50. Соціолінгвістика а. Мейе та ж. Вандрісса.

Друга течія представлена мовознавцями А. Мейє, Ж. Вандрієсом та ін., які сприйняли соціологічні елементи вчення Соссюра й розвивали соціологічний напрям у лінгвістиці, намагаючись поєднати його з принципами порівняльно-історичного мовознавства.

Антуан Мейє (1866-1936), якого вважають главою французької соціологічної школи - автор 24 книжок і 540 статей, найвідомішими серед яких є «Вступ до порівняльного вивчення індоєвропейських мов» (1903), «Порівняльній! метод в історичному мовознавстві» (1925), «Спільнослов'янська мова» (1934). Як і Соссюр, він акцентував на соціальному характері мови: ((Мова існує лише тому, оскільки є суспільство, і людське суспільство не може існувати без мови». У «Вступі до порівняльно-історичного мовознавства» Мейє аналізує соціальні чинники, які впливають на функ­ціонування, розвиток і долю мови. Будучи прихильником учення Соссюра, він, однак, не поділяв різкого розмежування синхронії й діахронії і не прийняв тези про те, що мовознавці повинні зосереджувати увагу головно на внутрішній лінгвістиці. Доречно зауважити, що Мейє у своїх працях розглядав також питання розвитку української мови і був іноземним членом Академії наук України з 1924 р.

Жозеф Вандрісс (1875-1960) у праці «Мова» (1921), що є нарисом порівняльно-історичного мовознавства, значну увагу приділяв соціальному функціонуванню мови і соціальним причинам мовних змін. Мову трактував як суспільне явище, символ і захист групової єдності, засіб консолідації етносу. Уперше порушив проблеми мовної норми і прогресу в мові, які розв'язував із соціального погляду. Із соссюрівського вчення сприйняв знакову теорію мови, однак не дотримувався суворого розмежування синхронії й діахронії, внутрішньої й зовнішньої лінгвістки.

51. Ф. Де Соссюр. Парадигматика та синтагматика. Знакова система мови та властивості мовного знака. Синхронія та діахронія.

Мова, за Соссюром, є не просто системою, а найважливішою знаковою системою. Під знаком він розуміє двосторонню одиницю, що має вираження і зміст, притому мовний знак пов'язує не річ і її назву, а поняття й акустичний образ.

Соссюр розмежовує два аспекти в мові і, відповідно, в мовознавстві: синхронію і діахронію. Синхронія - це вісь одночасовості, де розташовуються явища, які співіснують у мові, і де немає втручання часу. Діахронія - це вісь послідовності, де кожне окреме явище розміщується в історичному розвитку з усіма змінами. Відповідно він розрізняє дві лінгвістики: синхронічну й діахронічну. Подібне розрізнення існувало й до нього. Так, скажімо, граматика Пор-Рояля була синхронічною. На важливість синхронічного вивчення мови вказував Бодуен де Куртене, тоді як представники порівняльно-історичного мовознавства досліджували мову в діахронії. Однак Соссюр проводить це розрізнення послідовно і надає йому значення методологічного принципу. Парадигматичні та синтагматичні відносини релевантні також на рівні слів і, власне кажучи, на якому рівні лінгвістичного опису. Наприклад, слово pint'пінта ', завдяки можливості появи в таких контекстах, як <of milk>'. . . Молока ', вступає у парадигматичні відносини з іншими словами - такими, як bottle' пляшка ', сир' чашка ', gallon' галон 'і т. д., і в синтагматичні відносини з a, of і milk. Слова насправді вступають у парадигматичні та синтагматичні відносини різних типів. «Можливість появи» можна інтерпретувати, звертаючи увагу на те, що виходить в результаті словосполучення чи речення осмисленим, або безвідносно до цього, з урахуванням ситуацій, в яких виробляються реальні висловлювання, або незалежно від цього, зважаючи залежності між різними пропозиціями до зв'язного мовлення , або не враховуючи їх і т. д