Тестові завдання

При виборі правильної відповіді необхідно враховувати, що правильних відповідей може бути кілька.

1. Правові засади соціального страхування з тимчасової втрати працездатності визначаються:

а) Законом України ”Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатністю та витратами зумовленими народженням та похованням”;

б) застрахованими;

в) уповноваженим органом;

г) страхувальниками.

2 Форма проведення соціального страхування з тимчасової втрати працездатності:

а) добровільна;

б) обов’язкова;

в) добровільна і обов’язкова.

3. Страховиком при страхуванні тимчасової втрати працездатності є:

а) Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

б) будь-яка страхова компанія;

в) роботодавці.

4. Контроль за цільовим використанням коштів соціального страхування з тимчасової втрати працездатності здійснює:

а) ревізійна комісія;

б) Наглядова рада;

в) аудиторська компанія.

5. Основним завданням Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності являється:

а) контроль за надходженням та цільовим використанням коштів;

б) надання консультаційних послуг;

в) відповіді а) і б) не вірні.

6. Джерелами формування коштів загальнообов’язкового державного соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та витрат, зумовлених народженням та похованням, є:

а) страхові внески;

б) дохід від комерційної діяльності

в) інша відповідь.

7. Розмір страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності та витрат, зумовлених народженням та похованням, встановлюється:

а) щорічно;

б) щоквартально;

в) один раз на п’ять років;

г) один раз на рік з можливими змінами.

8. Встановленням розміру страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності та витрат, зумовлених народженням та похованням, займається

а) Президент України;

б) Верховна Рада України;

в) Кабінет Міністрів України;

г) Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

9. Розмір страхового внеску нараховується:

а) на основну заробітну плату;

б) на додаткову заробітну плату;

в) інша відповідь.

10. Надання та оплата застрахованим особам у разу настання страхового випадку матеріального забезпечення або соціальної послуги являється:

а) правом страхувальника;

б) обов’язком страховика;

в) інша відповідь.

Тема 4. Медичне страхування

4.1. Місце медичного страхування в системі соціального страхування України та сфера його поширення.

4.2. Форми медичного страхування та права і обов’язки суб’єктів.

4.3. Медичне страхування в країнах світу

4.1. Медичне страхування в системі соціального страхування України та сфера його поширення.

Медичне страхування є одним із важливих видів соціального страхування. Воно зародилося в Україні ще в середині XIX ст. у вигляді обов’язкового медичного страхування.

Медичне страхування і страхова медицина в Україні своєю появою завдячують фабрично-заводській медицині, і проявом цього стало виникнення лікарських кас, які вже на той час існували в Німеччині та інших країнах Європи.

Система лікарняних кас, яка існувала в Україні до Другої світової війни, відіграла важливу роль у забезпеченні соціального захисту населення. Ця форма з добровільної перейшла в обов’язкову і дала можливість функціонувати різним системам медичного забезпечення.

Розвиток медичного страхування в Україні в 1991-2001 рр. Відбувався в умовах формування страхового законодавства в рамках правової бази незалежної держави. Умовно його можна поділити на два періоди:

1 період: з 1991 р. по 1996 р. – період створення перших законодавчих актів щодо регулювання діяльності на страховому ринку.

Своєрідною «медичною конституцією» на той час стали «Основи законодавства України про охорону здоров’я», прийняті Верховною Радою України у листопаді 1992 р. Вони визначали правові, професійні, економічні, організаційні засади охорони здоров’я та стратегічні напрямки реформування галузі.

2 період: з 1996 р. по 2001 р. – започаткований прийняттям ВРУ ЗУ «Про страхування» від 7 березня 1996р. та ряду інструкцій, постанов і нормативних актів, що дозволили регулювати діяльність страхових організацій на страховому ринку України.

У цьому ж році, 28 червня, був прийнятий основний закон держави – Конституція, яка забезпечила право кожного громадянина на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування.

Згідно з Конституцією України у державних та комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога має надаватися безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена (ст. 49).

