43. Співвідношення держави і права - Каландяк

44. Поняття функцій і завдань держави

З самого початку свого виникнення держава, як політична форма людського соціуму, виступає суб'єктом управління суспільними справами. її управлінське (функціональне) призначення полягає в тому, що, здійснюючи вплив на суспільні процеси в різних сферах життя, вона долає суперечності між інтересами різних соціальних груп і таким чином забезпечує нормальний розвиток суспільства. Цей вплив здійснюється завдяки різним видам діяльності держави, основні з яких у теорії держави і права мають назву функцій.

Функції держави — це основні напрямки її діяльності, які виражають її сутність і соціальне призначення в галузі управління справами суспільства. Вираження у функціях держави її .сутності — найбільш глибинного і усталеного в ній — показує, заради чого вона існує, інтересам яких соціальних груп, політичних сил служить. З'ясувати це означає встановити, якою мірою її воля і зусилля спрямовані на задоволення потреб і інтересів усього суспільства, а якою — певної панівної еліти. Відображення у функціях держави її соціального призначення є проявом їх обумовленості потребами розвитку суспільства. Держава існує заради здійснення певних функцій, у цьому полягає її соціальне призначення. Вади в їх виконанні ведуть до виникнення негативних наслідків у суспільному житті. Якщо мета держави є те, до чого прагне суспільство, а завдання - засоби її досягнення, то функції - це основні напрями діяльності держави за рішенням стоять перед ним завдань. Отже, цілі та завдання визначають функції.

45. Значення проблеми державного втручання для теорії держави і права, а також для функціонування держави.

Проблематика, пов’язана з межами державного втручання (далі – МДВ), є малодослідженою. Особливо негативно невивченість вказаної проблеми впливає на розвиток і формування знання в державно-правових науках, оскільки коло питань, пов’язаних з МДВ, має безпосередній і прямий зв’язок з основними аспектами державно-правової теорії та практики.

Особливе значення та актуальність проблеми МДВ набуває сьогодні для загальнотеоретичної юридичної науки, якою є теорія держави і права .

Оскільки розуміння МДВ багато в чому визначає об’єкт і предмет дослідження юридичних наук, то вказане розуміння безпосередньо впливає і на формування методології пізнання державно-правової дійсності в юридичній площині.

Дуже тісно розуміння МДВ пов’язане з визначенням кола завдань і функцій держави. Тут вибудовується досить простий логічний ряд: межі державної влади – мета держави – соціальне призначення держави – завдання держави – функції держави.

Залежно від розуміння МДВ, формуються як практичні, так і теоретичні уявлення про форму держави. І це зрозуміло: адже форма держави пов’язана, з одного боку, з розумінням її сутності, соціального призначення, цілей існування, завдань і функцій, а з другого – з конкретним механізмом реалізації цієї сутності, соціального призначення.

Не можна не відзначити зв’язок між МДВ і правосвідомістю, правовою культурою і правовою поведінкою: оскільки те чи інше бачення місця і ролі держави в житті суспільства, а також її можливостей, формує не лише індивідуальні, а й колективні форми правосвідомості і правової культури, які у свою чергу виступають визначальним фактором, який формує відповідну форму правової поведінки.

Якщо в уявлення про МДВ, а відповідно про можливість держави втручатись в життя суспільства, відбуваються хоча б най менші зміни, то це беззастережно має вплинути та знайти своє відображення як у теорії, так і практичній сфері юриспруденції.

• Демократичний державний режим, його державно-правові ознаки, принципи.

Демократичний режим — це режим, за якого державна (політична) влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми, засоби масової інформації), діяльність різноманітних партій і громадських організацій, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення та здійснення політики держави.

Він характеризується такими рисами:

• дотримується демократична конституція;

• реалізується принцип "поділу влад";

• державна влада здійснюється на основі вільної та рівної участі громадян та їх об'єднань в управлінні державою;

• забезпечується плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людини;

• гарантується здійснення прав і свобод громадян відповідно до міжнародних стандартів прав людини;

• реалізується демократизм правосуддя, домінують методи переконання перед методами примусу;

• забезпечується вільне існування всіх форм власності.

Ознаки демократичного режиму:

1) вільна і рівна участь громадян і їх об'єднань в управлінні державою через інститути безпосередньої і представницької демократії;

2) дотримання ідеологічного, політичного й економічного плюралізму, створення умов для легалізованої діяльності опозиційних політичних партій;

3) гарантованість здійснення прав і свобод громадянами і соціальними меншинами відповідно до міжнародних стандартів прав людини;

4) реальність місцевого самоврядування;

5) реальність справедливого правосуддя;

6) домінування методів переконання, узгодження, компромісу над примусовими методами.

Тільки демократичний режим може бути базою для побудови правової держави, оскільки він створює умови дня дотримання принципу верховенства права.

Одним з найважливіших принципів, на яких спочиває сучасна демократія, є система поділу влади, що забезпечує стримування і противаги у відношенні один до одного. Слід зазначити, що в будь-якій політичній системі, в будь-якій державі в тій чи іншій формі існуєподілHYPERLINK "http://ua-referat.com/%D0%9F%D0%BE%D0%B4%D1%96%D0%BB_%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96" праці або поділ функцій між різними органами та рівнями влади. Але власне поділ влади передбачає самостійність і незалежність відокремлених одна від одної гілок влади. Ця теорія більш-менш чітко була сформульована у XVIII ст.

Мірилом демократичності та правового характеру сучасної держави стала його прихильність принципам і положенням Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. і доповненої 19 грудня 1966 двома пактами: один про економічні, соціальні та культурні права, інший про громадянські і політичні права. Без принципу недоторканності особи, без свободи слова і преси, а також доступу до інформації, що стосується громадських справ, право голосу втрачає сенс. Без свободи від довільних арештів партія, що знаходиться при владі, може тероризувати своїх супротивників і серйозно послаблювати опозицію. У цьому плані основне значення має система політично незалежних судів ^1.

Одним з ключових характеристик демократії є політична рівність усіх без винятку громадян перед законом з його принципом «одналюдина - один голос». Ця характеристика буде не просто декларацією тільки при реалізацій низки інших елементів, які інтегрально входять у саме визначення демократії. Основоположне значення для теорії демократії мали формування та затвердження сучасної ідеї народного представництва, відповідно до якої представницькі органи влади обираються не довічно, а на певний, строго фіксований конституцією термін.  Сутність принципу представництва полягає в тому, що в політичній сфері виборці визначають мету, а обраний ними представник вибирає найбільш відповідні, на його погляд, кошти для її досягнення ^2.

• Державно-правові недоліки і гідності демократичного режиму.

Недоліками прямої демократії є:

• відсутність стійкого бажання у більшості населення займатися даною управлінською діяльністю. Не секрет, що на виборах будь-якого рівня (мається на увазі федеральні, регіональні, місцеві вибори) явка виборців складає в середньому 35-40%. Таким чином, навіть меншість може набрати більше голосів ніж більшість. Така політична апатія є наслідком «марність» участі у виборах. Будь-який кандидат ніколи не робить того, що обіцяє. Тому люди не хочуть брати участь реалізації свого права участі у виборах.

• складність і дорожнеча проведених демократичних заходів, низька ефективність прийнятих рішень внаслідок непрофесійності більшості «правителів».

Представницька демократія дозволяє здійснювати владу представникам народу - депутатам, іншим виборним органам виконавчої та судової влади, які покликані виражати інтереси різних класів, соціальних груп, верств, політичних партій і громадських організацій.

До недоліків представницької демократії часто відносять такі риси:

• можливо необмежену розвиток бюрократії та корупції;

• відрив представників влади від своїх виборців;

• прийняття рішень в інтересах не більшості громадян, а номенклатури, великого капіталу, різного роду лобістів.

Демократія є система свободи, є система політичного релятивізму, для якого немає нічого абсолютного, який все готовий допустити, всяку політичну можливість, яку господарську систему, лише б це не порушувало початку волі.

