36.Охарактеризуйте погляди б. Телезіо як представника сенсуалізму.

Представник епохи Відродження Бернардінно Телезіо (1509-1588 рр.) очолив відродження

природничо-наукового напрямку, вільного від релігійного впливу. Все пізнання, за Телезіо, базується на відтворенні тонкої матерії душі зовнішніх впливів. Із порівняння та зв’язку чуттєвих вражень складається розум. Матерія, що рухається силами розрядження та конденсації, діє цілеспрямовано, маючи одну ціль – збереження досягнутого стану. Оскільки психічне також є певним станом матерії, то і розум, і почуття підкоряються закону самозбереження. Виходячи із цього, Телезіо розробив теорію афектів. У позитивних афектах проявляється сила, що прагне до самозбереження душі, в негативних – її слабкість. Разом з тим, Телезіо вважав, що сам по собі рух матерії не може пояснити особливого положення людини, і схиляється до того, щоб визнати душу безсмертною. В епоху Відродження виникає ідеологічний напрямок – титанізм, що відображає історичні риси особистості з її особливим характером, титанічними творчими силами. Водночас окреслюються риси психології як дисципліни, предметом дослідження якої є вчення про універсалізм та неповторну індивідуалізацію особи. Ці риси знаходять своє найповніше втілення в розробці проблем творчості титанічного характеру з відповідним аналізом обдарованості, уяви, наслідування та оригінальності. Психологія звертається також до людини, що страждає від внутрішніх суперечностей, шукає шляхи їх подолання. Розуміння людини як творця, що переживає глибокі суперечності своєї натури і розв’язує своєю творчістю не лише ці суперечності, а й колізії суспільного життя, приводить до виникнення гуманістичної психології доби Відродження. Ця психологія будує образ ідеальної людини в її зовнішній і внутрішній красі, засуджує порочність. Також звертається до життєвого шляху людини, до проблем особистості, її становлення та умов найповнішого розкриття. Про титанізм як ознаку психології людини йдеться у працях Пікоделла Мірандоли, Варкі Кампанелли, Фіренцуоли, Фічіно, представників платонівської академії у Флоренції, які прославляли людину, підносили її до рангу Бога, а по суті підміняли Бога людиною. Прирівняна до Бога людина виступає як титан. Особливу увагу діячі Відродження зосереджують на естетичному аспекті титанічної особи. Це не просто відтворення її фізичної, скульптурної досконалості, це насамперед – грація, що доповнює фізичну досконалість та одухотворяє її .

38.Дайте характеристику поглядам представників Іспанського Відродження.

Відродження нових гуманістичних поглядів на індивідуальну психічну життя досягло високого рівня і в інших країнах, де підривалися підвалини колишніх соціально-економічних відносин. В Іспанії виникли спрямовані проти схоластики вчення, спрямовані до пошуків реального знання про психіку. Так, Л. Вівес(1492-1540) в книзі «Про душу і життя» доводив, що людська природа пізнається не з книжок, а шляхом спостереження і досвіду. Основним способом, за допомогою якого відкриваються людині окремі прояви його душі, є внутрішній досвід, або самоспостереження. Він вивів деякі основні характеристики спонукань і емоційних станів:

1) різні ступені інтенсивності: легка, середня і сильна;2) тривалість емоційних станів;

3) якісний зміст емоційних реакцій (поділ їх на приємні і неприємні, позитивні і негативні).

Погляди Вівеса підготували грунт для зародження в Європі емпіричної інтроспективної асоціативної психології. Інший лікар, X. Уарте (XVI ст.), Також відкидаючи умогляд і схоластику, вимагав застосовувати в пізнанні індуктивний метод, викладений ним у книзі «Дослідження здібностей до наук». Це була перша в історії психології робота, у якій ставилося завдання вивчити індивідуальні відмінності між людьми з метою визначення їх придатності до різних професій.

Ще один іспанський лікар, Перейра (1500-1560), передбачивши на ціле століття Декарта, показав, що поведінка тварин керується не душею, а впливами зовнішнього середовища і внутрітелеснимі змінами, і запропонував вважати організм тварини свого роду машиною, яка не потребує для роботи в участі душі.

Трохи осторонь від загальної тенденції розвитку психології в епоху Відродження коштують роботи німецьких мислителів Меланхтона і Гокленіусом.

Меланхтон відомий своєю книгою «Коментарі про душу».

У ній німецький неосхоласт намагається виходячи з рівня сучасних йому знань модернізувати вчення Аристотеля.

