4. Практичне завдання: відредагувати текст (обсяг – 1 с., тобто близько 2 тис. Знаків). Екзаменаційний білет № 14

1. Виникнення рукописних книг в Україні.

Укр. Книга має непросту історію. З одного боку вона має беззаперечний авторитет і славу в усьому світі, позначена талантом і розумом її творців, а з іншого – має несприятливі обставини розвитку і збереження, які протягом століть методично й постійно спрямовувалися проти неї з метою зменшити, нейтралізувати її одухотворюючу суть, не дати можливості виконувати призначену її творцями функцію – спонукати народ думати, піднімати його з колін.

Досі ми не маємо правдивої, науково вивіреної й повної картини витоків вітчизняної книги. Пояснити наявність значної кількості «білих плям» у цій справі можна кількома причинами.

Втрати пам’яток на місці

У результаті численних природних і особливо суспільно-політичних потрясінь значна частина писаних стародавніх пам’яток безповоротно втрачалася на місці.

Книги, створені з незахищеного матеріалу (пергамент, папірус, папір), гинули від пожеж, повеней, спустошливих набігів чужинців. Примірники, які зберігали від знищення в церковних чи монастирських сховах, гинули під час руйнації святинь.

Сюди належать й всі ті випадки вилучення та знищення писаного й друкованого українського слова з політичних мотивів (у 60-ті роки минулого століття – підпал залу україніки бібліотеки їм. В. Вернадського НАН України, де зберігалися найрідкісніші, найдавніші і тому найцінніші писемні набутки народу.

Вивезення пам’яток

Кращі витвори культурної спадщини стародавньої України-Руси постійно, в усі часи, вивозилися за її межі й більше сюди ніколи не поверталися.

Часто робилося це з добрих намірів: писані твори, які народжувалися в київських і при київських освітніх осередках, за словами Михайла Грушевського, знаходили на півночі своїх адептів, які приймали їх побожно, як святу річ, варту подиву, поширення, наслідування; ченці, «святителі» та їхнє оточення ширили ці писання поза київською землею як твори взірцеві, як канони віри й побожності. Ширили нерідко методом переписування, прилаштовуючи їх до тамтешніх мовних особливостей, віддаляючи твір від оригіналу.

Пізніше процес множення давньоукраїнських книг із обов’язковою заміною граматичних і мовних особливостей у російських монастирях здійснювався за вказівкою московських ієрархів. З втратою оригіналів київського походження з усіма явними ознаками тогочасної української мови такі твори ставали вже власністю нових її творців. Більшість же шедеврів української книжкової культури нагло грабувалася. Така практика була започаткована ще Андрієм Боголюбським, зловісна роль якого у вивезенні назавжди з України духовних і матеріальних набутків Києва ясно проглядається із такого свідчення літописця: «…І взяли вони Київ… І грабували вони два дні увесь город – Подолля і Гору, і Софію, і Десятинну Богородицю… І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали».

Тенденція царських правителів та їхніх прислужників вивозити все краще з близьких і далеких околиць імперії до її столиць Петербурга й Москви посилювалася й за більшовицького режиму. Коли до цього додати ще й вивезення сотень і тисяч книжкових раритетів за кордон кращими представниками української політичної еміграції в надії зберегти у вільному світі ці цінності для прийдешніх поколінь українців (на жаль, значна кількість тих шедеврів безповоротно розгублена непростими дорогами європ і америк), то неважко уявити величину втрат скарбів української культури.