2. 3. 6. Вплив о. Преснякова на формування радянської концепції історії Київської Русі

Займаючись науково-організаційною та викладацькою діяльністю в 1920-і рр., О. Пресняков вплинув на формування радянської історичної науки. Як вважає М. Свердлов, науково-організаційна діяльність вченого знаходилася на передовому напрямку будівництва радянської історичної науки. Він сприяв створенню видатних за складом наукових колективів і розробці ними актуальних проблем, що найповніше було реалізовано в 1930-ті роки³⁴². Зокрема О. Пресняков, згідно твердження М. Свердлова, – „один з перших російських вчених, хто комплексно використовував матеріали писемних, археологічних та лінгвістичних джерел при вивченні історії Давньої Русі”³⁴³. Саме ці наукові методи стали основними в радянській історичній науці вже починаючи з 30-х рр., особливо в працях таких дослідників, як Б. Греков, Б. Рибаков, А. Арциховський, П. Третьяков, В. Равдонікас, М. Воронін, В. Мавродін та ін.

У наш час петербурзький науковець А. Дворниченко, говорячи про соціокультурне оточення молодого В. Мавродіна на середину 1920-х рр., особливо виділяє О. Преснякова, вказуючи, що він був „останнім з могикан”³⁴⁴. Тут мається на увазі, що О. Пресняков залишався останнім представником дореволюційної петербурзької школи. Не менш цінним є свідчення сучасників самого метра. Приміром, С. Чернов, працюючи ще в Саратовському ІНО, ділився з С. Платоновим про особливості наукового життя в навчальній установі (колишньому університеті). В одному з численних листів він констатував, що в процесі однієї дискусії, які були узвичайними для факультету та місцевого історико-філологічного товариства, члени останнього прийшли до безапеляційного висновку: найкращими фахівцями по Київському часу можна вважати М. Приселкова і О. Преснякова³⁴⁵.

Важливим, на нашу думку, моментом у науковій діяльності О. Преснякова стала його участь у складі делегації істориків СРСР на VІ Міжнародному конгресі істориків, що відбувся літом 1928 р. в Осло³⁴⁶. Справа в тому, що на цьому науковому форумі на перше місце в програмі було висунуто націогенетичні питання і, як зассвідчує, наприклад М. Кордуба, „цілий ряд учених та істориків зайнявся виясненням ролі, яку національність відогравала у всіх трьох великих добах, на котрі звичайно ділять історію людства, тоб-то в старинних, середновічних та новітних часах”³⁴⁷. О. Пресняков же, як показує аналіз його наукової творчості, приділяв етногенетичним питанням вагоме місце.

Один із вчених, які зробили внесок у формування радянської схеми історії України в контексті історії народів СРСР, – М. Рубінштейн (про доробок якого піде мова в наступному підрозділі), у своїх побудовах щодо Київської Русі, деякою мірою, опирався на положення О. Преснякова. Зазначимо, що у М. Рубінштейна в другій половині 1920-х рр. були жваві наукові стосунки і дружні особистісні взаємини з О. Пресняковим³⁴⁸. М. Рубінштейн уже в другій половині 30-х рр. став одним з тих офіційних істориків, хто підтримав ініціативу опального учня О. Преснякова Б. Романова³⁴⁹ з приводу видання лекційного курсу вчителя й став редактором цього видання³⁵⁰. В 1938 р. побачив світ перший том – „Київська Русь”; у 1939 р. – другий том – „Західна Русь и Литовсько-Руська держава”; в 1941 р. було підготовлено до друку третій том, що так і не вийшов.

Історики радянського часу вже в кінці 1930 – на початку 1940-х рр. виділяють О. Преснякова серед інших „буржуазних істориків”. Вони характеризують його як „тонкого дослідника”, розумного і „обережного історика”³⁵¹. Один із фундаторів концепції давньоруської народності В. Мавродін, який навчався в Ленінградському університеті, коли ще там викладав О. Пресняков³⁵², засвідчує, що той „добре відомий ретельністю свого дослідження та скрупульозністю аналізу й обережністю висновків”³⁵³. Співзвучні думки висловлювали й інші фахівці³⁵⁴. Так, під час наради істориків 15 січня 1940 р. в Ленінградському відділені Інституту історії АН СРСР один із її учасників констатував, що О. Пресняков в своїх працях зробив „тонкий аналіз Київської Русі” та „намалював цілу картину життя Східної Європи”³⁵⁵. Кількома роками раніше М. Тихомиров, імовірно, перший серед радянських істориків зробив акцент на його таланті володіння „тонким аналізом”. Московський історик зазначив також, що „Особливо чільне місце займає Пресняков в галузі вивчення Київської Русі, куди він вніс багато нового і цінного”³⁵⁶.