У цьому сила, життєздатність і одночасно слабкість демократії. У прагненні же позбутися від закладених у ній слабкостей, виправити, замінити формальну демократію сутнісної, соціальної чи іншими формами демократії є небезпека тотализации шляхом злиття суспільства і держави та відповідно знищення самої демократії. Не випадково Ж. Ж. Руссо, який говорив про звільнення людини, забезпеченні його безмежної свободи шляхом стирання кордонів між керівниками і керованими, деякі автори не без певних підстав зараховують до духовних предтеч тоталітаризму. Таким чином, якщо хто-небудь відмовиться коритися загальній волі, то він буде примушений до покори всім політичним організмам, а це означає лише те, що його силою змусять бути вільним. Тому грань між тоталітаризмом і демократією занадто тонка, і як було сказано вище демократія без праці перетворюється в тоталітаризм.

Багато мислителів минулого, будучи не завжди противниками демократії, попереджали про її недоліки і прихованих у ній загрози.Примітно, що ще Платон вважав демократію найбільш корумпованою після тиранії формою правління. Арістотель називав демократію найнижчої з усіх законних форм правління, найбільшою мірою схильною перероджуватися в тиранію. І. В. Гете писав: «Ніщо так не відштовхує, як більшість, бо воно складається з купки сильних лідерів, з шахраїв, які пристосовуються, зі слабких, які асимілюються, і з маси, яка рухається за ними, не маючи ні найменшого уявлення про те, чого вона хоче ». Розвиваючи цю думку автор вважає за необхідне додати, що при демократії стати представником влади може будь-який, для цього досить бути практичним, пристосуванцем і т.п. 

Всі демократичні держави, їх органи влади переживають спад авторитету і знаходяться під натиском непомірного числа вимог, яких вони не можуть виконати. Наприклад, російська державна влада вже багато років працює в умовах слабкого, а в окремі періоди - відсутнього авторитету. Іноді влада сама вважає себе високоавторитетної, хоча насправді або він невисокий, або відсутня зовсім ^1.

Реальна демократія, таким чином, постійно відчуває тиск, має низьку здатність до управління (в тому сенсі, що вона нестійка щодо пред'являються їй вимог і має слабку здатність до прийняття та здійснення твердих рішень).

Отже, невдоволення громадськості викликає вимушене політичне бездіяльність громадянського суспільства в проміжках між виборами. Суспільні проблеми накопичуються значно швидше, ніж відбувається зміна партій при владі і закінчуються повноваження депутатів.

Автор вважає за необхідне додати, що корупція властива будь-якій державі, але особливо її розвиток притаманне державам, які обрали демократичний шлях розвитку, які знаходяться на шляху становлення демократичних принципів.

У цьому сенсі демократичний режим є найбільш схильним корупції, особливо в Російській Федерації, з її неповороткою судовою системою, круговою порукою, незначним покаранням за хабарництво.

• Основні аспекти проблеми розуміння механізму держави.

Дискусія про точність формулювань цього поняття бере свій початок з середини  минулого сторіччя. Як відзначає М.К. Іскакова, до початку 50­х років ХХ сторіччя в СРСР механізм держави розумівся в широкому й вузькому змістах. У вузькому змісті він  вважався  тотожним  і  вичерпувався  поняттям  апарату  державної  влади,  а  в широкому ­ політичної системи суспільства [2, c.10]. На думку Л.Л. Григоряна така концепція була природним продуктом сталінізму й служила своєрідним теоретичним обґрунтуванням одержавлення всіх сфер громадського життя.  У  цей  час  подібне  широке  трактування  державного  механізму  як  політичної системи  суспільства  в  сучасній  юридичній  науці  повністю  втрачений,  і  більшість 

учених, правознавців, політологів виправдано відмовилися від її.  Зокрема, С.А. Комарів вважає, що держва не може виступати навіть як основа  або  головний  структурний  елемент  політичної  системи,  тому  що  це  привело  б  до змішування  її  з  такими  різнопорядковими  явищами,  як  економічні,  соціальні, ідеологічні основи політичної системи суспільства [4,c.244­245].  Ми також вважаємо, що механізм держави не можна ототожнювати з політичною  системою  суспільства,  а  державу  варто  розглядати  в  якості  важливої  складової частини  цієї  системи, що  входить  до  неї  як  цілісний  інститут поряд з  політичними  партіями, громадськими організаціями тощо.  У  другій  половині  50­х  років  ХХ  сторіччя,  після  смерті  І.В.Сталіна  були  переглянуті  деякі  положення  радянської  теорії  держави  й  права,  у  тому  числі  й  поняття  механізму  держави.  Склалася  точка  зору,  відповідно  до  якої  його  стали  розглядати  винятково  як  сукупність  державних  органів,  тобто  дані  категорії  були  визнані тотожними й підкреслювався їх класовийхарактер.  Дотепер  однією з  найпоширеніших  концепцій  розуміння  механізму  держави  в юридичній  науці  є  вузький  і  широкий  підхід  в  аспекті  співвідношення  термінів  „механізм  держави”  і  „державний  апарат”.  Вузький  підхід  базується  на  поглядах радянських  правознавців  80­х  рр.  ХХ  ст.  про  тотожність  державного  механізму  й  апарату,  але  без  класового  їх  обґрунтування.  Зокрема,  на  думку  Л.І.  Спірідонова  механізм  держави  ­  це  система  її  органів,  „за  допомогою  яких  вона  здійснює 

державну владу й реалізує свої функції” [5, c.66]. Дану точку зору про ідентичність понять  „механізм  держави”  і  „державний  апарат”  поділяють  Н.І.  Матузов,  В.І.  Новосьолов, В.Н. Хропанюк [6, c.100­101] і ряд інших. Зокрема, М.І. Байтін вважає,  що в теорії держави й права поняття державного апарату в широкому змісті адекватно поняттю  державного механізму [7,c.4]. При  цьому широке  трактування  державного 

апарату  означає,  що  в  нього  включаються  всі,  а  не  тільки  виконавчі  органи  влади,  вузька  ­  ґрунтується  ще  на  твердженні  В.І.  Леніна,  що  під  державним  апаратом  „розуміється,  насамперед,  постійна  армія, поліція й  чиновництво” [8,  c.302]. Таким чином,  вузьке  трактування  поняття  державного  апарату  не  охоплює  законодавчі  й  судові органи держави.  Прихильники  другого  підходу ­  широкого ­  включають  до  механізму  держави  крім державного апарату інші складові елементи, діапазон яких досить різноманітний.  Загальним у цих поглядах є те, що проводиться різниця між державним механізмом і 

апаратом,  причому  перший  з’являється  як  більш  широке  за  обсягом  поняття.  Наприклад,  М.Н.  Марченко  відзначає,  що  в  науковій  і  навчальній  літературі найчастіше  „державний  механізм  розглядається  як  сукупність  різних  державних органів,  організацій,  збройних  сил,  матеріальних  засобів  державної  влади,  а  державний  апарат  обмежується  лише  системою  державних  органів” [9,  c.160]. Так,  зокрема, М.І. Абдулаєв і С.О Комаров вважають, що механізм держави являє собою  систему  державних  організацій, за  допомогою  яких  реалізується  державна  влада,  і містить у собі державний апарат, державні установи й державні підприємстваВ.В.  Лазарєв  і  В.С.  Афанасьєв  стверджують,  що  державний  механізм  ­  це  законодавчі,  виконавчі,  судові  й  інші  органи,  а  також  силові  структури,  що здійснюють якщо є потреба примусові заходи (армія, внутрішні війська, в’язниці й т. ін.) [10, c.36]. Через те, що в Україні правоохоронні органи й збройні сили належать до органів виконавчої влади, то на нашу думку, вони входять до структури механізму сучасної Української держави, але є лише окремими її елементами. У демократичній,  првовій державі, на відміну від  тоталітарної й авторитарної, їх роль у державному механізмі  повинна  підпорядковуватися  загальній  тенденції  по  охороні  й  захисту особи,  реалізації  її  прав  і  свобод,  забезпеченню  її  безпеки.  У  даних  умовах  ці структури  не  є  якими­небудь  основними,  базовими,  що  визначало  б  необхідність особливого  виділення  їх  у  визначенні  й  структурі  механізму  сучасної  Української держави.  В  останні роки  в правовій  літературі звертають на  себе  увагу  дослідження, що представляють  науковий  інтерес,  які  критикують  „вузьку”  і  „широку”  концепції визначення  державного  механізму. У  х  основі  лежить  спроба  розглядати  механізм держави  в  динаміці,  у  взаємовідносинах  між  собою  його  складових  частин. Серед  прихильників  даної  точки  зору  варто  назвати  Е.П.  Григоніса,  С.І.  Ігонькину,  І.П. Антонова,  В.В.  Гібова  й  ряд  інших.

