ефемерним. Він стверджував, що власне генетично етнічних культур не існує, а є „культура людства певних стадій розвитку”, яка єдина по походженню. Всі ж її різновиди – похідні від єдиного процесу творчості на різних ступенях його розвитку. Хоча культурні різновидності існують, але вони „не містично-національні, а реально-класові”⁷³⁷. Таким чином, вивчати потрібно було не специфічні лінії розвитку окремих унікальних чи особливих культур, а універсальні стадії культурного розвитку; не окремі „мовні сім’ї”, а „мовні системи”. З такої точки зору, не існувало ні „прабатьківщин”, ні „прамов”, а відбувався лише перманентний процес безкінечних змін⁷³⁸. Це цілком відповідало основній ідеї школи М. Покровського про те, що потрібно вивчати передусім етапи суспільного розвитку, спільні для історії всіх народів, незалежно від відмінностей між ними⁷³⁹.

Зазначені зміни, згідно з міркуваннями М. Марра, відбувалися завдяки соціально-економічним зрушенням. Так, на його думку, прадавні мови, які він назвав яфетичними, перероджувалися в індоєвропейські у результаті відкриття і розповсюдження металургії⁷⁴⁰. Взагалі, яфетичні мови – це не особлива етнічна або генетична мовна сім’я, а особливий етап, особлива стадія у розвитку всіх мов, що відповідає певному ступеню соціально-економічного розвитку. Індоєвропейські, тюркські, фінно-угорські та інші мови виникли з яфетичних мов при переході на нову глотогонічну стадію як наслідок створення нових господарсько-суспільних умов. Нові етноси з якісно новими культурами і мовами стрибкоподібно виникали також як наслідок схрещень різних етносів та їхніх мов⁷⁴¹. Національність М. Марр проголошував „перехідним ступенем розвитку людства”, тим самим, заперечуючи етнос як вічну категорію⁷⁴². У той же час він вважав, що людству з ранніх пір властива класова структура саме в силу постійного групового змішання.

Всі ці ідеї як найкраще відповідали ідеології більшовицького інтернаціоналізму. Такі ідеологічні доктрини у кінцевому рахунку ставила за мету „злиття націй”. Тому, як зазначав вже у 1937 р. більшовицький лідер УРСР – С. Косіор, необхідно підтримувати розквіт таких національних культур, „які б несли б у собі постійну тенденцію зближення й єдності національного й інтернаціонального”⁷⁴³. Не дивно, що вчення М. Марра отримало статус „єдиновірної революційної марксистської теорії” в мовознавстві⁷⁴⁴.

„Нове вчення про мову” знайшло підтримку серед гуманітаріїв-нелінгвістів, у тому числі, таких офіційних авторитетів, як М. Покровський і О. Деборін. Особливо популярною теорія М Марра була серед істориків, археологів та етнографів⁷⁴⁵. Вони, як свідчить В. Алпатов, приймали на віру основні положення „нового вчення”, що їм здавалися продуктивними для вирішення їх власних проблем. Зокрема, їм здавалося, що теорія М. Марра надає можливість „для проникнення до глибин доісторії”⁷⁴⁶. Провідні молоді археологи того часу – М. Артамонов, П. Третьяков, Б. Рибаков та ін. – щиро вважали вчення М. Марра за передове і таке, що допоможе вирішити проблеми походження народів. Навіть Б. Греков визнавав продуктивним деякі положення марризму, які допомагали досліджувати „доісторичні” періоди. Наприклад, він у 1937 р. відносив до досягнень радянської історичної науки те, що завдяки теорії М. Марра, вона відсунула початок історії східнослов’янських народів з доби Київської держави до більш давніших часів. Б. Греков зазначав, що „М. Я. Марр примусив нас поглянути далеко назад – на скіфів, кіммерійців і ще далі, показав нам, що тут маємо шукати коріння слов’янства та інших європейських народів. М. Я. Марр доісторію перетворив у історію”⁷⁴⁷. У праці „Нариси з історії феодалізму в Росії” Б. Греков навіть застосовує вирази з глотогонічного вчення. Так, історик вказує, що культура київського, новгородського, ростово-суздальського суспільства ІХ – Х ст. є продуктом, окрім всього, „різноманітних, етнічних безперервних елементів, які схрещуються”⁷⁴⁸.

Слід зазначити, що поява яфетидології була скептично сприйнята в академічних колах України. З боку українських науковців висловлювалося чимало критичних зауважень з приводу багатьох положень теорії М. Марра⁷⁴⁹. У характеристиці для службового користування на знаного українського мовознавця, завідувача відділу історії української мови Інституту мовознавства АН УРСР М. Грунського наголошувалося: „мав в минулому в своїх творах націоналістичні помилки та неприхильне ставлення до нового вчення про мову”⁷⁵⁰. Відомий український етнолог К. Копержинський навіть опублікував статтю – „методологічну студію про яфетичну теорію в її відносинах до етнології”⁷⁵¹, – де поставив під сумнів наукову вартість яфетичної теорії взагалі та корисність її для української етнології зокрема⁷⁵². Вказана теорія обговорювалася на одному із засідань Відділу примітивної культури і народної творчості Науково-дослідної кафедри історії України ВУАН, що її очолював М. Грушевський. На цьому засіданні, яке відбулося 15 травня 1929 р., з критикою теорії М. Марра виступили К. Копержинський, М. Грушевський, К. Штеппа та ін.⁷⁵³. Негативно стосовно теорії М. Марра відносилися українські історики в діаспорі⁷⁵⁴.

З середини 1920-х рр. М. Марр наполегливо виступає за міждисциплінарні дослідження, що мають об’єднати зусилля лінгвістів, археологів та інших гуманітаріїв. Нова комплексна наука отримала назву „яфетидології”. Самий по собі задум міждисциплінарних досліджень підтримували такі провідні вчені, як О. Пресняков, Ю. Готьє⁷⁵⁵ та ін. Наприклад, О. Пресняков, згідно з твердженням М. Свердлова, – „один з перших російських вчених, хто комплексно використовував матеріали письмових, археологічних та лінгвістичних джерел при вивченні історії Давньої Русі”⁷⁵⁶. Однак з кінця 1920-х рр. в археології та етнології, як і в інших суспільних науках, став посилено насаджуватися „вульгаризований” марксизм. Тому поєднання мовознавства, де почала безроздільно панувати теорія М. Марра, з археологією та етнологією, врешті привело до знищення всіх напрямків, що суперечили яфетидології, і навіть до тимчасової ліквідації археології та етнології як самостійних дисциплін і заміні їх „історією матеріальної культури”⁷⁵⁷. Наприклад, на початку 1930-х рр. були засуджені як „буржуазні” і „фашистські” ті напрямки в археології, що сповідували ідеї школи „культурних кіл”, етногенетичні міркування „міграціоністської” теорії, ідеї про зв’язок культури, раси та мови тощо⁷⁵⁸. Яфетидологія відкидала методологічні підходи в археології, що ототожнювали конкретні археологічні культури з певними етнічними групами⁷⁵⁹. Етнографічні ж дослідження цього періоду практично були призупинені⁷⁶⁰.

Найбільш активним адептом яфетидології був C. Биковський, який рахувався науковим співробітником, створеної М Марром ДАІМК. Цей науковець, не маючи спеціальної археологічної та етнологічної освіти, намагався поєднувати вказівки Й. Сталіна з ідеями М. Покровського й М. Марра. Слідом за останнім, С. Биковський обстоював важливу в політичній площині ідею єдиного походження всіх народів від одних і тих же давніх предків. Процес становлення народів, який отримав у ті роки назву „етногонії”, уявлявся йому у вигляді безкінечних схрещень різнокультурних груп при перебігу соціально-економічної еволюції, представленої повсюди одними і тими ж стадіями. Від стадії до стадії розміри заново створених груп під час міжкультурної інтеграції все зростали. Схематично С. Биковський зображував цей процес у вигляді переходу від невеликих господарських „тотемних” груп до родових груп, потім до племен, потім до народів і, на кінець, після світової соціалістичної революції – до світового комуністичного суспільства, яке об’єднує все людство⁷⁶¹. Зокрема, він ставив питання про „тотемний період історії предків російської народності і предків східних слов’ян взагалі”⁷⁶². Серед таких „яфетичних” предків (а їх, згідно з положеннями теорії М. Марра, мало бути багато) східних слов’ян науковець називає кіммерійців. С. Биковський створював нову схему, що її „підказувала” яфетична теорія, – етногонії або „початку руського східнослов’янського історичного процесу”. Цю схему, власне, можна було застосувати до етногонії будь-якої іншої народності чи групи народів⁷⁶³.

Підсумовуючи результати особистої праці, С. Биковський робив важливий висновок, що мав політичне звучання й значення. Він стверджував: „єдина соціологічна схема історичного процесу різних суспільств світу обґрунтовує обов’язковість пролетарської революції і диктатури пролетаріату на Заході і в усьому світі, ліквідовуючи думку про якусь самобутність і виключність революції в нашій країні”⁷⁶⁴. Одночасно ця схема претендувала на історичне обґрунтування створення Радянського Союзу і приєднання до нього все нових і нових спільнот⁷⁶⁵. Отже, схема С. Биковського, яка була розвитком теорії М. Марра, відповідала ідеології інтернаціоналізму та світової революції.

С. Биковський закликав до відмови від „націоналістичної історії” й „расової археології”, розуміючи під ними спроби виявлення будь яких особливих шляхів розвитку окремих народів. Лезо цієї критики було направлене проти розповсюджених у ті роки на Заході, передусім у Німеччині, міграціоністських теорій, що висували механістичне переселення народів на перший план в якості універсальних пояснень культурних змін⁷⁶⁶. Відкидаючи міграціоністські концепції як принципово хибні у своїй методологічній основі, радянські науковці відзначали їх зв’язок з расизмом, мілітаризмом і прагненням до територіальної експансії⁷⁶⁷. Показовою працею, що спиралася на теорію М. Марра, стало дослідження Є. Кричевського, який спробував на противагу міграціоністській концепції німецького археолога Г. Коссіні показати: розвиток давніх людських колективів йшов автохтонним шляхом як у районі Південного Рейну, так і у Дунайсько-Дніпровському регіоні. Істотні ж зміни у культурі відбувалися внаслідок соціально-економічних причин, а не яких-небудь міграцій чи впливів ззовні⁷⁶⁸.

Саме глотогонічна теорія М. Марра з її акцентуванням на автохтонному розвитку була протиставлена міграціоністським концепціям. Спираючись на розробки цього академіка і одночасно розвиваючи їх, С. Биковський стверджував: яфетична теорія кладе кінець екстраполяції сучасної політико-етнографічної ситуації на давнину, де не було ні „пранародів”, ні „прабатьківщин”; стало не можливим будувати наукові побудови, що ґрунтуються на ідеях „великодержавництва” або „місцевого націоналізму”⁷⁶⁹. Згідно з „новим вченням”, у давнину також не було „етносів”, „племен”, „прамов⁷⁷⁰, а були в наявності невеликі групи, які постійно вступали одна з одною у господарсько-суспільні взаємини, і тому піддавалися безкінечним змінам як по складу, так і по мові й культурі⁷⁷¹. А от те, що називають племенем, на думку самого М. Марра, не є певною біологічною спільнотою з якими-небудь природженими особливостями, а завжди являється похідним від змішання декількох різних груп⁷⁷². Аналогічним чином, різні мовні сім’ї – не расово різноманітні утворення, а „сім’ї господарсько-суспільних мовних типів, що народжуються, виникаючих в процесі складання і розвитку спільного господарства і зв’язаного з ним сходження, схрещення різних племінних мов”⁷⁷³. Якщо ж етнічні утворення видозмінюються в часі, то не має сенсу шукати коріння сучасних народів у скільки-небудь глибокій давнині й ототожнювати давні археологічні культури з лінгвістичними спільнотами, які утворилися пізніше, – наприклад, фатьянівську культуру з арійцями⁷⁷⁴. На думку М. Марра, не слід ототожнювати етнос чи мовну спільність з якою-небудь етнічною культурою взагалі⁷⁷⁵. Унікальності етнічних культур не існує⁷⁷⁶.

