2. 2. 4. Ставлення до концепції м. Грушевського російських істориків м. Любавського й м. Покровського

Існує думка²¹⁰, що й провідні російські історики того часу (О. Пресняков, М. Покровський, М. Любавський та ін.) поділяли положення схеми М. Грушевського. Але подібні міркування спрощують реальну історіографічну ситуацію. Стосовно позиції О. Преснякова, то на її аналізові зупинимося в окремому підрозділі.

Справді, М. Любавський у своїй відомій монографії кінця 1920-х рр. “Утворення основної державної території великоруської народності” всю увагу зосереджує лише на великоруському народі та Московському князівстві²¹¹. За це він, до речі, був звинувачений у російському націонал-шовінізмі²¹². Прикметно, що вчений використовує термін „великоруський”, а не „російський” чи „московський”. Це вже слід розглядати як те, що М. Любавський дотримується парадигми „єдиної народності” у складі трьох „руських” народностей. Показовою в цьому сенсі є праця М. Любавського „Основні моменти історії Білорусії”, що вийшла в 1918 р. На її сторінках історик стверджує, що в зв’язку з тим, що „білоруське плем’я у більшій частині свого історичного часу не мало своєї власної державності”, то його історія – „переважно історія племені й особливої різновидності руської культури”²¹³. В підсумку М. Любавський висловився, випереджаючи ідеологеми вже сталінських часів, так: „лише спираючись на братський великоруський народ, у тісній і політичній єдності з ним, білоруське плем’я може утвердити для себе достатню національну бутність”²¹⁴.

М. Покровський фактично розглядав Україну як частину Росії²¹⁵. Наближення до позицій М. Грушевського проглядається у М. Покровського стосовно давньоруської доби в наступній репліці: “Київський і Московський періоди – це не два послідовні акти однієї і тієї ж драми, а дві паралельні драми, дві варіації на одну і ту ж тему”²¹⁶. Але ж тема ця – це історія однієї російської національності²¹⁷. Промовистим є факт, наведений В. Кравченком, про те, що М. Покровський ухилився від відповіді на запитання Д. Багалія стосовно власного ставлення до „схеми” М. Грушевського²¹⁸. Необхідно зауважити ось яку обставину: в своїх загальнотеоретичних статтях та виступах на конференціях М. Покровський обстоював ідею показу єдності історичного процесу народів СРСР²¹⁹. Ця ідея якраз і стала провідною в майбутній радянській версії історії народів СРСР і, насамперед, східнослов’янських.

2. 3. Питання києво-руської спадщини та етногенезу східнослов’янських народів у працях о. Преснякова220

2. 3. 1. Оцінка ставлення о. Преснякова до „схеми” м. Грушевського в історіографії

Серед ідейних попередників радянських істориків з питань києво-руської спадщини та етнічного утворення східних слов’ян давньоруської доби чільне місце належить визначному російському фахівцю з проблем середньовічної історії Східної Європи О. Преснякову (1870 – 1929 рр.), представнику петербурзької історичної школи. Однак в українській історіографії побутує думка, що названий історик був прихильником історичної схеми М. Грушевського²²¹. Враховуючи деяку несумісність відзначених у попередньому підрозділі положень українського історика з твердженням про те, що О. Пресняков був ідейним попередником радянських істориків з питань києво-руської спадщини та етнічного утворення східних слов’ян в давньоруську добу, слід з’ясувати це питання.

Один з найвідоміших сучасних критиків концепції давньоруської народності Л. Залізняк з приводу ставлення О. Преснякова до схеми М. Грушевського зазначає таке: „Остаточну перемогу «южан» (українських істориків – Н. Ю.) у боротьбі за історичну спадщину княжого Києва констатує відомий російський історик О. Пресняков, який не тільки визнає схему історії східних слов’ян М. Грушевського, але й застосовує її в дослідженні російської держави”²²². В іншій праці сучасний науковець стверджує, що О. Пресняков визнавав Київську Русь „Малоросією, тобто Україною”²²³. Принагідно варто внести суттєву заувагу-коментар: Л. Залізняк у всіх своїх статтях не дає конкретних посилань на відповідні місця у працях О. Преснякова.

Показово, що історіографічний міф про солідарність О. Преснякова з історичною концепцією М. Грушевського почав оформлюватися в національній українській історіографії відразу після смерті внаслідок тяжкого онкологічного захворювання – в 1929 р. – російського вченого.

На початку 1930 р. в українознавчому часопису „Україна”, головним редактором якого був М. Грушевський, виступив зі статтею один з його учнів – В. Новицький. Вже сама назва статті – „Історична праця проф. О. Є. Преснякова і розмежування великоруської та української історіографії” – здавалося б, розкривала історіографічні засади праці російського історика. У статті В. Новицький стверджував, що О. Пресняков у своїй монографії „Утворення великоруської держави” (1918) „визнав відособленість українського історичного процесу”²²⁴. В. Новицький мав на увазі початкову відособленість української історії від російської. Український історик вважав, що відправною точкою для О. Преснякова була „формула Грушевського відносно справи раціональної побудови історії Східного Слов’янства”. У своїй монографії російський вчений, на думку В. Новицького, „проводить до кінця принцип розмежування історичних процесів двох народів”²²⁵. Дійсно, на перший погляд, учень М. Грушевського мав рацію. Але, якщо уважно проаналізувати названу монографію О. Преснякова та врахувати її в контексті цілісних історичних поглядів вченого, висловлених в інших його дослідженнях, то висновки В. Новицького слід вважати спрощеними у бажаному для української історичної школи напрямку.

