Висновки.

Висновки дослідження, як правило, передбачають концентроване узагальнення основних положень роботи. Останні мають адекватно відображати виконання поставлених наукових завдань дослідження. До основних положень даної монографії слід віднести наступні:

– У зв’язку з тим, що радянська концепція давньоруської народності вийшла з історіографічних надр парадигми „єдиної руської народності” (чи-то – „триєдиноруської”), то ідейні та історіографічні витоки радянської концепції слід пов’язувати з витоками названої парадигми. ЇЇ ж ідейні витоки сягають принаймні ХVІ ст., а історіографічні – ХVІІ ст. В рамках парадигми теоретичний внесок у створення наукових передумов концепції зробили М. Костомаров і О. Пресняков.

– Перехідними положеннями від названої парадигми до майбутньої радянської концепції стали положення, викладені в працях О. Преснякова. Перехідність позиції вченого визначалася тим, що він, вслід за М. Грушевським, визнавав самостійність шляхів російської та української історії, але дотримувався парадигми „єдиної руської народності”. Радянська ж „схема” історії України, подібним чином, визнавала право українців на власну історію, але трактувала останню у ракурсі максимально наближеному до російського історичного процесу. Аналогічно до радянської концепції про місце Київської Русі в історії східного слов’янства, О. Пресняков стверджував, що давньоруський період рівною мірою належить історії Білорусії, Росії та України.

О. Пресняков один з перших створив певні наукові передумови для виникнення концепції давньоруської народності. В генезисі концепції велике значення відіграв І-й том університетських лекцій вченого, вперше виданий 1938 р. Тут були викладені важливі теоретичні міркування історика в галузі етногенетики, які стосувалися питань розробки етногенетичної таксономії, визначення поняття „народності”, ознак її існування тощо. На думку О. Преснякова, в Київській Русі були певні ознаки єдності народності, тому ця держава і виробила з „етнографічного матеріалу” східнослов’янських племен „історичну народність”, під якою вчений розумів початковий етап культурно-історичної індивідуалізації єдиної „руської народності”.

– На початку 1930-х рр. вперше в рамках марксистської методології М. Рубінштейн оприлюднив тезу про Київську Русь як спільний період історії українців і росіян в книзі „Нарис історії Київської Русі”. Не опубліковані праці вченого, що становлять досить вагому частку в його творчій спадщині, не увійшли тоді до широкого наукового обігу, але розпочали історіографічний процес перегляду традиційних схем та, безперечно, вплинули на формування радянської концепції „спільноруськості” Київської Русі”, адже М. Рубінштейн викладав свої погляди на наукових форумах та під час вузівських лекцій. Очевидно, вчений долучився до створення наукових передумов виникнення концепції.

– Однією з науково-ідеологічних передумов виникнення вчення про давньоруську народність став процес формування марксистсько-ленінських засад при розгляді історичного процесу в сталінській інтерпретації. На межі 1920-х – 1930-х рр. в історичній науці були поставлені проблеми зміни формацій в історії СРСР та зокрема, питання генезису феодалізму. Останнє питання актуалізувало дослідження історії Київської Русі взагалі, оскільки саме з неї радянські історики започатковували розвиток феодалізму. Також ще в першій половині 1930-х рр., під час перебігу дискусій з проблем соціально-економічного ладу Київської Русі, деякі історики висунули ряд положень, які закладали підвалини для формування уявлень про давньоруську етноспільноту. Так, М. Цвібак стверджував існування давньоруської народності на рівні провідної верстви суспільства.

– На початку 1930-х рр. ідеологічні потреби сталінського режиму обумовлювали постановку завдання щодо поглибленого вивчення історії народів СРСР з метою історичного обґрунтування закономірності виникнення багатонаціонального СРСР. Політичний ракурс питання про місце Київської Русі в історії трьох східнослов’янських народів (що, в свою чергу, було важливою складовою частиною питання про місце Київської держави в історії народів СРСР) полягав у необхідності обґрунтування споконвічної спільності історичного процесу у східних слов’ян та акцентування вагомості ролі їх першої спільної держави для долі майбутніх народів СРСР. Все це мало на меті зміцнення загальнорадянської патріотичної ідеології та підкреслення домінуючої ролі східних слов’ян у радянській імперії. Політико-ідеологічними чинниками, що уможливили появу радянської концепції Київської Русі як „спільної колиски” українців, білорусів і росіян, стали партійно-державні рішення в галузі історичної освіти і науки середини 1930-х рр.