Отже, сутність глотогонічної теорії зводилася до того, що одні й ті ж самі мови можуть виникати в одних й тих самих умовах соціально-економічного характеру⁷⁷⁷. Походження будь-якої етнічної культури пов’язано з певними соціально-економічними стадіями розвитку культури в цілому⁷⁷⁸. Очевидно, що така схема мало відповідала справжньому науковому підходові при вирішенні питань етногенезу конкретних народів, тобто пошуку специфічних шляхів становлення окремих народів. Більше того, панування яфетидології у гуманітарній науці, що стало можливим в умовах тоталітарного ладу, призвело до фактичної заборони етногенетичних досліджень як таких. Як зазначає В. Шнірельман, будь-який дослідник, який займався проблемами походження народів, міг бути звинувачений у великодержавному шовінізмі, місцевому націоналізмі або фашизмі⁷⁷⁹. Так, наприклад, ототожнення скіфів з сучасними мовними групами, передусім – слов’янами, підпадало під звинувачення у „великоруському шовінізмі”⁷⁸⁰. Щоправда вже у 1933 р., науковий співробітник ДАІМК, відомий радянський вчений, на той час послідовник М. Марра, В. Равдонікас обережно підняв питання про необхідність вивчення й етнічних моментів у історико-культурному процесі в давнину, зокрема при дослідженні розселення давньоруських племен. До того ж, цей археолог наполягав на необхідності застосування комплексного підходу при вивченні історії суспільства взагалі й етнічної проблематики, зокрема. Окрім лінгвістичних методів, він визнавав обов’язковість археологічних і етнографічних методів⁷⁸¹. Напевно, саме цей свій виступ на пленумі ДАІМК, В. Равдонікас пізніше зараховував на свою користь, коли на початку 1950-х рр., під час антимаррівської кампанії вчений в числі інших зазнав критики, але виправдовувався тим, що він вже давно відійшов від поглядів М. Марра⁷⁸².

Смерть у 1934 р. М. Марра співпала з початком кардинальних змін на „історичному фронті”. Окрім колег і послідовників М. Покровського зазнали репресій і марристи. Наприклад, були заарештовані, а згодом розстріляні, такі активні провідники ідей М. Марра, як С. Биковський і В. Аптекар. Обидва, як зазначає В. Шнірельман, зіграли неабияку роль при нищенні старих археологічних і етнологічних шкіл та в утвердженні у галузі історії матеріальної культури „марризму” під виглядом „марксизму”⁷⁸³. Однак „нове вчення про мову” визнавалося марксистським аж до 1950 р., коли його піддав критиці сам Й. Сталін⁷⁸⁴. Продовжували існувати створені М. Марром ДАІМК (з червня 1937 р. – ІІМК – Інститут історії матеріальної культури⁷⁸⁵) та Інститут мови та мислення (скорочено – ІММ) ім. М. Я. Марра. Останній інститут до 1950 р. очолював послідовник М. Марра академік І. Мєщанінов.

В археології та етнографії прихильники ідей М. Марра й на далі не полишали спроб задіювати марристську методологію, зокрема для рішення етногенетичних проблем⁷⁸⁶. У контексті такого взаємозв’язку передусім варто наголосити наступне: теорія М. Марра легалізувала на ґрунті радянської науки відомі положення науковців минулих століть про мову як головну ознаку етносу. Підкреслення М. Марром спільності процесу етногенезу та розвитку мови найбільше проявилося у виданому 1935 р. черговому томі його вибраних праць, що отримав назву „Етно- і глотогонія Східної Європи”⁷⁸⁷. Тому, як слушно відмічають сучасні російські історики-славісти О. Аксьонова та М. Васильєв, процеси глотогенезу і етногенезу в радянській науці 1930-х (і навіть пізніше) майже ототожнювалися, а етнос розумівся насамперед як сукупність людей, які розмовляють однією мовою⁷⁸⁸. Звідси проблема, наприклад, слов’янського етногенезу зводилася, фактично, до таких питань: коли, і де виникла слов’янська мова. Відповідно, „останнє слово” у вирішенні проблеми слов’янського етногенезу належало лінгвістиці. Ось чому настільки великого значення мовному фактору як головної ознаки існування давньоруської народності та народності взагалі, приділяв один із фундаторів цієї теорії – В. Мавродін⁷⁸⁹. Вагоме місце питанням формування мови у взаємозв’язку з формуванням народності, зокрема, білоруської відводив також і В. Пічета⁷⁹⁰. Він зауважував: „формування мови є показником формування і народу”⁷⁹¹ або – „мова й наріччя суть символи народності”⁷⁹². Серед українських істориків, які в 1930-ті – 1940-і рр. брали участь у дослідженнях східнослов’янського етногенезу й визнавали мову як головну ознаку етносу, слід назвати вже згадуваного К. Гуслистого. Ще до німецько-радянської війни за його осібним авторством вийшло два наукових нариси (ІІ-й та ІІІ-й) із серії „Нарисів з історії України” (нагадаємо, що перший нарис цієї серії – „Київська Русь та феодальні князівства” – було укладено зазначеним науковцем разом із Ф. Ястребовим). У них К. Гуслистий побіжно констатує факт завершення у ХVІ ст. формування української народності й початок перетворення її в націю⁷⁹³ У нарисі „Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею (з ХІ ст. по 1569 р.)” він зазначає: „в зв’язку з тенденцією закріпити народну мову в літературі ... завершується утворення української народності”⁷⁹⁴. Також і в наступному нарисі „Визвольна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі в другій половині ХVІ і в перший половині ХVІІ ст. (60-ті роки ХVІ – 30-ті рр. ХVІІ ст.” К. Гуслистий вказує як на одну з головних ознак початку процесу формування української народності у націю – „... концентрування діалектів української народної мови в національну мову”⁷⁹⁵. Не зайвим буде нагадати, що для українських філологів, які виступали під час етногенетичної дискусії 1930 – 1931 рр. проти позиції М. Кордуби головним (і фактично самодостатнім) критерієм, який вирізняє народність, була мова.

Радянська наука другої половини 1930-х рр. визнала „величезні заслуги” М. Марра перед археологією та етнографією⁷⁹⁶. Тому подальша робота у цих галузях подавалася як продовження справи М. Марра, хоча в конкретних дослідженнях чим раз більше відбувався відхід від теорії академіка-лінгвіста⁷⁹⁷. Насамперед, було піддано різкій критиці положення марристів-епігонів, згідно з якими, відкидалося існування етнічної своєрідності або ж навіть етнічності взагалі⁷⁹⁸. Це визнавалося як вульгаризація поглядів М. Марра на проблеми етногенезу⁷⁹⁹.

Проте, якщо вести мову про 1920-ті – першу половину 1930-х рр., то, фактично, повноцінного дослідження етногенетичних проблем не відбувалося. Саму глотогонічну теорію скоріше слід назвати вульгаризацією справжньої науки. Пізніше, у 1940-і рр., радянські вчені стверджували наступне: до кінця 30-х рр. власне проблемами етногенезу ніхто не займався й була відсутня відповідна методика⁸⁰⁰. Що ж стосується широкого спектру питань етногенезу слов’янства, то, як свідчив, наприклад, В. Пічета у 1943 р., на академічному рівні ця тематика вперше поставлена наприкінці 1930-х рр.⁸⁰¹

Відхід від „нового вчення про мову” відбувався також і в лінгвістиці⁸⁰², у тому числі, в галузі історії східнослов’янських мов⁸⁰³. Попри наукову безперспективність теорії М. Марра, важливим фактором поступового відходу від неї були ідеологічні зміни в політиці тоталітарного режиму. Передусім, мається на увазі, трансформація ідеологічних акцентів з інтернаціоналізму на російський патріотизм-націоналізм, яка відбувалася в СРСР з другої половини 1930-х рр. Отже, якщо встановлювати зв’язок між глотогонічною теорією та виникненням концепції давньоруської народності, то потрібно виокремлювати прямий вплив і опосередкований. Генезис концепції частково відбувався в контексті поновлених етногенетичних досліджень, які в цілому опиралися на теорію М. Марра. В цьому випадку вплив марризму буде опосередкованим. Прямий вплив простежується, в першу чергу, в ототожнені процесів етно- і глотогенезу, адже, мовний маркер для фундаторів концепції (насамперед для В. Мавродіна) – це головна ознака народності: процес складання єдиної розмовної і літературної мови в середовищі східнослов’янських племен – це практично і є процес складання єдиної народності. Іншою складовою прямого зв’язку концепції з теорією М. Марра є теоретичний опис механізму етногенезу східного слов’янства на шляху до певної етнічної цілості. Одним із головних аспектів цього механізму є автохтонний характер розвитку східних слов’ян.

Необхідно зазначити, що після засудження теорії М. Марра, в провину його вченню ставили відрив розгляду етногенезу слов’ян від індоєвропейської спільності й загальнослов’янського етнічного масиву⁸⁰⁴.

4. 1. 2. Політико-ідеологічні чинники актуалізації досліджень з проблем слов’янського етногенезу

У другій половині 1930-х рр. в академічній науці СРСР були поновлені, а точніше сказати, започатковані етногенетичні дослідження. Причому основна увага була зосереджена на питаннях походження слов’янства, а особливо його східної гілки. В історіографії причини та сутність цього явища вперше розглянуті лише на початку 1990-х рр. в двох статтях⁸⁰⁵, які коротко було проаналізовано у І-му розділі даної монографії.

На думку авторів першої з цих наукових розвідок О. Аксьонової та М. Васильєва, головним політико-ідеологічним „імпульсом інтенсивної розробки проблем слов’янської етногонії” академічними інститутами стали відомі партійно-державні рішення середини 1930-х рр. з питань історичної науки і освіти⁸⁰⁶. Ці рішення дали поштовх для цілком наукового академічного проекту – створення багатотомної „Історії СРСР”. Робота над першими томами проекту викликала необхідність створення цілісної концепції походження слов’ян і їх східної галузі. Втім, ще одним імпульсом з числа політико-ідеологічних став вихід „Короткого курсу історії ВКП(б)” у 1938 р., який спричинив перегляд, а іноді й постановку багатьох суто наукових проблем. У виступах провідних істориків на засіданнях в Інституті історії АН СРСР у лютому-березні 1939 р., а потім на березневій сесії ВІФ АН СРСР стверджувалася необхідність перегляду в світлі „Короткого курсу” питань етногенезу, як одних з найбільш актуальних⁸⁰⁷.

Згідно партійно-державних документів 1934 – 1936 рр.⁸⁰⁸ необхідно було поглиблено розробляти історію народів СРСР. За цим стояло важливе політичне надзавдання – обґрунтування виникнення багатонаціонального СРСР. Є прямі свідчення про існування такого надзавдання. Так, у травні 1939 р. при обговоренні макету І-го тому багатотомної „Історії СРСР”, один із виступаючих прилюдно озвучив вказане надзавдання: „Одна з центральних ідей шеститомника (спочатку планувалося п’ять томів, потім – шість, а згодом, число томів кожний рік збільшувалося – Н. Ю.) повинна відповісти на головне питання: як історія підготувала це гідне подиву об’єднання народів у Радянському Союзі ... ”⁸⁰⁹. В одному з інформаційних повідомлень про роботу Інституту історії АН СРСР над багатотомником підкреслюється, що в даній роботі „потрібно показати з марксистсько-ленінської точки зору історичний процес, який привів нашу країну до перемоги в ній пролетарської революції, до створення Союзу ... і побудови соціалізму”⁸¹⁰. Однією із складових цього історичного процесу були моменти, які охоплювали аспекти етногенезу, в тому числі, слов’янського на території майбутнього СРСР і, які, виходячи з гострої політичної актуальності, необхідно було висвітлити з марксистсько-ленінської точки зору з метою протидії „фашистській лженауці”⁸¹¹.

