У чому сутність культурної інтеграції та асиміляції?

Наявність різноманітних точок зору відносно культури, її типів, форм і виявів відображає існування різних методологічних підходів до аналізу культурної різноманітності світу.

В кінці XIX — на початку XX ст. в класичній соціології в розумінні культури, а також заснованих на них методів аналізу, сформувалися дві основні школи: французька і німецька.

Фундатором французької школи соціології вважають Еміля Дюркгейма, який розробив ціннісно-регулятивну концепцію. Суспільство існує там і тоді, де і коли існує загальна і загальновизнана система цінностей і норм, яку як загальнообов'язкову визнає більшість гро- мадян. Потрібно лише поруйнувати традиційні колективні цінності і уявлення, вірування і традиції, як наступає стан аноміїі суспільство наближається до загибелі.

Представник структуралістської культурології К. Леві-Строс акцентує увагу на аналізі структур мислення і соціального життя, незалежного від індивідуальної свідомості і вибору. Ціль дослідника — виявлення законів порядку, які лежать в основі різноманітності вірувань і інститутів. Леві-Стросу вдалося з'єднати універсалістський підхід з поясненням і класифікацією окремих деталей соціокультурного буття.

Одночасно в німецькій соціологічній школі розробляється орієнтація, яку умовно можна назвати етико-нормативною. В ній активно досліджуються явища мікро рівня — ціннісні орієнтації особистості в системі соціальної дії. Макс Вебер запропонував типологію форм соціальної дії, в якій він за критерієм зростаючої раціональності в діях суб'єкта, розміщує традиційні і афектні дії, а вище їх ставить ціннісно-раціональну дію.

Продовженням етико-нормативної орієнтації веберівської соціології культури можна вважати американського соціолога Т. Парсонса. Згідно його вчення, культура — це певним чином організована система цінностей, яка відповідає потребам. Культура є однією з систем, без участі якої не може бути реалізована соціальна дія. Культура як комплекс ідеальних зразків обмежує і спрямовує вибір індивіда, надає йому значення.

Конфліктний підхід полягає в тому, що акцент тут робиться на культурі як на динамічній, внутрішньо суперечливій системі, арені конфліктів.

В сучасній західній соціології все більше розповсюдження одержують інтеграційні або синтезовані підходи. Роберт Мертон вдало об'єднує соціальну статику і соціальну динаміку, узгодженість і конфлікт, стабільність і зміни. В його дослідженнях непохитна ззовні соціальна структура виявляється внутрішньо напруженою, іманентно конфліктною, що породжує зміни двох типів: перший призводить до відновлення старого соціального порядку, а другий — до утворення нового соціального порядку.

В радянській соціології культури тривалий час домінувала діяльнісна концепція з її акцентом на дослідженнях функціонування і розвитку установ культури. Саме тому її представники уникали аналізу проблем генезису, сутності, джерел розвитку культури. В центрі їхньої уваги знаходилися соціальні аспекти функціонування культури в соціалістичному суспільстві: зміст соціального замовлення, вплив матеріальних, соціальних і політичних чинників на творчий процес, діяльність установ культури (театрів, музеїв, картинних галерей, бібліотек, клубів, організованих культурних заходів і т.п.).

Культурна інтеграція, культурна асиміляція, аккультурація і амальгація — всі ці поняття указують на те, якою мірою та або інша група або субкультура досягла визнання в суспільстві.

Культурна інтеграція указує на те, якою мірою певна група або субкультура входить в суспільство в цілому.

Максимальна культурна інтеграція є ціллю переважної більшості груп і субкультур, оскільки, чим більше вони культурно інтегровані, тим вірогідніше, що їх визнають в суспільстві.

Поняття культурної інтеграції може бути розкрито через розгляд її як змінної величини, яка варіюється залежно від ступеня включеності її в загальну культуру суспільства до абсолютного ухвалення або відчуження від неї.

Культурна асиміляція — це процес, завдяки якому певна група стає частиною домінуючої суспільної групи.

Якщо нова група (або група, ставлення до якої в суспільстві недостатньо добре) прагне досягти більш високого рівня інтеграції, вона вступає в протистояння із стійкою, могутньою домінуючою культурою, яка розраховує на те, що ця група, якщо вона прагне бути визнаною в суспільстві, буде дотримуватися її стандартів.

Таким чином, зміни, які відбуваються з цими групами, і складають процес культурної асиміляції. Як правило, група, яка змінюється, засвоює особливості домінуючої групи і відмовляється від деяких своїх рис і особливостей. Кінцева ціль культурної асиміляції полягає в підвищенні рівня інтеграції, тобто в більшому визнанні і ухваленні груп в суспільстві.

Способами здійснення культурної асиміляції виступають аккультурація і амальгація.

Аккультурація — це особливий процес, за допомогою якого люди, охочі досягти культурної інтеграції, залишають свої старі особливі риси і засвоюють мову, звички, норми і цінності культури, частиною якої вони прагнуть стати. Амальгація представляє собою процес, за допомогою якого декілька груп, які прагнуть досягти більшого визнання в певній культурі, об'єднують свої зусилля для полегшення культурної асиміляції. Коли відбувається амальгація, кожна з груп, яка асимілюється в певній культурі, розглядає успіхи і невдачі інших груп і вбирає в себе їхній досвід, коректує свою поведінку.

Як і у випадку з аккультурацією, включена в амальгацію група втрачає деякі особливі риси, які створюють її своєрідність, заради досягнення більш високого рівня культурної інтеграції. В процесі амальгації різні групи, по-перше, стають більш схожими одна на іншу, а вже потім — на суспільство в цілому.