5. 2. Розвиток ідеї „єдиного руського народу” часів Київської Русі у працях радянських істориків першої половини 1940-х рр.

5. 2. 1. Висунення концепції „єдиного народу Київської Русі й феодальних князівств” М. Петровським.

Нагадаємо, що, здогадно, 1940 р. було створено комісію при ВСН АН УРСР з питань етно- та націогенезу українців¹³⁵⁴. Відповідна тема („Про походження української народності й формування її в націю”) була включена в академічний п’ятирічний план (1941 – 1945 рр.) як міжінститутська комплексна науково-дослідна тема. Виконавцями теми від Інституту історії України АН УРСР призначалися С. Юшков, М. Петровський та К. Гуслистий¹³⁵⁵. До цієї інститутської теми включалося окреме дослідження з періоду Київської Русі¹³⁵⁶. Очевидно, що цей напрямок розробляв не лише С. Юшков, але і М. Петровський, адже це проявилося в наукових працях останнього.

Напевно, дещо раніше (ймовірно 1939 р.), М. Петровському було доручено написання монографії під назвою “Возз’єднання українського народу в єдиній українській радянській державі”. Це завдання йому надав український філіал ІМЕЛ при ЦК КП(б)У¹³⁵⁷ у зв’язку з відповідною політичною актуалізацією. М. Петровський ставив собі за мету в унісон з вимогами часу показати розвиток українського народу як історію боротьби за возз’єднання в єдиній українській державі та об’єднання з російським народом¹³⁵⁸. Напевно, що історик віддавна мав намір написати історію України з давнини до сучасності, бо в 1943 р. він свідчив, що у монографії він “підсумував свою багаторічну роботу”¹³⁵⁹.

Вже на початку літа 1941 р. вказана монографія була набрана в типографії, але з початком війни повністю готовий набір і навіть машинопис загинули¹³⁶⁰. В зв’язку з цим вчений вимушений був відновлювати її за чернеткою. Короткий виклад книги російською мовою він подав для розгляду до відділу пропаганди та агітації ЦК КП(б)У в 1943 р.¹³⁶¹ Популярні скорочені варіанти цієї монографії вийшли в роки війни як українською, так і російською мовами¹³⁶². На російськомовний варіант позитивною рецензією відгукнувся Б. Греков¹³⁶³. Повністю монографічна праця М. Петровського так і не була опублікована. Вона зберігається в особовому фонді вченого в ІА НБУВ.

Однією з перших статей на основі чернеток стала стаття „Київська Русь – спільний початковий період історії російського, українського і білоруського народів”. Фактично, вона собою становила скорочений виклад перших 3-х параграфів монографії¹³⁶⁴. Сам М. Петровський під час наради істориків 16 вересня 1947 р. при ЦК КП(б)У вказував на те, що дана проблематика якраз у такому ракурсі ним розроблялася ще впродовж 1940-41 рр.: „Київська Русь – це спільна історія російського, українського і білоруського народів. Я написав на цю тему статтю. Випадково чернетка тої статті збереглась під час евакуації і я зміг уже в кінці 1941 року написати на цю тему статтю і в 1942 р. вона вийшла з друку в одному з видань Академії наук. Стаття під заголовком „Київська Русь – спільний початковий період історії українського, російського і білоруського народів”¹³⁶⁵. З цього виступу М. Петровського випливає наступне: стаття, в основу якої покладено перші параграфи монографії, була підготовлена як окрема праця ще до війни. Можна припустити, що вона мала бути опублікована як попередня розвідка згідно його частини планового завдання з теми українського етногенезу. Вірогідно, що одним з імпульсом до написання статті були події 1939 – 1940 рр., які призвели до возз’єднання Західної та Південно-Західної України з радянською Україною. Припускаємо також, що стаття готувалася як доповідь для виголошення на одній з конференцій, що планувалися провести ВСН АН УРСР в останні передвоєнні місяці¹³⁶⁶. Відомо, що в травні 1941 р. у Львові відбулася сесія ВСН АН УРСР, тобто – конференція. Про тематику сесії і склад учасників наразі не має інформації. Лише відома назва доповіді академіка Б. Грекова – „Місце Київської держави у всесвітньому історичному процесі”¹³⁶⁷. Вона наводить на припущення, що й М. Петровський міг виступити на подібну тему. Врешті, в січні 1942 р. стаття „Київська Русь – спільний початковий період історії українського, російського і білоруського народів” й була виголошена як доповідь на сесії ВСН АН УРСР.

У зазначеній статті вперше докладно викладено основні риси концепції, що пізніше отримала назву давньоруської народності (у М. Петровського – „єдиний народ Київської Русі і феодальних князівств”)¹³⁶⁸. М. Петровський виразно поєднує постулат про Київську Русь як спільний період історії трьох народів та нове вчення, яке на той час ще була в стані свого генезису. Власне, заголовок статті вказує, що виклад матеріалу має на меті дати обґрунтування тези про те, що історія Київської Русі є спільним початковим періодом історії східних слов’ян. Викладена ж у статті концепція про єдиний східнослов’янський народ давньоруської доби, очевидно, найбільше відповідала такому обґрунтуванню. Український історик категорично стверджує, що „в жодному разі не можна дивитися на неї (Київську Русь – Н. Ю.) як на етап минулого лише одного із східнослов’янських народів, бо насправді часи Київської Русі були спільним початковим періодом історії всіх східних слов’ян – росіян, українців і білорусів”¹³⁶⁹. Зазначимо, що М. Петровський дотримується в цьому питанні підходу, що його вперше (1937 р.) задекларували українські радянські історики К. Гуслистий і Ф. Ястребов, хоча в радянській історіографії ще до війни була прийнята точка зору Б. Грекова про те, що Київська Русь не була початковим періодом історії східних слов’ян або „руського народу”, але одним із найважливіших. Варто акцентувати увагу на тому, що такий підхід, коли Київська Русь розглядалася як „спільний початковий” період історії українців, білорусів і росіян, був характерним для представників української історичної науки в другій половині 1930-х – першій половині 1940-х рр.¹³⁷⁰ Вже в повоєнний період цей постулат поступово витісняється іншим – про Київську Русь, як спільну колиску.