Дійсно, однією з головних причин актуалізації і прискорення етногенетичних досліджень було посилення ідеологічної боротьби з фашистською Німеччиною, яка відкрито готувалася до агресії. Про роль цього політико-ідеологічного фактору названі дослідники згадують чомусь досить побіжно⁸¹².

З приходом у 1933 р. нацистів до влади було розгорнуто велику пропагандистську кампанію проти існування СРСР, що було негайно відмічено радянською пресою. У відповідь на цю кампанію за порадою наркома іноземних справ СРСР М. Литвинова 1935 р. політичним керівництвом СРСР була відкрита систематична контркампанія⁸¹³. У цій контрпропаганді акцент робився на протиставленні, за висловом Г. Костирченка, „парадигмі радянської миролюбності та інтернаціоналізму таких крайніх форм німецького націоналізму, як войовничий расизм і антисемітизм”⁸¹⁴. Ось чому, до речі, інтернаціоналістські гасла не сходили з політичної арени. Рівень боротьби вимагав теоретичної підтримки та конкретної історичної аргументації з боку радянських науковців, насамперед, – істориків та етногенетиків.

З огляду на ідеологію пангерманізму, у вересні 1936 р. сектор історії середніх віків новоствореного Інституту історії АН СРСР затвердив перспективний план наукових досліджень, серед яких намічалися дослідження з історії слов’янських народів⁸¹⁵. Боротьба з фашистськими фальсифікаціями історії слов’янства (насамперед – східного) стало найбільш актуальним завданням для радянських істориків⁸¹⁶. До його вирішення ще в 1934 р. на XVII з’їзді ВКП(б) закликав Й. Сталін⁸¹⁷. Задля чого необхідно було показати вищий рівень соціально-культурного розвитку слов’янських племен і народів, порівняно з германськими, в давні періоди історії⁸¹⁸. Серед науковців, напевно першим висловлював таку думку В. Равдонікас у 1933 р.⁸¹⁹ Між тим, подібно до етногенетики, на початку 1930-х рр. переслідувань зазнала також і славістична галузь наукової гуманітаристики, традиційна складова якої –проблематика історії давніх слов’ян – була тісно пов’язана з тематикою слов’янського етногенезу. В Росії славістів звинувачували у „реакційному панславізмі”, а в Україні, окрім того – у „буржуазному націоналізмі”⁸²⁰. У 1934 р. був ліквідований Інститут слов’янознавства, який діяв під керівництвом академіка М. Державіна в Ленінграді⁸²¹. Не допомогло й те, що зазначений академік був прихильником ідей М. Марра і, навіть, за характеристикою В. Алпатова, належав до числа „найдрімучіших марристів”⁸²².

У листопаді 1937 р. директор Інституту академік Б. Греков у доповіді, присвяченій підсумкам досліджень з історії СРСР за 20 років (виголошена на засіданні ВСН АН СРСР), серед головних питань, які необхідно вирішувати історикам, одним із перших, називає проблему етногенезу на теренах Східної Європи⁸²³. Виходячи з контексту тогочасних реалій, очевидно, що академік мав на увазі насамперед актуальність досліджень у галузі етногенезу східних слов’ян.

З кінця 1930-х рр. етногенетичні дослідження стають головним напрямком радянської науки⁸²⁴. На це були залучені кращі сили радянських фахівців та були асигновані великі кошти⁸²⁵. В нових політичних умовах саме питання „етногонії”, насамперед слов’янської і східнослов’янської, стали в авангарді „історичного фронту” що, у свою чергу, проголошувався „головним ідеологічним фронтом”⁸²⁶. Питання етногенезу стали вважатися одними з головних питань історичної науки⁸²⁷. Вони посіли ключове місце у розробці питань давньої історії народів СРСР. Все це було викликано необхідністю протиборства з пангерманізмом і нацистськими расовими доктринами.

Створення Президію АН СРСР Комісії з проблем етногенезу в 1938 р., передусім, було продиктовано названими вище причинами, бо, як вказувалося у рішенні Президії, етногенетичні дослідження мають велике значення в боротьбі „з спотвореннями в царині історії, особливо ж з фашистськими фальсифікаціями”⁸²⁸. Також і на першій нараді з питань етногенезу (вересень 1938 р.) у виступі головуючого на нараді професора О. Удальцова підкреслювалося, що дана проблематика актуальна у зв’язку з необхідністю „протидії фашистській, людиноненависницькій, расистській теорії походження народів і племен”⁸²⁹. А на сесії ВСН АН СРСР у жовтні того ж року О. Удальцов закликав присутніх протиставити „лженауці фашистської Німеччини” вчення про етногенез „з точки зору марксистсько-ленінської теорії”⁸³⁰.

Дійсно, німецька експансіоністська пропаганда на теоретичному рівні підкріплювалася націоналістичними й расистськими доктринами пангерманізму в новій нацистській інтерпретації. Варто коротко розглянути історію та сутність цих доктрин.

Родоначальниками пангерманізму були німецькі філософи Й. Фіхте і Г. Гегель⁸³¹. Зокрема Г. Гегелю належить думка про “нову германську еру”, відлік якої він починає з епохи великого переселення народів. Згідно з міркуваннями Г. Гегеля виходило, що всюди в Європі носіями державної ідеї, організації та історичного прогресу виступали лише представники германських народів. Їм філософ приписує вибраність та перевагу у духовності над іншими народами. На його думку, тільки в Німеччині та частково у Скандинавії збереглася “чиста німецька раса”. Г. Гегель у своїх творах надзвичайно зверхньо відзивається про слов’ян. Зрозуміло, що він поділяв головне положення істориків-норманістів про заснування скандинавами Давньоруської держави⁸³². Зауважимо також наступне: крайні ж погляди частини норманістів якраз і використали для обґрунтування власної експансії проти східного слов’янства нацисти. Не випадково, вже у 1930-ті рр. починається в радянській історичній науці боротьба з норманізмом⁸³³. Можливо, поштовхом до неї став виступ М. Бухаріна на XVII з’їзді ВКП(б). У виступі М. Бухарін піддав критиці опус А. Гітлера „Майн кампф”, зокрема саме те місце, де у фюрера йшлося про утворення давньоруської держави⁸³⁴.

Основною складовою частиною пангерманізму згодом став расизм. Його творцями ще в тому ж ХІХ ст. стали француз Ж. Гобіно та англієць Х. Чемберлен. Перший у своїй чотирьохтомній праці “Про нерівність людських рас” зробив виклад особистої теорії щодо ієрархічної градації, витвореної на штучному принципу удаваних переваг. Він вибудовує внутрішню ієрархію вже самої білої раси, на вершину якої поміщає німців. Останніх Ж. Гобіно оголосив “істинними арійцями і сіллю землі”⁸³⁵. Х. Чемберлен, який вважається головним пророком німецького месіанства, в 1899 р. в двохтомному опусі “Основи ХІХ століття”, присвяченому ролі “арійської” раси в історії, зобразив германську расу єдиною пружиною історичного розвитку. Всі негерманські народи, за Х. Чемберленом, – неповноцінні⁸³⁶.

Доктрини пангерманізму та расизму ХІХ – початку ХХ ст. розвинули ідеологи нацизму. Ці теорії потрібні були гітлерівцям для обґрунтування власної експансії на Схід (“Drang nach Osten”) з метою завоювання “життєвого простору” для “вибраної арійської раси”. Всі ж інші народи, у першу чергу слов’ян, вони вважали за недолюдків – напівтварин⁸³⁷, яких можна й потрібно знищувати.

Радянські академічні інститути ще від початку приходу нацистів до влади планували в свої науково-дослідній роботі завдання боротьби з расовими доктринами. Так, наприклад, при Інституті антропології і етнографії АН СРСР у березні 1935 р. було створено спеціальну дослідну групу расової теорії і її критики, а її керівником призначено провідного марриста С. Биковського⁸³⁸. Здогадно, що цією роботою мав займатися і колектив Науково-дослідного інституту національностей в Москві, який мав подвійне підпорядкування – Президії АН СРСР та ЦВК СРСР. До речі, ідея створення такої науково-дослідної установи висловлювалася вже у 1933 р. А 17 березня 1934 р. Постановою Президії ЦВК СРСР і Президії Ради національностей від 16 травня 1935 р. було закладено основні організаційні моменти функціонування Інституту⁸³⁹. Проте, про роботу цього інституту практично нічого не відомо. До того ж, уже 1936 р. він був ліквідований⁸⁴⁰. Щодо ДАІМК, то боротьба проти расових та інших націоналістичних теорій в археології та етнології займала важливе місце в його науковій діяльності ще у першій половині 1930-х рр.⁸⁴¹. Цим також займалися і науковці її українського філіалу, зокрема, В. Петров⁸⁴².

Але завдання проводити більш активну боротьбу з фашистськими фальсифікаціями історії було поставлено перед академічною історичною наукою вже після засудження школи М. Покровського та початку радянської контрпропагандистської кампанії проти нацистів.

Як зазначав О. Удальцов на першій нараді з питань етногенезу, радянська історична наука має у своєму розпорядженні „нове вчення про мову М. Я. Марра, що є незамінним знаряддям у боротьбі з фашистським мракобіссям”⁸⁴³. Проте ця боротьба не могла бути ефективною, хоча би з огляду на те, що марристи відкидали етнічність як таку⁸⁴⁴. Для того, щоб успішно протистояти шовіністичній ідеології „великого німецького народу” одних інтернаціоналістичних гасел у класовому оформленні було замало. Необхідно було поєднати інтернаціоналістично-класову ідеологію з мобілізацією етнічного чиннику. Очевидно, що мав бути мобілізований слов’янський етнічний фактор й, насамперед, російський. Тому активна протидія радянських істориків ідеології пангерманізму і нацизму стала можливою саме після засудження партійно-державним керівництвом СРСР історичних поглядів школи М. Покровського і директивного відновлення російського патріотизму-націоналізму, що сталося впродовж 1936-1937 рр. Для підняття патріотизму російської нації необхідно було відновити ідеологію „великого російського народу”, але надати їй при цьому класового забарвлення. Відновленню вказаної ідеології стояло на заваді багаторічне панування в СРСР антиросійської пропаганди, що підривало російську національну самосвідомість та патріотизм. Цю пропаганду найбільше підсилювали саме історичні праці М. Покровського і його послідовників. Засудження школи М. Покровського поклало цьому край.

У 1936 р. завдання більш активно протидіяти ідеології пангерманізму і нацизму було поставлено перед колективом ІІФС ДАІМК⁸⁴⁵, а в 1937 р. перед новоствореним Інститутом історії АН СРСР⁸⁴⁶. Колектив останнього того ж року приступив до написання відповідного збірника наукових статей⁸⁴⁷. Збірник вийшов у 1939 р.⁸⁴⁸.

Відновлення слов’янознавчих студій наприкінці 1930-х рр., зокрема, в історичній галузі, було пов’язано з тією ж політичною актуалізацією, що і відновлення етногенетичних досліджень⁸⁴⁹. До того ж, давня історія слов’янства розглядалася у безпосередньому зв’язку з питаннями етногенезу народів Європи. Як зазначає сучасна російська дослідниця М. Досталь, радянське керівництво напередодні ІІ-ї світової війни у зв’язку з загрозою зіткнення з фашистською Німеччиною „було вимушено повернутися обличчям до слов’янської проблеми та слов’янознавства”⁸⁵⁰. У 1938 – 1939 рр. в Москві створено два історико-славістичних центри – сектор слов’янознавства в Інституті історії та кафедра південно-західних слов’ян при історичному факультеті МДУ⁸⁵¹. Так, створення сектору слов’янознавства обумовлювалося „великим значенням запланованої роботи для викриття лженаукових концепцій зі слов’янознавства німецького та італійського фашизмів”⁸⁵² – як вказано у рішенні Президії АН СРСР.