• Принципи організації і діяльності механізму держави і проблеми, що виникають у ході їх реалізації.

Принципи організації та функціонування механізму держави — це законодавчі вимоги, що лежать в основі формування, організації і функціонування механізму держави.    До них належать закріплені в законі принципи організації і діяльності механізму держави: народовладдя, гуманізм, поділ влади, законність, рівний доступ громадян до державної служби, підзвітність нижчих органів перед вищими, професіоналізм і компетентність державних службовців, гласність, відповідальність державних службовців за прийняті рішення, позапартійність державної служби, відокремлення релігійних об’єднань від держави, принцип оптимальності побудови і функціонування держапарату, принцип ефективності його дії, принцип професіоналізму державних службовців, принцип дотримання етичних вимог, принцип неупередженості та ін.    Однією з найважливіших проблем, які стосуються організації державної влади, протягом кількох століть є питання про єдність і поділ влади.    Сама ідея поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки влади супроводжує пошук людством ідеальної держави протягом багатьох століть. У зачатковому стані вона була присутня уже в поглядах давньогрецьких філософів (Аристотель, Полібій). Однак як основний принцип цілісного вчення про демократичну державу він був сформульований Д. Локком і розвинений згодом Ш. Монтеск’є. Теоретична база була підготовлена всім об’єктивним ходом історії, а поштовхом до її оформлення стали буржуазно-демократичні революції.Вперше концепція поділу влади одержала законодавче закріплення в конституції США 1787 р., що діє дотепер. Поряд з концепцією поділу влади на цю конституцію вплинули ідеї Руссо про єдність державної влади, яка походить від народу — її єдиного джерела.     Різні сторони обох концепцій не виключають одна одну, а органічно поєднуються. Майже в усіх сучасних конституціях у тих чи інших формулюваннях йдеться про єдність державної влади та її розподіл між основними гілками.    Для ефективного функціонування механізму держави необхідний такий розподіл повноважень між органами влади, за якого створюється механізм стримувань і противаг для запобігання зловживань владою, налагоджується співробітництво між різними гілками влади з метою досягнення максимальної ефективності в управлінні суспільством.    Основним призначенням органів законодавчої влади, представлених парламентом, є законотворча діяльність. Органи законодавчої влади мають верховенство, оскільки вони формуються всенародно, встановлюють правові засади державного і громадського життя, основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики країни, визначають правову організацію і форми діяльності виконавчої і судової влади. Провідне положення законодавчих органів у механізмі держави обумовлює вищу юридичну чинність прийнятих ними законів.    Система органів виконавчої влади здійснює виконавчо-розпорядчу діяльність. Виконавча діяльність цих органів виявляється в тому, що вони виступають як безпосередні виконавці вимог законів, що сприяють їх реалізації по всій державі. Розпорядча діяльність цих органів виявляється в їхній здатності приймати власні підзаконні нормативні акти (розпорядження), що мають обов’язкове значення.    Главою виконавчої влади може бути монарх, президент або глава уряду — прем’єр-міністр, залежно від форми правління держави. З урахуванням цього відбувається формування органів виконавчої влади.    Важливе місце у структурі державного апарату займає система судових органів, основною соціальною функцією яких є здійснення правосуддя. У конституціях сучасних держав у тій чи іншій формі проголошуються принципи незалежності суддів, самостійності судів у вирішенні юридичних справ, гласності судочинства, відкритості судового процесу.    Органи, що здійснюють правосуддя, — третя гілка державної влади, яка відіграє особливу роль і в механізмі державної влади, й у системі стримувань і противаг. Роль судової влади полягає у стримуванні двох інших гілок влади в рамках конституційної законності шляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю за іншими гілками влади. Система органів правосуддя складається з судів конституційної та загальної юрисдикції. Суди конституційної юрисдикції представлені Конституційними Судами, а суди загальної юрисдикції — загальними, військовими, господарськими та адміністративними.    Крім того, значну роль у державному механізмі відіграє система органів прокуратури. Прокуратура покликана здійснювати нагляд за точним і однаковим виконанням законів органів державного управління підприємствами, установами, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами. Органи прокуратури здійснюють також нагляд за дотриманням законності в роботі органів дізнання і попереднього слідства, при розгляді справ у судах, при виконанні покарань й інших заходів примусового характеру.    До механізму держави також входять силові відомства, збройні сили, органи безпеки, поліція або міліція, виправні заклади.

• Проблема розуміння джерела (форми) права.

Проблема співвідношення форми права та джерела права є одним з ' дискусійних питань теорії права.

Так, представники концепції юридичного позитивізму джерелом права вважають нормативно-правовий акт. Представники соціологічної школи права стверджують, що сукупність норм права в суспільстві завжди відображає лише якусь частину права, як певного порядку суспільних відносин який склався, а отже, коріння права слід шукати в самому суспільстві. Представники природно-правової доктрини переконують, що природа вписує в свідомість людей їх основні права і свободи (такі права і свободи одержали назву невідчужуваних відлюдний, природних). Прихильники психологічної школи права розглядали право як явище людської психіки і дійшли висновку, що так звані "джерела права" є не чим іншим, як "самим правом, видом позитивного права".

Матеріальні джерела права являють собою сукупність природних, історичних, культурних, релігійних, політичних, економічних та інших правотворчих факторів об'єктивного характеру, які обумовлюють виникнення, розвиток та зміст права. Ідейним джерелом права виступає правосвідомість як правотворчий фактор суб'єктивного характеру, через який об'єктивні правотворчі чинники впливають на майбутній зміст норм права. Інституцій ним джерелом права у найбільш широкому, загальному розумінні визнається держава, державна влада, у силу того, що саме держава опосередковує зв'язок права з об'єктивно існуючими суспільними відносинами та надає правовим установленням загальнообов'язкового характеру. У більш вузькому значенні інституційним джерелом права є правотворча діяльність держави (через уповноважені органи), що спрямована на встановлення або санкціонування норм права. Нарешті, формальним джерелом права виступає результат правотворчої діяльності держави - форми вираження і закріплення норм права.

В юриспруденції склалися такі підходи до розуміння терміна "джерела права":

- джерела виникнення права як соціального явища, сила, що творить право (правоутворююча сила);

- пам'ятки історії, літератури, судові справи та звичаї, що існували історично та мали значення для чинного на той час права;

- певний вид діяльності державної влади з утворення норм права;

- матеріали, взяті за основу того чи іншого законодавства;

- способи зовнішнього виразу, існування та перетворення права. Джерелами права визнаються як фактори, що створюють зміст права, так і фактори, які надають праву загальнообов'язкового значення.

Поняття "форми права" і "джерела права", - зазначають М.Г. Матузов і О.В. Малько, -тісно взаємопов'язані, але не співпадають. Якщо "форма права" показує, яким чином організовано та виражено зовні зміст права, то "джерела права" - це витоки формування права, система факторів, якими зумовлюється його зміст.

Тому при аналізі понять "джерела" і "форми" права виникає потреба зазначати їх нетотожність. Дійсно, всі форми права є джерелами, але не кожне джерело права набуває якостей офіційної форми права. Для того, щоб джерело права набуло якостей державної обов'язковості та загальності, необхідне його офіційне визнання, тобто санкціонування органами правотворчої влади. Іншими словами, джерела права прагнуть набути статус офіційної форми права, але через об'єктивні та суб'єктивні причини (особливості правової системи) вони не завжди трансформуються у формально закріплені носії правової матерії. Що ж до форм права, то вони, будучи офіційними способами і засобами зведення в закон державної волі, завжди "виділяють" з себе правову енергію і, отже, спочатку формуються як джерела норм права.

