Тема 9. Іноземний досвід у сфері соціального страхування

1. 9.1. Виникнення соціального забезпечення як державного інституту в країнах світу.

2. 9.2.Моделі організації та типологія соціального страхування.

3. 9.3. Особливості системи соціального страхування зарубіжних країн.

0. 9.1. Виникнення соціального забезпечення як державного інституту в країнах світу

Виникнення соціального забезпечення саме як державного інституту в усіх країнах світу стало результатом розвитку капіталістичних відносин.

Становленню державного соціального забезпечення передувало приватне або добровільне страхування.

Зокрема, однією із найстарших є пенсійна система Франції. Ще у 1681 р. за відомого міністра фінансів Франції Ж.– Б. Кольбера було введено режим пенсійного забезпечення для моряків, у 1790 р. – для державних службовців, у 1831 році – для військових. Протягом ХІХ ст. були введені пенсійні режими для зайнятих у місцевих органах влади, банківських службовців, залізничників.

Історія пенсійного забезпечення в Італії налічує майже два століття. Перші пенсійні фонди зародились у кредитно–банківській сфері. Є свідчення, що вже у 1779 р. банк “Монте дей Паскі ді Сієна” виплачував своїм службовцям пенсії по старості. Протягом ХІХ ст. всі банки, кредитні і ощадні каси утворили для своїх службовців спеціальні пенсійні фонди Основи пенсійного забезпечення інших категорій трудящих були закладені у кінці ХІХ ст. в результаті створення у 1898 р. Національної каси пенсійного страхування на випадок інвалідності і по старості найманих працівників. Того ж року був прийнятий Закон № 80 про страхування найманих працівників від нещасних випадків на виробництві. Спочатку всі види соціального страхування і членство в Національній касі були добровільними, а сама каса була незалежною від держави. Але згодом ця каса була перетворена в Національний інститут соціального страхування, який забезпечував обов’язкове державне соціальне страхування осіб найманої праці в Італії.

Перші законодавчі акти, які започаткували обов’язкове державне соціальне страхування, були прийняті наприкінці ХIХ сторіччя у Німеччині – закон про обов’язкове державне страхування на випадок хвороби /1883р./, закон про страхування від нещасних випадків на виробництві /1884 р./.

За Німеччиною такі закони прийняли інші країни. В Англії законами у 1911 – 1913 роках було введено страхування в зв’язку з безробіттям, хворобою та інвалідністю. Особливістю цієї англійської системи було те, що частину внесків сплачувала сама держава, причому, за чоловіків більше, ніж за жінок. За соціальним страхуванням надавалися допомоги, пенсії, медична допомога, ліки, санаторне лікування. Пенсії по старості призначалися після досягнення 69 років.

У Франції закон про страхування був введений в дію 1911 року, а закон про страхування по хворобі лише у 1929 році. Пенсійний вік було встановлено 65 років, щоправда за певних умов право на пенсію виникало з 60 або з 55 років, але у більш низьких розмірах.

У Росії у 1903 році був прийнятий закон про винагороду робітників, що потерпіли внаслідок нещасних випадків. Але по-суті, цей закон встановлював не право робітників на матеріальне забезпечення у зв’язку з нещасним випадком на виробництві, а особливу відповідальність роботодавців, яка базувалася на цивільно-правових засадах.

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції розпочався етап радянської системи соціального забезпечення. Вже на шостий день – 13 листопада 1917 року Рада Народних Комісарів опублікувала “Урядове повідомлення про соціальне страхування” і приступила до видання декретів про повне соціальне страхування “найманих працівників, а також міської і сільської бідноти”. За період з 1917 по 1922 роки в Росії було видано понад 100 декретів і розпоряджень у питаннях соціального забезпечення, відкрито близько 1500 установ по охороні материнства і дитинства.

31 жовтня 1918 року Рада Народних Комісарів Росії затвердила Положення про соціальне забезпечення трудящих.

Згадане Положення 1918 року передбачало такі види матеріального забезпечення: допомоги по тимчасовій непрацездатності, по безробіттю, по вагітності і пологах, в зв’язку з народженням дитини, на поховання, пенсії по інвалідності, медичну допомогу, протезування та ін.

У 1919 році було відмінено стягнення внесків на соціальне страхування для всіх підприємств та установ (окрім приватних роботодавців) і встановлено порядок прямого кошторисного фінансування соціального забезпечення. Але така система діяла не довго. Постановою РНК РСФСР від 15 листопада 1921 року державне соціальне забезпечення робітників і службовців стало здійснюватися через соціальне страхування за рахунок внесків підприємств.

Протягом першої половини ХХ століття системи державного соціального забезпечення були упроваджені в усіх цивілізованих державах світу. В окремих державах було прийнято Кодекси соціального забезпечення, а також окремі закони щодо пенсійного забезпечення, надання соціальної допомоги. Так, наприклад, у Франції діє Кодекс соціального забезпечення 1956 р., Кодекс соціального страхування 2000 р.; у Німеччині – Соціальний кодекс 1989 р. (зміни внесені законом від 16 грудня 1997 р., пов’язані із проведенням реформи пенсійного страхування); у Швейцарії – Федеральний закон про страхування по старості та у разі втрати годувальника від 20 грудня 1946 р.; у США – Федеральні Закони “Про соціальне забезпечення” 1935 р. (з наступними змінами і доповненнями), “Про пенсії” 1937 р. (із змінами), у кожному штаті діють свої закони про соціальне забезпечення і соціальну допомогу громадянам; в Югославії – Закон “Про основи страхування по старості і по інвалідності” від 20 червня 1996 р.; у Польщі – Закони “Про систему соціального страхування” від 13 жовтня 1998 р., “Про пенсії по старості та інші допомоги з фонду соціального страхування” від 17 грудня 1998 р.; у Чехії – Закони “Про організацію і здійснення соціального забезпечення” 1991 р., “Про пенсійне страхування” 1995 р.; в Угорщині – Акт про соціальний захист 1975 р., Акт про економічну стабілізацію 1995 р., Закон “Про осіб, які мають право на забезпечення по системі соціального страхування і на приватні пенсії” 1997 р., “Про пенсійне забезпечення в рамках системи соціального страхування” 1997 р.; у Болгарії – Кодекс обов’язкового соціального страхування 1999 р.

Якщо на початку ХХ століття суб’єктами соціального забезпечення в основному були тільки трудящі і члени їхніх сімей, то наприкінці століття ці системи у розвинених країнах охоплювали вже все населення. Поступово відбувається розширення соціального забезпечення і включення його у більш широкі системи соціального захисту, які поряд із традиційним соціальним забезпеченням передбачають заходи спеціального та додаткового соціального захисту для окремих категорій населення, уведення спеціальних цільових і комплексних соціальних програм, державне фінансування за рахунок податків тощо .