Положення О. Преснякова про Київську Русь як “пролог .. спільноруської історії”³⁵⁷, а також висвітлення ним подальшої окремішної історії східнослов’янських народів, найбільше відповідали радянській історичній концепції про місце цієї доби в історії східнослов’янських народів. Підтвердження нашій думці³⁵⁸ знаходимо в доповідній записці одного з офіційних радянських історіографів С. Покровського на ім’я секретаря ЦК ВКП(б) А. Щербакова. Тут, зокрема, наголошується, що саме вказані думки О. Преснякова про Київську Русь і розвинув академік Б. Греков³⁵⁹. У своїх працях Б. Греков також одним з перших наблизився до уявлень про давньоруську народність. Нагадаємо, що в 1938 р. вийшов І-й том „Лекцій ...” О. Преснякова, де викладені теоретичні підвалини для майбутньої концепції давньоруської народності. Не виключено, що вони і стали відправним моментом для формування концепції.

Наприкінці варто ще раз наголосити, що в розумінні О. Преснякова „руська народність” Київської Русі була проміжним етапом етнічної історії „триєдиного руського народу”; першою, так би мовити, „повноцінною” в етноісторичному сенсі „спільноруською народністю”. На початковому етапі формування концепції про давньоруську народність (кінець 1930-х – початок 1940-х рр.) більшість радянських дослідників (переважно російських) більш чи менш виразно висловлювали положення про „руський народ” Київської Русі та періоду феодальної роздробленості, знаходячись під впливом концепції „триєдиноруськості”. Втім, цей вплив очевидно не слід пов’язувати з одним О. Пресняковим, бо ж такі фундатори концепції давньоруської народності, як Б. Греков та В. Пічета належали до старшого покоління радянських істориків, які сформувалися як вчені ще до революції, а отже, над ними тяжіла парадигма „єдиної народності”.

***

В історіографічній ретроспективі витоки концепції давньоруської народності сягають принаймні часу створення Густинського літопису (1627 р.). Погляди на етнічну єдність східних слов’ян давньоруської доби акумульовані в „Синопсисі”. Дані судження відклалися в східнослов’янській історичній думці наступних століть. Цю єдність автор „Синопсиса” екстраполював на сучасний (для нього) стан „руських” народів. Тим самим він заклав основи парадигми „єдиної руської народності”. Згідно цієї парадигми східні слов’яни, як у минулому, так і в сучасному, створююють „єдиний руський народ” у складі трьох гілок або галузей – білорусів, росіян та українців. Остання концепція займала значне місце в імперській історіографії ХІХ – початку ХХ ст. Початок розділення первісно єдиного народу тогочасні історики здебільшого починали від часу татаро-монгольської навали, яка, за висловом В. Ключевського, розірвала „руську народність” навпіл. Після цього в різних політичних умовах складаються спочатку дві („малоруська” і „великоруська”), а потім три (додається ще і білоруська) гілки „руського племені”. Втім, деякі історики у своїх працях, фактично, більш виразно підрозділяли „єдиний руський народ” на окремі складові народи. Причому початок цієї диференціації вони починали з давньоруської доби. Прикладом у цьому сенсі є погляди М. Костомарова. В той же час названий історик дотримувався погляду про існування єдиної „вищої народності” Київської Русі, під якою він розумів певну етнокультурну єдність шести тогочасних „народностей”. Розглядаючи її єдність через виокремлення ознак спільності, М. Костомаров тим самим, заклав теоретичні передумови для майбутньої радянської концепції давньоруської народності.

Парадигми „єдиної руської народності” або „племені” дотримувався й визначний російський лінгвіст О. Шахматов. Він створив перше ґрунтовне історико-лінгвістичне дослідження східнослов’янської та двньоруської етномовної спільності. Таким чином, можна вести мову про те, що вчений заклав теоретичні передумови для появи в майбутньому концепції давньоруської народності.

Зв’язуючою ланкою між дореволюційним історіографічним процесом й історіографічним процесом радянського часу в частині певних уявлень про етнічні процеси давньоруської доби стали праці і, ширше, наукова діяльність О. Преснякова, який взяв вагому участь у підготовці першого покоління радянських істориків у 1920-ті рр. Його університетський курс, виданий наприкінці 1930-х рр., вплинув на процес формування концепції давньоруської народності. Особливо необхідно підкреслити значення для радянських етногненетиків теоретичних міркувань вченого. Зауважимо, що за О. Пресняковим, „руська народність” Київської Русі була проміжним етапом етнічної історії „триєдиного руського народу”; першою, так би мовити, „повноцінною” в етноісторичному розумінні „спільноруською народністю”.