– У нових ідеологічних умовах, що створилися внаслідок партійно-державних рішень 1934 – 1937 рр. в історичній науці й освіті, спочатку історики УРСР (К. Гуслистий і Ф. Ястребов), а потім історики союзного центру, насамперед – Б. Греков – висунули положення про Київську Русь як спільний період історії східнослов’янських народів. Нове бачення Київської Русі як „спільноруської” держави наприкінці 1930-х рр. було офіційно визнано і впроваджувалося у сферу історичної науки й освіти в СРСР. Ця радянська концепція створила основне ідейно-наукове підґрунтя для виникнення концепції про спільного предка сучасних східнослов’янських народів – давньоруську народність.

– В результаті дискусій 1930-х – початку 1940-х рр. радянські історики дійшли висновку, що давня Русь у своєму політичному, соціально-економічному та культурному розвитку була на рівні європейських країн, тобто у формаційному аспекті давньоруська держава розвивалася паралельно до західних держав. А отже, положення про високий щабель (політичний, соціально-економічний, культурний тощо) розвитку Київської Русі паралельно з положеннями про „спільноруськість” цього державного об’єднання створювали наукове підґрунтя для виникнення міркувань стосовно зрілості й значної консолідованості східнослов’янського суспільства Київської Русі. Тези про могутню державу, феодальне суспільство, високу культуру приводили до думки, що творцем всього цього був „великий руський народ”, а не примітивні племена. Таким чином, етнічна єдність східнослов’янських племен, згідно з цією логікою, була досить високою, щоб застосовувати до неї відповідну етнокатегорію вищої етногенетичної ієрархії, тобто – „народ” або „народність”.

– Оскільки чим далі, сталінський режим віддавав перевагу „першому серед рівних” – „великому російському народові”, в працях радянських (в основному – російських) істориків поняття „східні слов’яни” давньоруської доби іноді (з другої половини 1930-х рр.) підмінялося неоднозначним поняттям „руський народ”, що створювало тенденцію до відновлення традиційних поглядів на історію східного слов’янства дореволюційної російської історіографії в річищі парадигми „триєдиноруськості”. До цієї парадигми тяжів навіть академік Б. Греков і, деякою мірою, В Мавродін.

– Етногенетичні дослідження, започатковані в СРСР у другій половині 1930-х рр., стали важливою науковою передумовою формування концепції; вони безпосередньо вплинули на її генезис. Позанауковим чинником, що опосередковано призвів до початку етногенетичних досліджень, знову стали державно-партійні документи стосовно розвитку історичної науки й освіти середини 1930-х рр. Ці рішення сприяли початку створення фундаментальної багатотомної „Історії СРСР”. Саме робота над даним науковим проектом уможливила поглиблене вивчення минулого всіх народів СРСР, що, в свою чергу, поставило перед академічною наукою завдання з’ясування їх походження. Політико-ідеологічним фактором – каталізатором етногенетичних досліджень – став чинник необхідності протидії нацистським расовим доктринам. Щонайперше, він детермінував вивчення питань у галузі етногенезу слов’янства. В процесі роботи перед дослідниками виникли питання теоретичного та концептуального характеру з приводу етногенезу східних слов’ян. Згідно з концепцією колективу авторів І-го тому „Історії СРСР” на чолі з слов’яно-руськими археологами М. Артамоновим і П. Третьяковим – давньоруська культура і державність постали внаслідок злиття або консолідації двох груп (північної та південної) племен східних слов’ян, які з другої половини І-го тисячоліття н. е. поступово формуються в „певну етнічну цілість”.

– Під час однієї з дискусій, де були підняті питання етногенетичної таксономії, М. Артамонов запропонував вживати стосовно східнослов’янського союзу племен напередодні утворення давньоруської держави – термін „народність”. Втім, у довоєнний період термінологічно-понятійний лексикон етногенетики так і не був розроблений. Застосування етнокатегоріального поняття „народність” до більш ранніх періодів формаційного і політичного розвитку етнічних спільнот не отримало теоретичного обґрунтування.

– Наприкінці 1930-х – на початку 1940-х рр. найбільший внесок у формування концепції зробили Б. Греков, В. Пічета, М. Державін – як в опублікованих працях, так і в неопублікованих, але виголошених у доповідях та лекціях. Перший з них висунув у своїх працях положення про етнічну єдність „руського народу” домонгольської доби та вказав на певні ознаки його єдності, насамперед – єдність розмовної мови. Для В. Пічети та М. Державіна – „руський народ” уявлявся як аморфне багатоплемінне ціле. В той же час вони теж називали деякі ознаки його єдності в давньоруську добу. В контексті своїх досліджень з проблеми утворення російської держави і російської народності до генезису концепції давньоруської народності підключився і В. Мавродін, а напередодні війни він впритул зайнявся давньоруською проблематикою.