На думку М. Петровського, Київську державу і феодальні князівства ХІІ-ХІІІ ст. населяв „єдиний народ”, всі східнослов’янські племена „становили один народ”¹³⁷¹. Отже, за логікою, поділ на племена зберігався, інакше би, М. Петровському не потрібно було б їх згадувати. В цьому аспекті його погляд на „давньоруський” народ збігається з поглядами М. Державіна, А. Насонова, В. Пічети, Б. Грекова та інших радянських дослідників, що вже нами розглядалися.

„Єдність народу” Київської Русі М. Петровський розкриває через низку ознак, які згодом у працях радянських істориків та етнографів стають основними при характеристиці такої проміжної етноспільноти (між союзом племен та нацією), як народність. Розглядаючи причини і час розпаду „єдиного народу” давньоруської доби, М. Петровський тим самим, вказує на відносну стійкість даної етноспільноти, що, зокрема, відрізняє народність від нації. У цих положеннях М. Петровський випереджає згодом оприлюднені міркування російських фундаторів концепції давньоруської народності О. Удальцова¹³⁷² та В. Мавродіна¹³⁷³.

Згідно з М. Петровським, ознаками єдності східнослов’янських племен, як єдиного народу доби Київської Русі та феодальних князівств ХІІ-ХІІІ ст. є: державна єдність, єдність розмовної та літературної мови, релігійна єдність, однаковість соціальної стратиграфії (князі, бояри, смерди тощо), спільність торговельних шляхів, спільність норм права, єдність династії, єдність та спільність культури. Окрім цього, М. Петровський особливо виділяє такий важливий фактор, що суттєво впливає на консолідацію будь-якого етносу, як спільна боротьба проти іноземних загарбників¹³⁷⁴. Цей фактор, сучасний британський націолог Е. Сміт, вважає одним із найважливіших чинників етнічної єдності, оскільки „війна мобілізує етнічні почування й національну свідомість, стає об’єднавчою силою в житті спільноти і забезпечує міфами та спогадами наступні покоління”¹³⁷⁵.

Необхідно відмітити, що М. Петровський, на відміну від Б. Грекова¹³⁷⁶ і В. Мавродіна¹³⁷⁷, але подібно до О. Преснякова¹³⁷⁸, на сторінках цієї статті не виділяв такої ведучої ознаки (характерної як для народності, так і для нації), як національна самосвідомість. Втім, вже у 1945 р. він схиляється до визнання наявності останньої¹³⁷⁹.

У той час, коли Б. Греков пише про початок розпаду єдиного „руського народу” ще в надрах Київської Русі, а В. Мавродін (у працях до 1950 р.) – в період феодальної роздробленості, то М. Петровський підводить до думки, що дана єдність зберігалася до нашестя орд хана Батия. Звідси випливає, що три східнослов’янських народності, згідно з міркуваннями дослідника, зароджуються не раніше монголо-татарської навали. Тут, напевно, варто вбачати вплив В. Пічети, оскільки напередодні війни вийшла велика кількість його праць, присвячених історії Західної України і Західної Білорусії, де висловлюється подібний погляд¹³⁸⁰. Зазначимо, що в брошурі „Західна Україна” (1945), М. Петровський дещо продовжує період існування „руської народності”, бо ж, на його думку, ця народність існувала до часу оформлення нових народностей східних слов’ян, які, „оформилися в основному не раніше ХІV ст.”¹³⁸¹

Зазначена стаття лягла в основу доповіді, що її вчений, який на той час вважався провідним українським істориком, а невдовзі став виконуючим обов’язки директора об’єднаного Інституту історії і археології АН УРСР¹³⁸², виступив у січні 1942 р. на сесії ВСН АН УРСР в м. Уфі.

Сучасні дослідники справедливо вважають, що столиця Башкирії – м. Уфа стала справжнім центром української радянської інтелектуальної і творчої еліти¹³⁸³. Сюди була евакуйована АН УРСР з її численними інститутами. Природно, що виголошена доповідь провідного офіційного історика повинна була неминуче активно обговорюватися всередині кола української інтелігенції. Збереглося свідчення президента АН УРСР академіка О. Богомольця про цю січневу сесію АН. „Низка досить цікавих доповідей була заслухана на сесії Відділення суспільних наук. Ці доповіді показали, що Академія Наук УРСР, що тимчасово залишила Київ, продовжує енергійно розробляти питання української національної культури. Сесія привернула до себе велику увагу, доповіді проходили при заповнених аудиторіях”¹³⁸⁴. В наведених словах О. Богомольця немає прямої згадки саме про виступ М. Петровського. Однак висловлювання президента АН УРСР можна вважати опосередкованим доказом того, що доповідь була відома широкому колу наукових працівників. І, хоча сам текст промови опублікований в малотиражному збірнику праць січневої сесії ВСН АН УРСР, все ж, маємо достатньо вагомі підстави вважати, що вона певною мірою вплинула на загальний історіографічний процес формування концепції давньоруської народності.