Обидва названі центри очолив член-кореспондент АН СРСР В. Пічета. Одночасно центри в своїй діяльності, зорієнтованій на боротьбу з ідеями пангерманізму, неминуче в тогочасній передвоєнній обстановці сприяли відродженню ідеології панславізму, яку сучасний російський вчений А. Дубровський ототожнює з ідеологією слов’янської єдності⁸⁵³. Втім, у своєму дослідженні названий історик показує: термін „панславізм” партійними ідеологами та радянськими істориками вживався лише в негативному контексті, але, по-суті, відродження зазначеної світоглядної доктрини почалося ще перед війною з фашистською Німеччиною⁸⁵⁴. Прикметно, що провідні радянські славісти М. Державін і В. Пічета, причетні до процесу генезису концепції давньоруської народності, сповідували ідеологію панславізму. Так, „старий панславіст”, за виразом А. Дубровського, М. Державін – ще до революції пропагував цю ідеологію на сторінках „Слов’янських вістей” (російською мовою – „Славянских известий”)⁸⁵⁵. В. Пічета від початку своєї наукової діяльності займався питаннями історії панславізму, а його перша друкована праця була присвячена діяльності Ю. Крижанича як першого провозвісника ідей панславізму⁸⁵⁶. Ідеї слов’янської єдності під проводом Росії ніколи не полишали В. Пічету, як аргументовано доводить дослідник його життя і творчості А. Горяїнов⁸⁵⁷. Ю. Готьє взагалі називав В. Пічету „порохом, начиненим панславістом”⁸⁵⁸.

Найбільше елементи ідеології поміркованого панславізму (яку точніше слід називати ідеологією всеслов’янської єдності і солідарності) проявилися вже під час німецько-радянської війни та в перші повоєнні роки⁸⁵⁹. Вважаємо, що дана ідеологія частково справила вплив на формування ідеологічного підґрунтя концепції давньоруської народності. Відповідний вплив простежується у науковій творчості В. Пічети, М. Державіна, В. Мавродіна та ін.

Таким чином, актуалізація етногенетичних досліджень у СРСР поєднала в собі ідеологію інтернаціоналізму та російського патріотизму-націоналізму. Ця актуалізація була викликана, насамперед, позанауковими причинами – тісним переплетінням внутрішніх і зовнішніх політико-ідеологічних чинників.

4. 1. 3. Започаткування наукових досліджень у галузі слов’янського та східнослов’янського етногенезу та проблема координації зусиль в цій галузі академічних інститутів СРСР

Науковим імпульсом для розробки проблем слов’янської етногонії академічними інститутами стала робота над багатотомною „Історією СРСР”, що спричинила необхідність створення цілісної концепції походження слов’ян і їх східної галузі⁸⁶⁰. Про це, зокрема, свідчили в 1940 р. радянські історики-славісти та етногенетики⁸⁶¹. Дослідження питань етногенезу слов’ян, насамперед, – східних, з кінця 1930-х рр. зайняли міцні позиції в планах Інституту історії АН СРСР⁸⁶² та ІІМК⁸⁶³.

З ініціативою створення найдавнішої історії народів СРСР, як вважають автори передмови до багатотомного видання „Нариси історії СРСР.”, виступив академік Ю. Готьє, який розробив загальний план видання⁸⁶⁴. Сучасний етнолог В. Шнірельман вважає, що названий вчений навіть зініціював створення більш хронологічно ширшого проекту – багатотомної „Історії СРСР” з найдавніших часів до сьогодення⁸⁶⁵. Проте інші дослідники ставлять під сумнів, що Ю. Готьє взагалі що-небудь зініціював в обох випадках⁸⁶⁶. Втім, безперечним є те, що ще у 1920-ті рр. Ю. Готьє визначив той напрямок спільних досліджень суміжних галузей, який був реалізований під час роботи академічних інститутів над першими томами фундаментальної „Історії СРСР”, яка готувалася з кінця 1930-х рр.⁸⁶⁷ Мається на увазі включення академічною наукою до системного комплексного вивчення так званого доісторичного періоду історії СРСР (у Ю. Готьє – Росії) через поєднання зусиль археологів та істориків. Скажімо, вдалося реалізувати побажання Ю. Готьє стосовно поєднання слов’яно-руської археології й історичної галузі в питанні спільного дослідження походження слов’ян і їх східної гілки (у Ю. Готьє – „руського народу”)⁸⁶⁸. Зауважимо, що як свідчив у 1939 р. сам вчений, він одним з перших поставив питання про „слов’ян на руській платформі в Східній Європі”⁸⁶⁹. Ю. Готьє також свідчив, що його гіпотеза про етногенез східних слов’ян у цілому була підтверджена на основі залучення і аналізу широкого масиву археологічних матеріалів П. Третьяковим⁸⁷⁰. Цей відомий „слов’яно-руський” археолог був головним автором концепції етногенезу східних слов’ян та очолював колектив науковців, що займався дослідженнями етногенезу слов’ян у зв’язку з роботою над І-м томом „Історії СРСР”.

На початку 1937 р. було прийнято рішення Президії АН СРСР про складання схеми багатотомника „Історії СРСР”⁸⁷¹. Підготовча робота над даним проектом проходила в 1936 – 1937 рр. Спочатку розроблялася схема запланованого видання, підготовлена вже до кінця 1937 р.⁸⁷² Вона публікувалася в низці наукових журналів з метою ознайомлення й широкого її обговорення фахівцями⁸⁷³. У підґрунтя схеми, окрім вказаних партійно-державних документів середини 30-х рр., були покладені постанова урядового журі з конкурсу на найкращий підручник з історії народів СРСР та сам підручник за редакцією А. Шестакова, що здобув перемогу⁸⁷⁴. Перший том мав бути підготовлений колективом ІІМК ім. М. Я. Марра, інші – колективом Інституту історії АН СРСР. Окрім двох названих інститутів у роботі брали участь Інститут сходознавства АН СРСР та деякі інші як колективні, так й індивідуальні виконавці.

У 1939 р. в ІІМК був створений спеціальний колектив науковців, що займався дослідженнями етногенезу слов’ян у зв’язку з роботою над І-м томом⁸⁷⁵. Керівником цього колективу, як вже зазначалося, призначався П. Третьяков. Відповідно до схеми передбачалося у третьому розділі третьої частини І-го тому проаналізувати інформацію давніх письмових джерел щодо ранньої історії слов’ян та антів, з’ясувати питання про автохтонність слов’ян у Східній Європі. У четвертому розділі планувалося розглянути відомості про народи середньої смуги та півночі Росії, дати характеристику побуту слов’ян, фінів та литовців згідно з пам’ятниками другої половини І тис. н. е., а в першому розділі ІІ-го тому (його готував на той момент Інститут історії) – мало бути проаналізовано питання про розселення слов’ян у Східній Європі⁸⁷⁶. Важливість створення І-го тому підкреслювалася на засіданнях активу й загальних зборах ІІМК⁸⁷⁷.

Всю роботу над багатотомником планувалося завершити, як тоді було прийнято, „по-стаханівськи” – за два роки⁸⁷⁸! Справді, дана наукова лакуна з огляду на надзвичайну суспільно-політичну актуалізацію проблематики історії народів СРСР та пряме замовлення з боку сталінського керівництва, вимагала швидкого заповнення. Але реалії наукової роботи й життя внесли свої корективи. Як цілком правомірно, дещо пізніше, зауважував академік Б. Греков з приводу можливості вирішення питань етногенезу слов’ян, що – це такі „питання, над якими світова наука працює впродовж століть”⁸⁷⁹.

Окрім роботи над першими томами „Історії СРСР”, в ІІМК був створений колектив, який під керівництвом М. Вороніна наприкінці 1930-х рр. розпочав роботу по створенню І-го, а згодом і ІІ-го томів „Історії культури Давньої Русі” як початкових томів задуманої багатотомної „Історії російської культури”. Цей проект в подальшому планувалося розширити за рахунок створення численних праць з історії культури окремих народів СРСР⁸⁸⁰.

Як вже було зауважено, мета видання полягала у показі високого рівня культури Давньої Русі⁸⁸¹. Акцентувалася увага на спільноруському характері культури⁸⁸², а також намічалося висвітлити процес утворення давньоруської держави⁸⁸³. У цьому виданні мали знайти своє відображення питання етногенезу східних слов’ян⁸⁸⁴. Про це свідчить, наприклад, полеміка навколо питання щодо етнічного походження „слов’яно-русів”, яка виникла при обговоренні макету в березні 1940 р.⁸⁸⁵. Виникнення російського народу мало бути висвітлено у розділах та підрозділах ІІ-го тому, присвячених розвитку мови, літератури, музиці тощо⁸⁸⁶. Окремий підрозділ І-го тому мав бути присвячений давньоруській мові⁸⁸⁷. Цей том був готовий до друку вже наприкінці 1939 р.⁸⁸⁸, але вийшов майже через 10 років. Ще пізніше вийшов ІІ-й том⁸⁸⁹. Серед авторів двохтомника були Б. Рибаков, П. Третьяков, М. Воронін, М. Каргер, В. Мавродін та ін.

Провідна участь ІІМК у дослідженнях в галузі етногенезу східного слов’янства свідчить про те, що саме археологи повинні були стати головними творцями нових концепцій східнослов’янського етногенезу. І, дійсно, зазначена проблематика стала, за виразом В. Петрова, „майже виключною монополією” археологів⁸⁹⁰. Хоча вже в той час деякі науковці ставили під сумнів можливість лише за допомогою археологічних матеріалів вирішувати проблеми етногенезу⁸⁹¹. Втім, дослідження слов’яно-руських археологів з другої половини 1930-х рр. отримують пріоритетність. Головними темами для вивчення стають – походження і рання історія слов’ян, їхня прабатьківщина, розвиток їхньої культури, походження державності й, врешті, формування східнослов’янської спільноти⁸⁹². Практично всі ці питання, власне, були предметом досліджень етногенетики. Вони перегукуються з темами пріоритетних досліджень, що їх було висунуто на першій нараді з питань етногенезу, яка відбулася 10 вересня 1938 р. в Інституті історії АН СРСР. Так, на нараді, серед головних тем для дослідження висувалися наступні: питання про походження слов’ян та про походження руського („русского”) народу⁸⁹³.

Поруч з археологами (М. Артамонов, П. Третьяков, Б. Рибаков та ін.) у розробці етногенетичних питань активну участь брали вчені-історики (М. Державін, О. Удальцов, В. Пічета, В. Мавродін та ін.). Зауважимо, що О. Удальцова і В. Мавродіна, як це буде показано далі, слід віднести до числа головних фундаторів концепції давньоруської народності. Хоча теоретичні положення та фактичні аргументи в площині названої наукової побудови були й у працях названих археологів. Власне, як і у Б. Грекова, В. Пічети, М. Державіна, та інших істориків.

Слаборозвинена радянська етнологія (радше етнографія), особливо після розгрому її на початку 1930-х рр., зробити свій внесок у справу дослідження походження та ранньої історії східного слов’янства була не спроможна, хоча в 1939 р. Інститутом етнографії АН СРСР (існує з 1937 р.⁸⁹⁴) планувалося видати в одному із збірників два дослідження (одне з них – в галузі фізичної антропології) з етногенетичної тематики, але, здається, з цього нічого не вийшло⁸⁹⁵. Що стосується лінгвістики, представленої, насамперед, комплексним академічним інститутом – ІММ, створеним М. Марром, то ці гуманітарії, хоча й мали на озброєнні „передову” маррівську глотогонічну теорію, однак всіляко ухилялися від участі в етногенетичних дослідженнях⁸⁹⁶. Пояснювалося це тим, що, згідно з рішенням Президії АН СРСР, ніби-то в ІММ було відсутнє „міцне керівне ядро лінгвістів – послідовників М. Марра”⁸⁹⁷. Втім, у тому ж рішенні, називалася більш достовірна причина – „відсутність широкої перспективи для подальшої розробки нового вчення про мову”⁸⁹⁸. Очевидно, що на рівні академічного керівництва опосередковано визнавалася безперспективність глотогонічної теорії.

