40. Поняття соціальної установки у вітчизняній психології

Основоположником отечественной социально-психологической мысли был Н.К. Михайловский, который впервые обобщил опыт наблюдения и анализа массовой психологии, накопившийся в русской социологии, художественной литературе и публицистике. Он рассматривал толпу как «самостоятельное общественно-психологическое явление», считая, что герои являются порождением толпы, которая выдвигает их в определенные моменты истории. Толпа неосознанно подражает герою, что объясняется легкой внушаемостью масс, их податливостью силе личности героя.

На развитие социальной психологии в России сильное влияние оказывал марксизм. Г.В. Плеханов рассматривал «общественную психологию» как конкретно-историческое и классовое явление.

Экспериментальная социальная психология. В.М. Бехтерев , считая объективные методы единственно возможными при изучении психики, способствовал использованию экспериментальных методов к явлениям социальной психологии. Он рассматривал групповую психику как совокупность условных рефлексов. Бехтерев дал характеристику различных социальных групп, создал оригинальную классификацию коллективов. Законы психологии масс он сводил к физическим законам. Эксперименты, проведенные Бехтеревым совместно с М.В. Ланге, показали существенное влияние группы на особенности психической деятельности ее членов, выявили половые, возрастные, образовательные и природные различия сдвигов психических процессов в условиях групповой работы. Было установлено, что группа может стимулировать психическую деятельность одних своих членов и в то же самое время тормозящим образом влиять на других.

В 20-е гг. большое внимание уделялось социально-психологическим проблемам детских, ученических коллективов (Е.А. Аркин, Б.В. Беляев, и др. ), социальной психологии труда, управления организациями (Н.А. Витке и др .).

Культурно-историческая теория развития психики Л.С. Выготского придерживалась мнения, что «в процессе исторического развития общественный человек изменяет способы и приемы своего поведения, трансформирует природные задатки и функции, вырабатывает и создает новые формы поведения – специфически культурные». Эта теория оказала большое влияние на исследования развития поведения ребенка.

С 30 по 50-е гг. социально-психологических работы практически не проводились по идеологическим соображениям, если не считать работ А.С. Макаренко , который считал главной целью воспитания формирование коллективиста, провозглашая приоритет коллектива над личностью. При этом одной из важных задач является воспитание потребностей «коллективиста».

Возрождение социальной психологии как науки в конце 50-х гг. началось с обсуждения вопроса о предмете социальной психологии. В 1962 г. была создана первая в стране лаборатории социальной психологии в Ленинградском государственном университете (под руководством Е.С. Кузьмина ). Проводились работы по эмпирическому исследованию фольклора, взаимоотношений в производственных бригадах, школьных классах.

Б.Ф. Поршнев впервые у нас в стране ставит вопрос о таких социально-психологических категориях, как «мы» и «они».

В 1968 г. в Ленинградском университете (под руководством Е.С. Кузьмина), а в 1972 г. в Московском университете (под руководством Г.М. Андреевой ) были открыты первые кафедры социальной психологии. Выходят в свет первые учебные пособия по социальной психологии, проводятся социально-психологические исследования на промышленных предприятиях, в учреждениях государственного управления, школах, вузах, спортивных коллективах, центрах искусства и культуры, организациях системы здравоохранения.

Завдяки поняттю соціальної установки можна певною мірою пояснити мотив поведінки.

Д.Н.Узнадзе присвятив багато часу вивченню установок, але необхідно враховувати той сенс, який він вкладав у поняття установки та соціальної установки. Під установкою розуміється єдине динамічний стан особистості, її готовність до певних дій, яка обумовлена ​​якимись потребами суб'єкта і певної відповідної ситуацією. Якщо ситуації буде повторюватися, то така налаштованість поведінки особистості може закріпитися, в такому випадку виникне фіксована установка, не ситуативна. Таке визначення установки не враховує засвоєння людиною соціального досвіду і впливу соціальних чинників, що визначають напрямок діяльності особистості.