У відповідності до реалій воєнного часу¹³⁸⁵, більша частина доповіді (-статті), як вже зазначалося, була присвячена ілюстрації боротьби “єдиного народу Київської Русі” проти іноземних загарбників, як одного з факторів, що згуртовував східних слов’ян в єдине ціле. Скоріше за все, ця частина статті написана М. Петровським вже під час війни. Екстраполяція на сучасність тут є очевидною, а логіка цього зв’язку прозора: якщо в минулому для перемоги над загарбниками східні слов’яни гуртувалися в єдине ціле, то і зараз має бути так само¹³⁸⁶. У такому контексті ідея „єдиного народу” давньоруської доби мала більше шансів на сприйняття науковою громадськістю.

Вважаємо, що висунення М. Петровським концепції про „єдиний народ Київської Русі і феодальних князівств” до наукового обігу було викликано, насамперед, причинами політичного характеру. На чинник „возз’єднання” наклався фактор східнослов’янської єдності як мобілізаційний агент згуртування білорусів, росіян і українців в протистоянні німецько-фашистській агресії. Зауважимо, фактор „возз’єднання” вплинув подвійно: безпосереднім чином (як у випадку з В. Пічетою) і опосередковано. В останньому випадку маємо на увазі те, що події 1939 – 1940 рр., які призвели до об’єднання українського народу в складі УРСР, викликали створення комісії при ВСН АН УРСР з питань етногенезу українців, а вже у межах планової теми „Походження української народності” М. Петровський мав розробляти окреме дослідження з цієї проблематики в частині, що відносилася до давньоруської доби. Якої-небудь наукової актуалізації в доповіді (-статті) М. Петровського не проглядається. Не слід розглядати висунуту ним концепцію як відображення останніх здобутків радянських досліджень у царині східнослов’янського етногенезу. Адже у доробку М. Петровського зовсім відсутня етногенетична специфіка: теоретичні засади, термінологія, дефініції понять, методика тощо. В історіографічній площині попередником М. Петровського, як випливає з його праці, фактично, можна назвати лише Б. Грекова. Саме від монографії академіка „Київська Русь” відштовхується М. Петровський у своєму викладі концепції.

Отже, з огляду на вищезазначене, важко вести мову про строго наукову постановку М. Петровським питання про єдину етноспільноту східних слов’ян давньоруської доби. Але, як би то воно не було, годиться визнати, що саме М. Петровський вперше найбільш концентровано виклав основні риси концепції, яка згодом отримала назву „давньоруської народності”. Прикметно, що східнослов’янську спільноту давньоруської доби М. Петровський фактично ніяк не називає („єдиний народ Київської Русі і феодальних князівств”). Це вказує на те, що назвати її „руським народом”, як це робили російські радянські історики, вчений тоді не наважувався, але іншого більш коректного терміну запропонувати не міг чи не хотів брати на себе відповідальність за вирішення подібного завдання¹³⁸⁷. Ця обставина, а також весь контекст праці М. Петровського, вказує на те, що український історик не поділяв парадигми „триєдиноруського народу”. А отже, він розумів під „єдиним народом Київської Русі і феодальних князівств” дійсно спільного предка українців, білорусів і росіян (однак, зауважимо наступне: у названій праці вчений, все ж таки, не вживає цього виразу), а не першу (або одну з перших) історичну стадію розвитку „загальноруського народу” у складі трьох його „гілок” чи „племен”.

Таким чином, М. Петровського слід назвати фундатором радянської концепції давньоруської народності в її поміркованому варіанті, що веде свій ідейний початок, від М. Рубінштейна. Зазначимо, що цей варіант у „чистому вигляді” в основному присутній на сторінках праць українських радянських істориків.

Як провідний український історик, директор інституту, М. Петровський, безсумнівно, готував різні історичні довідки для політичного керівництва, хоча не завжди можна стовідсотково встановити його авторство. На одну з них необхідно звернути увагу. Під час військових операцій Червоної армії по звільненню України була зроблена спроба широко відзначити 290-ту річницю Переяславської ради (січень 1654 р.). Пропозицію з приводу святкування цієї події в своєму листі на ім’я Й. Сталіна зробив М. Хрущов, котрий очолював тоді компартію України¹³⁸⁸ (докладніше див. Додаток Ж. ). В проекті постанови ЦК КП(б)У “Про відзначення 290-річчя з дня приєднання України до Росії” ця подія характеризується цілком позитивно¹³⁸⁹. Зокрема зазначається, що в 1654 р. “навіки був скріплений нерозривний союз двох братніх народів – великого українського народу з великим російським народом”¹³⁹⁰. Далі в проекті постанови актуалізується “братній союз” двох народів у минулому, який ще більше загартувався “у вогні Вітчизняної війни”¹³⁹¹ (докладніше про це див. Додаток З. ). Реакція Й. Сталіна на цю ініціативу М. Хрущова не відома, але звісно, що відзначення зазначеної річниці не відбулося¹³⁹². Історичну довідку для ЦК КП(б)У у зв’язку з цією річницею підготував, як думаємо, М. Петровський, оскільки саме він вважався фахівцем з цього періоду історії України. Хоча автор довідки “ритуально” посилається на обов’язкову догматичну тезу про “найменше зло”, однак він розцінює приєднання України до Росії скоріше як “благо”¹³⁹³. Важливим моментом в контексті нашого дослідження є встановлення автором (М. Петровським?) зв’язку між походженням обох народів і подіями середини XVII ст. Зокрема, він це робить в одному реченні: “український народ у боротьбі за національну незалежність – знайшов допомогу від братнього російського народу, з яким був пов’язаний спільністю історичного процесу формування своєї народності і походженням своєї державності (виділено – Н. Ю.)”¹³⁹⁴ (докладніше див. Додаток К).