Форма права це сукупність визнаних конкретною державою офіційно-документальних способів зовнішнього виразу та закріплення норм права

Потрібно розуміти, що для суб'єктів, які встановлюють норми права, і для суб'єктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у випадку правотворчості джерелами є юридичний мотив, суспільні відносини, що мають правову природу, типові види правомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини, правові принципи, конституція, міжнародно-правові угоди, загальнолюдські цінності, правова культура та правосвідомість1. В іншому випадку, для суб'єктів, які здійснюють правозастосовну діяльність джерелами права можуть бути юридична практика, юридична наука тощо.

Залежно від рівня регульованих суспільних відносин (держава, союз держав, держави усього світу) форми права можна поділити на: внутрішньодержавні, регіонально-континентальні і міжнародні.

• Джерела права у різноманітних правових системах.

Традиційно в  юридичній літературі виокремлюють такі види джерел права, характерні загалом і для світових, і для національних  правових  систем: правовий звичай – санкціоноване (забезпечуване) державою звичаєве правило поведінки загального характеру; правовий прецедент – об’єктивоване (виражене  зовні) рішення органу держави у конкретній справі, обов’язкове  під час розв’язання всіх наступних аналогічних справ; нормативно-правовий договір – об’єктивоване, формально обов’язкове  правило поведінки загального характеру, встановлене за взаємною домовленістю  кількох суб’єктів і забезпечуване державою; нормативно-правовий аспект – письмовий документ компетентного органу – держави (а також органу місцевого самоврядування), в якому закріплено забезпечуване нею формально  обов’язкове  правило поведінки загального характеру [12, т. 2, с. 171]. Слід  вказати, що взаємна обумовленість правових систем  сучасності та їхніх джерел безпосередньо стосується і  їхніх особливостей.

Так, якщо у країнах з континентально-європейською (романо-германською) моделлю правових систем основними джерелами права є нормативно-правові акти, то у країнах з англосаксонською (англо-американською) моделлю поряд із нормативно-правовими актами важливе місце серед джерел права посідають судові прецеденти, не характерні для держав континентальної Європи й тих країн, що наслідували їхні правові системи.

Відомий французький правник Р. Давид з метою об’єднання правових систем сучасності запропонував нову, узагальненішу юридичну категорію «правова сім’я». Зазначмо в цьому зв’язку, що правова сім’я утворюється з національних правових систем, об’єднаних на основі  подібності таких ознак: структура права, юридична практика, джерела права, правова ідеологія.

Р. Давид, зокрема, обґрунтував виокремлення трьох правових сімей: романо-германської, англосаксонської та соціалістичної. В основу такої класифікації він поклав два критерії: ідеологічний (релігія, філософія, свідомість) і юридичної техніки [4, с. 691]. Одним із найважливіших критеріїв класифікації правових сімей сучасного світу є форма, система та ієрархія джерел права.

Серед основних ознак правової системи континентального права  варто виокремити  формальне невизнання судового прецеденту як джерела права [15, с. 222]. Однією з основних моделей правових систем  поряд із романо-германським (континентальним) правом є англосаксонське (англо-американське) право. Це система англійського права, яка діє в Англії, США, Австралії, Ірландії, Канаді та багатьох інших колишніх англійських  колоніях. Зазначмо, що для англосаксонського права характерним є поділ права на статутне, джерелом якого є парламентські акти, й загальне право, що склалося на базі  місцевих звичаїв і узагальнення  практики судів, рішення яких – судові практики – визнаються одним із основних джерел права [15, с. 21–22].

Аналіз юридичної літератури та правового життя різних країн свідчить,  що в кожній правовій системі існує значна  різноманітність  джерел права. Цілком  природно, що не всі вони  мають однакове значення в ієрархії джерел права і виконують спільні регулятивні функції.

Порівнюючи романо-германську правову сім’ю та правову сім’ю загального права, Р. Давид вказує: якщо в країнах романо-германської правової сім’ї  «намагаються знайти справедливі юридичні рішення, використовуючи  правову техніку, в основі якої – закон, то в країнах, які належать до сім’ї загального права, прагнуть до такого самого результату, ґрунтуючись передусім на судових рішеннях» [6, с. 121–122].

Слід підкреслити, що спільними для  всіх  правових систем є такі джерела права: 

1) нормативно-правові акти на чолі із законом;

2) звичаї, які формують систему норм звичаєвого права;

3) судова практика, судові прецеденти, які є загальновизнаними джерелами права;

4) міжнародні договори, які за своїм значенням  наближаються до конституційних законів;

5) загальні принципи права, у відповідності з якими повинна будуватися діяльність судових та інших державних органів;

6) доктрини, з допомогою яких виробляються основоположні принципи романо-германського права [10, с. 463].

• Питання якості та ефективності нормативно-юридичного акту.

Ґрунтовними є дослідження поняття ефективності законодавства, здійснене в монографії “Ефективність правових норм”, виданій у 1980 році колективом авторів - Кудрявцевим В.Н., Никитинским В.І., Самощенко І.С., Глазиріним В.В. Обґрунтовуючи необхідність розуміння ефективності як співвідношення мети та результату, автори пропонують відокремлювати дане поняття від інших властивостей дії правових норм: корисності, економічності, соціальної цінності. У синтезованому вигляді оцінку всіх властивостей дії правових норм можна, на їх думку, здійснювати за допомогою такого комплексного поняття як оптимальність. При цьому автори зазначають, що набагато перспективніше вимірювати різні властивості дії правових норм диференційовано, ніж намагатися зробити це за допомогою якогось всеосяжного синтезованого показника. М. Лебедєва під ефективністю правового впливу розуміє “отримання найбільшого результату у досягненні мети правового припису”. А. Пашков та Д. Чечот, у своїй статті “Ефективність правового регулювання та методи її виявлення”, під ефективністю правового регулювання розуміють його “здатність здійснювати вплив на суспільні відносини в певному, корисному для суспільства напрямку”. Заслуговує на увагу і визначення В. Козлова, який в своїй роботі “Питання теорії ефективності правової норми” зазначає, що ефективністю права слід вважати його максимально позитивну результативність при найменших соціальних витратах. На відміну від даного автора, автори колективної монографії “Ефективність дії правових норм”, виданої в 1977 році, - Гилинський Я.І., Ловчикова О.Н., стверджують, що ефективнісь правових норм є лише певним кількісним показником, що відображає ступінь відповідності реальних відносин типовій мірі, що міститься в конкретному акті. Аналізуючи різні підходи щодо визначення поняття ефективності законодавства, дослідники доходять висновку, що при визначенні ефективності важливо мати на увазі не цілі законодавства, а інтереси, тобто на досягнення чиїх інтересів спрямований конкретний нормативно-правовий акт. Автори також звертають увагу читачів на те, що аналіз і оцінка соціальної і юридичної ефективності законодавства допоможе укріпити соціальний механізм дії права, розкрити його можливості у сфері регуляції господарського і соціально-культурного будівництва, укріпити роль права в умовах переходу суспільства до наступного етапу розвитку. Цікавими є дослідження С.В. Полєніної, яка в свій роботі “Якість закону і ефективність законодавства”, аналізує досвід законодавчої роботи вищого законодавчого органу Російської Федерації. Автор розглядає проблему якості закону і обумовлену цим ефективність законодавства у трьох площинах – соціальній, політичній, і юридичній та приходить до висновку про те, що соціальні характеристики якості закону, а отже і його ефективність, залежать від двох основних моментів: адекватності віддзеркалення у ньому процесів, що відбуваються в суспільстві й точності проектування цих процесів на майбутнє. Особлива увага приділяється ролі політичних установок у процесі законотворчості та їх впливу на якість й ефективність законів. Цікавим є аналіз якості закону в правовому аспекті, що включає в себе виявлення та систематизацію правотворчих помилок.

Якість джерел права (у нашому випадку насамперед нормативно-правових актів) відображає рівень їх техніко-технологічної досконалості, й відповідно потенційної здатності впливати на суспільні відносини. Якість здійснюваного ними правового регулювання зумовлюється водночас і політичними, і економічними, і соціальними чинниками; відображає здатність чинної нормативно-правової бази реально впливати на суспільні відносини у конкретно-історичних умовах. Так, наприклад, як можна оцінити якість українського законодавства у 2009–2010 р. в умовах існуючого на усіх рівнях правового нігілізму.

