2. 1. 2. Етнічні процеси давньоруської доби згідно поглядів м. Костомарова

Найбільшу увагу теоретичним питанням етнічного розвитку „руського” народу Київської Русі та „удільно-вічової” доби серед східнослов’янських істориків ХІХ ст. приділив М. Костомаров. Оригінальність його поглядів заслуговує окремого розгляду. М. Костомаров, як і практично усі тогочасні дослідники, у власних міркуваннях виходив з загальноприйнятої парадигми „єдиної народності”¹¹². Однак, у своїх працях він детальніше і виразніше інших дослідників розглядав відмінні риси і особливості „руських” народностей, насамперед, „малоросійської” (чи, інакше, – „південноруської”) та „великоруської”¹¹³. Цей поділ, який у нього наразі не виключав єдності, М. Костомаров розпочинав з часу виділення східних слов’ян з праслов’янської єдності. Його погляди-переконання з цієї тематики було узагальнено в праці „Думки про федеративне начало в Давній Русі”¹¹⁴. Частково він торкався зазначених аспектів і в інших працях¹¹⁵.

З самого початку розселення східних слов’ян на теренах Східної Європи на заваді процесу складання їх в єдиний народ, згідно з М. Костомаровим, стали великі простори та „різновидність” окремих племен чи народів. Цю „різновидність” вчений аргументує як за допомогою відомих прикладів з літопису, так і реконструкціями на основі розгляду сучасних йому відмінностей¹¹⁶. На його думку, впродовж століть процесу об’єднання східного слов’янства в єдине ціле заважали також і зовнішні обставини, пов’язані з підпаданням під владу інших народів. Для об’єднання був необхідний такий зовнішній поштовх, який би міг надати розрізненим племенам спільну мету¹¹⁷. Саме такий поштовх і відбувся, за М. Костомаровим, у ІХ ст. спочатку для північно-західної частини „Руського материка”, куди на князювання були запрошені варяги, а потім і для всієї Русі¹¹⁸. Проте єдина державність не знівелювала місцевої самобутності племен, і більш споріднені між ними поступово починають складатися в окремі народності протягом „удільно-вічової” доби.

Першою такою народністю, що складалася, за М. Костомаровим, була новгородська, а наступною – білоруська¹¹⁹. За ними послідувало складання ще чотирьох народностей – південноруської, сіверської, псковської та великоруської¹²⁰. Як вважає, коментуючи М. Костомарова, В. Баран, цей поділ близький до політичної структуризації тих східнослов’янських племінних союзів, що склалися напередодні виникнення Київської держави та не суперечить трьом основним напрямкам розвитку східнослов’янських племен відповідно до даних археологічних джерел по VI-X ст.¹²¹ Однак зазначимо наступне: М. Костомаров виходив з ідеї існування федералізма давньої Русі як процесу одночасного складання всієї „Руської землі” в „єдинодержавне тіло” та утворення „політичних спільностей”, які, зберігаючи кожна свою самобутність, разом з тим, не втрачали між собою зв’язку і єдності, що проявлялося у їх сукупності¹²². До того ж вчений визнавав існування в удільно-вічову добу єдиного „руського” народу¹²³ як великого етнічного цілого, що однак не виключало етнографічної своєрідності окремих його частин¹²⁴. „Руський народ” тієї доби складався, за М. Костомаровим, з шести названих народностей, тобто не був монолітною етноспільнотою, й існування цього народу уявлялося йому у вигляді „загальноруської народної стихії”¹²⁵.

Зауважимо, що М. Костомаров обстоював думку стосовно досить раннього формування з групи південно-східнослов’янських племен „малоруської” народності¹²⁶, але розумів під нею лише „праобраз сучасного”¹²⁷ (мається на увазі сучасний вченому стан української народності).

Етнічна диференціація східнослов’янських народностей давньоруської доби разом з тим доповнювалася у М. Костомарова ознаками єдності, що „встановлювали між ними зв’язок і слугували приводом для того, щоби вони всі носили ... назву спільної Руської землі, належали до одного спільного складу та усвідомлювали цей зв’язок”¹²⁸. Такими ознаками єдності дослідник вважав – походження, побут, мову, єдиний княжий рід, християнську віру та єдину Церкву¹²⁹. Далі вчений детально розкриває і аргументує ці основи єдності¹³⁰. Найважливішою ланкою єдності частин „руського” народу стала, на думку М. Костомарова, православна віра і єдина Церква¹³¹. Так, православ’я „утворювало і стверджувало вищу єдину народність (виділено – Н. Ю.) замість окремих”¹³². Однак, не зважаючи на ці основи єдності, що „сприяли підтримці і розвитку ідеї єдності Руської землі”, вони не були достатньо міцні, щоби довести „народні сили до єдинодержав’я і частини – до повного злиття”¹³³. Підсумовуючи свої міркування, М. Костомаров зазначає, що в своїй причетності до політичної сфери тенденція розвитку домонгольської Русі спрямовувалася до федерації¹³⁴.

Зазначимо також, що М. Костомаров не дав дефініцій таких понять, як „народ” і „народність”, а тому їх вживання ним не слід розглядати в загальноприйнятому радянською історіографією розумінні. В той же час саме М. Костомаров запропонував розглядати етнічну консолідацію певної спільноти через виокремлення ознак її єдності або спільності її окремих частин. Такий теоретичний підхід став характерним для радянських фундаторів концепції давньоруської народності. Деякі радянські історики прямо посилалися на положення М. Костомарова. Наприклад, К. Гуслистий, наводячи докази відносної єдності „древнєруського народу”, визнавав велику роль релігійної єдності. В цьому місці він посилався на М. Костомарова, зокрема наводив з розглянутої нами праці цитату про значення православ’я в утворенні „вищої єдиної народності”¹³⁵. Український компартійний філософ і історик Ф. Єневич за допомогою міркувань М. Костомарова аргументував колишню етнічну єдність українського і російського народів¹³⁶.