Принагідно зауважимо, що концепція давньоруської народності у викладі М. Петровського пройшла повз увагу деяких партійних ідеологів. Більше того, М. Петровському та колективу ввіреного йому Інституту ще „перепало” за не достатньо чіткі уявлення про східнослов’янську єдність. Так, у травні 1944 р. суровій критиці піддав колектив і праці ІІУ партійний філософ і історик, директор Інституту історії партії при ЦК КП(б)У Ф. Єневич. У розгорнутій довідці “Про недоліки в роботі Інституту історії України АН УРСР”¹³⁹⁵. Партійний функціонер серед проблем, що їх наукові співробітники інституту не висвітлювали або висвітлювали неповно, або навіть помилково, виділяє питання “виникнення і оформлення української народності”, приєднання України до Росії та ін.¹³⁹⁶. Наприклад, він вважає, що останнє питання висвітлено однобічно. Ф. Єневич вказує, що в працях наукових працівників ІІУ, насамперед М. Петровського, підкреслюється перевага лиш зовнішніх причин, що прискорили приєднання. Однак головна причина, згідно думки партійного ідеолога, це – внутрішня; а саме: “етнографічна, історична, культурна, мовна, побутова і навіть релігійна спорідненість українського народу з народом російським”¹³⁹⁷. У виданнях інституту “дуже слабо підкреслено …що приєднання України до Росії є не початком союзу українського і російського народів, а політичним і юридичним оформленням фактично існуючого союзу цих народів протягом віків, у свій час штучно розділених іноземними окупантами”¹³⁹⁸ (курсив – Ф.Є.; виділено – Н. Ю.). Отже, початковий “союз” (тобто – спільне життя в давньоруській державі) був “штучно розірваний” і, відповідно, приєднання в 1654 р. було, згідно з логікою Ф. Єневича, органічним, а значить – безумовно позитивним явищем.

5. 2. 2. Розвиток поглядів на „руський народ” у працях Б. Грекова

У роки війни радянські медієвісти посилили критику “норманістів”, особливо їх найбільш одіозних поглядів. Принагідно зауважимо, що критика норманістської школи, яка доводилася до абсурду, – це є явище вже післявоєнного часу. Воно було суто політичною кампанією у контексті боротьби з “космополітизмом”. До цього часу антинорманістські положення провідних радянських істориків були цілком конструктивними й науковими¹³⁹⁹. Критика же під час німецько-радянської війни, зрозуміло, велася у контексті ідейної відсічі нацистській версії пангерманізму. Головні моменти антинорманістів на той час зводилися до наступних положень. Східні слов’яни, або ж “руський народ” (чи народність), у силу природних внутрішніх (здебільшого, соціально-економічних) причин підійшли (-ов, -ла) до створення своєї незалежної та могутньої держави. Давньоруська держава створювалася у боротьбі з зовнішніми ворогами. Одночасно з цим процесом міцніла єдність східнослов’янських племен. Новопостала держава консолідувала, ведучи постійні війни, племінні утворення східних слов’ян у “єдиний руський народ”¹⁴⁰⁰. Боротьба за збереження цієї єдності з зовнішніми та внутрішніми ворогами продовжувалася і у часи феодальної роздробленості та пізніше. Подібні погляди органічно приводили до появи концепції про єдину давньоруську народність. Сучасний український вчений В. Баран вважає, що історики радянського періоду „дотримувалися офіційної антинорманської точки зору на виникнення Києво-Руської держави, розглядаючи цю проблему в плані політичної та етнічної єдності східнослов’янських племен…”¹⁴⁰¹. Втім, годиться підкреслити, що приблизно до початку “холодної війни” положення провідних радянських вчених були цілком науково фундованими, спиралися на відповідну інтерпретацію фактичного матеріалу з певних методологічних позицій. У цьому контексті поява вчення про давньоруську народність було цілком відповідним¹⁴⁰² логічному розвитку гуманітарних дисциплін того часу; адекватним кількісному накопиченню нових матеріалів та теоретичних розробок у площині цих дисциплін (в історії, археології, етнографії, мовознавстві тощо).

Під час війни ідея „єдиного народу” Київської Русі в контексті такого поміркованого антинорманізму, з’являлися у багатьох радянських істориків. Найбільше в цьому сенсі проявили себе Б. Греков та його учень В. Мавродін.

Найбільш концентровано антинорманістські положення були викладені Б. Грековим у 1942 р. в науково-популярній брошурі під назвою “Боротьба Русі за створення своєї держави” (2-ге видання 1945 р.). Тут вчений зробив огляд джерел, присвячених темі, винесеній у заголовок. Їхній аналіз дає можливість Б. Грекову зробити ідеологічно важливий висновок¹⁴⁰³: “руський народ, виступивши на історичній арені в VІ в., виявився достатньо сильним і організованим, щоби зберегти своє обличчя, свою незалежність, втілити своє офіційне існування в Європі у державну форму, зайняти почесне місце в історії Європи”¹⁴⁰⁴. Не ігноруючи роль варягів у створенні Київської держави, науковець акцентує увагу на власних зусиллях самого руського народу, який у боротьбі з зовнішніми ворогами витворив свою незалежну державу¹⁴⁰⁵. Так, на нараді радянських істориків в ЦК ВКП(б), що проходила в травні-червні 1944 р., під час засідання 10 червня Б. Греков у своїй доповіді зазначив, що “боротися з варязьким питанням потрібно, але не можна спотворювати факти. Північна Русь була пов’язана зі Скандинавією, – треба цей факт пояснити, а не закреслювати”¹⁴⁰⁶.