Ознайомившись із правцями теоретиків, можна зауважити, що найчастіше для позначення рівня здатності нормативно-правового акта (саме він є предметом нашого дослідження) регулювати відносини в інтересах більшості громадян сучасної держави використовуються, поряд з іншими, терміни ефективність та якість. Дані терміни, як показує наведений вище аналіз доктринальних щодо них положень, практично ототожнюються. Водночас, щодо їх співвідношення існують і інші міркування. Так, проф. В.В. Сташис зазначає, що від якості законодавства, визначеності, точності й однозначності правових норм залежить ефективність його застосування [13, с. 11]; до чинників, які негативно вливають на ефективність чинного українського законодавства відносять низьку соціально-правову якість законів [6, с. 16], тобто якість пов’язує із самим юридичним приписом, а ефективність – діяльністю по його втіленню у суспільну практику. Проф. П.М. Рабінович вважає, що якість юридичного регулювання відображається через його цінність, економність, ефективність [7, с. 202], висловлюючи таким чином думку про ефективність як елемент якості. Переваги такого підходу, видається, легко ілюструються на прикладі прийняття парламентом закону про істотне підвищення мінімальної пенсії чи мінімальної заробітної плати. Якщо розглядати ефективність закону чи правового регулювання лише як рівень досягнення мети, яку ставить законодавець, то такі акти видаються майже ідеальними – нормативно закріплюють підвищення мінімальний рівня доходів громадян України.

• Експеримент у галузі правотворення (нормотворенні).

Експеримент в науці виступає як єдність пізнавальної та практичної діяльності. Роль експерименту як однієї з форм наукової практики зростає в умовах перетворення науки в продуктивну силу суспільства. Це справедливо не тільки для природничонаукових , а й для соціальних експериментів . Останні використовуються в практиці соціального планування та управління для вироблення науково обгрунтованих управлінських рішень .

В області права експеримент все частіше виступає компонентом нормотворчого процесу . Так , розробка концепцій нових нормативних актів неможлива без їх всебічної і серйозної експериментальної перевірки. Однак на практиці нерідко пропозиції за новими законами даються вченими без належного обгрунтування

В даний час не тільки в основному подолано думку про неможливість експерименту при вивченні соціальних явищ , а й накопичений певний досвід використання експериментальних процедур в науковому аналізі . Це положення справедливо і для правової науки . У ній наростає число публікацій з проблем методології та методики експериментування в праві , так і за результатами досліджень , побудованих з урахуванням вимог експериментального плану . Правовий експеримент - попереднє випробування , перевірка дієвості нормативного положення (окремої норми , правового акта в цілому , конституційної новели , законодавчої реформи і т. д.). Е.п. має на меті в дослідному порядку виявити як можливі переваги , так і недоліки , витрати нового положення в к.-л. галузі правового регулювання .

Найбільша потреба в експерименті виникає при спробі законодавця докорінно змінити економічні стимули , форми організації праці та заробітної плати , впровадити нову модель сімейних відносин , модифікувати істотно підстави і види юридичної відповідальності і т. д.

Експеримент є найбільш економічною формою попередньої оцінки ефективності правових норм з метою підказати законодавцю найбільш доцільне і оптимальне рішення проблемної ситуації , яка потребує спеціальної регламентації .

Експериментальна норма у всіх випадках є тимчасовою , її просторове застосування завчасно лімітується ; крім того , така норма має пошуковий характер : її зміст може бути істотно змінено як у процесі проведення правової експертизи , так і на подальших стадіях законодавчих робіт .

Правова основа для проведення правової експертизи створюється або спеціальним одноразовим рішенням законодавчого органу , або фіксується постійно в положеннях, що стосуються нормотворчості .

Взагалі , треба відзначити , що на правовий експеримент існує не мало різних поглядів , насамперед філософів та економістів. У книзі «Правовий експеримент і вдосконалення законодавства » під редакцією Нікітінського В.І. і Самощенко І.С. під « правовим експериментом слід вважати будь-який соціальний експеримент , в якому , в якості експериментального фактора виступають експериментальні правові норми, що містять відступ від вимог чинного законодавства» [ 1 ] . Бабаєв В.К. в Словнику категорії і понятті загальної теорії права визначає правовий експеримент , як « організовану компетентним правотворческим органом апробацію передбачуваних нових юридичних норм або актів в обмеженому масштабі для попередньої перевірки їх ефективності та обробки оптимальних варіантів майбутніх правотворчих рішень загальних дії » [ 2 ] .

У філософській літературі ідею проведення соціальних експериментів традиційно пов'язують з ім'ям французького вченого П. Лапласа , і його роботою « Досвід філософії теорії ймовірності » / 1814г . / , Де автор запропонував використовувати експериментальні методи з подальшим аналізом ефектів , які вироблені різними применявшимися засобами , що представляють з себе відповідне число дослідів , вироблених у великому масштабі урядами » [ 3 ] . Однак , на думку деяких вчених ( Нікітінського В.І. , Самощенко І.С.) ідея застосування експериментальних методів у правотворчості виникла значно раніше. Більше того , ця ідея до моменту виходу в світ згаданої роботи П.Лаплас вже неодноразово реалізувалася освіченим абсолютизмом ще в XVII столітті. Наприклад , Тюрго у Франції прославився тим , що мав фінансові реформи в своєму інтенданство Лімузен . У Німеччині та Італії багато монархи малих держав піддавали попередньому випробуванню свої нормотворчі ідеї. Суддя Дюпаті у своїх Листах про Італію / 1783г . / Розповідає , що в Тоскані смертна кара і тортури були свого часу припинені указом , а не скасовані законом , і додає: « Хороше законодавство , як і гарна фізика , повинна бути експериментальними . Закони потрібно випробовувати » . [ 4 ] Хоча багато вчених 60 - 70 -х років ( Тілле А. , Шаргородський М.Д. , Подгурецкій А. і деякі інші) , повністю ігнорують експеримент як метод , « неприпустимий у праві ». [ 5 ] Серед юристів мовчазно розділяється думка , « що юридичні науки не можуть мати на своєму озброєнні експеримент в силу того , що позивачі та відповідачі , слідчі і обвинувачені , кредитори і боржники - це фігури на шаховій дошці, і науці не дано « пересувати »їх по своїм бажанням або розсуд. Відносини цих людей , їх дії - суть прояви самого життя в якій не можна експериментувати » [ 6 ] .

Які вимоги пред'являються експерименту ? " Строго кажучи , експериментальне законодавство - це форма законодавства , що має деякі особливості. Воно має бути обмежена в часі , воно повинно містити чітке визначення та призначення , воно має вказувати мети запланованого законодавчого дії і критерії, які використовуються для оцінки відповідності тимчасово застосовуваних інструментів , воно повинно визначити, які дані повинні бути зібрані , відповідальність за збір цих даних і оцінку результатів " [ 7 ] .

Експеримент передбачає чітке формулювання цілей , для чого проводиться експеримент. Експеримент передбачає визначення етапів та кінцевого строку . І найголовніше - у кожному експерименті є відповідальний за цей експеріментp , за його результати . На практиці лише у виняткових випадках можна назвати відповідальних за проведені в нашій країні експерименти.

Останнім часом у розвитку теорії правової експерименту наука безсумнівно просунулася вперед. Однак наукова розробка даної проблеми продовжує відставати від життя. Відсутні загальні нормативні акти, що регламентують порядок організації та проведення правових експериментів , чіткі рекомендації і методики , що забезпечують наукову їх організацію , об'єктивну експертизу результатів і підведення підсумків.

• Основні аспекти конкретизації юридичних норм.

