1. Географічні дослідження (друга пол. 19 ст. – перша пол. 20 ст.).

Після скасування кріпосного права з розвитком капіталізму в другій половині XIX ст. зросла потреба в мінерально-сировинних ресурсах, шляхах сполучення, ринках збуту, в освоєнні нових зе­мель. У цей час значно розширилися галузеві природничо-гео­графічні дослідження, зокрема геоморфологічні, кліматичні, гідро­геологічні, ґрунтознавчі та геоботанічні. Виникла потреба в прове­денні комплексних природничо-географічних досліджень. У другій половині XIX ст. фізична географія оформилась у самостійну га­лузь науки. Одним із її засновників був В. Докучаєв, який у 1888— 1894 рр. керував експедиційними дослідженнями в Україні. Він розробив вчення про зональність природи та заклав основи ланд­шафтознавства і геоекології. В. Докучаєв очолював земські експе­диції, які проводили комплексне вивчення ґрунтів (земель) Полтав­щини, лісостепу Правобережної України, степів Причорномор'я. Йому належить класична праця "Наші степи колись і тепер", якою закла­дено основи комплексного підходу до вивчення природи степових ландшафтів.

Наприкінці XIX ст. в університетах України було створено ка­федри географії. У Київському університеті її очолив П.І. Броунов, відомий своїми працями із синоптичної метеорології, земного маг­нетизму, сільськогосподарської метеорології, автор найкращого на той час "Курсу фізичної географії" (1910). З його ініціативи було створено Придніпровську метеорологічну мережу. Значний внесок у вивчення клімату України зробили О. Воєйков, О. Колосовський, її. Срезневський, Й. Косоногов.

Кафедру географії в Харківському університеті очолював Л.М. Краснов, якому належать важливі фізико-географічні дослі­дження та описи Лівобережної України й степів Причорномор'я. Ііагато зробив для розвитку фізичної географії Г. Танфільєв — ав­тор чотиритомної "Географии России, Украиньї и прилегающих к ним с запада территорий в пределах России, 1914 г.", професор Оде­ського університету. Він проводив дослідження на Поліссі, в При­дніпров'ї і Причорномор'ї та Кримських горах, склав одну з пер­ших схем поділу Європейської Росії на фізико-географічні області. Західну Україну та Карпати вивчали Є. Ромер і С. Рудницький.

В 1918 р. у Києві було створено Академію наук України, Україн­ський геологічний комітет, у 1919 р. — Українське геодезичне управ­ління, у 1921 р. — Гідрометеорологічну службу, які розгорнули мас­штабні дослідження природних умов і природних ресурсів України.

Академік В. Вернадський (1863—1945) — перший президент Академії наук України, своєю науковою творчістю в галузі приро­дознавства та організаційною діяльністю сприяв розвиткові геогра­фічної науки. Вчення Вернадського про біосферу, праці з геохімії тагеології мають важливе значення для ландшафтознавства, зокрема геохімії ландшафтів, геоекології та палеогеографії. У праці про гео­хімічну будову біосфери Землі вчений виділив різні геохори (ланд­шафти), які мають зональні особливості. Він брав участь у Пол­тавських експедиціях В. Докучаєва з вивчення ґрунтів, досліджу­вав природу Криму.

Одним із засновників сучасної фізичної географії в Україні був академік П. Тутковський (1858—1930). Участь в експедиціях на Поділля, Таврію і Полісся дала йому можливість по-новому поясни­ти походження рельєфу, з'ясувати палеогеографічні умови цих регі­онів.

Важливий внесок зробив П. Тутковський у геоморфологію, вивчення геоморфологічної будови України й особ­ливо Полісся. Йому належить перший підручник "Загальне земле­знавство" (1927) українською мовою.

Великий внесок у розвиток української географічної науки зро­бив академік АН України з 1929 р. С. Рудницький (1877—1937). Наукова спадщина вченого становить понад 150 праць з фізичної географії, геоморфології, антропогеографії, історичної та політичної географії, картографії і краєзнавства. Фізичну географію С. Рудниць­кий розглядав як комплекс наукових дисциплін про компоненти природи і процеси, які в них відбуваються. Низку його праць при­свячено загальному землезнавству (землезнанню) як самостійній природничо-географічній науці. Значний внесок він зробив у фізичну географію України, якій присвячено кілька монографій. У них по­дано характеристику всіх компонентів природи України та опис країв: Українських Карпат, Кримської верховини, Поділля, Покут-сько-Бессарабської височини, Розточчя, Волині, Наддніпров'я, Полісся, Лівобережної низовини Задніпров'я, Донецького кряжа, Чорномор­ського низу, Кримського низу та ін. Праці з географії України було перекладено німецькою, англійською і французькою мовами, що сприяло поширенню географічних знань про Україну в усьому світі.

Важливий внесок у розвиток української географії і картографії зробив В. Кубійович (1900—1985). Його діяльність проходила пе­реважно за кордоном. Він був співавтором фундаментальних ко­лективних праць "Атлас України й сумежних країв" (1933), "Гео­графія українських і сумежних земель" (1938). За його ініціативи та участі підготовлено і видано "Енциклопедію Українознавства" (1955 —1995). У своїх працях В. Кубійович обстоював цілісність України та українського народу, досліджував антропогеографію Карпат, демографічні проблеми України.