В останньому номері „Історичного журналу” за 1943 р. вийшла стаття академіка, присвячена “Повісті временних літ”. Тут він, можливо, вперше в своїх працях, а також найбільш чітко і прозоро серед інших дослідників декларує “національну й культурну єдність” “руського народу” в києво-руський період; вчений також вказує на близькість “руської” літературної мови цього часу до народної¹⁴⁰⁷. Одночасно (19 листопада 1943 р.) академік виступив у Москві з публічною лекцією „Політична і культурна роль Києва”, де також вказував на близькість літературної мови давньоруських писемних пам’яток до розмовної мови¹⁴⁰⁸. В лекції йшлося і про національну самосвідомість „руського народу”¹⁴⁰⁹.

Основні моменти статті, присвяченій “Повісті временних літ”, увійшли до розділу „Витоки руської культури і культура Київської Русі” чергового видання „Київської Русі” (1944)¹⁴¹⁰. Вчений тут ширше розкриває тезу про “національну й культурну єдність”. У цьому розділі дуже часто вжито слово „національний” стосовно різних реалій життя „руського народу” („національна честь”, „національна думка”, „національна церковна організація” тощо)¹⁴¹¹. Зазначений розділ, власне, присвячений показу розвитку культури Київської Русі як прояву розвою самого „руського народу”. Вчений не ставить спеціального завдання виокремити окремі ознаки єдності цього народу, але контекст його викладу однозначно свідчить про визнання ним національної і культурної єдності „руського народу”. Так, наприклад, висловлюючи міркування з приводу давньоруського фольклору, Б. Греков вказує, що сюжети пісень, билин, сказань тощо – історичні. Це, на його думку, показує зацікавлення давньоруського суспільства своїм минулим, а такий попит на історію є проявом високого рівня розвитку культури і є свідченням наявності у свідомості русичів такого компоненту як усвідомлення приналежності до свого „етнічного та політичного цілого”¹⁴¹². Іншим прикладом у такому ж ракурсі є показ Б. Грековим розвитку давньоруської літературної мови¹⁴¹³. В цьому виданні монографії вчений знову повторює свою тезу про те, що у панівних верств Київської Русі була єдина розмовна мова¹⁴¹⁴. Особливу значимість для розвитку і утвердження в давньоруському суспільстві ідей національної і культурної єдності мала, за вченим, „Повість временних літ”¹⁴¹⁵.

На сторінках книги Б. Греков побіжно торкається питання про вплив держави на формування єдиного народу. Він стверджує, що: „Київська держава ... сильно сприяла злиттю слов’янських племен в єдиний руський народ”¹⁴¹⁶. Проте вчений, вочевидь, не вважав, що етнічна консолідація східних слов’ян як одного народу завершилася. Як і у виданні монографії 1939 р., Б. Греков вказує, що давньоруська держава „не була монолітною ні в етнічному розумінні, ні в сенсі стадіальності культурного розвитку своїх частин, ні в сенсі організації державної влади ...”¹⁴¹⁷.

Необхідно зауважити ось що: Б. Греков не чітко усвідомлював чи розрізняв національну окремішність східнослов’янських народів. Це проявилося й у виданні монографії 1944 р. По-перше, у вступі до книги Б. Греков повторює „общеруські” вирази, що мали місце в попередньому виданні монографії¹⁴¹⁸. По-друге, в 1944 р. він досить виразно пише про білорусів, росіян і українців як про один народ, до того ж, використовуючи при цьому характерні для „триєдиноруської” парадигми вирази на кшталт того, що три названих народи є „трьома гілками Русі”¹⁴¹⁹. По-третє, прикметною є також та обставина, що Б. Греков і тут не акцентує увагу на тому, що „руський народ” Київської Русі є спільним предком цих народів. Поширення набуває інший вираз вченого, що декларується у зазначеному дослідженні, а саме: “Київська держава – колиска великоруського, українського і білоруського народів”¹⁴²⁰. Цю ж сентенцію вчений використовує і на нараді істориків у ЦК ВКП(б) 10 червня 1944 р. Позірне визнання офіційної доктрини трьох братніх, споріднених, але окремих народів, випливає із контексту виступу Б. Грекова на даному засіданні, де він, скажімо, закликає радянських істориків “показати конкретно” близьку спорідненість (кревність) трьох східнослов’янських народів¹⁴²¹.

Оцінюючи загалом праці 1930-40-х рр. Б. Грекова, зокрема по соціальній і економічній історії Русі київського й докиївського періодів, А. Козаченко зазначав, що вони уможливили вивчення питання давньоруської народності¹⁴²².