Вперше деякі аспекти конкретизації права досліджувалися дореволюційним вченим - теоретиком Н. О. Гредескулом на початку двадцятого сторіччя¹, який вперше почав розмежовувати поняття конкретизації та тлумачення норм права. Він стверджував, що конкретизація це «критичний етап на шляху права від загальної формули до його практичного здійнення або втілення в життя»². Правові норми формулюються в загальному вигляді, що не надає можливості врахування особливостей індивідуальних відносин та зумовлює необхідність їх конкретизації. Шляхом конкретизації абстрактний зміст юридичних норм перекладається на більш визначений рівень, породжуючи конкретні приписи, зумовлюючи фактичні обставини, які підпадають під дію загальної норми.

У теорії радянського права поняття «конкретизація» застосовувалось до різних сфер буття права; цим поняттям охоплювали різні аспекти юридичної діяльності - застосування права, правотворчість та тлумачення. Деякі автори пов’язували конкретизацію виключно з окремими сторонами правової дії.

Так, Н. Б. Зейдер визначав конкретизацію як надання праву (в суб’єктивному розумінні) максимальної визначеності в процесі правозастосовчої (а саме судової) діяльності³. К. І. Комісаров не надавав такого широкого значення конкретизації та вважав, що конкретизація є лише способом застосування особливого роду правових норм, які можливо назвати ситуаційними, та обмежується сферою суб’єктивних прав і обов’язків учасників правовідносин, які є предметом судового розгляду⁴. Ця ідея К. І. Комісарова була піддана критиці з боку М. М. Вопленка, який вважав, що визначення, обґрунтоване К. І. Комісаровим, призведе до вузького розуміння категорії конкретизації, більш того, воно призведе до необхідності погодитись з тезою, що конкретизація має місце лише в сфері цивільного процесу, що, на думку М. М. Вопленка, є невірною точкою зору⁵.

Заслуговує на увагу поняття «конкретизації», запропоноване А. Ф. Ноздрачьовим, який визначив цю категорію як родове поняття, що означає встановлення розпоряджень, роз’яснюючих або розвиваючих вихідні норми законів та підзаконих актів, та націлене на таку регламентацію суспільних відносин, при який досягається повнота регулювання, єдність суспільних відносин визначеного виду⁶. Автор розглядає конкретизацію як засіб розвитку законодавства, заповнення прогалин правового регулювання⁷.

Г. Г. Шмельова розглядає конкретизацію в процесі правотворчості та правозастосування, причому в рамках останнього досліджується співвідношення конкретизації юридичних норм та їх офіційного тлумачення⁸. Деякі автори стверджують, що конкретизація використовуєтся в рамках правотворчості, правозастосування та тлумачення⁹.

На думку М. М. Вопленка, даний підхід до дослідження поняття конкретизації производить до змішування правозастосовчої та правотворчої функцій, що є характерним для анго-американської системи права¹¹.

На нашу думку, конкретизація може розглядатись як логічна операція, а в гносеологічному плані - як метод пізнання. Однак, існуючі наукові ідеї не надають можливості досягнення єдності та однозначності наукових ідей у цій сфері. Так, існує точка зору щодо ототожнення процесу конкретизації пізнання з діалектичним процесом пізнання як «безперервним рухом, розвитком пізнання»¹³. Обгрунтовується думка про те, що «конкретизація пізнання є процес найбільш глибокого відображення об’єкту»¹⁴.

У гносеологічному аспекті аналізує конкретизацію І. М. Волошко, вважаючи 'її методом пізнання, що надає можливість «переходу від абстрактно-теоретичних знань до конкретнотеоретичних»¹⁵. По суті метод конкретизації, у розумінні І. М. Волошко, є методом сходження від абстрактного до конкретного, що здійснюється за допомогою визначених логіко-гносеологічних прийомів (визначення, опису, інтерпретації, пояснення)¹⁶.

Конкретизація права являє собою також рух пізнання від абстрактного до конкретного, але на практико- прикладному рівні - рівні пізнання. При цьому, даний процес зумовлений специфічним об’єктом конкретизації права (діючими нормами права), 'її предметом (зв’язок загальних абстрактних юридичних норм з реальними обставинами, умовами їх функціонування) та ціллю (підвищення результативності правового регулювання). Специфіка такого підходу потребує, на нашу думку, особливої уваги до логічних та спеціально-юридичних аспектів правоконкретизуючої діяльності.

В якості об’єктивної конкретності в юридичній науці може виступати право в цілому, юридична норма та інші явища правової діяльності. Наприклад, при пізнанні норми права ('її змісту, форми, структури, призначення) складається знання (поняття) про неї. Та якщо таке поняття відтворює юридичну норму в формі єдності «багатьох визначень», які фіксують важливі межі та ознаки норми, то його зміст є повністю конкретним¹⁸.

Досліджуючи конкретизацію, Г. Г. Шмельова дає їй наступне визначення: «конкретизація розуміється як процес, направлений на досягнення найбільшої конкретності понять, що співвідносяться між собою як загальне з особливим, або ж як загальне (особливе) - з одиничним¹⁹.

Конкретизація правової норми має наступні ознаки: а) об’єктивно необхідна для забезпечення ефективного правового регулювання; б) вносить елемент новизни в суспільні відносини, що регулюються в результаті конкретизації; в) здійснюється компетентними державними та іншими уповноваженими органами; г) об’єктом виступають юридичні норми, що мають значний рівень загальності та абстрактності; д) є передумовою одноманітного застосування та реалізації юридичних норм, що є засобом забеспечення законості; є) в процесі конкретизації передбачається переробка змісту правової норми; ж) логічний механізм здійснення конкретизації права полягає в обмеженні обсягу понять; з) результат конкретизаціїї - відносно нове правило поведінки, яке має більш вузьку галузь застосування; і) конкретизації підлягають лише ті відносини, які не відображені в емпірично фіксованих ознаках вчинків та подій і не можуть бути беспосередньо втілені у поведінку таким чином, щоб 'її можна було перевірити на відповідність правовим вимогам.

• Проблема мови у правотворенні (нормотворенні).

Мова і термінологія права є одночасно об'єктом вивчення низки наук (юридичних, лінгвістичних

та інших): загальної теорії держави і права, логіки права, правової інформатики, юридичної техніки,

мовознавства, юридичної герменевтики та інших. Вона є об'єктом пильної уваги як з боку

законодавця, так і усіх інших представників правничої професії.

Професію законопроектувальника часто порівнюють з професією архітектора, а процес

нормотворення з будівництвом. Мові у цьому образному порівнянні відведена роль будівельного

матеріалу, з якого утворюються правові норми. Таке порівняння суттєво зменшує роль і значення

мови у правотворчості, спрощує розуміння сутності мови, цього складного феномену соціуму, здатного

створювати, зберігати та передавати інформацію, бути не просто матеріалом, але й складним

поліфункціональним інструментом регулювання суспільних відносин, знаряддям правового

мислення, пізнання, комунікації, впливу тощо.

Мову закону, її термінологічний апарат, граматичні та стилістичні особливості вивчає

законодавча лінгвістика як спеціальний прикладний напрям міжгалузевих досліджень,

спрямований на визначення закономірностей функціонування мовних одиниць у законодавчих

текстах, пошук оптимальних засобів мовної репрезентації правових норм, встановлення правил використання мовних ресурсів у сфері законодавства і законотворення, і на основі цього —

розроблення науково-обґрунтованих методичних рекомендацій щодо правильного мовного

оформлення законодавчих актів і законопроектів.

Вимоги мовної досконалості закону, максимальної точності та логічності у викладі правових

приписів, однозначності тлумачення й розуміння правових норм, суворої нормативності та

стилістичної довершеності зумовлюють надзвичайну увагу (і повагу) усього суспільства до мови

законодавства, яка завжди має бути еталоном, бездоганним зразком, встановлювати норми найбільш

доречного і правильного використання мовних засобів як на рівні нормативних документів, так і на

рівні правозастосування.

Аналіз "дефектних" нормативних текстів дозволив класифікувати різні види мовних помилок,

створити їх типологію та розробити методичні рекомендації щодо основних мовностильових вимог

і термінологічних стандартів законодавчого тексту, схеми комплексного редакційного аналізу тексту

законопроекту при здійсненні процедури лінгвістичної експертизи.

Лінгвістичний аналіз законодавчих текстів здійснюється на різних рівнях: слів, словосполучень,

речень, правових норм, правових дефініцій, тексту в цілому.

