115. Держава як основний суспільний інститут, покликаний забезпечити оптимальний рівень правопорядку і законності у суспільстві.

Державна дисципліна — це дотримання всіма організаціями і громадянами встановленого порядку діяльності механізму держави по виконанню покладених на них повноважень. Державна дисципліна передбачає свідоме позитивне ставлення громадян та інших суб'єктів до встановленого правопорядку, що виражає інтереси всього населення. Дисципліна сприяє розвитку соціально-політичної активності громадян, являє собою невід'ємну рису демократії. Державна дисципліна є важливою формою вияву соціальної відповідальності особи. В дотриманні державної дисципліни виявляється політична, правова і моральна культура громадян. Дисципліна пов'язана з діяльністю (поведінкою) особи. В ній відбиваються:

вимоги суспільства до індивідів і колективів;

соціальна оцінка поведінки людини з погляду її відповідності інтересам суспільства, законності, правовій культурі.

Види дисципліни: — державна — виконання державними службовцями вимог, що ставляться державою; — трудова — обов'язкове додержання учасниками трудового процесу встановленого розпорядку; — військова — додержання військовослужбовцями правил, встановлених законами, військовими статутами, наказами; — договірна — додержання суб'єктами права договірних зобов'язань; — фінансова — додержання суб'єктами права бюджетних, податкових та інших фінансових розпоряджень; — технологічна — додержання технологічних розпоряджень у процесі виробничої діяльності та ін. — фінансову — полягає у дотриманні бюджетних, податкових та інших фінансових приписів; — технологічну — полягає у дотриманні встановлених способів і порядку виробничої діяльності; — навчальну — полягає у виконанні педагогами та учнями вста¬новлених правил організації і здійснення навчального процесу тощо. Державна дисципліна — це режим панування закону у взаємовідносинах органів держави, посадових осіб, інших уповноважених суб'єктів, який ґрунтується на вимогах до кожного суб'єкта виконувати свої обов'язки, не перевищувати своїх повноважень, не посягати на права, не зачіпати інтересів інших суб'єктів, проявляти ініціативу і відповідальність у дорученій справі. Отже, основна вимога будь-якого виду дисципліни — це найсуворіше виконання законів й інших нормативних та індивідуальних актів, заснованих на законах.

116. Поєднання стимулів і обмежень у правових режимах.

Правові стимули і правові обмеження, впливаючи на свідомість суб'єктів, певним чином поєднуються один з одним. "Мотиваційний вплив права, - писав Л.І. Петражицький, - полягає не тільки у виклику позитивних імпульсів тієї чи іншої поведінки (позитивна правова мотивація), але і в усуненні або попередженні появи різних мотивів на користь відомого поведінки, в усуненні "спокус" і т.д. (Негативна правова мотивація). Названі комбінації, як правило, є складовими частинами правових режимів.

Слово "режим" (від латинського "управління") позначає сукупність засобів, заходів, норм для досягнення будь-якої мети. Тому правовий режим з точки зору інформаційного підходу можна розглядати як специфічний вид правового регулювання, якій виражений у своєрідному комплексі правових стимулів і правових обмежень. "Кожен правовий режим, - пише С.С. Алексєєв - є вага ж саме "режим", і його поняття несе в собі основні смислові відтінки цього слова, "тому числі і те, що правовий режим виражає ступінь жорсткості юридичного регулювання, наявність відомих обмежень і пільг, опустімий рівень активності суб'єктів, межі їх правової самостійності ".

Залежно від домінуючих у правовому режимі засобів, він може бути або стимулюючим, або обмежуючим. Якщо перший створює сприятливі умови для задоволення конкретної групи інтересів, а іноді і сверхблагопріятние (режим найбільшого сприяння), то другий - націлений на їх комплексне стримування. Правове регулювання багато в чому "складається" з певних правових режимів для тих чи інших суб'єктів. До недавнього минулого у відношенні людини і господарюючих структур у сфері економіки діяли в основному досить жорсткі правові режими обмеження, в яких панівне місце займали норми адміністративного та обов'язків, покарань, тобто правових обмежень. Зацікавленість була "закута" в занадто вузькі для неї юридичні межі. У такій ситуації стимулююча функція права, - як зауважує Ю.А. Тихомиров, - майже відмерла ". У сучасних умовах важливо змінити звичні уявлення про правове регулювання як суто ограничивающем. Необхідно реформувати старе співвідношення стимулюючих і обмежуючих пластів в ньому. Назріває неминучий якісний стрибок, який супроводжуватиметься новими комбінаціями стимулів і обмежень у правових режимах, що вже знаходить своє відображення (правда, не завжди послідовне) в російському законодавстві (наприклад, у податковому). Тільки комплексне і домінуюче використання правових стимулів збільшить шанси ефективного правового впливу на свідомість і поведінку суб'єктів, на досягнення ними соціально корисного результату.

Перевага стимулюючих почав порівняно з початками обмежуючими полягає в тому, що перші, як правило, виступають більш гуманними і демократичними, тонкими і гнучкими методами впливу, юридичним виразом свободи особистості, незамінним механізмом сприяння самокерованому розвитку.

Стає все більш очевидним, що складноорганізованим системам не можна нав'язувати шляхи їх розвитку. Швидше, необхідно зрозуміти, як сприяти їх власним тенденціям, як стимулювати їх самоорганізацію. Правовий режим стимулювання створює більше можливостей для "необхідного хаосу", який потрібен з метою постійної адаптації до змінених умов середовища, породження нововведень у соціальних зв'язках, без чого громадянське суспільство як самоврядний організм немислимо. Для одного режиму характерно те, що він за допомогою, наприклад, таких форм, як договір, дозволяє суб'єкту вибирати зі всього різноманіття варіантів поведінки оптимальний (найбільш вигодний), погоджувати інтереси формально рівних сторін фактичного відносини, співставляти свою програму управління з правової самореалізацією особистості. Режимом правового обмеження можна сформувати лише загальне покора, але не зацікавленість. p align="justify"> Зрозуміло, тут зовсім не заперечуються правові обмеження, бо без них неможлива повноцінна і законна самостійність. Але вони повинні займати в правовому режимі лише строго відведене місце, вживатися в якості надійних елементів, направляючих вільну енергію на досягнення позитивних цілей. Іншими словами, в ситуації, коли ринкові відносини відкидають пріоритет правових обмежень, останні покликані доповнювати основні, провідні засоби - правові стимули.

Таким чином можна зробити висновок, що без обмежень право втрачає всякий сенс свого існування, адже не варто забувати, що воно колись зародився у формі простої системи заборон, але для нас очевидно, що право має бути гуманним, з чого випливає, що регулювання має здійснюватися більш гнучким методами, що залишають максимум простору для самореалізації і максимум вибору.