Меланхтоном виділялися в душі три види здібностей:рослинні;тварини;розумні.

Діяльності душі по усвідомленню сприйнять і встановленню в них подібностей та відмінностей, ставилися Меланхтоном до рівня розумних здібностей, або розумної душі, яка впроваджується в тіло Богом і яка лише тимчасово зв'язується з тваринами здібностями.

Розумна душа вічна і безсмертна.

З коментарем ідей Аристотеля виступив і інший німецький вчений - Гокленіус. З його ім'ям пов'язують появу терміну «психологія», яким і була названа його основна робота «Психологія», що вийшла у 1590 р.

Майже нікому з мислителів епохи Відродження не вдалося повністю подолати традиції середньовічної схоластики і богослов'я.

Але у більшості вчених з'явилася потреба звернутися до самої природи, до реального світу, до досвідченого вивчення. Ця вимога поширювалася і на область психічного. Виступаючи проти схоластики і теології, мислителі епохи гуманізму намагалися з'ясувати реальні тілесні підстави різних проявів душі.

40.Основні положення емпіричної психології Вольфа

У «Метафізика» Вольф починає емпіричне дослідження людської психіки з визначення душі, кажучи, що під душею він розуміє «таку річ, яка усвідомлює сама себе й інші речі поза неї, подібно до того, як ми усвідомлюємо нас самих і речі поза нами». У цьому положенні укладені моменти, специфицирующие вольфовской трактування душі. Свідомість самого себе і відмінних від себе речей припускає можливість отличения себе від них. Можна сказати, що здатність розрізняти речі - ключове поняття вольфовской психології. Саме через неї Вольф трактує ідеї ясності і виразності, які, в свою чергу, визначають відмітні риси різних здібностей душі. Втім, генетичний аналіз спосіб-ностей - прерогатива раціональної психології. Що ж до ясності і виразності як таких, то Вольф дає їм самі звичайні дефініції, почерпнуті з робіт Декарта і Лейбніца. Ясність уявлення має місце тоді, коли ми можемо відрізнити його від іншого, виразність - коли ми можемо пояснити це розходження, що передбачає розрізнення частин або компонентів даного подання: «Коли ми мислимо річ, і наші думки ясні щодо її частин або готівкового в ній різноманітного , з цієї ясності виникає виразність ». Приступаючи до викладу емпіричної частини психології, Вольф майже не конкретизує її завдання, повідомляючи лише, що не збирається «показувати тут, що таке душа, і як в ній виникають зміни». Його задум - «просто розповісти, що ми сприймаємо в ній в щоденному досвіді». Він збирається «шукати виразні поняття про те, що ми сприймаємо у душі», і «відзначати важливі істини, які можуть бути доведені звідси». Ці «Підтверджуємо-мі безпомильні дослідами істини складають підставу правил, напрямних душу як в пізнанні, так і в воління». Але все це не дуже конкретно, і лише заднім числом можна уточнити цілі емпіричної психології Вольфа і констатувати, що вона вирішує наступні завдання.

По-перше, вона класифікує здібності душі і розподіляє їх за рангом «вищих» і «нижчих» душевних потенцій. Це розрізнення, до речі кажучи, акцентується Вольфом не в «Метафізика», а в інших роботах, зокрема, в «Докладному сполученні», де він говорить, що ні в логіці, ні в моралі не можна зробити нічого суттєвого, не проводячи в емпіричної психології точного відмінності між вищими і нижчими здібностями душі. Ця позиція сформувалася у Вольфа при можливий вплив Лафорж, «Трактат про людському розумі» якого він згадує в «Докладному сполученні», а також Л.Ф. Тюмміга, де визначено даний підхід у своїх «встановлення». Причому мова йшла не тільки про пізнавальних здібностях. Емпірична психологія не тотожна так званої «гносеології». Людина розглядає-ється тут в єдності його когнітивних і вольових здібностей. По-друге, емпіричне вчення про душу дає дефініції фундаментальних психологічних понять, у тому числі згадуваних вище понять ясності і виразності, а також формулювання основних законів психіки. По-третє, емпірична психологія досліджує психофізичну проблему на рівні узагальнення дослідних даних з цього питання. Завдання емпіричного вчення про душу Вольф підсумовує в «Докладному повідомленні»: «Є три головні речі, до яких зводиться все, а саме здатність пізнавати, здатність бажати або воліть і взаємодія душі і тіла».

