- •Розділ і.
- •Розділ іі.
- •Розділ ііі
- •3. 1. Перші спроби компромісної модифікації української та російської концепцій Київської Русі в українській історичній науці.
- •3. 2. Легітимізація концепції про Київську Русь як спільноруську державу в історичній науці срср
- •Розділ іv.
- •4. 1. Започаткування етногенетичних досліджень в срср
- •5. 1. Формування теоретичних засад концепції давньоруської народності у контексті розвитку етногенетичної теорії
- •5. 2. Розвиток ідеї „єдиного руського народу” часів Київської Русі у працях радянських істориків першої половини 1940-х рр.
- •5. 3. Розгорнута постановка проблеми давньоруської народності і завершення в основних рисах генезису концепції
- •Перелік умовних скорочень
- •4. 2. Початок формування концепції про давньоруську народність
- •Розділ V.
- •Розділ і. Історіографія та джерельна база дослідження
- •1. 1. Стан наукової розробки теми
- •1. 2. Характеристика джерельної бази
- •Розділ iі. Погляди дослідників хix – першої третини хх ст. На проблему походження східнослов’янських народів
- •2. 1. Парадигма „єдиної руської народності” та питання походження східнослов’янських народностей в дореволюційній східнослов’янській історіографії
- •2. 1. 1. Витоки парадигми „єдиної руської народності” та її розвиток
- •2. 1. 2. Етнічні процеси давньоруської доби згідно поглядів м. Костомарова
- •2. 1. 3. Проблема давньоруської етномовної спільності в працях о. Шахматова
- •2. 2. Питання етногенезу східного слов’янства в концепції м. Грушевського та ставлення до неї інших дослідників
- •2. 2. 1. Погляди м. Грушевського на етногенез східних слов’ян
- •2. 2. 2. Корективи щодо візії Київської Русі в концепції м. Грушевського у працях д. Багалія та м. Яворського
- •2. 2. 3. Білоруська історіографія та „схема” м. Грушевського.
- •2. 2. 4. Ставлення до концепції м. Грушевського російських істориків м. Любавського й м. Покровського
- •2. 3. Питання києво-руської спадщини та етногенезу східнослов’янських народів у працях о. Преснякова220
- •2. 3. 1. Оцінка ставлення о. Преснякова до „схеми” м. Грушевського в історіографії
- •2. 3. 2. Дотичність концепції о. Преснякова про утворення „великоруської” держави до „схеми” м. Грушевського
- •2. 3. 3. Теоретичні міркування о. Преснякова в галузі етногенетики
- •2. 3. 4. Київська Русь та етногенез східних слов’ян у лекційному курсі о. Преснякова
- •2. 3. 6. Вплив о. Преснякова на формування радянської концепції історії Київської Русі
- •Розділ ііі. Наукові та політико-ідеологічні передумови виникнення концепції давньоруської народності
- •3. 1. Перші спроби компромісної модифікації української та російської концепцій Київської Русі в українській історичній науці.
- •3. 1. 2. Концепція „спільноруськості” Київської Русі м. Кордуби
- •Розділ IV. Дослідження в срср етногенезу східних слов’ян та початок формування концепції давньоруської народності
- •4. 1. Започаткування етногенетичних досліджень в срср
- •4. 2. Початок формування концепції про давньоруську народність
- •Розділ V. Оформлення концепції давньоруської народності та початок її теоретичного обґрунтування
- •5. 1. Формування теоретичних засад концепції давньоруської народності у контексті розвитку етногенетичної теорії
- •5. 2. Розвиток ідеї „єдиного руського народу” часів Київської Русі у працях радянських істориків першої половини 1940-х рр.
- •5. 3. Розгорнута постановка проблеми „давньоруської народності” і завершення в основних рисах генезису концепції
- •Висновки.
- •Архівні джерела а) Архіви України цдаво України:
- •Цдаго України:
- •Цдамлм України:
- •Іа нбув:
- •Ір нбув:
- •Ниор ргб:
- •СПбФа ран:
- •На иимк ран:
- •Архив сПбГу:
3. 1. Перші спроби компромісної модифікації української та російської концепцій Київської Русі в українській історичній науці.
3. 1. 1. Київська Русь та концепція українського етногенезу у працях В. Липинського і С. Томашівського
У першій половині 1920-х рр. український політичний діяч та історик В. Липинський, який проживав у Західній Україні, виклав свої “державницькі” погляди на історію України у двох відомих працях – “Релігія і церква в історії України” та “Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму”. В них були також висловлені й думки, що стосуються нашої теми.
