2. 3. 4. Київська Русь та етногенез східних слов’ян у лекційному курсі о. Преснякова

Сучасні російські дослідники вважають, що вперше зазнали критики однобічні концепції, як „великоросійських” істориків, так і М. Грушевського, саме в працях О. Преснякова²⁹³. У вступній лекції до університетського курсу 1907-1908 рр. (перша редакція), що була прочитана на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету 17 вересня 1907 р. і мала назву „Місце «Київського періоду» в загальній системі «руської історії»”, він вказує на ваду офіційної історичної школи: російська історіографія не враховує, що давньоруський період рівною мірі належить історії України та Білорусії. Також однобічною йому уявлялася і думка М. Грушевського про Київську Русь як утвір лише української народності²⁹⁴. В неопублікованій вступній статті до курсу лекцій О. Преснякова, що готувався до видання²⁹⁵, визначний радянський медієвіст М. Тихомиров слушно вказував, що О. Пресняков підмітив „внутрішнє співпадіння поглядів” російської і української історіографій „щодо трактування питання про утворення Київської держави та її історичної ролі”²⁹⁶.

У вступній лекції курсу 1907/1908 р. О. Пресняков наполягав на тому, щоби „київський період розглядати як пролог не південноруської, а загальноросійської історії, яка в наступну епоху розпадається на два самостійних, рівносильних і паралельних відділи: історію Західної Русі та історію Русі північно-східної”²⁹⁷. І в лекціях під назвою „Історія Північно-Східної Русі”, що готувалися до видання як третій том „Лекцій з руської історії”, але до тепер залишаються не опублікованими²⁹⁸, дослідник також показує неспроможність різкої антитези історичного розвитку Київської і Північно-Східної Русі²⁹⁹. На відміну від традиційної російської історіографії, у другому томі даного лекційного курсу вчений вводить на рівноправних засадах розгляд історичного минулого українського й білоруського народів. Тому він детально досліджує в своєму курсі політичну історію Галицько-Волинського і західно-руських князівств у ХІІ-ХІV ст., утворення і розвиток великого князівства Литовського до другої половини ХVІ ст.³⁰⁰

Розглядаючи сучасність як частину історичного процесу, О. Пресняков робить висновок, що теоретичне вирішення спірного питання про єдність „руського народу” і „руської” історії „з минулого переноситься скоріше в сьогодення і майбутнє”. В історичній дійсності „минуле до ХІ-ХІІ ст. включно і пізніший час – ХVІІ-ХІХ ст. – так тісно належать однаково до історії обох гілок руського народу або обох народностей руських – великоруської і української, що без шкоди для повноти і правильності наукового вивчення, без зради історичній правді розривати вивчення їх доль не можна”³⁰¹. Навіть у ХIV-XVI ст., коли „обидві половини руського слов’янства різко розійшлися в своїх політичних і культурно-історичних шляхах” усвідомлення національної спільності підтримувалося пожвавленими зносинами між ними³⁰².

У вступній лекції до університетського курсу другої редакції (1915-1916 рр.) О. Пресняков виразно артикулює спільність культурної спадщини Київської Русі для східнослов’янських народів: „Традиції Київської Русі в політичному і суспільному житті, в писемності і мистецтві, у народному побуті та праві були тим культурно-історичним фондом, з якого виросло історичне життя і Північної, і Південно-Західної, і Західної, литовської, Русі, видозмінене і ускладнене низкою нових і різнорідних елементів”³⁰³.

Радянський дослідник російської історичної думки О. Шапіро зазначає, що, „не являючись ураженим шовіністичними настроями”, О. Пресняков „зумів близько підійти до правильного розуміння місця Київської Русі в історії російського й українського народів”³⁰⁴, тобто, „правильного” з точки зору радянської історіографії. Аналогічне твердження зроблено М. Свердловим³⁰⁵ та В. Брачовим³⁰⁶. М. Тихомиров, однак, вважав, що у питанні з приводу місця Київської Русі в історії народів СРСР у О. Преснякова відчувається, деякою мірою, „великодержавний полиск”. М. Тихомиров має на увазі те, що О. Пресняков не враховує ролі інших народів (хозар, печенігів, половців та ін.) в історії Київської Русі³⁰⁷. Важливим для історіографічної науки являється спостереження Ю. Готьє про те, що „... курс Преснякова є останнім по часу узагальненням концепції ранньої руської історії, що склалася в буржуазній історичній науці в дожовтневу добу”³⁰⁸.