Принагідно вкажемо, що сам А. Козаченко (один з майбутніх ґрунтовних розробників теорії про давньоруську народність та її перший історіограф) під час війни, перебуваючи в евакуації разом з Московським обласним педагогічним інститутом ім. Н. К. Крупської в Сибіру, активно включився у загальнорадянську ідеологічну кампанію мобілізаційного патріотизму. Ним була написана чимала кількість статей, вміщених у місцевій тобольській та омській пресі¹⁴²³. В цьому доробку йдеться про те, що протягом всієї історії „руський народ” успішно відстоював свою незалежність, своє існування. Цьому не була на заваді й феодальна роздрібненість й міжкнязівські чвари, оскільки за будь-яких умов „великий руський народ” доводив, що його наснага й героїзм безмежні, а патріотизм і вірність руських людей своїй Вітчизні непохитні¹⁴²⁴. У доповіді „Всесвітньо-історичне значення боротьби руського народу з загарбниками”, виголошеній на об’єднаному засіданні кафедр історії, літератури, мови й основ марксизму-ленінізму Омського державного педагогічного інституту ім. О. М. Горького 29 травня 1942 р. вчений зупинив свою увагу на значенні Київської держави в історії всієї Східної Європи¹⁴²⁵. Доповідач акцентував увагу слухачів на тому, що у Київській Русі, яка об’єднала всі східнослов’янські племена воєдино, було сильно розвинуто „почуття єдності руської землі ... в руському народі”¹⁴²⁶. А згодом це відчуття єдності ще й виросло, зміцніло „всупереч розвитку економічної й політичної феодальної роздробленості”¹⁴²⁷. Найбільшого свого апогею воно досягає у „Слові о полку Ігоревім” – і це на той час, коли Київська земля була найбільш ослаблена в результаті міжкнязівських чвар. Нагадаємо, що майже тотожно висловлювався ще у передвоєнні роки А. Насонов¹⁴²⁸. На думку А. Козаченка, настільки глибоке і сильне почуття єдності сформувалося у „руських людей” у процесі багатовікової спільної боротьби „за Руську землю” з зовнішніми ворогами¹⁴²⁹. Татаро-монголи зуміли підкорити Русь тільки тому, що не було на той час у ній політичної єдності. А. Козаченко проводить паралелі з давньоруською добою, коли сила була в єдності, й ворогові можна було протистояти спільними зусиллями¹⁴³⁰.

З контексту викладу А. Козаченка випливає, що й цей науковець дотримувався парадигми „триєдиного руського народу”. Його праці воєнних років можуть слугувати прикладом поширення серед радянських істориків необхідності доведення етнічної єдності „руського народу” давніх часів через показ його боротьби з зовнішніми ворогами, а також, у зв’язку з цим, підкреслення такої важливої ознаки його єдності як національна самосвідомість.

5. 2. 3. Концепція східнослов’янського етногенезу у творчому доробку В. Пічети

Етногенезом слов’ян, зокрема його східної гілки, у воєнні роки продовжив займатися академік М. Державін. Насамперед, його напрацювання вилилися у монографію “Походження руського народу – великоруського, українського, білоруського” (1944), що в цілому відображувала суть власної доповіді, виголошеній на сесії ВІФ АН СРСР 1940 р.¹⁴³¹. Також продовжив свої дослідження в галузі етногенезу східного слов’янства, насамперед білорусів, і В. Пічета. Свої досліди він оприлюднював на багатьох наукових сесіях під час війни, в популярних лекціях, а також на сторінках опублікованих наукових праць. Так, у 1943 р. він виступив з доповіддю „Походження білоруського народу” на сесії Інституту етнографії АН СРСР¹⁴³², а в грудні 1943 р. цю ж доповідь він виголосив на сесії Комісії з питань етногенезу і етнографії при ВІФ АН СРСР, присвяченій етногенезу слов’ян¹⁴³³. З публікацій необхідно відмітити розгорнуту рецензію (вийшла на початку 1945 р.) на вказану монографію М. Державіна¹⁴³⁴. Принагідно відмітимо, що на цю рецензію відразу ж позитивно відгукнувся у приватному листі до автора відомий український дослідник козаччини В. Голобуцький. У ній тодішній доцент Казанського університету висловив і своє вкрай негативне ставлення щодо етногенетичних праць М. Державіна, якого мав змогу безпосередньо чути ще під час сесії ВІФ АН СРСР 1940 р. (Докладніше про позицію В. Голобуцького див.: Додаток Л.).

При розгляді поглядів В. Пічети у воєнні роки будемо ґрунтуватися на згаданій рецензії, додатково залучаючи доповідь та й інші його праці.

