- •1. Онтологічні ознаки мови: субстанціональні і функціональні.
- •2. Філософська основа генеративізму. Породжувальна граматика п. Хомського. «Аспекти теорії синтаксису». Поняття концепції і вживання.
- •3. Поняття функції. Природні, системні та функціональні якості. Функція, вживання та ефект.
- •4. Мовознавство Давньої Греції. Олександрійський період.
- •5. Комунікативна vs регулятивна функція мови.
- •6. Філософська концепція мови Гумбольдта. «Дух народу». Мова і народ, мова і культура, мова та свідомість.
- •7. Передвісники порівняльно-історичного мовознавства.
- •8. Психолінгвістика та нейролінгвістика. Породження та сприйняття мовлення. Асоціативний експеримент.
- •9. Копенгагенський структуралізм (глосемантика).
- •10. Індійська мовознавча традиція.
- •11. Інтерлінгвістика. Штучні мови. «Клуб» світових мов.
- •12. Модель комунікації.
- •13. Конототивне і денотативне значення, їх призначення в процесі спілкування.
- •15. Знакова природа мови. Двобічність знака: план змісту та план вираження. Види знаків (класифікація).
- •16. Лінгвістичні ідеї о. О. Потебні. Вчення про внутрішню форму і значення.
- •17. Положення Гумбодта про творчий характер мови. Вчення Гумбольдта про форму в мові.
- •19. Генеалогічна класифікація мов. Поняття родини, групи, підгрупи.
- •20. Женевська Школа.
- •22. Мова і мислення. Невербальний характер мислення. Типи мислення. Механізм формування образів та асоціацій.
- •23. Школа естетичного ідеалізму
- •24. Огляд теорій походження мови.
- •25. Сутність мови: біологічні та соціальні характеристики мови.
- •26. Лінгвістика тексту. Дискурс і текст.
- •27. Н. Хомський. «Мова і мислення». Поняття вроджених структур. Поверхневі та глибинні структури.
- •28. Поняття методу, методики, методології, об’єкта та предмета дослідження. Поняття загальнонаукових та лінгвістичних методів. Перелік та тлумачення загальнонаукових методів.
- •29. Порівняльно-історичний та зіставний методи у мовознавстві.
- •30. Класифікація мовленнєвих актів. Непрямі мовленнєві акти. Імплікатура.
- •31. Соціологічний напрям у мовознавстві.
- •32. Концептуальний аналіз. Концептосфера. Фрейм.
- •33. Мова як засіб регуляції поведінки членів мовного колективу. Теорія мв. Природа мв. Основні сфери мв. Передумови мв.
- •34. Становлення науки про мову у Давній Греції. Філософський період.
- •35. Китайська мовознавча традиція.
- •36. Прагмалінгвістика. Теорія мовленнєвих актів. Комунікативний та мовленнєвий акт. Пропозиція, інтенція, іллокуція, перлокуція.
- •37. Комунікативна лінгвістика. Мовний етикет. Максими г. Грайса.
- •38. Типологічна (морфологічна) класифікація мов.
- •39. Соціолінгвістика, її предмет, завдання і проблеми.
- •40. Неминучість суб’єктивних трактувань, і уявлень про мову. Лінгвістичні омани та міфи, їх роль в історії мовознавства. Верифікація лінгвістичної теорії.
- •41. Європейське мовознавство епохи середньовіччя і Відродження
- •42. Зародження Американського структуралізму (дескриптивізму). Ф. Боас, е. Сепір, л. Блумфільд.
- •43. Лінгвістична концепція ф. Де Соссюра. Лінгвальна діяльність, мова і мовлення. Внутрішня і зовнішня лінгвістика. Поняття системності та значущості.
- •44.Теорія когнітивної метафори. Дж. Лакофф і м. Джонсон.
- •45. Функціональна лінгвістика
- •46. Становлення молодограматизму у мовознавстві. Принцип психологізму та історизму.
- •47. Лінгвістичні погляди Пилипа Федоровича Фортунатова.