Вирішення проблем етногенезу (в тому числі – слов’янського) вимагало багато часу в зв’язку зі складністю та майже повною нерозробленістю питання⁸⁹⁹. Навіть у 1949 р. провідний радянський етнограф-теоретик С. Токарьов констатує як реальний факт: етногенетична теорія у радянській науці страждає від значних прогалин, вона, можна вважати, не є розробленою⁹⁰⁰. Проте майже всі з дослідників декларували наявність у радянській науці теоретичного підґрунтя для досліджень у галузі етногонії та глотогонії – теорії М. Марра⁹⁰¹, хоча її обмеженість стосовно реконструкції процесів етногенезу визнавалася авторитетними радянськими вченими ще у довоєнний період (тобто – напередодні німецько-радянської війни). Наприклад, у 1940 р у своєму виступі на березневій сесії ВІФ АН СРСР академік Ю. Готьє називав глотогонічну теорію умоглядною навіть для лінгвістики⁹⁰².

Стосовно ж археологічної конкретики, то теорія М. Марра, приміром, аж ніяк не вирішувала проблеми інтерпретації археологічних культур, пам’яток чи артефактів в етнічному розумінні. До того ж, радянська археологічна наука (якщо вести мову про етногенетичні процеси на території Східної Європи) тільки приступила до повномасштабних археологічних розкопок і, природно, накопичення фактичного матеріалу було ще замалим для відповідних узагальнень. На першій нараді з питань етногенезу йшлося про те, що окрім Інституту історії та ІІМК, певна робота з цих питань ведеться в Інституті етнографії і необхідно ще задіяти ІММ та Інститут антропології⁹⁰³, але реально теоретичними та конкретними розробками етногенетичної проблематики займалися в основному археологи та історики. Постійні заяви наукового керівництва про необхідність комплексних міжгалузевих досліджень для вирішення питань етногенезу⁹⁰⁴ довгий час так і залишалися лише побажаннями. Визнавалося, що дослідження мають бути саме комплексними, адже матеріали тільки однієї науки, взяті окремо, самі по собі, не дають вирішення зазначеної проблематики як на концептуальному, так і на конкретно-історичному рівні⁹⁰⁵.

Спроби об’єднати зусилля академічних установ з вирішення етногенетичних проблем простежуються по архівних джерелах з кінця 1930-х рр. Так, це завдання міститься в плані науково-дослідної роботи ВІФ АН СРСР на 1939 р., де йдеться про об’єднання зусиль Інституту історії, ІІМК, Інституту етнографії і Московського антропологічного інституту. Було визнано також за доцільне включити питання з етногенезу в п’ятирічний план⁹⁰⁶. Очевидно, що, виходячи саме з міркувань необхідності комплексного вирішення етногенетичних питань та з метою координації зусиль науковців, й була організована Комісія з проблем етногенезу при ВІФ. Головним її завданням було координувати роботу, пов’язану з дослідженнями проблем слов’янського етногенезу⁹⁰⁷.

Точної дати стосовно прийняття постанови Президії АН СРСР про створення комісії не відклалося ні в тогочасній періодиці, ні в матеріалах архівів. У пізніших згадках з питання про час її створення навіть члени комісії або ті науковці, хто був задіяний в її діяльності, не спромоглися точно вказати, коли ж вона була створена⁹⁰⁸. Цікаво, що подібна ж ситуація в інформаційному полі простежується і з її аналогом в АН УРСР⁹⁰⁹. Як припускають О. Аксьонова та М. Васильєв, союзна комісія була створена восени 1938 р. між вересневою нарадою з питань етногенезу в Інституті історії та жовтневою сесією ВСН⁹¹⁰. Однак це припущення ніяк джерельно не обґрунтовано. У 1939 р. академік-секретар ВІФ А. Деборін на квітневій сесії, спеціально присвяченій питанням етногенезу, сповістив присутнім, як про щось нове, що при Відділенні утворена зазначена комісія і запропонував зацікавленим фахівцям взяти участь в її роботі⁹¹¹. Ця новина була занесена до протоколу засідання сесії ВІФ⁹¹². А. Деборіним названо було лише одного діючого представника комісії – її голову О. Удальцова. З цього можна припустити наступне: реально комісія ще не діяла, хоча формально вона була створена десь напередодні. М. Державін у листі до А. Деборіна вказує, що дана комісія створена постановою Президії АН СРСР від 14 – 15 квітня 1939 р.⁹¹³ Втім, в одному з пунктів протоколу засідання ВІФ від 26 березня 1939 р. сказано, що така комісія вже організована, але вимагає доповнення і розширення її складу⁹¹⁴. Отже, можна погодитися з О. Аксьоновою та М. Васильєвим, що на березень 1939 р. комісія вже, безумовно, існувала⁹¹⁵, але представляла собою досить аморфну структуру. Врешті до складу комісії увійшли наступні вчені: О. Удальцов⁹¹⁶ (голова), І. Орбелі, В. Струве, І. Мєщанінов, М. Державін, М. Плісецький, С. Толстов, А. Мішулін⁹¹⁷. За пропозицією А. Деборіна засідання комісії могли проводитися як окремо, так і в рамках сесії ВІФ⁹¹⁸. Дійсно, окремі сесії саме цієї комісії кілька раз проводилися, як до війни (1941 р.), так і під час останньої, але, як правило, етногенетична проблематика обговорювалася також і на сесіях ВІФ.

Етногенетична проблематика виходила на перше місце при розробці історії окремих народів СРСР⁹¹⁹. Проте комісії з питань походження відповідних народностей (української і білоруської) були створені лише при АН УРСР і АН БРСР. Це, вочевидь, підкреслює те важливе значення, яке придавалося сталінським керівництвом ролі і місцю східнослов’янських республік (особливо – УРСР) в СРСР. За пропозицією В. Пічети, висловленою 1941 р., координувати роботу республіканських академічних комісій з питань походження, відповідно, – української і білоруської народності мав Інститут історії АН СРСР⁹²⁰.

Створення етногененетичної комісії в УРСР необхідно пов’язувати з тією хвилею великої уваги до українського питання, що виникла у зв’язку з приєднанням у 1939 – 1940 рр. Західної та Південно-західної України до складу УРСР. Нове радянське ставлення до спільного українсько-російського історичного минулого вимагало висвітлення з нових позицій і проблем походження українського народу. Вивчаючи це питання, необхідно було артикулювати положення про єдність походження українського й російського народів – “єдинокровних братів”; синхронність, а також історичну закономірність їх формування адекватно до методології історичного матеріалізму. Так, згодом спостерігаються навіть прямі директивні вказівки з боку партійно-державного керівництва УРСР безпосередньо М. Петровському про те, як потрібно висвітлювати історію українського й російського народів. У зауваженнях О. Корнійчука, М. Литвина, М. Бажана з приводу підручника „Історія України” наголошувалося ось що: „формулювання «в наступні часи ці народи прагнули до об’єднання» краще замінити більш правильним «завжди відчували свою спорідненість і братерств»”⁹²¹.

Актуальність прояснення питання стосовно походження й формування української народності була важливою в умовах, коли щойно відбулося возз’єднання майже всіх етнічних українських земель. У зв’язку з цим необхідно було створити наукові засади і популяризувати питання, що висвітлювали спільність походження і єдність всіх частин українського народу, який об’єднався, нарешті, в єдиній “українській державі”. У політичному сенсі це завдання обумовлювалося необхідністю добитися лояльності українського народу (передусім – „західників”) на засадах українського радянського патріотизму в умовах загострення міжнародної ситуації.

Отже, здогадно в 1940 р.⁹²² було створено комісію АН УРСР для координації роботи інститутів ВСН АН УРСР з вивчення проблеми під назвою „Походження української народності і формування її в націю”⁹²³. Про час створення, персональний склад і діяльність української комісії практично немає інформації. Пізніше С. Юшков лише згадував, що питання про походження українського народу „гаряче обговорювалося ще до війни”⁹²⁴, а М. Петровський іронізував з приводу неефективності діяльності комісії: „Була створена комісія, очевидно, для того, щоби вирішити голосуванням, коли виникла українська народність, а результатів її роботи не видно”⁹²⁵. Втім, все ж таки, відомо, що як представник від ІІУ до складу зазначеної комісії входив С. Юшков⁹²⁶.

Проблематика „Походження української народності і формування її в націю” була включена в академічний п’ятирічний план (1941 – 1945 рр.) як міжінститутська комплексна науково-дослідна тема. Вона визнавалася як одна „з найбільш важливих в області історії України”⁹²⁷. Вказана проблематика була виразно віднесена саме до компетенції історичної галузі. Однак, враховуючи ту обставину, що вирішення цього планового завдання визнавалося можливим лише „на основі вивчення історичних, археологічних, мовних, літературних і фольклорних стародавніх джерел”, то, окрім ІІУ АН УРСР, дослідженням відповідних аспектів питання зобов’язані були зайнятися інші інститути ВСН АН УРСР (Інститут археології, Інститут мовознавства, Інститут української літератури ім. Т. Г. Шевченка, Інститут українського фольклору)⁹²⁸. В зв’язку з цим, названим інститутам, було заплановано виконання семи науково-дослідних тем в обсязі зазначеної проблематики. Виконання трьох з них припадало на ІІУ, а, інших – по одній на кожний з решти інститутів⁹²⁹.

Виконавцями цього пріоритетного планового завдання від ІІУ призначалися наукові співробітники відділу історії феодалізму член-кореспондент АН УРСР С. Юшков⁹³⁰ (керівник), М. Петровський та К. Гуслистий⁹³¹. У плані для ІІУ намічалося, зокрема, „вивчення спадщини класиків марксизму-ленінізму щодо визначення самого поняття народність”⁹³². У цю інститутську тему, як невід’ємна складова частина, також включалося „робота з періоду Київської Русі” та „висвітлення історіографії з питання походження народності”⁹³³. Друга тема („робота з періоду Київської Русі”) в переліку тем була конкретизована: „Держава і право в період Київської Русі”⁹³⁴. Керівником теми („Історія східних слов’ян Київської Русі”), в межах більш масштабної – „Походження української народності та формування її в націю”, по Інституту археології призначався відомий український вчений – археолог, етнограф, історик, фольклорист тощо – В. Петров⁹³⁵. Втім, останній з названих сюжетів, вірогідно, корелювався з роботами „по вивченню слов’янських племен на Україні” (виконавці – В. Козловська і В. Довженок) та „дослідженню ранньофеодальних міст” (виконавці – В. Гончаров, В. Довженок, І. Іванцов, П. Курінний, Я. Пастернак та І. Самойловський)⁹³⁶. Адже в плані науково-дослідної роботи Інституту археології щойно перелічені напрямки виразно пов’язувалися з розробкою проблеми про походження української народності. У плані також стверджувалося, що всі ці теми мають значення й для розв’язання проблеми походження російського та білоруського народів⁹³⁷.

Здогадно, що, по аналогії з С. Юшковим, керівник теми в Інституті археології В. Петров мусив також бути членом етногенетичної комісії при ВСН АН УРСР (спочатку як представник від Інституту археології, а згодом – від Інституту фольклору АН УРСР⁹³⁸). Ще одним членом комісії повинен був бути академік А. Кримський, який в Інституті мовознавства розробляв тему „Походження української мови”⁹³⁹. Ця робота мала вийти в 1941 р. обсягом вісім друкованих аркушів⁹⁴⁰.