– На генезис концепції також значно вплинув ще один політичний чинник – приєднання західноукраїнських та західнобілоруських регіонів до СРСР. Цей фактор актуалізував концепцію „возз’єднання” українців і білорусів з росіянами, а, отже, і концепцію „руського” („давньоруського”) народу як їх спільного предка. Вагому роль у поширенні цих взаємопов’язаних концепцій відіграв В. Пічета.

– В роки німецько-радянської війни (1941 – 1945 рр.) в процесі генезису концепції давньоруської народності відбулося прискорення, адже дані питання надзвичайно актуалізувалися самим життям; ідея єдності та рівноправності трьох слов’янських народів Східної Європи набула, можливо, вирішальної ваги в справі духовно-патріотичної мобілізації слов’янських народів у боротьбі зі спільним для них ворогом. У зв’язку з цим, у працях фундаторів підставового вчення відчутно присутні елементи ідеології поміркованого панславізму, а точніше – ідеології єдності і солідарності слов’янських (насамперед, східнослов’янських) народів, що її дослідники екстраполювали в історичну ретроспективу. Особливо ця ідеологія проявлялася у показі спільної боротьби східних слов’ян проти зовнішніх ворогів. Цей позанауковий фактор найбільше був артикульований у концепції „єдиного народу Київської Русі і феодальних князівств”, що її висунув в 1942 р. український історик М. Петровський.

– Починаючи з 1942 р., в опублікованих статтях та виголошених під час наукових сесій доповідях голови Комісії з питань етногенезу при ВІФ АН СРСР історика-медієвіста О. Удальцова, нарешті було розроблено теоретичне підґрунтя для етногенетичних досліджень, визначено основні етнічні категорії та їх історичну еволюцію, аргументовано вживання етнокатегорії „народність” до періодів розвитку людства докапіталістичних формацій. О. Удальцов у методологічному відношенні спирався на націологічну статтю Й. Сталіна „Марксизм і національне питання” і на глотогонічну теорію творця яфетидології, мовознавця-орієнталіста М. Марра. О. Удальцов примінив свої теоретичні розробки до етногенезу слов’янства та його східної гілки. Він запропонував вживати стосовно давньоруської етноспільноти терміни – „загальноруська народність” та „давньоруський народ”.

Незалежно від О. Удальцова, теоретичну роботу в цьому напрямку здійснив і С. Юшков. Вчений висунув оригінальну концепцію утворення держави і народності в період розкладу первісно-родового ладу й утворення класового суспільства. В одній з опублікованих статей С. Юшков доводив соціальну природу походження давньоруської народності, що початково утворилася з різних соціальних і етнічних елементів, яким була засвоєна спільна назва – „русь”. Однак спеціальні розробки С. Юшкова з проблем етногенезу не були оприлюднені.

– Незалежно від інших істориків, а також від розробок етногенетиків, М. Петровський в 1942 р., вперше концентровано сформулював та охарактеризував основні положення та аргументи стосовно ознак єдності та спільності “єдиного народу” Київської Русі – предка українців, білорусів, росіян. Вчений виразно поєднав положення концепції Київської Русі як спільного періоду історії трьох народів з положеннями, що стали кістяком нової концепції давньоруської народності.

– Положення про етнічну єдність східних слов’ян давньоруської доби в якості „руського народу” отримали свій подальший розвиток у працях воєнного часу Б. Грекова. Йому було притаманно підкреслення фактору автохтонного походження давньоруської державності в контексті протиборства вченого з „норманістською” школою”. Не ігноруючи роль варягів у створенні Київської держави, науковець акцентує увагу на власних зусиллях самого „руського народу”, який у боротьбі з зовнішніми ворогами витворив свою незалежну державу. Тому для Б. Грекова було важливим аргументувати етнічну консолідованість східних слов’ян, оскільки лише „народ” міг створити свою державу. Отже, ще один фактор – „антинорманістський”, який слід означити, як науково-ідеологічний, певною мірою вплинув на формування концепції. В роботах воєнного часу академік підкреслював існування у „руського народу” давньоруської доби такої важливої ознаки його єдності як національна самосвідомість.