У емпірико-психологічному розділі Вольф дійсно орієнтується на досвід, причому не тільки на феноменологічний, а й на лінгвістичний. Він стурбований тим, щоб його дефініції не вступали в протиріччя з повсякденним слововживання. Іноді навіть виникає відчуття, що лінгвістичний аспект для Вольфа важливіше інтроспективного. Він часто нагадує, що дає лише визначення слів, що позначають психічні здібності, але не досліджує сутність останніх, відкладаючи це питання до відповідної глави. Однак не слід думати, що Вольф цілком йде в емпіричні та лінгвістичні аналізи. Багато параграфи починаються з апріорних конструкцій, і лише потім показується, що вони «підтверджуються досвідом». Тим не менш, в цілому Вольф витримує обрану ним тактику, акцентуючи увагу на а його закон - законом асоціації. Щодо специфікації цього закону (або законів) висловлювалися самі різні думки, про що ще буде окремо сказано. Поки лише зазначимо, що більшість авторів схилялося до визнання двох головних принципів «асоціації ідей», по суміжності і за подібністю. Вольфовской закон, на перший погляд, можна витлумачити як поєднання двох цих принципів. З одного боку, ціле, яке репродукується при поданні частини, можна розглядати як сукупність співіснуючих, тобто суміжних якостей або властивостей. З іншого - тут присутній і момент асоціації за подібністю, так як механізм відтворення цілого приводиться в дію схожістю або однаковістю даного сприйняття з тим, що малося раніше: «Коли наші почуття являють нам щось, що має щось спільне з яким-небудь відчуттям, наявним у нас в інший час, то воно теж знову представляється нам, тобто коли частина готівкового цілого відчуття є частиною якогось минулого, то знову представляється все минуле відчуття ». Надалі ми, однак, побачимо, що один з цих принципів таки може бути виключений. Що ж до породження нових уявлень з наявного матеріалу, за яке відповідає «здатність фантазії», то Вольф не обмежується традиційним уявленням про нові комбінаціях елементів минулих сприймань, але говорить і про інші способи породження нових думок, що не мають корелятів в минулому досвіді. І хоча приклади, які наводить Вольф, не назвеш прозорими, так як він, не цілком чітко промовляючи своє ставлення до локковской розділенню ідей на прості і складні, не уточнює, про яких з них йде мова, сама проблема, безумовно, цікава, і, скажімо, Юм показав, який імпульс можна їй надати.

Слідом за уявою Вольф розглядає пам'ять. Пам'ять, на його думку, є усвідомлення того, що запропонований в даний момент вже раніше сприймалося. «Для того щоб ми могли визнати відтворювані думки в якості того, що ми вже мали раніше, ми приписуємо душі пам'ять». Вольфу важливо чітко розрізнити пам'ять і репродуктивне вообра-ються. Останнє відповідає за відтворення уявлень, істота ж пам'яті саме у свідомості їх тотожності з тим, що відчувалося раніше: «в іншому випадку уяву і пам'ять не будуть у достатній мірі відрізнятися один від одного. Тим самим для пам'яті не залишається нічого, крім знання, що ми вже раніше мали думку. І це, власне, і є дія пам'яті, по якому ми дізнаємося її і відрізняємо від інших здібностей душі ». У «Емпіричною психології» теорія пам'яті викладається більш детально. Вольф починає з пояснення того, що означає «дізнаватися відтворену ідею». Це саме і значить усвідомлювати, що ми мали її раніше. Лише після цього він дає дефініцію самої пам'яті: «Пам'яттю ми називаємо здатність впізнавання відтворених ідей (а, отже, і речей, представ-ляем ними)». Підкреслюючи, що його теорія пам'яті розходиться із звичайними уявленнями про неї як про «здібності утримання та відтворення думок», Вольф наводить переконливі приклади, що показують, що ці акти не вичерпують функції пам'яті. Справді, неважко уявити собі ситуацію, коли людина вважає деякі ідеї своїми, а потім згадує, що почерпнув їх з якогось конкретного джерела. Іншими словами, утримання і відтворення можуть мати місце і до спогади, що як раз доводить незвідність пам'яті до цих дій. Спогад, таким чином, полягає не у відтворенні, а в співвіднесенні відтвореного з минулим. Сам акт співвіднесення може бути невиразним або виразним - згідно тому, чи пам'ятаємо ми обставини колишнього відчуття. Втім, його і взагалі може не бути. В останньому випадку в справу вступає «здатність пригадування». Ця здатність, згідно з «Приміток», відрізняється від пам'яті тільки тим, що «пам'ять пов'язує готівкову думка - вона може бути як відчуттям, так і чином - з поданням, за допомогою якого ми дізнаємося, що вже мали її, тоді як при пригадування ми повинні переходити від однієї думки до іншої, перш ніж приходимо до цього самого поданням ». Пригадування, неможливе без певного свідомого зусилля, може служити також для прояснення смутного спогади. Але в кожному разі воно лише індукує віднесення подання до минулого, а не виробляє його. Питання ж про те, як відбувається це співвіднесення, Вольф, по суті, залишає без відповіді. У «Емпіричною психології» він зауважує, що для цього необхідно контрастне зіставлення відтвореної «ряду перцепций» з готівковим. Очевидно, однак, що подібне зіставлення нічого не вирішує: цілком можна уявити будь-які «докладені» до теперішнього образи минулого, але не вважати їх спогадами. У розділі про Юмі ми побачимо, яке рішення тут можна знайти.