- •48. Мовознавство Давнього Риму.
- •49. Структурний метод та його методики.
- •50. Соціолінгвістика а. Мейе та ж. Вандрісса.
- •51. Ф. Де Соссюр. Парадигматика та синтагматика. Знакова система мови та властивості мовного знака. Синхронія та діахронія.
- •52. Когнітивна теорія категоризації.
- •54. Вільгельм фон Гумболдт. "Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку".
- •55. Граматика Пор-Рояль. «Загальна раціональна граматика» а. Арно і к. Лансо.
- •56. Місце мовознавства в системі наук. Внутрішня і зовнішня лінгвістика.
- •57. Празька лінгвістична школа.
- •58. Роль живих мов і діалектів у вивченні молодограматиків. Фонетичні закони.
- •59. Психологізм у мовознавстві. Психологічна концепція Геймана Штенталя.
- •60. Основні методики американських структуралістів.
- •61. Натуралістичний (біологічний) напрям у порівняльно-історичному мовознавстві.
- •62. Основоположники порівняльно-історичного мовознавства.
16. Лінгвістичні ідеї о. О. Потебні. Вчення про внутрішню форму і значення.
Олександр Опанасович Потебня (1835-1891)- відомий психологіст в укр. мовознавстві, засновник Харківської лінгв. школи, визначна фігура в світ. лінгвістиці, філософ, фольклорист, літературознавець.
Вивчав проблеми заг. лінгвістики, фонетики, морфології, синтаксису, діалектології, семасіології та порів.-істор. грам. індо-європ. мови. Увагу приділяв дослідженню мови худ творів і взаємозв’язку мови і мистецтва. Вплив на Потебню створили ідеї Гумбольдта - геніального провісника нової теорії мови, зокрема теорії мистецтва і науки, що розвиваються в мові. Був прибічником Штейнталя, особливо в поглядах щодо зближення компаративізму з психологізмом. Його праці: "Думка й мова" (1865), "Мова і народність", "Про націоналізм", "Із записок з руської грам.", "До історії звуків рус. мови", "Замітки про малоруське наріччя", "Слово о полку Ігоревім. Текст і примітки", "Спорідненість малорос. пісень" ...
Наукова діяльність поділяється на 2 періоди: 1) 1860-1865 рр. - дослідження мови в зв’язку з опрацюванням філ.-псих. теорії мови, що базувалась на ідеях Гумбольдта і Штейнталя. 2) 1865-1891 рр. - дослідження фонетики, граматики, діалектології. Він - "творець лінгвістичної поетики". У роботі "Думка й мова" він дослідж. мову й мислення. Поезія і проза, мислення і наука - явища і мови. Мова це діяльність, що має великі можливості розвитку. Мова - засіб створення нової думки, не відображення сформованого світогляду, а основа створення нового.
Потебня протестував проти підпорядкування граматики логіці. Розвинув положення, що "всяке розуміння = нерозуміння". Почуту фразу всі сприймають не так як мовець - це розуміння залежить від життєвого досвіду, інтелекту, психології особистості. Потебня переосмислив поняття "внутр. форми" Гумбольдта, звузив його до конкретного поняття "внутрішня форма слова". У кожному слові можна виділити об’єктивне і суб’ективне. Наприклад суб’єктивним для слова "вікно" є рами, скло, форми вікон. Якщо вилучити суб’єктивне то залишиться звук і етимологічне значення. Об’єктивне, внутр. форма для "вікно" це "те, через що дивляться". Розглядаючи план змісту слова Потебня дійшов висновку, що треба розділяти "ближче" і "дальше" значення слова. "Ближче" - спільне для всіх мовців, містить інформацію, що що потрібна для звичайного спілкування. "Дальше" значення містить енциклопедичне значення.
17. Положення Гумбодта про творчий характер мови. Вчення Гумбольдта про форму в мові.
