Розділ ііі. Наукові та політико-ідеологічні передумови виникнення концепції давньоруської народності

У 30-ті рр. ХХ ст. сталінський режим взяв курс на побудову могутньої соціалістичної держави, як однієї з головних умов для створення міцної бази з метою продовження зовнішнього курсу у напрямку розгортання світової революції. Побудова ж могутньої держави в ідеологічному сенсі не могла бути ефективною без певного відновлення традиційних російських цінностей, насамперед, великодержавницьких. Втім, у національному аспекті, новий курс мімікрувався під „загальнорадянський патріотизм” й „інтернаціоналізм” з урахуванням національних особливостей народів СРСР. Взагалі партійні ідеологи в національно-культурному аспекті внутрішньої політики ставили завдання тісного поєднання інтернаціонального з національним.

Важливим ідеологічним інструментом нового сталінського курсу визнавалася історична наука й освіта. Підручники з історії повинні були поєднувати національне з інтернаціональним в курсі історії народів СРСР. Вагоме місце приділялося історії україно-російських взаємовідносин, а точніше, показу спільності їх історичного процесу. Вироблені з кінця 1930-х рр. положення про “спільне історичне минуле” українців і росіян відповідали уявленню верхівки більшовицького режиму про українсько-російський “братерський союз” – фундамент могутності радянського Союзу³⁶⁰. Згідно слушного спостереження Т. Мацьківа, “радянська схема” історії України стала компромісною модифікацією між традиційною схемою російської історії та схемою М. Грушевського: вона визнавала право українців на власну історію, але трактувала останню у ракурсі максимально наближеному до російського історичного процесу³⁶¹. Також і О. Толочко вважає, що схема М. Грушевського була інкорпорована до схеми радянської історіографії. В результаті обидві схеми були об’єднані в останній³⁶². Засадничою ланкою цієї „схеми” стало сформульоване у другій половині 1930-х рр. положення про Київську Русь як спільний період історії майбутніх східнослов’янських народностей. Нові візії істориків СРСР відштовхувалися від концепцій східнослов’янських дослідників, як минулих століть, так і безпосередньо найближчого до 30-х рр. ХХ ст. часу.

Крайнощі концепції М. Грушевського стосовно місця Київської Русі в історії східнослов’янських народів та початків їх етногенезу змусили деяких не підрадянських українських істориків (В. Липинського, С. Томашівського, М. Кордубу), які були свого часу його учнями, переглянути відповідні положення М. Грушевського та висловити власні міркування щодо вказаних питань. Особливо великого резонансу в українському середовищі Галичини та еміграції викликали оприлюднені на початку 1930-х рр. тоді професором Варшавського університету М. Кордубою міркування з приводу „спільноруськості” Київської Русі та походження східнослов’янських народів. Його погляди (що не пройшли повз увагу радянських істориків), як виявилося, найбільш відповідали радянським концепціям, сформульованим пізніше.

У радянській історіографії перші спроби поєднати дві схеми (традиційну російську та схему М. Грушевського) на марксистському ґрунті були здійснені на початку 1930-х рр. М. Рубінштейном. Зауважимо, хоча вони не увійшли тоді до широкого наукового обігу, але розпочали історіографічний процес перегляду традиційних схем та, безперечно, вплинули на формування радянської концепції „спільноруськості” Київської Русі”.

Каталізатором виникнення і оформлення радянської версії історії Київської Русі стали політико-ідеологічні чинники. Щонайперше, вказана історіографічна трансформація відбувалася в контексті суспільно-політичних змін у СРСР, пов’язаних з утвердженням сталінського варіанту тоталітаризму.

В 1930-ті рр. мала своє продовження політика „коренізації” (в тому числі – „українізації”), яка по-формі – залишалася національною, а по-суті – набувала дедалі більше „загальнорадянських патріотичних рис”³⁶³. Тому керманичі ідеологічного „фронту” на всіх його ділянках намагалися моделювати компромісні положення та схеми, що узгоджували б традиції російського „великодержавництва” та інших народів СРСР. Зокрема, ця тенденція знайшла своє втілення і у створенні радянської історичної концепції про місце Київської Русі в історії білорусів, росіян і українців. Не могла бути політично прийнятною, – з одного боку, точка зору українських істориків школи М. Грушевського та російських істориків, які їх поділяли, – про те, що Київська держава була витвором лише української народності; а, з іншого боку – в зв’язку з політикою більшовиків на викорінення залишків російського „великодержавного шовінізму”, – не могла бути прийнятною також точка зору російських істориків про Київську Русь як початковий період історії лише російського (або „триєдиноруського”) народу. Тому, все ж таки, академічна історична наука стає на рейки вироблення поміркованого вирішення даного питання. Потрібно було знайти якийсь компромісний варіант і він був віднайдений, точніше – актуалізовано те, що вже торувало собі шлях раніше в інших умовах. Найбільш придатною виявилася концепція про Київську Русь як спільну східнослов’янську державу. Оскільки саме така наукова конструкція створювала підстави для обґрунтування споконвічної спільності історичного процесу у східних слов’ян, що, відповідно, зміцнювало загальнорадянську патріотичну ідеологію. Дана концепція радянської історіографії створювала органічне підґрунтя для виникнення іншої наукової побудови – концепції про спільноруську етнічну спільноту доби Київської Русі – давньоруську народність.