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 р. № 955 затверджено Програму подання громадянам гарантованої державної безоплатної медичної допомоги. Програма містить перелік видів безоплатної медичної допомоги, обсяг медичної допомоги, нормативи фінансування охорони здоров’я.

У системі заходів щодо поліпшення соціальної захищеності громадян важливе місце посідає забезпечення можливості одер­жання необхідної, своєчасної та якісної медичної допомоги.

Організація охорони здоров'я, яка забезпечує право кож­ного громадянина на одержання медичної допомоги, може бути забезпечена системою страхової медицини, яка повинна вирі­шувати питання гарантованості і доступності медичних послуг для широких верств населення, залучення додаткових ресурсів у сферу охорони здоров'я.

Страхова медицина охоплює фінансування наукових досліджень, підготовку медичних кадрів, витрати на розвиток матеріально-технічної бази лікувальних закладів, надання ме­дичної допомоги населенню.

Страхова медицина базується на певних принципах:

• забезпечення економічної та соціальної захищеності се­редніх і малозабезпечених верств населення;

• гарантованості прав кожного громадянина на якісну ме­дичну допомогу;

• обов'язковості внесків як громадян, так і юридичних осіб. Важливим елементом системи страхової медицини є медичне страхування, яке передбачає страхування на випадок втрати здо­ров'я з будь-якої причини. Воно забезпечує більшу доступність, якісність і повноту щодо задоволення різноманітних потреб на­селення в наданні медичних послуг, є ефективнішим порівняно з державним фінансуванням системи охорони здоров'я.

Фінансування охорони здоров'я може бути бюджетним, соціальним або приватним.

Бюджетна система охорони здоров'я найвиразніше була представлена в СРСР.

Бюджетна система фінансування передбачає використання коштів податкових надходжень до бюджету, що не сприяє стабільності фінансового забезпечення охорони здоров'я.

Соціальна система фінансування охорони здоров'я заснова­на на цільових внесках підприємств, працівників, на держав­них субсидіях. Крім того, внески підприємців є переважаючим джерелом надходжень. Незважаючи на те, що внески сплачу­ють одержувачі доходів, існують винятки, які стосуються пен­сіонерів та осіб з низьким рівнем доходів.

Для соціальної системи характерне співіснування держав­них і приватних систем охорони здоров'я.

У різних країнах питання про співіснування базових дер­жавних і приватних систем вирішується по-різному. Наприк­лад, у Німеччині передбачена можливість виходу певної кате­горії населення з державної системи та її участь у приватному страхуванні за умови контролю держави за його якістю. У Франції державна система не забезпечує повного відшкодуван­ня вартості лікування, що спонукає населення брати участь у приватному страхуванні. У Великій Британії поряд із тим, що все населення застраховане державою, у випадках, коли дер­жавна система не влаштовує громадян, з метою поліпшення обслуговування вони мають змогу взяти участь у приватному страхуванні.

У США фінансування охорони здоров'я базується майже виключно на платній основі, але певна частина населення, чиї доходи нижчі за межу бідності (пенсіонери, бідняки, інваліди), об­слуговуються за державними програмами «Медікер» і «Медікейд».

Державними закладами охорони здоров’я подається безоплатна медична допомога таких видів:

1) швидка та невідкладна — на до госпітальному етапі станціями (відділеннями) швидкої медичної допомоги, пунктами невідкладної медичної допомоги у стані, що загрожує життю людини;

2) амбулаторно-поліклінічна;

3) стаціонарна — у разі гострого захворювання та в невідкладних випадках, коли потрібне інтенсивне лікування, цілодобовий медичний нагляд та госпіталізація, в тому числі за епідемічними показаннями, дітям, вагітним та породіллям, хворим за направленнями медико-соціальних експертних комісій, лікарсько-консультативних комісій;

4) невідкладна стоматологічна допомога (у повному обсязі — дітям, інвалідам, пенсіонерам, студентам, вагітним, жінкам, які мають дітей до 3 років);

5) долікарська медична допомога сільським жителям;

6) санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у спеціалізованих та дитячих санаторіях;

7) утримання дітей у будинках дитини;

8) медико-соціальна експертиза втрати працездатності.