Мова законодавства — самостійний функціональний різновид літературної мови з

характерними лінгвостилістичними та структурно-жанровими ознаками, обумовленими специфікою

законодавчої діяльності, її соціальним завданням і призначенням. Як соціально та історично

сформована сукупність мовних засобів (лексичних, фразеологічних, граматико-стилістичних) мова

законодавства являє собою поліфункціональну, багаторівневу і відкриту систему.

Багаторівневість законодавчого тексту простежується в застосуванні мовних одиниць і засобів

різних рівнів: законодавчі терміни, термінологічні словосполучення і фразеологізми, законодавчі

дефініції, лексико-граматичні моделі, синтаксичні конструкції, макротекст, засоби законодавчої

стилістики тощо.

Відкритість мови законодавства як системи виявляється у наявності в законодавчому тексті

загальновживаної лексики, термінології суміжних із правом сфер, у процесах термінологізації та

детермінологізації, тенденції до розширення законодавчого словника за рахунок новоутворень,

взаємодії власних мовних ресурсів і запозичень тощо.

Сучасні дослідження в галузі законодавчої лінгвістики виявляють специфічні ознаки

законодавчого тексту на лексичному, семантичному, граматичному та стилістичному рівнях. До

них належать:

• термінологія законодавства (у складі якої — власне юридичні та неюридичні терміни);

• номенклатурні позначення (власні назви державних установ, органів, організацій, інституцій,

відділів, посад, нормативно-правових актів та документів тощо);

• абревіатури (політичні, адміністративні, правові, дипломатичні, соціальні тощо);

• Види джерел (форм) права.

Правовий звичай історично був першим джерелом права, що регулювало відносини у період виникнення та становлення держави. Генетично він походить від звичаїв як специфічного виду соціальних норм, проте не кожний звичай стає правовим, а тільки той, який відповідає інтересам певної групи людей, тієї чи іншої спільності або суспільства в цілому та визнається і санкціонується державою, яка надає йому статусу норми права, тобто перетворюючи його у правовий звичай й беручи під свій захист.

Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рішенням органів держави, а виникають у результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у свідомості людей і входять у звичку. Крім того, в результаті санкціонування державою, звичай набуває загальнообов'язкового характеру, гарантується його виконання та забезпечується реалізація заходами державного примусу.

Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше суспільне значення, відповідають його інтересам та історичному етапу його розвитку.

Правовий звичай — це історично обумовлене, неписане, стихійно сформоване, стійке правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривалого часу, яке санкціонується і забезпечується державою.

У правових системах більшості сучасних країн правовий звичай втратив характер самостійного джерела права і відіграє незначну роль, здебільшого він служить врахуванню особливостей суспільних відносин в конкретних місцевостях чи в конкретних галузях діяльності.

Визнається правовий звичай і в правовій системі України. На сьогодні Конституція України не закріплює правовий звичай як джерело права, але не зважаючи на це, окремі законодавчі акти містять такі норми. Наприклад, у ст. 7 Цивільного Кодексу України передбачається, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема, звичаєм ділового обороту.

Особливістю правового звичаю є те, що закон, в якому він згадується, надає йому статусу норм права, але не розкриває його змісту. З цього випливає, що на відміну від інших норм права ті, які виражені в санкціонованих звичаях, не мають здебільшого текстуального закріплення в статтях відповідного закону.

Правовий прецедент в перекладі з латинської мови означає той, що йде попереду, тобто це те, що мало місце раніше і може бути прикладом для подібних дій надалі.

Іншими словами, правовий прецедент — це рішення компетентного державного органу щодо конкретної юридичної справи, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні подібних справ у майбутньому.

Правовий прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, тобто офіційного формулювання правових норм.

Видами правових прецедентів є судовий і адміністративний прецеденти.

Судовий прецедент визнається основним джерелом права в країнах так званої англосаксонської правової системи (Велика Британія, США, Канада, Австралія, Індія, Нова Зеландія та ін.). В цих країнах судді у законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. Прецедент має обов'язковий характер для всіх судів нижчої інстанції, а вищі суди зв'язані своїми попередніми рішеннями. При розгляді справи суддя повинен обов'язково врахувати обставини справи, у зв'язку з яким прийняте попереднє рішення. Дотримання такого рішення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики.

У названих країнах прецедент тісно взаємодіє з законодавством, усуваючи його прогалини і визначаючи практику застосування. Як правило, правовий прецедент містить нормуправило поведінку, яка регулює суспільні відносини, що неврегульовані нормативноправовими актами.

У країнах романогерманської правової системи судова практика, як правило, не виходила за межі тлумачення закону і судовий прецедент офіційно джерелом права не визнавався. Наприкінці XX століття, за умов зближення англосаксонської та романогерманської правових систем, прецедент фактично перетворюється на джерело права і в цих країнах.

За правової системи України судова практика не створює судових прецедентів і він, як джерело права, не застосовується. Проте, після 17 липня 1997 року, коли Верховна Рада України ратифікувала Європейську Конвенцію захисту прав і свобод людини та враховуючи положення ст. 9 Конституції України "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України", а також ст. 55 Конституції "кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних органів міжнародних судових установ чи до відповідних міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна", судові органи України не можуть не рахуватися із судовими прецедентами, створеними Європейським судом з прав людини.

Нормативноправовий договір з'явився у Стародавньому Римі у період республік, а в XX столітті, стає однією з головних юридичних форм існування правових норм.

Нормативноправовий договір — це письмова угода, в якій правила поведінки загального характеру встановлюються за взаємною згодою двох і більше суб'єктів правових відносин і забезпечується державою.

Для нормативноправового договору притаманні наступні ознаки:

1) нормативноправовий договір — це документ, який закріплює волевиявлення сторін з приводу прав і обов'язків, встановлює порядок його реалізації, а також взаємну відповідальність за невиконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов'язань;

2) договір з нормативним змістом завжди містить загальні правила поведінки і не має персоніфікованого характеру;

3) суб'єктом договору завжди є суб'єкт публічноправових відносин, і перш за все той, що має владні повноваження. Від того яке місце займає суб'єкт договору у механізмі держави залежить юридична сила договору, тобто чим вище місце суб'єкта, тим більша сила договору;

4) змістом нормативноправового договору є норми права, що виникають у результаті згоди сторін та регулюють взаємні інтереси суб'єктів договору (нормицілі, норминаміри, нормиузгодження, нормиутримання тощо). Зміст договору не може суперечити конституції та чинному законодавству;

5) нормативноправовий договір має тривалий строк дії, він набирає чинності лише після проведення відповідної процедури (ратифікації, підписання тощо);

6) норми, які містяться у нормативноправовому договорі, є загальнообов'язковими до виконання, вони забезпечуються гарантіями держави та її органами шляхом застосування різних форм і методів, у тому числі й державним примусом;

7) нормативноправовий договір є частиною національного законодавства і може бути підставою для укладання інших правових актів.

Нормативноправовий акт — це офіційний письмовий документ, прийнятий у встановленому законом порядку і формі уповноваженими на те суб'єктами правотворчості, який закріплює правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою.

У Конституції України визначено перелік форм нормативноправових актів для кожного суб'єкта правотворчої діяльності, їх ієрархічне підпорядкування, межі повноважень зазначених суб'єктів та порядок дії в часі та просторі.

• Поняття правотворення і його види.

Правотворення — це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільнот зі встановлення (санкціонування), зміни чи скасування юридичних норм.

Ознаки Правотворення :

• здійснюється безпосередньо державою чи за її делегуванням іншими суб'єктами;

• полягає в утворенні нових норм права чи зміні або скасуванні наявних;

• отримує завершення в письмовому документі — нормативно-правовому акті;

• здійснюється відповідно до правових регламентів;

• має конкретно-цільову та організаційну спрямованість.

Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:

• державою (державними органами та їх посадовими особами);

• громадянським суспільством та його суб'єктами. Види правотворчості держави:

1. За юридичною силою актів:

• законодавча діяльність — діяльність законодавчого органу держави щодо підготовки та прийняття законодавчих актів;

• підзаконна правотворча діяльність — з підготовки та прийняття підзаконних нормативних актів (постанов уряду, указів голови держави тощо).

