77. Процесуальні моменти у процесі законодавчої ініціативи та проблеми що з ним пов*язані

Законодавча ініціатива - це початкова стадія законотворчого процесу, що складається у винесенні на розгляд органом законодавчої влади законопроекту або законодавчої пропозиції щодо прийняття, зміни чи скасування закону. Суб’єкти законодавчої ініціативи визначаються національним законодавством, при цьому внесення пропозиції в законодавче установа таким суб'єктом тягне за собою обов'язок розглянути дану пропозицію відповідно до встановленої процедури. Як зазначають правознавці, які займаються дослідженнями даної тематики, правом законодавчої ініціативи володіють, як правило, члени парламенту і уряд, проте, в залежності від прийнятих в окремо взятій державі норм, це їх право може бути обмежено. Глава держави також може бути наділений цим правом. У ряді країн із законодавчою ініціативою можуть виступати самостійні групи громадян. У цьому випадку закон визначає мінімальну чисельність ініціативної групи і особливу процедуру проходження запропонованого проекту. Особи, що не володіють зазначеним правом, також можуть здійснювати законодавчу ініціативу, але опосередковано, через суб'єктів, яким воно гарантовано законом. 

Основна проблема-є закони, які зазначають наявність ініціативи у народу,наприклад,проте, відсутня практична реалізація-немає порядку та процесу здійснення. Серед основних проблем законодавчого процесу в Україні – його слабка прогнозованість, зловживання депутатами правом законодавчої ініціативи у поєднанні з недостатньо активною роллю уряду у законодавчому процесі, збільшення функціонального навантаження на Апарат Верховної Ради України через зростання кількості законопроектів, що вносяться на розгляд законодавчого органу, та необхідність їх швидкого прийняття; прийняття законів, що мають характер інструкцій; нехтування положеннями Конституції при прийнятті законів; постійне відхилення від вимог Регламенту рішеннями ad hoc, а то й нехтування ним. Звісно, цей перелік не є вичерпним.

Певні форми залучення громадськості у законодавчий процес передбачені й українським законодавством. Серед них, наприклад – всенародне обговорення законопроектів (стаття 114 Регламенту), парламентські слухання (Глава 39 Регламенту) та слухання у комітетах (стаття 29 Закону „Про комітети Верховної Ради України”). Процедура всенародного обговорення законопроектів та врахування його результатів законодавчо не визначена. Парламентські слухання в силу ряду причин, зокрема – широти тематики, значної кількості учасників, обмеженості часових рамок для їх проведення, відсутності належного моніторингу виконання рекомендацій слухань, не можна вважати ефективним способом залучення громадськості у процес прийняття рішень. Що ж стосується слухань у комітетах, то їх висновки і рекомендації згідно з чинним законодавством не підлягають обов’язковому відображенню у висновках комітету за результатами розгляду законопроектів, що значною мірою знижує їх роль у забезпеченні прийняття виважених рішень як комітетом, так і законодавчим органом. Крім того, Закон „Про комітети Верховної Ради України” не створює передумов для ефективного інформування учасників слухань щодо винесених на слухання питань, оскільки інформаційно-аналітичні матеріали до слухань роздаються учасникам у день їх реєстрації (частина восьма статті 29 Закону „Про комітети Верховної Ради України”). Окрім удосконалення правового регулювання комітетських слухань, вбачається доцільним також створення на веб- сторінці Верховної Ради України окремої рубрики, подібної за своїм змістовним наповненням до веб-порталу „Громадянське суспільство і влада”, через яку зацікавлені особи могли б надсилати свої зауваження та пропозиції до законопроектів, які готуються до розгляду парламентськими комітетами