У доповіді В. Пічета відмічає, що в радянській науці продовжує існувати плутанина у сфері етногенетичної термінології. На його думку, не завжди чітко проводиться „демаркаційна лінія” між поняттями і уявленнями про „народ-народність-націю”¹⁴³⁵. У зазначеній рецензії В. Пічета, вказуючи на особливу складність питання про утворення трьох братніх „руських” народів, теж зауважує, що для осягнення суті цього питання важливо розробити термінологічний апарат етногенетики. Втім, вже у рецензії В. Пічета вважає, що з цим завданням справився О. Удальцов у статті “Теоретичні засади етногенетичних досліджень”, яка на той момент щойно вийшла. Необхідно зауважити, що вплив О. Удальцова на В. Пічету щодо теоретичного аспекту безсумнівний. Якщо в рецензії В. Пічета називає теоретичні засади етногенетичних досліджень, прийняті О. Удальцовим, – “єдино правильними, оскільки дослідник ... виводить їх з положень марксистсько-ленінсько-сталінської теорії”¹⁴³⁶, то в доповіді історик-славіст намагається ще й самостійно розвивати положення Й. Сталіна¹⁴³⁷. У рецензії вчений пристає до етногенетичної таксономії О. Удальцова, тоді як в доповіді В. Пічети в таксономічному ряді не має місця для таких проміжних етнокатегорій між „племенами” та ранньомодерними „народностями” східних слов’ян, як „народ” або „народність”. З цього випливає, що В. Пічета не був ознайомлений з положеннями доповіді О. Удальцова 1942 р. Адже в 1942 р., коли О. Удальцов виголосив доповідь на сесії Комісії, то В. Пічета не був при цьому присутній і схоже на те, що він взагалі не брав участі у роботі цієї сесії. В той же час історик-славіст (як і О. Удальцов) знаходився в 1941 – 1943 рр. саме в Ташкенті, де перебував в евакуації Інститут історії АН СРСР¹⁴³⁸. А на грудневій сесії Комісії 1943 р., присвяченій розгляду питань слов’янського етногенезу, вже не був присутній О. Удальцов, оскільки хворів¹⁴³⁹. Отже, самі члени Комісії з етногенезу здебільшого лише з публікацій (та й то з запізненням) довідувалися про розробки один одного.

У рецензії В. Пічета, зокрема констатував, що “етногенетичні дослідження в радянській науці – нове явище”, а етногенезом східних слов’ян, власне, займаються тільки М. Державін та О. Удальцов¹⁴⁴⁰. За спостереженнями В. Пічети, питання про походження трьох братніх народів було піднято В. Ключевським¹⁴⁴¹. Ця згадка за вчителя є для В. Пічети ключовою. Адже він постійно у своїх дослідах про походження трьох народів відштовхується від тези російського історика про „розрив” народності, що стався ніби лише внаслідок татаро-монгольської навали. Також і цього разу, В. Пічета згадує наведену тезу В. Ключевського, як у доповіді, так і в рецензії.

Спираючись на теоретичні розробки О. Удальцова, В. Пічета далі подає власну точку зору на процес складання східнослов’янських народів. Вчений, насамперед, солідаризується з поглядом М. Державіна про те, що „східнослов’янські племена утворюють у цілому руський народ і що в період племінних об’єднань не закінчився процес складання великого руського народу”¹⁴⁴². Але В. Пічета відзначає, що процес формування руського народу був більш складним і не настільки прямолінійним, як припускає М. Державін. Вчений також приєднується до висновку М. Державіна про наявність зв’язків між східними слов’янами, в яких “росла і міцніла своєрідна культура ... спільна в своїх основах для всіх давньоруських племен і, яка зосталася спільною як субстрат культури сучасного руського народу в складі трьох братніх народів, що утворюють його – великорусів, українців і білорусів”¹⁴⁴³. Схему цього процесу він починає з племінних об’єднань східних слов’ян (а от племена, як окремі утворення не згадуються), які існували в період первісної общини. Це – поляни, сіверяни, кривичі та ін. При переході від первісної общини до класового суспільства “на основі племінного розподілу виникають племінні княжіння – об’єднання територіально-політичного значення – передумова державного ладу”. В цей дофеодальний період суспільно-політичного життя східних слов’ян “створюються передумови для формування нової категорії, – “народу” – на основі злиття декількох племен”. В. Пічета, згідно загальнотеоретичній схемі О. Удальцова, використовує категорію “народ” щодо даного етапу процесу етногенезу східного слов’янства, хоча сам О. Удальцов у названій статті конкретно по відношенню до східної гілки слов’ян цього не робить. Саме ж утворення цього народу, на думку В. Пічети, відбувається з об’єднанням “слов’янських княжінь під владою київського князя”, коли вони зливаються в “єдиний народ”. Цю думку дослідник підкріпляє посиланням на “Повість временних літ”. В. Пічета відмічає, що “її укладач намагався дати історичне обґрунтування проблемі, звідки “Руская земля стала єсть” – як певна етнічна й політична єдність”¹⁴⁴⁴. Хоча Київська держава в другій половині ХІ ст. вступає в період феодальної роздробленості, тим не менше, на думку В. Пічети, згадана етнічна єдність зберігається до татаро-монгольського нашестя. Саме цей чинник “зупиняє подальший процес остаточного формування єдиного руського народу”¹⁴⁴⁵. Внаслідок татарського завоювання і стався, за виразом В. Ключевського, “розрив народності”. Цей “розрив народності”, підкреслює В. Пічета, треба постійно мати на увазі, вивчаючи таке важливе питання, як “питання етногенезу трьох братніх руських народів”¹⁴⁴⁶. Зміни після татаро-монгольської навали в соціально-економічних та культурно-політичних умовах привели до утворення названих народів. Паралельно до процесу формування “великоруського, українського і білоруського народів, на базі місцевих говорів відбувається формування мов цих народів. Це два паралельних процеси, тісно пов’язаних один з одним”¹⁴⁴⁷.

В основі етногенезу східнослов’янських народів “лежить окреме “племінне схрещення” на базі суспільного розвитку”, їх утворення “відбувається на базі певної економічної, культурної й політичної єдності, на базі росту соціально-економічних й політичних зв’язків”¹⁴⁴⁸. Остаточне складання цих (ранньомодерних) слов’янських народностей, „як особливих етнографічних типів, слід віднести приблизно до ХVІ ст., часу коли утворилися і народні мови з їх морфологічними і фонетичними особливостями”¹⁴⁴⁹. При цьому В. Пічета відмічає, що складання російського народу, при наявності своєї держави, йшло більш прискореним темпом, ніж формування українського і білоруського народів.