2. За формою участі держави у правотворчості:

• безпосередня правотворчість — видання нормативно-правових актів органами держави та уповноваженими на це посадовими особами;

• санкціонована правотворчість — санкціонування актів, прийнятих суспільними організаціями, або попередній дозвіл на їх видання;

• спільна правотворчість (нормативне погодження);

• делегована правотворчість, тобто делегування правотворчих повноважень вищого органу держави органу нижчого рівня.

3. За функціональним призначенням:

• поточна правотворчість, пов'язана з первинним регулюванням суспільних відносин, оновленням норм права та надолуженням прогалин;

• систематизаційна, головним чином, кодифікаційна правотворчість.

Види правотворчості громадянського суспільства:

1. Безпосередня правотворчість народу — референдум.

2. Правотворчість органів місцевого самоврядування; об'єднань громадян; комерційних організацій; трудових колективів.

• Принципи правотворення, їх поняття і визначення.

Виділяють дві групи принципів правотворення:

1. Загальні, тобто основоположні вимоги (положення), що виражають її сутність:

• гуманізм — формування нормативно-правових актів на основі загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини;

• демократизм — участь народу у правотворчому процесі;

• гласність — відкритість правотворчості для широкої громадськості, вільне та відкрите обговорення проектів нормативно-правових актів;

• законність — правотворча діяльність повинна здійснюватись згідно з конституцією та чинними законами держави, з дотриманням установленого порядку підготовки, прийняття та опублікування нормативно-правових актів;

• науковість — ефективне використання у правотворчості найновіших досягнень науки (насамперед юридичної); проведення незалежної наукової експертизи;

• системність — суворе врахування системи права і законодавства, узгодження з ним інших нормативно-правових актів.

2. Спеціальні, притаманні такій формі державної діяльності, яка базується на зазначених вище загальних принципах:

• своєчасність — правильне визначення часу підготовки та прийняття актів, врахування ступеня зрілості регульованих суспільних відносин;

• поєднання динамізму та стабільності;

• плановість — чіткий розподіл правотворчої роботи за предметом, етапами, часом;

• професіоналізм — участь у правотворчій діяльності професійно підготовлених, компетентних, кваліфікованих спеціалістів;

• техніко-юридична відокремленість;

• врахування місцевого досвіду. Основними функціями правотворчості вважають:

• первинне регулювання суспільних відносин — діє тоді, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у їх урегулюванні;

• оновлення правового матеріалу — передбачає заміну тих законів, які застаріли і не відповідають потребам суспільного розвитку;

• заповнення прогалин у праві, тобто заповнення цілковитої чи часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних норм права;

• упорядкування нормативно-правового матеріалу, тобто систематизація законодавства (наприклад, шляхом його кодифікації або консолідації).

• Проблеми реалізації принципів правотворення (нормотворення).

Процес реалізації принципу справедливості у сфері правотворчої діяльності осмислюється як системне явище, що має здійснюватися на підставі науково обґрунтованої теорії. Зокрема, відповідно до верховенства принципу справедливості в системі принципів правотворчості й законотворчості, має бути вдосконалена Концепція реформування правоутворення і правотворчості, що надалі деталізуватиметься Концепцією реформування законодавства України, орієнтовною програмою розвитку законодавства України й законами України «Про нормативно-правові акти в Україні» та «Про закони і законодавчу діяльність», що забезпечить системність і послідовність цього процесу. Загальний аналіз взаємозв’язку між типом суспільства та правотворчістю дає підстави для висновку, що така кореляція виступає важливим предметом теоретико-правового аналізу. Враховуючи це, завданням філософсько-правової науки, на переконання автора, є не тільки дослідження конкретних напрямів впливу суспільних відносин на правотворчий процес, а й розроблення загальної теоретичної моделі розвитку правотворчості в умовах перехідних суспільств. Автором було охарактеризовано лише окремі властивості перехідних суспільств, що відображені у правотворчому процесі, пов’язані з такими їхніми характеристиками, як інституційна неусталеність, нестабільність суспільних зв’язків та низький рівень правової культури. Усі вони зумовлюють набуття процесом правотворчості низки ознак, що визначають як змістовну, так і формальну сторону правотворчого процесу. Основними напрямами реалізації принципу справедливості в правотворчій діяльності й подальшого розвитку законодавства України є: незалежна експертиза законодавчого регулювання; адаптація законів й інших нормативно-правових актів до європейського законодавства; запровадження дієвого механізму громадського обговорення законопроектів; урахування світового досвіду оптимізації правотворчої діяльності; використання механізмів правового моделювання як ефективного засобу нормативно-правової уніфікації правотворчої діяльності; системність і послідовність у виробленні концептуальних змін (реформування) законодавства. Співвідношення між національним і універсальним у аксіологічному вимірі правотворчої діяльності слід розглядати за принципом доповнювальності та нормативного пріоритету універсального. Водночас не є припустимим зведення загальних принципів справедливості до політичних декларацій. Законодавче закріплення реалізації принципу справедливості в правотворчій діяльності має стати підґрунтям національної правової системи. Це дослідження має сприяти тому, щоб підхід до реалізації принципів справедливості в правотворчій діяльності був системним, науково обґрунтованим і прогнозованим – від проекту, цілей і очікуваних правових наслідків до механізму втілення, реалізації і дії процесу правотворчості.  Таким чином, по-перше, від реалізації принципу справедливості в правотворчій сфері залежить поступ модернізації правової системи. По-друге, нагальна актуальність реалізації принципу справедливості в правотворчій сфері зумовлена необхідністю дієвого забезпечення й охорони прав і свобод людини та громадянина й, одночасно, суспільного блага. Досвід історії свідчить: за сучасних умов для подальшого розвитку і вдосконалення правової системи України одне з першочергових завдань полягає в тому, щоб ефективно застосовувати принципи правотворчості, серед яких провідне місце посідає справедливість.

• Поняття законодавчої ініціативи.

Законода́вча ініціати́ва  — стадія законодавчої процедури, що полягає у внесенні уповноваженим органом або посадовою особою (суб'єктом права законодавчої ініціативи) до парламенту офіційної пропозиції про прийняття, зміну або скасування законодавчого акта.

Реалізація права законодавчої ініціативи — внесення законопроекту — є реакцією на визрілу в суспільстві потребу в урегулюванні нормами права тієї чи іншої соціальної проблеми. Виявлення такої проблеми є завданням суб'єктів права законодавчої ініціативи

В Україні законодавча ініціатива — це звернення суб'єкта права законодавчої ініціативи, визначеного Конституцією України, до Верховної Ради України стосовно прийняття новогозакону, припинення чинності або зміни чинного закону, яке здійснюється шляхом подання проекту закону на розгляд Верховної Ради України.

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить:

• Президентові України^{HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%B0_%D1%96%D0%BD%D1%96%D1%86%D1%96%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%B0"[4]},

• народним депутатам України,

• Кабінету Міністрів України,

• Національному банку України (стаття 93 Конституції України).

Кабінет Міністрів України має виключне право на внесення проекту закону про Державний бюджет України.

Проект закону про надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів України вносить Президент України або Кабінет Міністрів України.

Проекти резолюцій, декларацій, звернень, заяв вносять народні депутати^[5].

Законопроект подається до Верховної Ради за підписом особи, яка має право законодавчої ініціативи або представляє орган, наділений таким правом. Якщо законопроект ініційовано кількома народними депутатами, ініціатором його внесення вважається народний депутат, прізвище (підпис) якого на ньому зазначено першим.

Законопроект вноситься на реєстрацію разом з проектом постанови, яку пропонується Верховній Раді прийняти за результатами його розгляду, списком авторів законопроекту, пропозицією щодо кандидатури доповідача на пленарному засіданні та пояснювальною запискою.

У разі внесення законопроекту, остаточне прийняття рішення щодо якого можливе лише за результатами референдуму, ця обставина повинна бути зазначена у пояснювальній записці^{HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%B0_%D1%96%D0%BD%D1%96%D1%86%D1%96%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%B0"[6]}.