На 1941 р. ВСН АН УРСР планував провести дві конференції, що відповідали проблематиці походження східних слов’ян. Це – конференція на тему „Слов’яни і Київська Русь”, яка мала відбутися на базі Інституту археології в березні 1941 р. за участю науковців від ІІУ та інших наукових установ і вузів, в тому числі – ІІМК АН СРСР. А в травні-червні цього ж року мала відбутися конференція на базі вже ІІУ при участі представників від інститутів ВСН АН УРСР та Інституту історії АН СРСР. Проблематика наукового зібрання відповідала проблематиці п’ятирічного міжінститутського комплексного планового завдання, тобто – „Походження української народності і формування її в націю”⁹⁴¹.

Чи відбулися названі конференції – наразі не відомо. У передвоєнний час є достовірна інформація лише за один виступ на конференції на теренах УРСР („поширена сесія”) з актуальної тематики етногенезу східних слов’ян від тогочасних українських істориків. Це виступ на червневій сесії 1940 р. ВСН АН УРСР В. Петрова з доповіддю „Про походження антів”⁹⁴². Виступ слід розглядати в контексті тогочасних наукових зацікавлень вченого. І, справді, саме В. Петров впродовж 1930-х рр. та на початку 1940-х рр. займався питаннями етногенезу слов’ян і, власне, українського народу⁹⁴³. Принагідно додамо, що в неопублікованих роботах вченого 30-х рр. можна знайти елементи концепції давньоруської народності. Так, у доповіді (написана у першій половині 30-х рр.), присвяченій давньому періоду розвитку „руської” мови, В. Петров характеризує східне слов’янство часів Київської Русі як „єдине етнографічне ціле” і, наголошує, що східнослов’янські племена (в ту добу, коли вони розмовляли на спільноруській мові) були предками сучасних українців, білорусів і росіян⁹⁴⁴. У своїх працях вчений вживав щодо східних слов’ян давнього періоду такі етнічні терміни як: „анти” в розумінні всіх східних слов’ян, „руські слов’яни”, „давньоруські племена”, „руси”, тощо⁹⁴⁵. Зазначимо, що В. Петров у своїх наукових розробках передусім опирався на праці О. Шахматова і О. Преснякова. В методологічному відношенні він використовував вчення М. Марра та націологічні положення статті Й. Сталіна „Марксизм і національне питання”.

На думку В. Пічети, „молоді українські історики” К. Гуслистий та Ф. Ястребов – укладачі нарису „Київська Русь і феодальні князівства”, а також і окремо К. Гуслистий в наступному випуску цієї серії – „Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею (з ХІ ст. по 1569 р.)”⁹⁴⁶ – обминули вирішення проблеми утворення українського народу⁹⁴⁷. Подібним чином висловився також С. Юшков у рецензії на перший з цих нарисів⁹⁴⁸. У той же час, названий тандем українських науковців, направлявся від АН УРСР для роботи над багатотомником „Історії СРСР”⁹⁴⁹ і, напевно, мусили б займатися (в усякому разі К. Гуслистий) проблемою походження української народності, тим паче, що К. Гуслистий був у складі групи ІІУ з дослідження цього питання.

У Москві вказаним питанням займався професор А. Савич. Він навіть 1940 р. виступив з доповіддю „Про утворення української народності” на одній з сесій ВІФ⁹⁵⁰. Інших помітних наслідків його роботи нам не відомо. В. Пічета у 1940 р. поряд з А. Савичем називав „нашим українознавцем” М. Рубінштейна і надіявся, що той виступить з питання походження українського народу⁹⁵¹. Архівні джерела свідчать, що у цей період М. Рубінштейн розробляв тему етногенезу українців для свого лекційного курсу в МІФЛІ. У цьому відношенні показовими є програми, що зберігаються в особовому фонді вченого. Одна з них – це програма його лекційного курсу в МІФЛІ на 1940/41 навчальний рік, а друга – програма з історії України для університетів і педінститутів, що вийшла 1940 р. у Києві при сприянні видавництва АН УРСР, а складена науковими співробітниками Інституту історії України, які являлися одночасно і викладачами київських вузів – університету та педінституту. Програми співзвучні між собою по змісту⁹⁵². У зв’язку з актуалізацією проблематики етногенезу слов’янських народів у київській програмі окремим пунктом у лекції за № 10 значиться – “Сформування російського, українського і білоруського народів”⁹⁵³. У М. Рубінштейна вказується лише питання формування українського народу (лекція за № 8)⁹⁵⁴ і це логічно, бо він читав спецкурс з історії України, а не з історії східнослов’янських народів. У плані лекцій за № 3-4 є пункт “Історія України і проблема етногенезу українського народу”⁹⁵⁵. Теми лекцій як М. Рубінштейна, так і його київських колег свідчать про те, що актуальна проблематика східнослов’янського етногенезу відразу впроваджувалася до лекційних курсів вузів, тобто докладалися зусилля для негайної апробації у студентській аудиторії.

Принагідно, у зв’язку з науковою діяльністю М. Рубінштейна, нагадаємо, що цей вчений був редактором і автором передмови до І-го тому „Лекцій з російської історії” О. Преснякова. Перші лекції обох редакцій університетського курсу цього російського історика, що міститься в згаданому томі, практично повністю присвячені етногенетичним питанням, в тому числі, проблематиці етногенезу східних слов’ян. Тому їх видання в 1938 р. було актуальним і у цьому сенсі. Саме з огляду на важливість даної тематики, було вирішено за необхідне перевидати як додаток до І-го тому “Лекцій з руської історії” О. Преснякова і його статтю „Завдання синтезу протоісторичних доль Східної Європи”. У передмові до І-го тому „Лекцій...” М. Рубінштейн приєднується до гострої критики О. Пресняковим “расистських націоналістичних теорій з проблем етногенезу слов’янських народів”⁹⁵⁶. Напевно, щоби підкреслити необхідність видання пресняковського курсу, М. Рубінштейн перебільшено зазначає, що взагалі основна проблема курсу – проблема етногенезу⁹⁵⁷.

Приблизно одночасно з українською комісією була створена комплексна комісія з питань походження білоруського народу в АН БРСР. Про це свідчив в січні 1941 р. В. Пічета⁹⁵⁸. Однак, комісія себе ніяк не проявила, тому що у 1943 р. В. Пічета знову пропонував на одному із засідань чергової сесії Комісії з питань етногенезу при ВІФ створити таку комплексну комісію при Інституті етнографії АН СРСР, а директор цього інституту С. Толстов, приєднуючись до висловленої пропозиції, зауважував: якщо така комісія буде створена, то вона обов’язково повинна діяти у тісному контакті з АН БРСР⁹⁵⁹. Складності зі створенням білоруської комісії, скоріше за все, були пов’язані з відсутністю відповідних наукових кадрів у БССР. Питаннями походження білорусів займалися дослідники поза межами Білорусі, зокрема, у Москві та Києві. Приміром, у столиці УРСР пробував досліджувати проблему походження білоруської народності згаданий вже В. Петров, про що свідчать його неопубліковані праці тих років. Одна з них спеціально присвячена даній проблемі, що видно навіть з назви – „Земля дреговичів та її найдавніша колонізація. До проблеми походження білоруської народності”⁹⁶⁰.

Інший кваліфікований вчений, що ще з перших років радянської влади комплексно досліджував питання, пов’язані з походженням та етнічною історією білорусів, – академік АН БССР В. Пічета; з другої половини 1930-х рр. після заслання жив і працював у Москві⁹⁶¹. 20 січня 1939 р. він отримав звання член-кореспондента АН СРСР⁹⁶². Наприкінці 30-х рр. В. Пічета, у зв’язку з актуалізацією питань етногенезу слов’ян, знову повернувся до студіювання проблеми походження білорусів. Уже 1938 р. він виступив з доповіддю на зазначену тему в Інституті історії АН БРСР, а 1939 р. – в Інституті історії АН СРСР⁹⁶³. Окрім того, В. Пічета апробував питання походження й етнічної історії білорусів⁹⁶⁴ та слов’янського етногенезу взагалі⁹⁶⁵ в лекційних курсах, читаних ним у Московському педінституті. Вчений брав активну участь у обговореннях питань етногенезу, що відбувалися на засіданнях сесій ВІФ наприкінці 1930-х – на початку 1940-х рр.⁹⁶⁶ Щоправда, у цей період у В. Пічети (втім, як і в інших дослідників) відсутні опубліковані праці, де би безпосередньо розглядалися питання етногенезу. Однак у цілій низці статей, в основному присвячених возз’єднанню західнобілоруських та західноукраїнських земель з відповідними національними утвореннями у складі СРСР, він все ж торкається питань етногенезу та етнічної історії як білоруського, так і українського народів⁹⁶⁷.

Робота над багатотомною історією народів СРСР спонукала Інститут історії АН СРСР поставити питання про вивчення етногенезу східнослов’янських народів⁹⁶⁸. Актуальна тема була відображена і в плані ВІФ АН СРСР на 1940 р. під назвою „Етногенез руських слов’ян”⁹⁶⁹. Але на спільному засіданні ВІФ та Інституту історії АН СРСР в січні 1941 р. Б. Греков зазначив, що складне питання про походження східнослов’янських народів до цих пір не вирішено⁹⁷⁰. З Б. Грековим солідаризувався і В. Пічета, який відмітив, що окрім заслуханих впродовж 1940 р. на сесії ВІФ доповідей з походження української та білоруської народностей, нічого по-суті не зроблено. А ця робота, на думку В. Пічети, вимагає колективної комплексної роботи із залученням спеціалістів суміжних галузей, насамперед лінгвістики, інакше питання вирішити не можливо⁹⁷¹.

Хід роботи над багатотомником було розглянуто на сесії ВІФ, що відбулася в кінці січня 1941 р. На сесії, окрім московських і ленінградських істориків, брали участь історики з національних республік. Зокрема, від ІІУ виступав член-кореспондент АН УРСР С. Юшков. Один з авторів І-го тому підручника з історії СРСР для історичних факультетів вузів В. Лебедєв, звітуючи на ранковому засіданні сесії 28 січня про роботу над другим виданням цього тому, вказав, що у першому виданні серед інших проблемних питань було поставлено „питання про походження великоруської, білоруської і української народності”⁹⁷². Це також спонукало Інститут історії АН СРСР розглянути в 1940 р. на засіданнях сектору історії СРСР низку дискусійних доповідей, в яких пропонувалися ті чи інші шляхи вирішення проблеми⁹⁷³. В. Лебедєв прозвітував про те, що в зв’язку з проблемними питаннями історії СРСР (в тому числі – питаннями етногенезу), Інститутом історії АН СРСР налагоджено зв’язки з українськими, білоруськими та казахськими історичними науковими закладами⁹⁷⁴. Проте, виступаючий дещо пізніше за В. Лебедєва, С. Юшков наголосив на тому, що налагодженого контакту між історичними інститутами практично не має, а між тим, подібні засідання проводяться і в ІІУ⁹⁷⁵. На думку вченого, тематику етногенезу східних слов’ян потрібно поставити на обговорення, залучивши широке коло не тільки різнофахових спеціалістів (як-то: істориків, лінгвістів й археологів), але й розширити територіальні межі дискусійного процесу за рахунок включення представників з різних регіонів СРСР, адже існує „ціла низка питань ... котрі не можуть бути розв’язані силами одних тільки московських вчених”⁹⁷⁶. Одним з таких питань С. Юшков називає питання про походження української народності⁹⁷⁷. Тому, С. Юшков категорично наполягав на включенні до складу відповідних столичних структур – представників української й білоруської АН. Для розв’язання зазначеного комплексу проблем з етногенетичної тематики (як і інших не менш важливих й актуальних для функціонування історичної науки) вчений пропонував провести низку спеціальних конференцій на всесоюзному рівні. Коментуючи виступ С. Юшкова, академік-секретар ВІФ А. Деборін, вказав, що всі порушені С. Юшковим питання вже розглядалися, в тому числі і самим А. Деборіним на засіданні сесії 27 січня. Академік нагадав С. Юшкову, що вже два представника від ІІУ увійшли до складу головної редакції багатотомника з історії СРСР⁹⁷⁸. А. Деборін мав на увазі К. Гуслистого і Ф. Ястребова⁹⁷⁹.