– Завершальною ланкою процесу виникнення концепції давньоруської народності стала праця В. Мавродіна “Утворення давньоруської держави”, що вийшла в 1945 р. У монографії В. Мавродін першим вказав на проблемний характер питання, сформулював основні характерні риси вчення, що їх не вистачало в попередників, а також започаткував її найменування – „давньоруська народність”. Під час евакуації до Саратова, де історик знаходився впродовж 1942 – 1944 рр., він працює над названою монографією. В цьому дослідженні знайшли своє завершення попередні напрацювання вченого довоєнних років в царині проблематики походження державності і народності у східних слов’ян. У цей період наукової творчості В. Мавродіна, в нього виникають уявлення про давньоруську народність як певну проміжну етноспільноту між давніми східнослов’янськими племенами та пізньосередньовічними народностями. В монографії по відношенню до цієї етноспільноти вченим вперше в радянській історіографії у відповідному контексті було вжито слово „предок” стосовно українців, білорусів і росіян. Хоча на сторінках роботи присутні в контексті концепції давньоруської народності елементи ідеології „возз’єднання”, які тісно пов’язані з ідеологією „триєдиноруського народу”, В. Мавродін все ж таки визнавав існування трьох окремих східнослов’янських народів. Тому в своїй основі концептуальні погляди В. Мавродіна на проблему давньоруської народності, стали згодом класичним зразком концепції.

– Якщо визначати науковий компонент, що склав ідейну, теоретичну та фактологічну базу вчення раннього періоду його розвитку, то слід зазначити наступне:

Ідейною основою концепції давньоруської народності в науковій площині стали парадигми „єдиної руської народності” та „возз’єднання Русі”, концепція східнослов’янського етногенезу П. Третьякова – М. Артамонова, положення про Київську Русь як „спільну колиску” трьох майбутніх східнослов’янських народностей та Київську Русь як порівняно високорозвинену ранньофеодальну державу.

Теоретичне підґрунтя підставової концепції склали попередні напрацювання дорадянських істориків (у першу чергу, – О. Преснякова) в галузі етногенетики, націологічні праці Й. Сталіна (насамперед, його стаття 1913 р. – „Марксизм і національне питання); теоретичне осмислення здобутків археологічної науки як дореволюційного так і радянського часу; здобутки лінгвістів у галузі історії давньоруської мови; результати вивчення письмових джерел; уявлення (в контексті формаційного підходу) про генезис держави і феодалізму в східнослов’янському суспільстві, що закріпилися внаслідок наукових дискусій 1930 – 1940-х рр.; випрацювання радянськими етногенетиками етнокатегоріальної таксономії під час етногенетичних дискусій кінця 30-х – початку 40-х рр., що знайшли своє втілення в працях О. Удальцова; глотогонічна теорія М. Марра (меншою мірою) тощо.

Фактографію концепції склало узагальнення історичної інформації та її певна інтерпретація, що її наддав аналіз і синтез комплексу відповідних матеріальних і письмових джерел.

Отже, згідно нашої версії, концепція давньоруської народності оформилася в історичній науці СРСР у першій половині 1940-х рр. внаслідок внутрішньої логіки попереднього наукового розвитку, опираючись, як на ідейно та концептуально-теоретичні положення минулих поколінь істориків дорадянського часу, так і на кількісне накопичення нових матеріалів та концептуально-теоретичних розробок у гуманітарних галузях періоду 1920-х – 1930-х – початку 1940-х рр. (в історії, археології, етногенетиці, мовознавстві тощо), узагальнених у колективних та індивідуальних працях радянських істориків. Втім, особливої ваги в процесі генезису концепції давньоруської народності відіграли чинники політико-ідеологічного характеру, але їх роль була в цілому опосередкованою.

У підсумку, ще раз зауважимо, що на етапі формування концепції давньоруської народності більшість радянських істориків традиційно розуміли давньоруську епоху – добу формування „руського” („давньоруського”) народу – як один з початкових етапів розвитку споконвічно „єдиного руського народу” або, за виразом М. Грушевського, „общеруської народності”. Слід зазначити, що погляди дореволюційної історіографії на проблему етнічної єдності східних слов’ян (як в давньоруську добу, так і в наступні епохи) відрізнялися суттєвими нюансами, які мали своє віддзеркалення в радянській історичній науці. Так, частина дореволюційних істориків, які вживали до східних слов’ян давньоруського періоду „російської історії” терміни „народ” чи „народність” (приміром – С. Соловйов, В. Ключевський, О. Пресняков), не диференціювали цей „народ /-народність” на кілька етнічних складових – прообразів майбутніх східнослов’янських народностей або робили це не досить виразно. В цьому ракурсі, схожі уявлення знайшли своє місце в працях Б. Грекова, який, хоча й декларував зародження трьох народностей в „надрах” Київської Русі, що була їх (спільною) „колискою”, але не подавав ні теоретичних, ні емпіричних аргументів на користь цих декларацій. Проте, якщо О. Пресняков вважав, що у давньоруську добу склалася перша східнослов’янська „історична народність”, то, згідно з поглядами радянського академіка, процеси складання „руського” народу чи народності відсувалися в більш давні епохи.

