120. Екзистенція і трансценденція у філософії існування.

Філософія існування — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Екзистенція (справжнє або власне існування людини, не обумовлюване нічим зовнішнім, лише власною його індивідуальністю), за Ясперсом, не знаходиться в границях предметного світу, тому що вона — воля: «або людина як предмет дослідження — або людина як воля». Оскільки людина осягає себе, виходячи з волі, вона у такий спосіб осягає власну трансценденцію, що зникає явищем якої саме він і виявляється у своїй волі.

Трансценденція - один з основоположних термінів філософії і теології, в античній філософії має подвійне визначення - трансценденція як більш висока ступінь буття по відношенню до попередньої (Аврелій Августин), і як абсолютна трансценденція по відношенню до всього буття, як єдність протилежностей в цілому (Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Микола Кузанський). Пізніше говорять про протиставлення трансценденції як виходить за рамки і іманентного як знаходиться в кордонах. У філософії середньовіччя трансценденцію розглядають в теологічному аспекті наділяючи властивостями нумінозності (Фома Аквінський). Кант заперечує урочистий характер трансценденції і розглядає його як виходить за межі області, в якій допустима діяльність чистого розуму [1]. У сучасній філософії неодноразово уточнюється ставлення трансценденції до області відчування, розуму і буття. У повсякденному житті трансценденція фігурує як «пізнання пізнання», вихід за межі кордонів сприйманого досвіду, об'єднання протилежностей, стирання кордонів між суб'єктом і об'єктом пізнання.

123. Філософія неотомізму.

Неотомізм – головний напрям неосхоластики, що вбачає у вченні Фоми Аквінського (1225–1274) найбільш досконале вираження "вічної філософії"; неотомізм різко протиставляє себе як матеріалізму, так і суб'єктивному ідеалізму; він претендує на універсалізм, на синтез віри і розуму, умогляду і емпірики, споглядальності та практицизму, індивідуалізму і соборності.

Неотомізм один з найпоширеніших різновидів сучасного ідеалізму; офіційна філософія католицизму, сучасна версія томізму, який є християнською адаптацією філософії Аристотеля. Бог сприймається як першопричина, речі – як поєднання матерії і форми, процеси – як перехід потенції в актуальність.

Неотомізм також є сучасною філософською і педагогічною концепцією розвитку особистості, що вбачає призначення людини не в боротьбі за своє соціальне і духовне звільнення, а в прагненні наблизитися до божественної досконалості. (Етьєн Жільсон, Жак Марітен). Розум людини, на думку неотомістів, неспро­можний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існу­вання. Віра і розум пребувають у гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі (Бога). Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму. Виступає при цьому єдиним критерієм істинності.  Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.

Неотомісти розрізняють два джерела пізнання – природний розум (науку) і божественне одкровення (віру як непохитну впевненість у тому, що Бог відкрив людині через слово і то, що мовлене Богом є істинним).