7. Передвісники порівняльно-історичного мовознавства.

Поступове накопичення протягом 16-17 ст. матеріалу мов створило передумови пошуків нових методів лінгвістичного дослідження. У мовознавстві утверджуються принципи порівняння мов й історичного підходу до їх вивчення, що зумовило виникнення нової наукової парадигми – порівняльно-історичного мовознавства – одиного із основних напрямків лінгвістики, головною метою якого є вивчення спорідненості мов за допомогою порівняльно-історичного методу. Передвісники порівняльно-історичного мовознавства: Новий напрям у мовознавстві ніколи не виникає спонтанно. Окремі ідеї, що лягли у його основу, можуть мати довгу історію, тривалий час визрівати. Не є винятком і порівняльно-історичне мовознавство. У 17ст. сформувалось уявлення про споріднення семітських (Етьєн Гішар, Йов Людольф), германських (Ламберт Кате), романських (Ренуар), слов’янських (Ю.Крижанович) мов. Особливе значення для порівняльного вивчення мов мали видані Пилипом-Йоганом фон Страленбергом порівняльні таблиці мов північної Європи та північного Кавказу (1730р.), завдяки чому було створено класифікацію уральських та алтайських мов, що також сприяло формуванню порівняльного мовознавства. Вагома роль у цьому процесі належить зібранню лексики різних мов, що представлене у «Порівняльних словниках усіх мов та наріч» (1787-1789рр.) П. Палласа й «Мітрідаті» (1806-1817) Йоганна-Крістофа Аделунга і Йогана-Северина Фатера, що давало змогу виділяти спільну лексику мов, класифікувати мови за спорідненістю і передбачало порівняння мов. Ідея історичного вивчення мов виразно проступає у праці німецького мовознавця Йоганна-Готфріда Гердера «Дослідження про походження мови», де висловлено думку, що мова пов’язана з культурою народу, постійно розвивається і в процесі розвитку вдосконалюється. Вважається, що ця думка є підступом до майбутнього історичного мовознавства. Однак, справжній поштовх для зародження порівняльно-історичного мовознавства, яке передбачає синтез порівняльного та історичного дослідження мов, стало ознайомлення із санскритом. Перші відомості про санскрит у Європу стали надходити у 16ст. (листи з Індії італійця Філіппо Саситті, який прожив у Індії з 1583 по 1588 рр). Однак, детальне ознайомлення з санскритом почалося наприкінці 18ст. завдяки працям англійця Уільяма Джонса (1746-1794), який багато років прожив в Індії. На його думку, така велика кількість подібних збігів не може бути випадковістю, а, навпаки, є свідченням походження цих мов від одного спільного предка (прамови). Оскільки санскрит серед названих мов — найстаріша мова, то, за твердженням Джонса, він і є цією прамовою. Це знамените відкриття Джонса в 1808 р. підтвердив німецький учений Фрідріх фон Шлегель (1772— 1829) у розвідці «Про мову і мудрість індійців». Він довів близькість санскриту до латинської, грецької, німецької та перської мов як за лексичним складом, так і за граматичною структурою. Важливим є те, що Шлегель уперше не тільки наголошував на ролі граматичних елементів для встановлення мовної спорідненості, а й вказував на методологічну важливість порівняння форм дієвідмінювання. Як і Джоне, він уважав санскрит найдавнішою мовою, що нібито є прамовою розглянутих у його праці мов. Основною ідеєю цієї праці є думка про необхідність порівняльного дослідження мов. Уперше в мовознавстві тут вжито термін порівняльна граматика. Сассеті, Джонс і Шлегель є лише передвісниками порівняльно-історичного мовознавства. Основи порівняльно-історичного мовознавства було закладено в першій половині XIX ст.