Розмірковуючи про пам'ять, Вольф говорить, що вона має ряд кількісних параметрів. Він перераховує кілька умов і обставин, при яких запам'ятовування відбувається більш ефективно. Цьому, зокрема, сприяє ясність і виразність уявлень - вони запам'ятовуються краще неясних і неясних. Інший важливий фактор - частота появи тієї чи іншої думки або відчуття. Пам'ять також поліпшується тренуванням. Нарешті, запам'ятовуванню сприяє увагу до того чи іншого поданням. Увага Вольф трактує як уміння зосередитися на якомусь одному з безлічі одночасно сприйманих представ-лений. Само це зосередження знову-таки визначається через ясність уявлення - зосередившись на речі, ми мислимо її ясніше інших. Увага, як і пам'ять, вважає Вольф, може бути вдосконалено і, стало бути, допускає кількісну оцінку.

Цей момент підкреслять не випадково. Справа в тому, що тут ми стикаємося з питаннями, по яких можна провести чітку межу між філософською та експериментальної психологією. Скрізь, де йдеться про експеримент, мається кількісний, а значить, принаймні побічно, математичний контекст. Дійсно, в експерименті створюються якісь искусст-ються умови, які завжди можна змінювати або варіювати, тобто такі, які допускають «більше» і «менше». Будь-яке таке зміна відбивається на результаті, і цей результат виявляється детермінований кількісними параметрами умов і, таким чином, сам количествен. Тому, якщо якісь психічні феномени допускають кількісну оцінку, завжди можна знайти способи виміряти їх і виразити в математичних формулах. Однак виражаються ними закономірності мають в даному випадку гіпотетичний характер і грунтуються на узагальненні безлічі дослідів, тобто на індукції. Саме тому вони мають бути виключені з філософської психології. Справді, епітет «філософська» в контексті новоєвропейської метафізики означає «аподиктичні», а аподиктичні міркування може бути здійснено на будь-якому одиничному прикладі і з повною достовірністю перенесено на всі подібні випадки.

Не можна сказати, що Вольф чітко промовляє можливість різних методів побудови емпіричної психології і виділяє в ній експериментально-математичну (синтетичну) і філософську (аналітичну) складові. Але невірно і думати, що він взагалі не обговорює ці теми. Навпаки, хоча ще на рубежі XVII і XVIII століть Жозеф Сові (1653-1716) проводив цікаві математизовані досліди зі слуховими сприйняттями, саме Вольф вперше всерйоз заговорив про математичному дослідженні психіки, що зовсім не дивно у світлі його базового математичної освіти і твердження, що « немає нічого в речах, що допускало б можливості математичного пізнання ». У знаменитому примітці до § 522 «Емпіричною психології» Вольф пише про можливість і бажаність «психометрії», яка «математично трактує пізнання людського розуму». Зрозуміло, від слів про математизації психології до реальних справ - велика дистанція. До того ж у цієї ідеї з'явилися впливові противники, такі як Хр.А. Круз, а пізніше Кант. У XVIII столітті вирішального прориву в цій галузі так і не відбулося, і символічно звучали слова, сказані щодо психометрії в 29 томі «Загального словника» (1750) І.Г. Цедлера: «ця наука, що дає математичне пізнання душі, поки не існує на папері». І все ж, це перебільшення: про психометрії в той час не тільки багато міркували, в основному, правда, вольфианцу А.Г. Баумгартен, Г.Ф. Хаген, Хр.А. Кербер, І.Г. Крюгер та ін, а й ставили окремі психометричні експерименти. Деякі з них вже згадувалися, про інших піде мова в частині про Тетенс.