Після виходу статті В. Новицького українські історики, що жили за межами СРСР (або емігрували в роки німецько-радянської війни), у своїх історіографічних нарисах незмінно вказували, ніби й О. Пресняков повністю поділяв схему М. Грушевського. На відміну від В. Новицького, вони, у більшості своїй, не вдавалися до безпосереднього аналізу наукової спадщини російського вченого, запозичаючи думку про його погляди один в одного у все спотворенішому вигляді; не кажучи вже про наявність грубих фактологічних помилок бібліографічного характеру. Для ілюстрації наведемо декілька прикладів з їхніх висловлювань. Хронологічно, напевно, першим після В. Новицького, слід назвати відомого українського історика Д. Дорошенка. У одній із своїх історіографічних статей він ще категоричніше запевняє, що О. Пресняков „рішуче став на ґрунт поглядів Грушевського відносно побудови історії східного слов’янства”²²⁶. На думку Д. Дорошенка, російський дослідник „повністю вводить формули Грушевського в свої конструкції... цілком визнає необхідність розмежування українського та великоруського історичних процесів”²²⁷. Подібне висловлювання можна знайти і у знаного представника державно-юридичної школи в українській історіографії Б. Крупницького²²⁸. Однак Б. Крупницький дає „розвиток” цим висловлюванням, вказуючи, що О. Пресняков „деякий час” перебував під впливом схеми М. Грушевського²²⁹, але у виданому в 20-і рр. університетському курсі (?!) історії України (?!!) „мусив був повернути назад, на дорогу києво-володимиро-московсько-петербурзької «звичайної схеми»”²³⁰. Один з критиків теорії „Москва – третій Рим” український діаспорний філософ та історик, голова історично-філософської секції НТШ – І. Мірчук навіть „уточнює”: „О. Є. Пресняков вимушений був відректися від своїх поглядів на взаємовідносини між Руссю і Москво-Суздальщиною”²³¹. А в „Курсі історії” (?) О. Пресняков у 1920 р. (?!!) „вимушений був визнати «звичайну схему», проти якої виступав Грушевський”²³². Ці вигадки-мудрування повторює й Н. Полонська-Василенко²³³. Крім того, вона стверджує, що О. Пресняков у названій монографії „висловився за настійну необхідність відділити історію південної і північної Русі”²³⁴. Повторення основних моментів історіографічного аналізу В. Новицького чи його, так би мовити, „розвитку” можна знайти і в інших українських діаспорних істориків²³⁵. Правда, в останні роки в українській науці діаспори з’явилися більш виважені висловлювання з приводу ставлення О. Преснякова до історичної схеми М. Грушевського. Так, наприклад, канадсько-український історик Б. Клід, хоч і говорить про те, що О. Пресняков застосовував схему М. Грушевського в своїх працях, але при цьому визнає, що російський історик „віднісся негативно до схеми Грушевського”²³⁶.

Серед радянських істориків найбільш об’єктивно оцінив ставлення О. Преснякова до схеми М. Грушевського М. Рубінштейн. Названий історіограф разом з учнем О. Преснякова Б. Романовим редагував пресняковський курс „Лекцій з руської історії”, що їх два томи із трьох вийшли в Москві в 1938 – 1939 рр. У своїй передмові до І-го тому „Лекцій ...” М. Рубінштейн обходить питання про зв’язок курсу зі схемою М. Грушевського, але побіжно згадує його у власній монографії „Російська історіографія”, яка вийшла в 1941 р. Характеризуючи деякі праці О. Преснякова, М. Рубінштейн, зокрема, зазначає, що „Пресняков дав першу спробу побудови російської історії на ґрунті визнання самостійних шляхів великоруської та української історії”²³⁷. Саме ця обставина, на думку М. Рубінштейна, „визначила його зв’язок з ідеями та загальною схемою української історії Грушевського”²³⁸. Зазначимо, що ця оцінка радянського історіографа майже подібна до висновків В. Новицького, але є більш виваженою.

Деякі інші радянські історики з різних причин не були тією ж мірою об’єктивні, як М. Рубінштейн. Так В. Пічета теж вважав, що О. Пресняков поділяв зазначені положення М. Грушевського²³⁹. Зокрема, ще в 1922 р. В. Пічета писав про те, що „Пресняков поділяє думку М. С. Грушевського ... і відмовляється в північно-східній Русі бачити продовження Київської Русі”²⁴⁰. Близько до діаспорних дослідників висловлювався ще один радянський історик, представник української академічної науки К. Гуслистий. У своїх неопублікованих працях (доповідях і статтях) повоєнного періоду він констатує як незаперечний факт, що „погляд М. Грушевського на Київську державу як на початок лише історії України мав вплив і на деяких російських буржуазних вчених. Наприклад, видатний ... історик Пресняков у своїй праці «Образование великорусского государства» ... дає історію утворення великоруської держави без Київського періоду”²⁴¹. Однак наведена констатація, явно не коректна: з огляду на те, що О. Пресняков дає історію великоруської держави без Київського періоду, зовсім не випливає, що він дивиться на Київську Русь як на початок історії лише України.

Дійсно, О. Пресняков вважав (і погоджувався щодо цього з М. Грушевським): історія українського народу, як і російського може бути предметом самостійного дослідження²⁴². Проте для нього обидві історії складають єдину історію єдиного „руського” народу²⁴³, бо інакше, як він вважав, при вивченні тільки історії великоруського народу, ця „спільноруська” історія буде неповною²⁴⁴.