116. Неопозитивізм і «лінгвістичний поворот» у філософії.

На зміну «другому позитивізму», що припинив своє існування як філософська школа, прийшов неопозитивізм, який виник майже одночасно в Австрії, Англії, Польщі в 20-ті рр. ХХст. Він представлений двома течіями –логічним позитивізмом і лінгвістичною філософією.

Прихильники лінгвістичного неопозитивізму, який отримав широке розповсюдження в Англії в 30-40-х рр. ХХ ст., не визнають світоглядного характеру філософії. Вони вважають, що повсякденна мова має дезорієнтуючий вплив на мислення, породжуючи в ньому філософські псевдопроблеми. З метою усунення з повсякденної мови «філософських захворювань», її, на їхню думку, слід піддати «лінгвістичній терапії».

Філософські судження, які бувають у мові, лінгвістичні аналітики розглядають як наслідок неточного, довільного тлумачення самих повсякденних висловлень. У цьому зв’язку видатний англійський лінгвістичний аналітик Райл відзначає, що люди часто кажуть: «Чесність спонукає мене сказати те чи інше». Проте немає такого реального фактора, роздумує неопозитивіст, як «чесність», і вона не може реально спонукати мене до будь-чого. Точніше було б, вважає Райл, сказати: «Оскільки я чесний, або хочу бути чесним, я змушений сказати те чи інше» 1. В усіх таких випадках, вважає неопозитивіст, необхідний «філософський аналіз», тобто таке «перефразування» висловлення, яке покликане нам показати, про який факт йде мова.

Про світоглядний нігілізм, який насаджується лінгвістичною філософією, відверто пише один із її провідних теоретиків Л. Вітгенштейн. «Філософія, – підкреслює він, – ніяким чином не може втручатись у дійсне вживання мови; вона може в кінцевому підсумку тільки описувати її…» 2. Таким чином, «лінгвістична терапія» повсякденної мови переслідує мету «обезфілософити» її, як раніше логічний позитивізм намагався це здійснити в сфері мови науки. З огляду на неспроможність своїх вихідних установок, спрямованих на протиставлення конкретно-наукових знань філософії, неопозитивізм як різновид суб’єктивно-ідеалістичного емпіризму і феноменалізму, що бере початок у філософських системах Берклі і Юма, не дав дійсного вирішення філософсько-методологічних проблем сучасної науки.

117. Екзистенційна філософія у хх столітті.

Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій фі­лософії Західної Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки (умовною датою його народження вважають вихід у 1927 р. праці німецького філософа М. Гайдеггера «Буття і час»). Найбільшої популярності набув після Другої світової війни.

Екзистенціалізм (лат.— існування) — суб'єктивістське вчен­ня, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часо­вість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціона­лістів К'єркегора і Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію К'єркегором, який різко протиставив суб'єктивне унікально-неповторне іс­нування (екзистенцію) людини об'єктивному існуванню речей світу. На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітар­них режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм на­магався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм — це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдно­го з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як і волюнтаризм Ніцше, він працював на формування силь­ної — свободної та відповідальної — особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в XX ст. Загалом екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття у світі, яка відбувалась в Європі протягом XX ст.

Представники цієї течії намагалися розв'язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізнього Гайдеггера, головною темою дослідження екзистенціалістів є існу­вання людини, яке, на їх думку, є джерелом сенсу всього сущого.