У лекціях редакції 1915/1916 рр. О. Пресняков багато уваги приділяє питанням етногенезу східного слов’янства. Етногенетичні погляди вченого спираються на мовознавчі дослідження О. Шахматова та праці деяких російських археологів, зокрема О. Спіцина. Від „праруської єдності” антського періоду східні слов’яни переходять до розселення на теренах Східної Європи, що має своїм наслідком розпад минулої племінної єдності, а, отже, і єдиної „праруської мови”. Однак О. Пресняков вважає, що групування О. Шахматовим наріч давньоруської мови на „південноруське, східноруське і північноруське не співпадає з пізнішими особливостями малоруської, білоруської та великоруської мов”³⁰⁹. Зроблений О. Спіциним поділ на три групи східнослов’янських племен відповідно до археологічного матеріалу, О. Пресняков також сприймає за дискусійний. Він відкидає уявлення О. Спіцина про літописні племена як „етнографічні одиниці” в розумінні „кровної єдності” окремих племен, на відміну від інших. За О. Пресняковим, не дивлячись на існування племінного поділу та діалектичних відмін окремих частин східного слов’янства, вони перед розселенням, ще навряд чи дуже далеко виокремилися з „праруської єдності”. В усякому випадку, на думку вченого, „ніщо не дає нам підстави стверджувати, що ці давніші риси племінної диференціації збігалися не те що з пізнішими відмінами”³¹⁰ майбутніх східнослов’янських народностей, але навіть і „з тими, які склалися в добу розселення та в Київський період”³¹¹. У цьому аспекті О. Пресняков власними міркуваннями долучається до спостережень С. Середоніна, який в своїх працях аргументовано доводив, що літописні племена носять не „етнографічні”, а „топографічні” назви. Отже, згідно з умовиводом О. Преснякова, східнослов’янські племена, перераховані в літопису, є „продуктом групування населення по певним місцевостям”³¹². Зрозуміло, що таке групування, врешті мало привести „до посилення тих чи інших етнографічних і культурних, а в майбутньому і мовних (діалектичних) відмінностей”³¹³, але подальша доля східного слов’янства була визначена поглинанням осібного племінного побуту, що зароджувався, „новими культурними і політичними впливами”, що не дали змогу цим відмінностям стати усталеними³¹⁴.

У своїх висновках щодо оцінки наслідків розселення східних слов’ян О. Пресняков у цілому солідаризується з О. Шахматовим. Першим результатом цього процесу розселення було те, що попередня єдність „племінного життя східного слов’янства”, як і „мовна єдність”, розпалися: „руські племена так далеко розійшлися одне від одного, що не може бути мови про єдине спільне життя руської мови в ІХ – Х ст.”³¹⁵. На зміну мовній єдності прийшов розвиток місцевих відмінностей, що далі все наростали. Проте, і це слід наголосити, і О. Шахматов, а за ним і О. Пресняков, й надалі продовжують свої узагальнюючі міркування в напрямку визнання „спільноруськості” Київської держави, оскільки тоді „створилися такі умови, що об’єднали ці племена в єдиному спільному державному і культурному житті”³¹⁶.