Східнослов’янське населення південного заходу, тобто України й Білорусії, в ці часи вчений ще називає “руською народністю”. Як бачимо, В. Пічета не чітко використовує терміни “народ” і “народність”, а іноді вживає їх синонімічно. Дослідник так само синонімічно використовує ці дефініції і в статті “Виникнення білоруського народу” (1946). Тут він повторює думку про існування “єдиної руської народності” до середини ХІІІ ст. та про “етнічну й культурну єдність Русі”, яка зберігалася до татарської навали¹⁴⁵⁰. Однак процес “етнічного відособлення” почався уже в період феодальної роздробленості¹⁴⁵¹. На відміну від рецензії 1945 р., де зазначається, що три східнослов’янських мови склалися на базі місцевих говорів, у даній праці В. Пічета вже стверджує, що “мови трьох гілок єдиного руського народу” виникли на “загальноруській мовній основі”¹⁴⁵².

Прикметно, що до виходу статті О. Удальцова, В. Пічета у неопублікованих і опублікованих працях воєнних років, як і в низці праць довоєнного часу намагається вичленити білоруський племінний субстрат з „літописних” племен. Так, у одній з доповідей (приблизно датується 1943 – 1944 рр.) він зазначає: „Дреговичі, кривичі і радимичі були етнічними предками білоруського народу, подібно до того, як північно-східні і південно-західні слов’яни – предками російського і українського народів”¹⁴⁵³. Втім, на думку В. Пічети, східнослов’янські племена в етнічному сенсі створювали одно ціле, „вони ж і складали основне етнічне ядро в утворенні руського (великоруського), білоруського і українського народів, формування яких у залежності від їх історичних доль відноситься до значно більш пізнішого часу”¹⁴⁵⁴. Нагадаємо, що подібним чином він стверджував і в своєму довоєнному доробку¹⁴⁵⁵. Вчений зазначає також, що „Київська держава була колискою для всіх трьох народів, які виникли на етнічній основі східно слов’яно-руських племен”¹⁴⁵⁶.

У статті кінця 1943 р. з характерною для воєнного часу назвою – „Боротьба українського і білоруського народу за свою свободу (ХІІІ ст. – 1943 р.)”, В. Пічета теж пише про „одне етнічне ядро”. В той же час, до монголо-татарської навали Русь була „єдина в культурному, мовному і релігійному відношенні”¹⁴⁵⁷. Однак і пізніше, хоча „руський народ” політично і був роз’єднаний, але „залишався єдиним у героїчній боротьбі за свою свободу проти німецької агресії”¹⁴⁵⁸.

Як і у працях 1939 – 1940 рр., у зв’язку зі звільненням від загарбників українських і білоруських земель В. Пічета знову повертається до ідеології „возз’єднання”¹⁴⁵⁹. Останнє в нього тісно поєднувалося з ідеологією „триєдиноруського” народу. Показові в цьому відношенні вирази вченого на кшталт „білоруський і український народи „руського племені”¹⁴⁶⁰. Особливо виразною в цьому контексті була рецензія вченого на монографію М. Державіна. Зокрема, В. Пічета погоджується з М. Державіним в тому, що три східнослов’янських народи “утворюють кожний окремо особливу націю, та всі разом – у своїй єдності – руський народ як могутнє племінне ціле”¹⁴⁶¹.

Таким чином, В. Пічета, продовжуючи розвивати і популяризувати свою концепцію етногенезу східних слов’ян, одночасно розвиває і концепцію „єдиного народу” (іноді – народності) домонгольської Русі. Подібно до М. Державіна та деяких інших радянських істориків В. Пічета і в даний період, як і у своїх довоєнних працях, розуміє під цим „народом” багатоплемінне ціле. Але під кінець війни вчений схиляється до розуміння згаданого поняття згідно теорії О. Удальцова, тобто, як злиття декількох племен; злиття, що створює певну політичну і етнічну єдність Інші ознаки єдності, згідно з міркуваннями В. Пічети, це – культурна, мовна і релігійна. Початок формування давньоруського народу вчений чітко не визначає, але зауважує, що це сталося в часи об’єднання „слов’янських княжінь” під владою київського князя, тобто – в Х ст. Розпад давньоруської етнічної спільноти він відносить до середини ХІІІ ст., коли татаро-монгольська навала зупинила процес остаточного формування „єдиного руського народу”. Втім, для В. Пічети єдність „руського народу” зберігається і надалі, відповідно до парадигми „триєдності”, якої він дотримувався, хоча не завжди акцентував увагу на такому ракурсі. Не суперечить цьому і переважна думка вченого про те, що східнослов’янські народності виникли на основі однойменних племен, а не єдиної народності (щоправда, ці племена в певний період складали „одне етнічне ядро”). Не бажання В. Пічети теоретично більш конкретизувати свої погляди на проблему єдиної етноспільноти східних слов’ян давньоруської доби, свідчить, ймовірно, про те, що він приєднався до міркувань О. Удальцова скоріше декларативно, ніж насправді їх поділяв. Однак, розуміння В. Пічетою „руського народу” як „багатоплемінного цілого”, що постало з „одного етнічного ядра”, етнічно, політично, культурно, мовно і релігійно єдиного, „народу”, з якого згодом сформувалися нові „етнографічні типи” – окремі східнослов’янські народності – все це сприяло засвоєнню ідеї про існування давньоруської народності як спільного предка українців, росіян і білорусів.