Виявити особливі стани людини, які передують його реальному поведінці, - було метою багатьох вчених, що займалися даною темою. В.Н. Мясніщев також вивчав це питання і розробляв концепцію відносин. Ставлення являє собою систему тимчасових зв'язків індивіда як особистості-суб'єкта з дійсністю і її окремими складовими, допомагає визначити напрямок можливої ​​поведінки особистості.

За Л.І. Божович спрямованість залежить від внутрішньої позиції особистості щодо його соціального оточення і певних об'єктів соціального середовища.

Незважаючи на істотні відмінності цих позицій щодо різноманітних ситуацій і об'єктів, можна визначити загальний принцип, який буде домінуючим і сприятиме прогнозуванню поведінки. Спрямованість особистості - це особлива схильність людини здійснювати свої дії певним чином, охоплює всі прояви його життєдіяльності. У такому випадку, спрямованість є поняття однопорядкове по відношенню до поняття соціальної установки.

А.Н. Леонтьєв пов'язує поняття особистісного сенсу з поняттям спрямованості: особистісний зміст задає напрямок поведінки настільки, наскільки особистісний зміст предмета діяльності пріоритетний для конкретної людини.

Вважається, що вивчення соціальних установок почалося завдяки західній соцпсіхологіі і соціології. Замість поняття «соціальна установка» використовувався термін «аттітюд».

Дослідження аттитюдов західними соціальними психологами проходило в 4 історичних етапи:

1. 1918 р. (у цей час і був введений даний термін) до 2-ї світової війни (характерне збільшення популярності проблеми, проводиться велика кількість досліджень);

2. 1940-1950 рр.. (Знижується кількість досліджень за виниклих утруднень і безліч невирішених питань з даної проблематики);

3. 1950-1960 рр.. (Інтерес до даної теми знову зростає, виникають нові ідеї, але поряд з цим визнається кризовий стан досліджень);

4. 70-е роки (характерний застій, зумовлений безліччю суперечливих фактів).

Установка схиляє індивіда до певної форми реагування, оцінювання, готовності, до орієнтації діяльності згідно з певними цінностями, що може сприяти задоволенню конкретної потреби. Повторення ситуацій поступово формує фіксовані установки особистості, які впливають на соціальне життя, життєву стратегію людини.

Вплив установок на поведінку людини вчені трактують по-різному. Вітчизняні психологи вбачають між ними прямий зв'язок, до інших висновків приводять дослідження їх зарубіжних колег.

У 1934 р. Р. Лапієр разом із китайським подружжям подорожував по США, зупиняючись у готелях, кемпінгах, відвідуючи кафе, ресторани. Невдовзі він надіслав господарям відвіданих закладів листи із запитанням: "Чи приймете Ви представників китайської раси як гостей?" З'ясувалося, що 92 % господарів ресторанів та 91 % власників готелів відповіли негативно. Це засвідчило, що відповідь на запитання, поставлене господарям готелів і ресторанів про їхню згоду чи незгоду прийняти китайців не є об'єктивним критерієм їх поведінки щодо представників цієї раси. На цій підставі було зроблено висновок, що вербальні відповіді є вербалізованою реакцією на символічну ситуацію, яка відрізняється від реальної ситуації взаємодії.

Невідповідність між установкою (вербальною поведінкою) і реальною поведінкою дослідники пояснювали залежністю відповіді від ситуації, яка може належати до одного з трьох типів:

— знеособлена ситуація (наприклад, лист). Така ситуація зумовлює одноманітну поведінку — залишити лист без відповіді;

— частковий особистий контакт (безпосередня або телефонна розмова). У такому разі відповіді будуть дещо різноманітнішими — від згоди до пошуків аргументів для відмови;

— безпосередня взаємодія (особистісна ситуація). Відповіді будуть майже одноманітними: "приймемо та обслужимо".