У лекціях другої редакції О. Пресняков також торкається провідної в контексті нашого дослідження проблеми щодо етнічного утворення східного слов’янства давньоруської доби. Окрім названих у вступній лекції першої редакції факторів, що увиразнюють народність, О. Пресняков тут додатково наводить такі фактори, як – мобілізаційний момент, який створюється внаслідок зовнішньої небезпеки; церковна єдність; економічна спільність. Про значення першого з них вчений висловлюється наступним чином: „Тиск зовнішньої небезпеки – могутній фактор, що кує національне та державне об’єднання”³¹⁷. З приводу того, що християнська релігія виконувала об’єднуючу роль в етногенезі, О. Пресняков наводить цитату із праці О. Шахматова, в якій йдеться про те, що поширення християнства „зіграло надзвичайну роль у справі об’єднання руських племен, у створенні єдиної для всього руського народу південноруської культури³¹⁸”. Про економічну спільність, що мала місце в Київській Русі, історик пише в одній з своїх неопублікованих лекцій, яку архівні працівники датують приблизно 1912 р.³¹⁹

Сучасний російський історик С. Чірков вважає, що О. Пресняков наблизився до уявлення, яке нагадує пізніший концепт „давньоруська народність”, підкреслюючи одночасно відмінність цієї спільноти від тих, що розвинулися у пізніший час³²⁰. Скажімо, у вступній лекції другої редакції О. Пресняков зазначає: „Київська Русь вперше виробила із етнографічного матеріалу східнослов’янських племен історичну народність (виділено – Н. Ю.)”³²¹. Ця східнослов’янська основа „руської народності” була „надто міцна і визначена в Київській Русі, щоби не визначити навіки долю і характер всього східноєвропейського історичного життя”³²². У вступній лекції навчального курсу 1907-1908 рр. О. Пресняков наголошує, що „виділення східнослов’янських племен з загальної маси племен слов’янських, початок їх культурно-історичної індивідуалізації і поступового об’єднання в нову народність (виділено – Н Ю.) і складає перше питання курсу давньоруської історії”³²³. Однак належить особливо підкреслити наступне спостереження: О. Пресняков дотримувався думки, що всі три східнослов’янські народи протягом всієї своєї історії складають „єдиний руський народ”. Так, у вступній лекції другої редакції, він, оцінюючи роль Київської Русі в історії східного слов’янства, вказує, що „в загальному поступі руської історії Київська Русь має величезне значення як період вироблення всіх основ пізнішого національного життя, як би далеко не відрізнявся пізніше подальший розвиток цих основ по розподілу населення Київської Русі на нові культурно-історичні типи: малоросів, білорусів, великоросів”³²⁴. Втім, на думку В. Брачова і А. Дворниченка, доводячи останню домінанту, О. Пресняков „фактично, сформулював визначення давньоруської народності, постарався показати ті риси, які для неї характерні”³²⁵. Вказані співавтори також вважають, що положення О. Преснякова отримали свій розвиток у працях В. Мавродіна³²⁶.

2. 3. 5. Погляди О. Преснякова із зазначених питань в останній період життя (20-і рр. ХХ ст.)

У неопублікованих статтях, нарисах, вузівських лекціях впродовж двадцятих років О. Пресняков продовжує висловлюватися відносно Київської Русі подібним чином, як і в працях дореволюційного періоду³²⁷. Наприклад, у праці „Утворення Всеросійської держави” (зберігається в НА ІІМК РАН) вчений розвиває свої погляди на місце Київської Русі в історії східнослов’янських народів. Він пише, що Київський період руського життя створив спільну літературну мову, „визначив низку загальноруських рис у побуті і в соціальних навичках в культурній і загальноісторичній традиції, народній творчості, і в книжній просвіті, в основних формах політичного і соціального ладу”³²⁸. „Київський вплив”, на думку О. Преснякова, об’єднав історичні долі східного слов’янства і „глибоко запліднив його суспільний побут елементами політичної і правової культури”. Проте цей вплив не зміг кардинально перебороти місцевої осібності окремих областей, що склалися в умовах широкого розселення східного слов’янства; не зумів звести „племінне різноманіття до міцної і стійкої, тобто, національної єдності” та, навіть, „втілитися в яку-небудь конкретно-визначену форму політичного об’єднання”. Децентралізація, що наступила в удільну добу, призвела „до повного розпаду єдиної орієнтації руського політичного і суспільного життя”. Окремі частини „руської землі” зажили своїм місцевим розрізненим життям. Вчений акцентує увагу на тому, що „плідний київський посів викликав культурне піднесення” місцевих областей. Втім, Києву не судилося стати навіки центром східнослов’янського життя. Таким центром, підсумовує О. Пресняков, стала Москва³²⁹. Як видно з цієї тези та і з самої назви праці, Москва стала врешті центром „спільноруської” або „всеруської” держави.

