2. 3. 2. Дотичність концепції о. Преснякова про утворення „великоруської” держави до „схеми” м. Грушевського

Розглянемо наразі погляди О. Преснякова докладніше²⁴⁵. Насамперед, знаковою (в аспекті солідарності зі схемою М. Грушевського), на думку згаданих вище дослідників, є монографія російського історика „Утворення великоруської держави”. Вона, як і монографія „Князівське право в давній Русі” (1909), є результатом дисертаційного дослідження, відповідно, перша – докторського, а друга – магістерського. Обидві дисертації (і монографії) О. Преснякова були тісно й органічно пов’язані з університетським курсом лекцій з російської історії, читаним у Петербурзькому університеті з 1907 р.²⁴⁶. Курс був опублікований (2 томи з трьох запланованих) тільки у 1938 – 1939 рр. і до того часу не був відомий широкому загалу, а текст лекцій зберігався в рукописі²⁴⁷. Сумнівно, щоб В. Новицький, а тим паче Д. Дорошенко були ознайомлені з ними. А тим часом, як зазначає сам О. Пресняков, обидві його дисертації склалися „не стільки в умовах кабінетної роботи, скільки в аудиторії, в живому спілкуванні з молодшим поколінням істориків” і в його, автора, свідомості дисертації становлять собою „насамперед публічний звіт про характер й напрямок його університетського викладання”²⁴⁸. Згадані монографії О. Преснякова, його університетський курс та інші праці є наслідком безпосередньої роботи історика з першоджерелами з давньоруської історії. Це – типова риса, притаманна історикам петербурзької школи, „яскравим завершенням процесу створення” якої, за словами С. Валка, стали науковий шлях і наукова творчість О. Преснякова²⁴⁹. Сутність цієї школи сам О. Пресняков визначав „як науковий реалізм, який виявлявся, насамперед, у конкретному, безпосередньому ставленні до джерела та факту, поза залежністю від історіографічної традиції”, як „відновлення, в міру сил і можливостей, прав джерела та факту”, як „описовий, детально-фактичний та критичний виклад”²⁵⁰.

У цитованій промові, проголошеній під час захисту докторської дисертації, вчений обґрунтовує спробу перегляду початків створення великоруської держави зовсім не у зв’язку з виходом праць М. Грушевського й своїм переходом на історіографічні позиції українського вченого, а з методологічних засад петербурзької історичної школи²⁵¹. Традиційна схема російської історії, яка і зазнала критики О. Преснякова, є наслідком некритичної залежності російських істориків XVIII – XIX ст. від концепції московських книжників про династичну наступність князів роду Рюрика від Києва через Володимир до Москви з відповідними правами російських монархів на давньокиївську політичну спадщину. Найбільшого розвитку ця схема набула у С. Соловйова, який, до того ж, за словами О. Преснякова, „захоплений... збігом своїх соціологічних передумов (теорії родового побуту) з даними джерел”, не помітив в останніх „відбиття певної книжної доктрини”²⁵². Таким чином, „схема російського історичного процесу була дана, по суті, до того, як сам цей процес зробився предметом спеціальної наукової розробки”²⁵³. Часткові спроби перегляду „традиційної схеми”, зокрема й М. Грушевським, „не впливали – на думку О. Преснякова – на загальні побудови, а скоріше самі підкорялися дії тієї ж історіографічної традиції”²⁵⁴.

Докторська дисертація О. Преснякова, в якій на основі нового вивчення джерел переглядається низка положень, що вже стали традиційними, була закінчена ще до революції 1917 р.²⁵⁵. У 1918 р. вона вийшла як монографія під назвою „Утворення великоруської держави”, що 1920 р. була перевидана як спеціальний том „Літопису занять археографічної комісії”. У цьому томі було опубліковано також промову О. Преснякова на захисті докторської дисертації, де він згадує перше видання монографії²⁵⁶. Сам захист відбувся, як вважає М. Свердлов, у тому ж 1920 р.²⁵⁷ Отже, час написання монографії приблизно збігається з другою редакцією 1915 – 1916 рр. університетського курсу лекцій О. Преснякова. До часткового розгляду даного курсу повернемося згодом.