На цій же сесії низка важливих питань щодо східнослов’янського етногенезу була порушена в доповіді О. Удальцова⁹⁸⁰. Вчений приєднався до тих науковців, які пропонували подальшу координацію і об’єднання зусиль етногенетиків центру та союзних республік, зокрема, він закликав залучати в Комісію з питань етногенезу дослідників з регіонів⁹⁸¹. О. Удальцов також пропонував для поліпшення діяльності Комісії створити її осередки при різних науково-дослідних інститутах, як в центрі, так і на місцях. Голова Комісії проінформував присутніх на сесії про плани щодо скликання двох сесій Комісії в 1941 р. присвячених етногенезу східних слов’ян. Намічалося розглянути їх етногенез у зв’язку з етногенезом інших народів Східної Європи (фінно-угрів, балтів, скіфів, сарматів, аланів тощо)⁹⁸². Напевно, що війна завадила здійснити ці плани. В наступні місяці перед війною питання про етногенез східних слов’ян піднімалося ще кілька разів. Так, воно було піднято Б. Грековим на нараді в ВІФ у травні 1941 р.⁹⁸³

Отже, політико-ідеологічні чинники стали імпульсом і каталізатором створення багатотомної „Історії СРСР”. Останній проект, в свою чергу, став науковим імпульсом для започаткування академічних досліджень в галузі етногенезу слов’янства та його східної гілки. Основними (в дечому – взаємопов’язаними) проблемами на шляху до створення фундаментальних етногенетичних концепцій були: проблема відсутності в радянській гуманітаристиці виразної загальної теорії етногенезу (цю лакуну теорія М. Марра не задовольняла) та проблема координації зусиль відповідних академічних установ у вироблені комплексних підходів з вирішення етногенетичних питань.

4. 1. 4. Робота над першим томом „Історії СРСР” та створення концепції етногонії східного слов’янства М. Артамоновим та П. Третьяковим

На квітневій сесії 1938 р. ВСН АН СРСР були заслухані дві археологічні доповіді наукових співробітників ІІМК, що деякою мірою відтворювали стан роботи над І-м томом „Історії СРСР”. Обидві доповіді торкалися питання етногенезу східних слов’ян. У першому з них під назвою „Верхнє Поволжя у першому тисячолітті нашої ери” П. Третьяков, спираючись на аналіз археологічних матеріалів, дійшов висновку: східнослов’янські „племінні групи”, про які згадується у ПВЛ, існували вже в VI – VII ст. Зміст доповіді та її висновки викликали велике зацікавлення серед присутніх на сесії істориків і археологів. З числа висококваліфікованих фахівців у обговоренні виступали академіки В. Городцов, Б. Греков, В. Струве та ін.⁹⁸⁴ Зауважимо, що вказаний вище висновок П. Третьякова, логічно призводив до наступного твердження: якщо племінні групи, згадані у ПВЛ, існували в названі століття, то, вірогідно, що вже у часи створення літопису вони були анахронізмом. На зміну окремим племінним групам, враховуючи їх об’єднання у Київській державі, мала прийти певна етнічна консолідація. Якраз у такому напрямку і розвивалася надалі думка П. Третьякова, що був одним із головних (на рівні з М. Артамоновим) творців концепції східнослов’янського етногенезу, відтвореної на сторінках другого пів-тому І-го тому, видрукуваного як макет на правах рукопису (потім, цей пів-том виріс у окремий ІІ-й том, що так і не вийшов у світ) „Історії СРСР”.

Не менше зацікавлення на сесії групи історії ВСН викликав виступ колеги П. Третьякова по роботі в ІІМК та його однодумця М. Артамонова, який дещо пізніше й очолив ІІМК. Хоча доповідь останнього була присвячена хозарській фортеці Саркел, але в дослідженні вагоме місце зайняла проблематика східнослов’янської колонізації цього регіону, що у свою чергу, була тісно взаємопов’язана з етногенетичними питаннями. В обговоренні доповіді взяли участь А. Арциховський, С. Бахрушин, В. Городцов, Ю. Готьє, Б. Греков, М. Рубінштейн, А. Якубовський та ін.⁹⁸⁵

У 1938 р. Інститут історії АН СРСР підготував ІІ-й, ІІІ-й, ІV-й та V-й томи „Історії СРСР”⁹⁸⁶, а ІІМК – свій том (тобто – І-й)⁹⁸⁷. Перший том, присвячений періоду від появи першої людини на території СРСР до утворення давньоруської держави, був підготовлений колективом авторів ІІМК за участю авторів з інших наукових установ під редакцією М. Артамонова, В. Равдонікаса та А. Якубовського⁹⁸⁸. Перший з названих фахівців, окрім спеціальної редакції окремих розділів (наприклад, – з ранньої історії слов’янства та його східної гілки) проводив композицію та загальну редакцію всього тому⁹⁸⁹. Під час роботи над томом проблеми етногенезу народів СРСР, враховуючи їх принципову важливість як в науковому, так і в політичному сенсі, все більше займали увагу вчених. Особливо важливо було створити цілісну концепцію походження слов’янства та його східної гілки. Щодо останнього, то показово, коли академік І. Орбелі (керівник редколегії даного видання) перший раз робив доповідь на сесії ВСН (квітень 1938 р.) про І-й том „Історії СРСР”, то він зауважив: „це буде історія не тільки руського народу і руських племен (виділено – Н. Ю.), а історія всіх багаточисленних народів, які входять до складу СРСР”⁹⁹⁰. Контекст цього зауваження академіка дає підстави стверджувати наступне: він під „руським народом і руськими племенами” мав на увазі всіх східних слов’ян. До речі, інші провідні вчені, які мали відношення до створення багатотомної „Історії СРСР”, зокрема – академіки Ю. Готьє, Б. Греков, М. Державін, теж використовували термін „руський народ” наряду з терміном „східні слов’яни”, як вже відзначалося⁹⁹¹. Як бачимо, вже від початку роботи над проблемою східнослов’янського етногенезу це питання затемнювалося внаслідок термінологічної плутанини.

Жовтнева 1938 р. сесія ВСН АН СРСР започаткувала повномасштабні академічні дискусії з проблем етногенезу слов’янства та його гілок⁹⁹². З доповідями виступили О. Удальцов („Проблема етногенезу і питання про походження готів”) та А. Мішулін („Ранні візантійські відомості про давніх слов’ян”), а в обговоренні брали участь М. Державін, М. Артамонов, В. Пічета, Б. Греков та ін.⁹⁹³ Проте після цієї сесії ВСН було поділено на три відділення, а тому надалі обговорення етногенетичних питань відбувалося на сесіях одного з цих відділень – ВІФ АН СРСР. На них, вже у зв’язку з створенням перших томів „Історії СРСР”, піднімалися питання етногенезу східних слов’ян.

На сесії ВІФ у березні 1939 р. з доповіддю „Основні питання давньої історії СРСР” виступив М. Артамонов⁹⁹⁴. Промова присвячувалася підготовленому ІІМК І-му тому „Історії СРСР”. В обговорені брали активну участь Ю. Готьє, Б. Греков, І. Орбелі, О. Удальцов, А. Шестаков та ін.⁹⁹⁵ Зі змісту доповіді та в процесі її обговорення присутні дійшли висновку, що „найбільш слабким місцем в першому томі є питання етногенезу слов’ян”⁹⁹⁶. Напевно, після цього висновку в ІІМК був створений спеціальний колектив науковців, що займався дослідженнями етногенезу слов’ян, під керівництвом П. Третьякова. До того ж, цей вчений в липні 1941 р. очолив в ІІМК сектор етногенезу народів СРСР⁹⁹⁷.

У квітні 1939 р. відбулася сесія ВІФ цілком присвячена питанням етногенезу і, в тому числі, походженню південної та східної галузей слов’янства⁹⁹⁸. З головними доповідями виступили М. Державін, Б. Рибаков та П. Третьяков. Всі троє працювали над створенням І-го тому „Історії СРСР”. Доповідь М. Державіна була в методологічному відношенні оперта на теорію М. Марра і висвітлювала походження слов’янства в цілому та південної його гілки зокрема⁹⁹⁹. Присутніх найбільш зацікавили доповіді Б. Рибакова („Анти і Київська Русь”) та П. Третьякова („Археологічні пам’ятки східних слов’ян у зв’язку з проблемою етногенезу”)¹⁰⁰⁰. В обговоренні по їхнім доповідям виступали А. Арциховський, Ю. Готьє, Б. Греков, М. Артамонов та ін.¹⁰⁰¹ Б. Греков відзначив з приводу обох промов, що „завдяки успіхам нашої археології” отримано можливість розкрити витоки Київської Русі¹⁰⁰².

Доповідь Б. Рибакова¹⁰⁰³, опублікована перед цим як стаття, являла собою переробку відповідного підрозділу І-го тому „Історії СРСР”¹⁰⁰⁴. Археолог доводив, що анти VI – VII ст. є одним з найважливіших „історичних корнів” давньоруської державності, „безпосереднім предком Київської Русі”. Вони були предками „значної частини східного слов’янства”; в усякому разі, „прямим предком тих східнослов’янських племен, з котрих ... склалася Київська держава”¹⁰⁰⁵. На думку Б. Рибакова, Київ був не лише центром Русі ІХ ст., але і центром антського Придніпров’я у VІ – VІІ ст.; культура ж антів стала основою Київської держави. Більше того, – Б. Рибаков стверджує, що анти – творці всієї культури східних слов’ян¹⁰⁰⁶. Анти стояли на вищому культурному щаблі розвитку, ніж варяги¹⁰⁰⁷, і – цим археолог висловлює антинорманістську позицію. Вчений акцентує увагу на питанні суспільного ладу антів, оскільки його розв’язання дозволяє визначити те підґрунтя, на якому виникла Київська держава. На думку Б. Рибакова, в антів вже у V – VІІ ст. в районі Середнього Подніпров’я відбувався процес розкладу родових відносин. Згідно з логікою міркувань Б. Рибакова, до часу створення давньоруської держави у нащадків антів у Середньому Подніпров’ї мало бути класове суспільство. „Антські племена” перед ІХ ст., стояли на порозі цивілізації, тобто, насамперед, державотворення. Важливим також є припущення Б. Рибакова, що розмовна мова антів і східнослов’янських племен Київської Русі, однакова. Взагалі, за вченим, „руська мова” сформувалася вже в ІХ-Х ст., як про це свідчать писемні пам’ятки¹⁰⁰⁸.

Відзначимо, що погляд Б. Рибакова стосовно місця антів у етногенезі східного слов’янства і їх значення для історії Київської Русі, майже тотожний поглядам М. Грушевського. Б. Рибаков лише не ставить антів у контекст українського історичного процесу.

Якщо „антська” концепція Б. Рибакова містила деякі дотичні моменти, що мають відношення до генезису концепції давньоруської народності, то в доповіді П. Третьякова вже пролунало положення, яке безпосередньо створювало тенденцію до виникнення поняття про давньоруську народність. Взагалі, саме на даній сесії ВІФ, як у промові П. Третьякова, так і у виступі М. Артамонова, вперше була висловлена їх спільна концепція етногонії східного слов’янства, розроблена науковцями під час їхньої роботи над відповідними розділами І-го тому „Історії СРСР”. Згідно з О. Аксьоновою і М. Васильєвим, розподіл внеску вказаних вчених у створення концепції був наступним: П. Третьяков в основному розробляв і узагальнював власне археологічні матеріали, а М. Артамонову належало теоретико-методологічне обґрунтування концепції¹⁰⁰⁹.