На одну із статей О. Преснякова³³⁰, опубліковану у другій половині 1920-х рр. в одному з випусків „Яфетичного збірника” (хоча була виголошена як доповідь ще у квітні 1925 р. в стінах ДАІМК), звернув увагу український дослідник давньоруської доби В. Пархоменко. Цей науковець стояв на позиціях окремішності українського історичного процесу, але мав оригінальні погляди на проблему етногенезу східних слов’ян. У рецензії, вміщеній в академічному журналі „Україна” 1928 р., він звертає увагу читача на те, що О. Пресняков відкидає тези про етнічну різність „літописних” східнослов’янських племен, а також вказує, що російський історик не погоджується з поглядом М. Грушевського на походження українського народу³³¹. Дійсно, в рецензованій В. Пархоменком статті, О. Пресняков піддає критиці уявлення про „літописні” племена як осібні одно від другого певні етнічні одиниці, навіть як „певні культурно-історичні типи”. Російський вчений, полемізуючи з М. Грушевським, вказує, що „ми з великою легкістю переносимо на ці „доісторичні племена” звичні нам уявлення про взаємодію національних груп і культур нового часу”³³². Згідно з таким „антиісторичним мисленням” явище етногенезу відбувається в добу „праісторичного життя людства”, десь „на межі між тваринним і людським життям”, у той час, коли етногенез складає „безперервне і безкінечне підгрунтя історії культури, живе підгрунтя історичного процесу в цілому”³³³. Історію культури О. Пресняков, таким чином, розуміє як „єдиний у всьому своєму розмаїтті споконвічний процес схрещення і взаємодії етногенетичних і культурних явищ та елементів”³³⁴. Не важко помітити подібність цих думок вченого з міркуваннями на етногенетичну тематику, що мали місце в його вступній лекції 17 вересня 1907 р. та першій і другій лекціях 1915/1916 навчального року. Цілком очевидно, приєднання в цьому аспекті до глотогенетичної теорії М. Марра було в О. Преснякова досить органічним.

У 1920-ті рр. петроградський професор продовжує обстоювати ідею існування давньої спільноруської народності в контексті ідеології “триєдино-руського народу”³³⁵. У праці „Історія Давньої Русі”, даючи характеристику етногенезу східних слов’ян, він відзначає, що східне слов’янство “в своєму розселенні … само складалося в певну етнографічну одиницю – руську народність – складну за складом і диференційовану за областями, як малороси-українці, білоруси і великоруси”³³⁶. В іншій студії – „Нариси по історії культури Київської Русі” вчений пише, що Київська Русь – це перший етап „у творчому безперервному житті Східної Європи”³³⁷, коли східне слов’янство „стало Руссю – певною національністю, у розумінні особливої організованої політичної одиниці, яка виросла на своєму племінному, етнографічному корені”³³⁸. У цитованій вище праці „Історія Давньої Русі” О. Пресняков також зазначає, що „етногенічний та культурно-історичний процес розвитку руської народності розгортався на складному грунті великого минулого Східноєвропейської рівнини «доісторичної» з точки зору «руської історії»”³³⁹. Слідуючи за теорією М. Марра, О. Пресняков приділяє увагу дослов’янському населенню Східноєвропейської рівнини „доісторичних” часів та висвітлює значення різних народів та племен, що населяли Східну Європу в „історичний час” і разом з східними слов’янами творили її історію³⁴⁰. Майбутній рецензент „Лекцій...” М. Тихомиров з приводу цитованого вище вже не зміг би сказати, що у О. Преснякова відчутний „великодержавний полиск”. Хоча О. Пресняков у цій праці, все ж констатує той беззаперечний факт, що „перетворення Східноєвропейської рівнини в «Київську Русь» можна назвати головним історичним діянням руської народності”. До цього результату призвів „сам виступ східного слов’янства на історичну сцену”³⁴¹.