За В. Липинським, творцями Київської держави були варяги. Їх державне утворення не було органічним, і тому “не маючи глибокого, громадського, національного, на місцевій релігії і культурі опертого коріння, так швидко упала наша Київська держава”364. Першими ж, на його думку, “нашими” національними державами стали Галицько-Волинська та Русько-Литовська, що в них й склалися “основи нашої національної – політичної і культурної – окремішності”365. Проте покладені в цих державах “органічні класократичні основи Руської нації, не дійшовши до повного розквіту, скоро опинилися під натиском двох ворожих їм сил: московської охлократії зі Сходу і польської демократії з Заходу”366. З розкладом руської національної класократії перестала існувати об’єднуюча досі білорусів і українців одна „руська нація”. З цих міркувань В. Липинського випливає, що процес формування окремої української нації розпочався щойно після Люблінської унії 1569 р.
Як слушно відмічає В. Масненко, В. Липинський при розгляді ранньої історії українців (принаймні до часу утворення Галицько-Волинської держави) не поділяв відомої схеми М. Грушевського про окремий історичний розвиток східнослов’янських народів367. В. Липинський відкидав расову націологію, що її притримувався М. Грушевський, і тому не вважав “полянську Русь” державно- і націотворчим українським племенем368. Історія українців тієї доби розглядалася В. Липинським у межах спільноруських процесів формування і посідання влади. Більше того, історик дотримувався тієї думки, що „малоруське плем’я” успадкувало від Варязької держави, яка об’єднувала всі три руські племені, свою політичну, віросповідну і культурну спільність з усією Руссю. Ця спільність продовжувала існувати до останнього часу, хоча “згодом спільність політична … значно ослабла, але спільність віросповідна, що значить і культурно-національна (виділено – Н. Ю.), заховалась до нинішнього дня”369. Українці від росіян відрізняються „не мовою, не плем’ям, не вірою, а витвореним віками політичним устроєм – класократичним, а не охлократичним”370. Як бачимо, оригінальність поглядів В. Липинського полягала в тому, що історик розглядав головні моменти процесів диференціації, які мали місце в середовищі східних слов’ян, з позицій соціологічної методології. З контексту його думок випливає, що Київська Русь була спільноруською державою предків майбутніх східнослов’янських народностей.
Пізніше, в 1930-ті – 1940-і рр., з боку українських радянських істориків зазвичай підпадали під ритуальну критику погляди на український історичний процес „фашиста Липинського”. Але це означає, що, хоча би дехто з них, був ознайомлений з працями історика-державника. Відповідно, їм були напевно відомі його погляди стосовно Київської Русі і проблеми „спільноруськості”.
Ще радикальніше з питання ставлення до „спільноруськості” висловився С. Томашівський у своєму квітневому виступі 1929 р., виголошеному у варшавському Закладі у справах національних меншин. Історик вважав, що процес відокремлення української народності від „спільноруської” відбувався під “рішаючим впливом польської державності”371. Саме поляки, на його думку, “дуже сильно причинилися до приспішення і скристалізування почуття української національної окремішності від Росіян”372. Українці як “національна індивідуальність” виникли, за С. Томашівським, недавно і “їхній процес творення ще і досі не закінченний”373, бо ж “диференціація історичної Русі як національної одності” теж іще не завершилася. Історик висловлював гадку про те, що історичне почуття „спільноруськості” між східними слов’янами залишиться у вигляді „солідарності бувших руських народів супроти інших племінних груп”374. На думку С. Томашівського, ще в часи перед “розборами” Польщі (тобто в XVIII ст.) „свідомість національної окремішності її трьох головних племен була тільки в ембріональному стані”, хоча процес диференціації „первісної одноцільної Русі” відбувався від початку входження України до Польської корони375 (очевидно після Люблінської унії). Екстраполюючи погляди С. Томашівського в ретроспективу до давньоруської доби, можна без натягнення сказати, що для дослідника в ту добу існувала “первісна одноцільна Русь”. Лише в 1931 р. під час дискусії з М. Кордубою один із його опонентів (В. Заїкін) піддав критиці зазначені погляди С. Томашівського. В. Заїкін вказував, між іншим, що твердження С. Томашівського мало чим відрізняються від старої російської історіографії з її характеристикою “малоросів” як зіпсованих польським впливом росіян376. Тут також не зовсім слушно В. Заїкін зазначає: „Рік пізніше в ЛНВ-ку властиво майже повторив історичні твердження Томашівського, хоч і в значно обережнішій формі, Мирон Кордуба у ст. „Найважніший момент в історії України”377.