У доповіді П. Третьякова „Археологічні пам’ятки східних слов’ян у зв’язку з проблемою етногенезу”, зокрема стверджувалося, що археологічні матеріали підкріплюють теорію М. Марра про те, що слов’янські, зокрема східнослов’янські, племена не мали одного кореня, однієї прабатьківщини, а є результатом розвитку та консолідації багатьох різних племен. На початку доповіді вчений зауважує: основним матеріалом стосовно вивчення племінних груп ПВЛ можуть слугувати археологічні пам’ятки другої половини І-го тисячоліття н. е. Саме тоді ці групи „ще реально існували, як соціальні, політичні та етнічні утворення”¹⁰¹⁰. Пам’ятки ж ІІ-го тисячоліття „відображають нову соціальну і політичну ситуацію і, зокрема процес розпаду самих племен”¹⁰¹¹. Східнослов’янські племена були „продуктом тривалого автохтонного розвитку” як у регіоні Середнього Подніпров’я, так і на півночі, у витоках Дніпра та в Приільмен’ї. У порівнянні з південними „східними слов’янами”, північні племена знаходилися на набагато нижчому рівні культурному та соціальному розвитку. На основі цього П. Третьяков робить висновок (узгоджений з основними постулатами глотогонічної теорії) стосовно того, що північні племена аж ніяк не походять від південних, вони „генетично не пов’язані з південними”¹⁰¹². Проте надалі археолог стверджує важливе положення, яке має відношення до формування концепції давньоруської народності. На його думку, з другої половини І-го тисячоліття н. е., в добу розкладу первісного ладу, коли нові соціальні та економічні відносини зруйнували більш давні племінні культури, починається період формування східного слов’янства „як певного етнічного цілого” (виділено – Н. Ю.). У цьому процесі, згідно з П. Третьяковим, також велику роль зіграло вторгнення слов’ян у VІ – VІІ ст. на Балканський півострів¹⁰¹³.

Коментуючи доповідь П. Третьякова, М. Артамонов більше вдавався до марристської фразеології. Він, зокрема зазначив, що слов’яни є історичним утворенням, а не споконвічним. Північні племена умовного „східного слов’янства” до середини І-го тисячоліття н. е були „яфетичними дослов’янськими”, а у подальшому відбулася їх „слов’янізація”. Археологічні матеріали, згідно з висновком М. Артамонова, свідчать про розселення слов’ян у різних напрямках з залученням до їх етногенезу місцевого населення¹⁰¹⁴.

Макет І-го тому в кількості 250 примірників навесні 1939 р. був надрукований у вигляді двох пів-томів та надісланий усім зацікавленим науковим закладам, організаціям, особам, які займалися історією¹⁰¹⁵. В результаті обговорень і врахування численних зауважень, було вирішено суттєво переробити І-й том. Це відбувалося протягом другої половини 1939 – та на початку 1940 рр. В ході роботи два пів-томи природнім чином стали окремими томами. Відтепер у ІІ-му томі „Історії СРСР” містився розділ, присвячений історії східнослов’янських племен VІІІ – Х ст. та утворенню давньоруської держави¹⁰¹⁶ (в першому варіанті – в макеті ІІ-го пів-тому не йшлося про утворення давньоруської держави¹⁰¹⁷). Загальну редакцію всіх розділів і підрозділів тому здійснив М. Артамонов¹⁰¹⁸. Віддати до друку ІІ-й том було заплановано на літо 1940 р., але до війни він, як і все видання в цілому, так і не вийшов¹⁰¹⁹.

У своїй доповіді „Спірні питання давньої історії слов’ян і Русі” (виголошена на березневій 1940 р. сесії ВІФ) М. Артамонов (директор ІІМК з жовтня 1939 р.¹⁰²⁰) з приводу роботи над ІІ-м томом зазначив, що в ньому велику увагу було приділено історії „руських слов’ян” у зв’язку з зауваженнями рецензентів про не достатність висвітлення цього питання¹⁰²¹. Тут якраз М. Артамонов і згадує, що в ІІМК у 1939 р. був створений колектив з проблем етногенезу слов’ян під керівництвом П. Третьякова. Цей вчений в липні 1941 р. очолив в ІІМК вже сектор етногенезу народів СРСР¹⁰²².

З вказаної доповіді М. Артамонова можна зрозуміти, що автором розділу, присвяченого східним слов’янам і утворенню давньоруської держави, був і В. Мавродін¹⁰²³ (серед авторів відповідного розділу в попередньому макеті його не має) – один з головних фундаторів концепції давньоруської народності. В усякому випадку В. Мавродін точно був автором третього та четвертого підрозділів цього розділу, де йшлося про виникнення давньоруської держави, адже він сам про це свідчить у монографії „Утворення давньоруської держави”¹⁰²⁴.

Колектив дослідників етногенезу слов’янства, керований П. Третьяковим, впродовж 1939 р. підготував спеціальний збірник, присвячений питанням етногенезу східних слов’ян¹⁰²⁵, що вийшов у 1941 р.¹⁰²⁶ Як вказував у своєму звіті на січневій 1941 р. сесії ВІФ П. Третьяков, другу частину цього збірника теж мали, згідно плану, здати до друку в тому ж році¹⁰²⁷, але вона так і не вийшла. У першій частині публікувалося узагальнююче монографічне дослідження П. Третьякова „Північні східнослов’янські племена”¹⁰²⁸. Скорочений виклад цієї наукової праці був представлений у лютому 1940 р. на пленумі ІІМК, де П. Третьяков виступив з доповіддю „Деякі питання етногонії східного слов’янства”¹⁰²⁹. Доповідь, вочевидь, також відображала перероблений матеріал 2-го пів-тому, який трансформувався у ІІ-й том.

Основні побудови П. Третьякова відштовхувалися від глотогонічної теорії М. Марра, проте марристська термінологія у викладі була практично відсутня. П. Третьяков, на відміну від М. Артамонова, більше виявляв себе як археолог-дослідник, а не етнолог-теоретик¹⁰³⁰. П. Третьяков на початку доповіді зазначив, що „міф про слов’янську прабатьківщину, про розпад колись єдиного ніби-то слов’янства на окремі гілки”¹⁰³¹, витворений індоєвропейською лінгвістичною школою, перестав існувати в якості наукової побудови. З цим міфом покінчили праці М. Марра з етно- і глотогонії Східної Європи¹⁰³². На думку П. Третьякова, у перші століття н. е. на теренах півдня Східної Європи, „на давній місцевій основі складається відносно однорідний масив племен. Його культура ... в низці випадків може бути ув’язана генетично зі слов’янською культурою більш пізнього часу”¹⁰³³. Процес виникнення слов’янства на півдні Східної Європи „розпочався значно раніше, ніж на півночі”¹⁰³⁴. Згідно з археологічними даними різні за своєю культурою племінні групи на півночі до середини І-го тисячоліття н. е. „не розпадалися на окремі різко відмежовані етнічні масиви”. Лише біля V ст. як результат „складного автохтонного етнічного розвитку тут виникають, наряду з східно-фінським і прибалтійським, слов’янський етнічний масив”¹⁰³⁵. Отже, за П. Третьяковим, слов’яни півночі і півдня Східної Європи, генетично не пов’язані одні з одними¹⁰³⁶.

Значні відміни, насамперед культурного, економічного та соціального плану існували між середньодніпровськими і північними східнослов’янськими племенами впродовж не одного століття. Лише з включенням слов’янства до процесу „великого переселення народів” у VІ – VІІІ ст. відбувається рух на південь більш примітивних північних племен. Змішання прийшлого і місцевого слов’янського населення призводить спочатку до зниження, а згодом до поступового зростання загального його рівня розвитку.¹⁰³⁷.У січні 1941 р. у своєму звіті на сесії ВІФ П. Третьяков вже каже, що культурне об’єднання східного слов’янства відбулося в VІ – VІІ ст.¹⁰³⁸

Доповідь М. Артамонова на ранковому засіданні березневої 1940 р. сесії ВІФ, у тій її частині, де йшлося про етногонію східного слов’янства, в цілому повторювала розглянуту вище доповідь П. Третьякова¹⁰³⁹. В обговоренні брали участь Ю. Готьє, В. Пічета, Б. Греков, М. Державін, С. Бахрушин, М. Рубінштейн та ін. В основному полеміка розгорнулася навколо артамоновської концепції походження слов’янства взагалі і продовжилася на вечірньому засіданні сесії¹⁰⁴⁰. Але розглянемо кілька тез М. Артамонова, що мають відношення до етногенезу східних слов’ян і утворення давньоруської держави. Теза П. Третьякова про формування східного слов’янства „як певного єдиного цілого” була доповнена М. Артамоновим ще деякими положеннями. По-перше, він зазначив, що рух північних східнослов’янських племен на південь „призвів до остаточної консолідації східних слов’ян”¹⁰⁴¹. По-друге, М. Артамонов, підсумовуючи основні положення своєї концепції, акцентував увагу на тому, що „руська культура і державність зобов’язані своїм походженням злиттю двох культур, двох груп населення”¹⁰⁴² (тобто – злиттю північних та південних східнослов’янських племен). Початкову „русь” вчений розумів аналогічно з теоретизуваннями М. Цвібака як „політичне утворення з центром у Києві та його представниками в особі князя, дружини, міщан і всіх інших членів позаплемінної соціальної верстви”¹⁰⁴³. Щодо варягів, то М. Артамонов визнає їх роль у прискоренні процесу створення держави – „імперії Рюриковичів”¹⁰⁴⁴. Зауважимо, що майже подібно стосовно походження „русі” та ролі варягів висловився в той же час і С. Юшков в статті „До питання про походження руської держави”¹⁰⁴⁵.

В травні 1940 відбулася нарада ВІФ АН СРСР, на якій обговорювався стан роботи над І-м і ІІ-м томами „Історії СРСР”. Під час наради Б. Греков підняв питання про термінологічно-понятійний лексикон етногенетики. (Зауважимо, що дещо раніше це питання було піднято Ю. Готьє, якого тоді підтримав і директор Інституту етнографії АН СРСР С. Толстов ¹⁰⁴⁶). Б. Греков наголосив на необхідності встановити відмінність між такими етнічними категоріями як „плем’я”, „племінний союз” та „племінні об’єднання”¹⁰⁴⁷. В обговоренні цього питання виступили М. Державін і М. Артамонов. Перший з них вважав за доцільне при викладі етногенезу східних слов’ян на етапі державоутворення застосовувати термін „союз племен”, оскільки, на його думку, цей термін підкреслює політичний момент, що відображує початок формування державності у східних слов’ян ¹⁰⁴⁸. У своєму виступі з цього приводу М. Артамонов, можливо вперше в радянській історичній науці, запропонував розуміти під „племінним союзом” саме „народність” як певну етнокатегорію¹⁰⁴⁹.

Таким чином, концепція східнослов’янської етногонії М. Артамонова – П. Третьякова була побудована на узагальненні й інтерпретації археологічного матеріалу. Методологічною основою концепції стала теорія М. Марра. Згідно з остаточними висновками цих двох вчених, давньоруська культура і державність поступово постали внаслідок злиття або консолідації двох груп (північної та південної) племен східних слов’ян, які звільна формуються в „певну етнічну цілість”. Цю цілість М. Артамонов принагідно навіть запропонував називати „народністю”. Зауважимо, що „антська” концепція Б. Рибакова не суперечила поглядам М. Артамонова і П. Третьякова, а, скоріше, доповнювала їх. Разом обидві наукові конструкції створювали підґрунтя для розбудови концепції давньоруської народності.