Виклад історіографічного вступу в „Утворенні великоруської держави”, на перший погляд, здається майже солідарним з критикою „звичайної схеми” М. Грушевським²⁵⁸. Зауважимо, що автор не подав тут свого негативного ставлення до поглядів М. Грушевського, яке виразно присутнє у вступній лекції університетського курсу 1907/1908 учбового року²⁵⁹. Проте, якщо уважніше вдивитися у контекст вступу (та й деяких розділів монографії), то висновок про те, що О. Пресняков ніби-то приєднався до положень українського вченого, які руйнують уявлення про „єдину” історію „єдиного” руського народу”, слід визнати поспішним. Так, поза всяким сумнівом, російський історик визнає певну продуктивність концепції українського академіка у ставленні до історії східного слов’янства і для розвитку історичної науки. Цілком правомірним вважає О. Прєсняков зауваження М. Грушевського стосовно одного з головних недоліків „звичайної схеми” російської історії. Російський вчений також висловлює суголосне міркування: „У такому викладі історія руського півдня і заходу, земель українсько-руських і білоруських, залишається поза кругозором, і лише досить зовні і випадково залучаються до нього окремі її моменти...”²⁶⁰. Й тому О. Пресняков, починаючи ще з 1907 р., у своєму університетському курсі вводить розділи, присвячені історії Південно-Західної Русі та Литовсько-руської держави. Цим самим він визнає рівноправність дослідження історії всіх трьох гілок „єдиного руського народу”; застосовуючи частково схему М. Грушевського в контексті „початку історії великоруської держави” і у своїй монографії „Утворення великоруської держави. Але ні в цій, ні в інших працях О. Пресняков не визнає „україновідрубних” положень схеми М. Грушевського. Ніде дослідник не стверджує, що не було ні „общеруської” історії, ні „общеруського” народу, а Київська Русь – утворення одних лише українців. Не поділяє російський вчений і думки М. Грушевського про те, що Північно-Східна Русь не була „ані спадкоємницею, ані наступницею” Русі Київської, а „виросла на своєму корені”. Авторитетний фахівець в галузі російської історіографії і, зокрема, дослідник життя і творчості О. Преснякова, М. Свердлов стверджує, що той „рішуче розмежувався” якраз з „націоналістичною концепцією України-Русі” М. Грушевського. Втім, сучасний вчений слушно зазначає, що О. Пресняков сприйняв деякі „конкретно-історичні погляди” українського історика, зроблені тим у річищі „російської ліберально-буржуазної історичної науки”²⁶¹. До речі, О. Пресняков у 1920-ті рр. підтримував з корифеєм української історичної науки ділові наукові контакти, про що свідчить, наприклад, один з його листів до М. Грушевського²⁶².

Парадоксально, але, приєднуючись до критики М. Грушевським традиційної російської історіографії, О. Пресняков, якраз і ставить їй у провину руйнування наступності між Київською і Північно-Східною Руссю²⁶³. Наприклад, вказуючи, що гіпотеза М. Погодіна „намагалася з’ясувати органічний зв’язок північно-російської історії з київським минулим”, О. Пресняков відзначає історіографічну колізію: подальша розробка історії Північно-Східної Русі після М. Погодіна „попрямувала на з’ясування не зв’язку її з минулою, київською, а на пошуки протилежності між ними”²⁶⁴. Зокрема, О. Пресняков, приєднуючись до С. Соловйова у тому, що процес переходу „родових відносин у відносини власницькі і державні”, які почалися на київському півдні природним шляхом, внаслідок розвитку соціально-економічних й інших чинників (передусім, татаро-монгольського ярма) розвинувся у відомі форми саме в Північно-Східній Русі, – підкреслює, що С. Соловйов, у той же час, дав привід наступним історикам однобічно вивчати цей процес, як принципову особливість північно-руської історії²⁶⁵. Таким чином, відзначає О. Пресняков, „Соловйовська схема, швидше руйнувала, ніж поглиблювала уявлення про органічний історичний зв’язок північно-руської історії з південно-руською”²⁶⁶. З контексту монографії випливає, що вчений саме і поділяв уявлення про цей органічний зв’язок. В такому спрямуванні оцінював погляди О. Преснякова й відомий радянський історик Л. Черепнін²⁶⁷, а в наш час – О. Толочко, який стверджує, що О. Пресняков переконливо показав „безпосередній континуітет” між давньокиївським періодом та історією Північно-Східної Русі²⁶⁸.