Мова – це орган оригінального мислення нації. Пізнання світу залежить від мови, оскільки вона не безпосередньо відображає світ, а інтерпретує його. В кожній мові своє світобачення і вона – посередник між людиною і світом.
Прогресивним є положення Г. про творчий характер мови. За своєю суттю мова є щось постійне й одночасно - змінне. Форма існування мови є розвиток. Мову слід розглядати як творчий процес, діяльність, що перетворює звук у вираження думок. Суперечність між незмінністю і змінністю мови Г. трактує так : «Мова насичується переживаннями багатьох поколінь і зберігає їх живе дихання. А покоління ті через звуки матеріальної мови… пов’язують з нами національними і родинними зв’язками. Це почасти стійкість спрямована поколінням, яке нею розмовляє.» Вчення Г. про форму в мові. Форма – це постійне і однакове, в діяльності духа, взяте в постійну сукупність зв’язків і системності, що підносить звук до вираження думки. Для виявлення форми мови необхідне її системне вивчення. Це положення Г. згодом запозичив Ф. де Сосюр, у вченні якого воно трансформувалося в сентенцію (мова - це форма, а не субстанція). Г. розрізняв зовнішню (звукову, грам.) і внутрішню форми. Внутрішня форма – це сукупність шляхів , способів та прийомів , за допомогою яких позамовний зміст передається зовнішніми звуковими засобами. Це спосіб, яким катег. мислення, об’єктивізується в мові. Внутрішня форма є своєрідною для кожної мови і виявляється та втілюється в зовнішній формі. Внутрішня форма є головною в мові, порівняно із зовнішньою. Своєрідність внутрішньої форми кожної мови проступає як у членуванні лексикою світу, так і в системі граматичних категорій і неповторних структурах цих рівнів. Внутрішня форма відрізняє мову від іншої. Фіксує особливості національного світобачення. У зв’язку з внутрішньою формою Г. торкнувся проблеми значення і смислу слова. Варті уваги типологічні ідеї Г. На його думку, форми багатьох мов у найбільш загальному можуть зберігатися, це пояснюється подібність органів мовлення та спільними законами мислення, які не залежать від етнічної належності людей. Від етносів залежить те, як у їх мовах реалізуються загальні закони мислення. Мову Г. розглядає як напружене живе ціле, в сукупності протилежним мовам.
18. Властивості мовного знака. Проблема довільності \ недовільності мовних знаків.
Основними властивості знака є: 1) матеріальність, тобто чуттєва сприйманість; 2) позначення чогось, що перебуває поза ним (об'єкт, позначений знаком, називається денотатом або референтом); 3) проблема довільного \ недовільного характеру зв'язку між планом змісту та планом вираження (знак небо представлений довільним зв'язком між планом змісту та планом вираження, у той час як мовні знаки гриміти, булькати, дзвеніти характеризуються недовільним зв'язком між змістом і формою (звукоімітація відображає зміст знака); 4) інформативність (здатність нести якусь інформацію і використовуватися з регулятивною метою); 5) системність. Що стосується системності, то її слід розуміти так: знак отримує своє значення лише за умови входження в певну знакову систему; 6) лінійність. знаки продукуються і сприймаються послідовно один за одним у синтагматичному ланцюжку; 7) відносна стійкість, незмінність мовного знака. Знаки-індекси і знаки-копії вмотивовані і не є умовними. Знаки-сигнали і знаки-символи – штучні, умовні знаки. Мовні знаки переважно представлені знаками-символами (що характеризуються довільністю (відсутністю зв'язку між змістом та вираженням). Слід зазначити, що знаки стають знаками-символами у процесі еволюції системи мови. Усі мовні знаки, що створювалися у вигляді знаків-ікон або ж знаків-індексів, у яких відображався зв'язок між планом змісту і планом вираження (недовільний зв'язок). З часом зв'язок між змістом і формою у переважній більшості цих знаків затьмарювався, стирався і зникав (ставав довільним). Таким шляхом, в процесі еволюції мовної системи, знаки-ікони та знаки-індекси перетворювалися на знаки-символи.