На аналізі таких ситуацій базуються твердження про відсутність прямого зв'язку між установкою та поведінкою. Для конкретизації ситуації необхідно задіювати допоміжні змінні: групові норми, очікування, вплив референтної групи, риси особистості. Тому багато вчених без ентузіазму поставилося до самого поняття "установка" та Його наукової продуктивності. Водночас це спонукало дослідників до пошуку чинників (допоміжних, ситуативних змінних), що опосередковують зв'язок установок і реальної поведінки індивіда. Одним із перших почав досліджувати їх М. Рокич, який, виокремивши два типи атитюдів ("до об'єкта" і "до ситуації"), спробував за їх допомогою подолати ускладнення, що виникають під час з'ясування психологічних характеристик атитюдів і соціальних характеристик ситуації. "Парадокс Р. Лапієра" можна було пояснити існуванням двох рівних ситуацій, відповідно і двох різних типів поведінки. Китайцям, яких супроводжує біла людина, відмовити було важко, але зробити це в листі було дуже легко. З точки зору Рокича людина наділена суб'єктивною цілісною системою уявлень, в якій теоретичному аналізу підлягає три найзначущіші її складові: поняття "Я", цінності та атитюди. В цій системі центральне місце посідає поняття "Я". Цінність, за Рокичем, є стійким уявленням про особливий спосіб поведінки (інструментальна цінність) або ціль — стан (термінальна цінність). Атитюди, за його твердженням, фіксують не спосіб поведінки чи стану, а уявлення про певний предмет або ситуацію. Ці уявлення описують об'єкт чи ситуацію як істинну або хибну, оцінюють їх як бажані або небажані, добрі чи погані.

М. Фішбейн розглядав установку, засвоєну у процесі научіння, як схильність індивіда до реакції, стверджуючи, що поведінка людини значною мірою перебуває під контролем змінних, що відрізняються від установки індивіда стосовно конкретного об'єкта (мотиваційних, нормативних, ситуативних змінних). Замість передбачення впливу установки на поведінку він зосередився на дослідженні впливу поведінки на установку. Тобто його модель прогнозувала не поведінку, а поведінковий намір суб'єкта щодо реалізації певного акту. Цей намір стосувався саме дії, а не об'єкта — стимулу установки. У такому розумінні установка втрачає свій соціальний зміст і перетворюється на індивідуальну поведінкову реакцію, засвоєну за схемою "стимул — реакція". Водночас Фішбейн запропонував типологію атитюдів, поділивши їх на атитюди до дії та атитюди до об'єкта, вважаючи це одним з найважливіших відкриттів соціальної психології. Така класифікація, на його думку, дає змогу пояснити труднощі, які виникають при спробі змінити конкретні вчинки особистості стосовно об'єкта, впливаючи на систему її атитюдів. Нормативним чинником, який регулює дію атитюдів на реальну поведінку, він вважав вплив соціального оточення.

Поведінка особистості в соціумі зумовлюється та мотивується способами розв'язання суперечностей середовища та особистості, механізмами реалізації соціального життя, соціальними та індивідуальними умовами життєвої ситуації, особливостями соціальної інфраструктури, засвоєними традиціями, звичаями та життєвими цінностями, етнопсихологічними особливостями учасників взаємодії, індивідуальними властивостями особистості. Щодо особистості, то йдеться насамперед про "Я-концепцію" — сукупність уявлень, суджень, переконань індивіда про себе. На їх основі він вибудовує свої стосунки з іншими людьми, визначає тенденції поведінки. "Я-концепція" є передумовою й наслідком соціального життя, соціальної взаємодії, що визначається соціальним досвідом. Мета взаємозв'язку "Я-концепції" та соціального життя полягає не стільки у розширенні можливостей "Я", скільки у досягненні гармонії з оточенням, що передбачає не припасування індивідуальних властивостей до соціального стандарту, а свідоме оцінювання людиною своїх дій і вчинків, прийняття (неприйняття), зміну, корекцію стереотипів, цінностей і норм, які пропонує суспільство.

Подальші дослідження виявили зв'язок між установками і тенденціями в поведінці людини. На поведінку впливає багато чинників: погода, самопочуття, взаємини з близькими людьми на конкретний момент та ін. Було з'ясовано, що формування та зміна соціальних установок може відбуватися у процесі реальної поведінки, а цілеспрямований вплив на поведінку людини зумовлює зміну її соціальних установок. Отже, попри певні суперечності в поглядах, установка зберігає в соціальній психології статус важливого поняття, адже вона задає певні механізми соціальної поведінки особистості.