З іншого боку, частина істориків дореволюційного періоду (які обстоювали ідею „общеруської” народності), хоча й визнавали етнічну єдність східнослов’янських племен в домонгольську добу, але не вживали до цієї єдності термінів „народ” чи „народність”. В цьому аспекті, близькі до них погляди висловлював у радянський час В. Пічета, який не охоче схилявся до вживання термінів „народ” чи „народність” щодо східнослов’янської спільноти домонгольського періоду. Втім, зазначені історики (приміром – І. Линниченко, М. Флоринський), на відміну від В. Пічети, виразно знаходили у східнослов’янських племен елементи майбутньої диференціації в окремі народності. Якраз в останньому ракурсі їх погляди було відзеркалено в працях М. Державіна. Але цей академік-славіст у цілому поділяв погляди вказаних істориків - „триєдинорусів” і на подальший етнічний розвиток „общеруської народності”. Якщо, за М. Державіним, „руський” народ у сучасності складається з трьох націй, то, згідно поглядів І. Лінниченка, „руська” нація складається з трьох споріднених народів або народностей. А, за М. Флоринським, „руський” народ складається з трьох його головних „племінних різновидів”. Однак, нагадаємо, що М. Державін, на відміну від І. Лінниченка і М. Флоринського, вживав термін „народ” і до давньоруської доби та ще більш давніх часів. В цілому ж, погляди М. Державіна подібні поглядам М. Костомарова.

Сформований наприкінці 1930-х рр. концепт про Київську Русь як спільну державу або як спільний період історії східних слов’янських народів (або їх предків), що відповідав інтернаціоналістичній складовій більшовицької ідеології та реаліям національної політики більшовиків, сприяв поступовій трансформації парадигми „триєдності” у напрямку визнання етнокультурної єдності східних слов’ян давньоруської доби в сенсі трактування її як – спільного предка споріднених, але окремих народностей. Саме ця теза і стала квінтесенцією концепції давньоруської народності. Якщо у праці М. Петровського (де була наявна вказана тенденція) слово „предок” ще не пролунало, то в монографії головного фундатора підставової концепції В. Мавродіна це слово було вжито (напевно, вперше в радянській історіографії).

Таким чином, вже на середину 1940-х рр. в радянській історіографії до постулатів про “спільну вітчизну”, “спільне походження”, “спільність історії і культури”, додається (поки що не зовсім артикульовано) й постулат про „спільного предка” східнослов’янських народів. Цей постулат в майбутньому став однією з ключових ланок ідеології “єдиного радянського народу”, який витворюється шляхом “злиття націй”. Тому аксіому про „спільного предка”, безперечно, слід розглядати в якості політико-ідеологічного компоненту, що, однак, аж ніяк не заперечує наявності наукової складової. Втім, доказовість фактографічної та теоретичної бази останньої є питанням спірним. Однак, вже вкотре наголосимо, дискусійним – у науковій площині.

У подальшому поштовхом для політичної та наукової легітимізації вчення про давньоруську етноспільноту стало затвердження вживання етнокатегорії „народність” до етногенезу на ранніх формаційних етапах розвитку людства, що стало можливим для більшості науковців після виходу праць Й. Сталіна в галузі етномовознавства. Іншим головним фактором легітимізації концепції стала її суголосність парадигмі „возз’єднання”, яка, у зв’язку з наближенням 300-ї річниці Переяславської Ради, витиснула з наукового обігу парадигму „приєднання” та формулу „найменшого зла”. Названі аспекти потребують окремого спеціального аналізу в подальших дослідженнях, як і процес перетворення концепції давньоруської народності в наукову теорію. Окрім цього, в ході роботи над монографією було оконтурино ряд дотичних до основної теми сюжетів, що варті подальшої розробки. Це, передусім, проблема становлення етногенетики в СРСР; зокрема, формування її теоретичної бази та визначення персонального внеску тих чи інших науковців (наприклад – В. Петрова) у розвиток етногенетичних досліджень тощо. Також корисно було б більш поглиблено дослідити історіографічну еволюцію етногенетичної термінології, як в СРСР, так і в інших країнах.