19. Генеалогічна класифікація мов. Поняття родини, групи, підгрупи.

Генеалогічна класифікація мов групує мови світу за спільністю їх походження: встановлює історичну спорідненість мов на основі виявлення єдиного джерела (мови-основи, прамови), з якого всі вони походять.

Сукупність історично споріднених мов, що походять від однієї мови-основи, становить сім'ю мов. Сім'я, яка утворилася з мови-основи, ділиться на групи (або гілки), які в свою чергу розпадаються на підгрупи, до яких входять окремі мови. Ця схема дозволяє пояснити різний ступінь спорідненості мов, який залежить від історичної заглибленості доби, коли існував протодіалект (прото - від грец. - 'перший') чи протомова, з якої пішли споріднені мови. Мови, об'єднані в підгрупи, є близькоспорідненими: це, наприклад, українська, російська, білоруська, що входять у східнослов'янську підгрупу, яка дозволяє припускати добу спільносхіднослов'янської єдності (з наявністю споріднених діалектів); це, зокрема, чеська, словацька, польська, верхньолужицька і нижньолужицька, які становлять західнослов'янську підгрупу; це також болгарська, македонська, сербська, хорватська, словінська, що належать до південнослов'янської підгрупи. Більш віддалена історична спорідненість спостерігається між живими і мертвими мовами різних підгруп, які походять від однієї якоїсь групи споріднених мов. Ілюстрацію більш віддаленої спорідненості можуть становити, наприклад, українська і польська чи українська і болгарська, бо належать до різних підгруп, але однієї групи - слов'янських мов. Ще більшу віддаленість споріднених мов виявляють, приміром, українська і німецька, українська і французька, бо вони належать до різних груп (слов'янської, германської, романської) однієї індоєвропейської сім'ї мов (мови-основи, прамови). Однак така схема поділу мов не до всіх сімей застосовується беззастережно. Є випадки, коли відособлену сім'ю мов становить одна мова. Наприклад, японська мова являє собою не споріднену ні з якими мовами окрему сім ю. Трапляється таке, що окрему групу певної сім'ї мов представляє одна мова, наприклад, вірменська в індоєвропейській сім'ї. Це означає, що не завжди групи поділяються на підгрупи.

20. Женевська Школа.

До неї належали мовознавці, які тією чи іншою мірою розвивали концепцію Соссюра загалом. Головними представниками цієї школи є А. Сеше і Ш. Баллі.

Альберт Сеше (1870-1946) у праці «Три соссюрівські лінгвістики» (1940) підтримує соссюрівське розрізнення мови і мовлення, значеннєвості і значення, асо­ціативних і синтагматичних відношень тощо, але виділяє не дві, як Соссюр, а три лінгвістики - синхронічну, діахронічну і «лінгвістику організованого мовлення». Виокремлення лінгвістики мовлення - найоригінальніша частина його концепції. До лінгвістики мовлення він відносить усі питання, пов'язані з функціонуванням мови. Якщо синхронічна лінгвістика вивчає значеннєвість, то лінгвістика мовлення - субстанціональні характеристики мовних одиниць.

Шарль Баллі (1865-1947) - автор відомих книжок «Французька стилістика» (1909) й «Загальна лінгвістика і питання французької мови» (1932). У своїх працях він розвиває й уточнює ідеї Соссюра. Зокрема, наголошує на необхідності системного синхронічного підходу до мови, зберігає соссюрівське розмежування синхронії й діахронії, приймає його розуміння мови як системи чистих відношень і дихотомію мови й мовлення, але не обмежується рамками внутрішньої лінгвістики, опрацьовуючи функціональний підхід до мови, тобто вивчаючи лінгвістику мовлення. Йому належить багато оригінальних ідей, які ввійшли в лінгвістику. Це передусім сформульовані ним теорія висловлення (виділення в реченні диктуму) і теорія функціональної транспозиції (перехід одиниць мови на основі їх функції з одного класу до іншого); уведення поняття актуалізації (мовні одиниці існують віртуально, потенційно й актуалізуються, тобто реалізуються, набуваючи конкретного значення, у мовленні). Баллі один із перших визначив мету і завдання стилістики, виділив фразеологію як окрему лінгвістичну дисципліну, здійснив класифікацію фразеологізмів, яка стала загальноприйнятою.

21.Передумови виникнення та методологічні засади структуралізму у лінгвістиці.

У період між першою і другою світовими війнами виник новий лінгвістичний напрям, опозиційний до молодограматизму й порівияльно-історичного мовознавства взагалі. Він отримав назву структуралізм.

Структуралізм - мовознавчий напрям, для якого характерне розуміння мови як чітко структурованої знакової системи і прагнення до суворого (наближеного до точних наук) формального її опису.

Появу цього напряму зумовили успіхи в інших галузях наукового пізнання й виникнення нових філософських течій. У всіх науках відбулася переоцінка результатів, досягнутих на основі індуктивних методів. Фізики відкрили недоступні для безпосереднього спостереження елементи атома - електрони, протони, нейтрони. Виникла кібернетика, основним об'єктом дослідження якої є кібернетичні системи, що розглядаються абстрактно, незалежно від їх матеріальної природи. Усе це було досягнуто на основі дедуктивних мисленнєвих процедур, що позначилося на поглядах щодо значення індуктивних і дедуктивних прийомів дослідження. Методологічною основою структуралізму була філософія неопозитивізму, особливо ідеї австрійських філософів Рудольфа Карнапа (1891-1970), який опрацьовував теорію логічного синтаксису мови науки, Людвіга Вітгенштейна (1889-1951), котрий запропонував програму побудови штучної «ідеальної» мови, прообразом якої є мова математичної логіки, а також англійця Бсртрана Рассела (1872-1970), який розвинув дедуктивно-аксіоматичну побудову логіки для логічного обгрунтування математики. Структуралізм не являв собою єдиного напряму. Однак для всіх його напрямів спільним є: 1) твердження, що синхронне дослідження мови - головне завдання мовознавства; 2) прагнення вивчити й описати факти мови передусім як особливого явища; 3) формалізація лінгвістичного аналізу й пошуки об'єктивних методів вивчення й опису мови (спроба підвести мовознавство до рівня математичних наук); 4) структурне членування мови й поняття рівня.