Необхідно зважувати наступну реалію: на час виходу праці „Утворення великоруської держави” – це був не визначений період громадянської війни на теренах колишньої Російської імперії, змагань національно-свідомих сил в Україні за державну самостійність. Тому О. Пресняков висловлюється досить обережно або, скоріше сказати, ухиляється від конкретних тверджень з приводу історичної схеми М. Грушевського. Ще в 1917 р. О. Пресняков у статті, вміщеній в органі конституційних демократів (до цієї партії належав історик) „Руська воля”, ратував за широке самоуправління національних областей колишньої Російської імперії як умову для існування нової вільної єдиної держави; він також підтримував широке визнання прав народностей Росії на самовизначення, „не тільки національно-культурне, але і суспільно-політичне”, водночас попереджаючи про небезпеку можливого розпаду країни. Впродовж цієї статті він у цілому підтримує Центральну Раду, хоча не зовсім погоджується із задекларованими нею політичними намірами²⁶⁹. Російський історик пише вже в 1918 р. статтю під назвою „Україна”, де з-поміж іншого висловлює близьку до частини представників української історіографії думку про час формування української народності: „Українська народність склалася у глибинних основах своєї національно-культурної індивідуальності за час блискучого, але короткого розквіту самостійного політичного життя Галицько-Волинської Русі Романа Мстиславича „самодержця всея Русі” та його знаменитого сина „«короля Галицького» Данила”²⁷⁰. Завершення процесу формування української народності сталося, на думку вченого, у добу входження українських земель до складу Польщі та Литовського князівства. Але і тут історик вказує, що Київська Русь була першим етапом „руського історичного життя”²⁷¹ (тобто – спільноруського). Він також пише про традиції єдиної „староруської культури”, що виявлялися „в близькості живої мови, спільної в своїй основі писемної мови (що лиш поступово розходилися)”, а єдність віри та церкви „підтримувала свідомість національної, культурної та історичної спорідненості”²⁷². Український націоналізм та державний сепаратизм О. Пресняков категорично не підтримує²⁷³.

У тому ж 1918 р. вийшла в світ науково-популярна праця О. Преснякова „Московське царство”. На думку М. Свердлова, ключові положення О. Преснякова, викладені в цій праці, такі: московський період „був продовженням давньоруського не тільки хронологічно, а й по сутності соціально-політичного процесу, і в цьому його концепція активно протистояла буржуазно-націоналістичним теоріям П. Н. Мілюкова і М. С. Грушевського”²⁷⁴. До речі, вперше О. Пресняков піддав критиці погляди П. Мілюкова з приводу ігнорування ним генетичних зв’язків Московської Русі з Київською в рецензії на третю частину книги відомого політика „Нариси з історії російської культури” в 1901 р.²⁷⁵

На вихід вказаної монографії О. Преснякова зреагував відомий фахівець з проблем історії давньоруської доби, археології, нумізматики та інших спеціальних історичних дисциплін професор Київського університету В. Данилевич, який у той період поділяв історичні погляди М. Грушевського. Рецензію В. Данилевича на книгу російського історика віднайдено серед матеріалів архіву часопису „Наше минуле”, що зберігається в ІР НБУВ. Вона не була опублікована в цьому виданні, що виходило в 1918 – 1919 р. при українських національних урядах²⁷⁶. Український дослідник зовсім не помилявся на рахунок ставлення О. Преснякова до концепції окремішності історичного процесу східних слов’ян. По-перше, В. Данилевич закидає О. Преснякову те, що той спрощує висловлені М. Грушевським аргументи проти „традиційної схеми”²⁷⁷. На думку українського професора, О. Пресняков не дає чіткої оцінки поглядів російських істориків, що створили „традиційну схему”. Взагалі, у своїй праці російський вчений не лише не торкається питань історії України, але, як зазначає В. Данилевич, „весь виклад автора робить таке враження, що він навмисно ухиляється” від них²⁷⁸. Згідно В. Данилевичу, не можна окремо розглядати „питання про походження великоруської держави ... від справи про походження великоруського народу”²⁷⁹. А саме так роблять всі російські історики й О. Пресняков не став винятком. Більше того, на думку В. Данилевича, петроградський професор, так само, як і ті історики, яких він критикує, підмінив питання „про походження великоруської держави” питанням „про причини підняття Москви”. Отже, назва пресняковської монографії, робить висновок В. Данилевич, не відповідає її суті²⁸⁰. Варто примітити ось що: закид київського історика щодо підміни О. Пресняковим питання „про походження великоруської держави” питанням „про причини підняття Москви” є тенденційним і не аргументованим. В дійсності, якщо уважно прочитати монографію О. Преснякова, то подібної підміни питань там не має. Якби то воно не було, але В Данилевич явно дає зрозуміти, що О. Пресняков зовсім не поділяє історичну концепцію М. Грушевського (докладніше див.: Додаток А).

Щоправда, назва монографії О. Преснякова – „Утворення великоруської держави” може видатися такою, що ніби свідчить про приєднання автора до схеми М. Грушевського в аспекті дослідження окремого історичного розвитку росіян-великоросів. Та на тлі інших праць О. Преснякова стає зрозумілим, що для нього, – як до початків формування великоруської держави, так і після приєднання українських і білоруських земель до Росії, – була і є „єдина спільноруська держава”. Акцент, який робить російський дослідник на „великоруськості” нової (Володимиро-Московської) держави, має підкреслити різницю між її попередницею – „спільноруською” державою всіх східних слов’ян, якою, на думку вченого, була Київська Русь і, яка витворила з племен „нову історичну” народність („руську”), та – наступницею, знову „спільноруською” державою, – вже „триєдиного руського народу” в складі росіян, українців і білорусів – Російською імперією.