36. Основні шляхи походження держави і права

У науці розрізняють східний та західний шляхи виникнення держави.

Перші держави східного типу виникли близько 5 тис. років тому в долинах великих річок — Нілу, Тигру і Євфрату, Інду, Гангу, Янцзи та ін., тобто в зонах поливного землеробства, що дозволяло різко підвищити продуктивність праці. Саме там уперше були створені умови для виникнення державності: з’явилася матеріальна можливість утримувати апарат управління, який не брав участі у виробничій діяльності. Структура держави східного типу була подібна до піраміди: нагорі (замість вождя) — необмежений монарх, деспот, чия влада носила божественний характер; нижче (замість ради старійшин і вождів) — його найближчі радники; далі — чиновники нижчого рангу і т. д., а в основі піраміди — сільськогосподарські общини. Головний засіб виробництва — земля — формально знаходиться у власності общин, общинники вважаються вільними, однак фактично усе стало державною власністю, включаючи особистість і життя підданих, що виявилося в безроздільній владі держави. Водночас усі східні держави мали багато спільного: всі вони були абсолютними монархіями, деспотіями; відрізнялись могутнім чиновницьким апаратом; в основі їхньої економіки лежала державна форма власності на основні засоби виробництва, а приватна власність мала другорядне значення. Східний шлях виникнення держави являв собою плавний перехід, переростання первісного, родоплемінного суспільства на державу.

Західний шлях виникнення держави мав істотні відмінності від східного. Основним державотворчим фактором на території Європи (насамперед в античних державах) був класовий поділ суспільства, інтенсивне формування приватної власності на землю, а також на інші засоби виробництва: худобу, рабів. Уже на ранньому етапі общинного ладу спостерігається економічна нерівність. Приватна власність стала базою, фундаментом для утвердження економічного панування заможних верств населення.

Іншим шляхом йшло становлення держави на Заході. Якщо природні умови Греції і Риму сприяли прискореному зламу патріархального ладу, то ці умови в Західній і Східній Європі до певного моменту створювали можливості для певного розвитку продуктивних сил у рамках родового суспільства, тоді як рабовласництво в тому вигляді, як воно існувало в Середземноморї, було економічно невигідно. Общинники, що розорялися, попадали в залежність від багатих, а не в рабство, що сприяло тривалому збереженню колективної форми господарювання. Військові потреби, а також напівкочове землеробство сприяли збереженню колективної форми виробництва, в якій рабам просто не могло бути місця. Тому там майнова диференціація і соціальне розмежування привели поступово до формування протофеодального суспільства, в якому селяни зберігають особисту свободу і власність на землю. Таким шляхом йшов розвиток і багатьох інших держав на території Європи.

37. Історичний, ідеологічний і теоретичний аспект проблеми типології держави та права

Коли ми говоримо про типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що існували у минулому і існують натепер, на групи, класи — типи. Поділ держав на типи покликаний допомогти з'ясувати, чиї інтереси виражали і обслуговували держави, об'єднані в даний тип.

Тип держави — сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузь-когрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

Тип держави характеризується:

• елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі;

• системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада ґрунтується;

• системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм власності;

• реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві;

• рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.

Є два підходи до типології держав: формаційний та цивілізаційний

Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави, феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний. Формація — це історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом.

Поняття історичного типу держави пов'язується з установленням закономірної залежності класової сутності держави від економічних відносин, що домінують у суспільстві на певному етапі його розвитку. Історичний тип відповідно до марксистсько-ленінської теорії відбиває єдність класової сутності всіх держав, що мають загальну економічну основу, обумовлену пануванням даного типу власності на засоби виробництва.

Інший підхід — цивілізаційний — покладає в основу типової класифікації держав поняття «цивілізація»[6], її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойн-бі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку. Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на:

• первинні;

• вторинні.

Відмінність цивілізаційного підходу від формаційного полягає в можливості розкриття сутності будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність пануючих у даний період уявлень кожної особи про характер громадського життя, про цінності та мету її власної діяльності. Цивілізаційний підхід дозволяє бачити в державі не лише інструмент політичного панування експлуататорів над експлуатованими, але й найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства.