0. 9.2.Моделі організації та типологія соціального страхування.

У світовій практиці склалися різні моделі організації соціального страхування:

0. 1-а модель характеризується тим, що розмір соціальних виплат поставлено в залежність від другорядних, так званих зовнішніх чинників, зокрема, від зайнятості особи в тій чи іншій галузі, її службового становища тощо.

Недоліки:1) може забезпечувати лише невисокі рівні соціального захисту;

2) буде існувати за умови бездефіцитного державного бюджету;

3) її засновники (особливо держава) можуть відмовитись від взятих зобов’язань;

4) породжує в суспільстві психологію соціального утримання.

2-а модель сформована таким чином, що особи, які страхуються, і конкретні страхувальники, роблять певні внески, проте при цьому не враховується ступінь імовірності настання страхової події, тобто соціальний ризик. Страхування здійснюється на користь третіх осіб (наприклад, погашення поточних витрат з пенсійного страхування в Україні), а накопичення коштів не пов’язане з ростом зобов’язань.

3-я модель базується на страхуванні конкретних ризиків. Дана модель є найбільш поширена в багатьох розвинутих країнах, бо дозволяє із достатнім ступенем точності визначити, які виплати можуть бути здійснені.. Розмір коштів має відповідати узятим страхувальниками зобов’язанням, а виплати не можуть перевищувати встановленого співвідношення між виплатами, що надаються, і надходженнями страхових коштів.

В економічній літературі здійснено типологію соціального страхування за особливостями національних систем (на прикладі США і країн ЄС).

І. За механізмами фінансування соціальних видатків можна визначити декілька варіантів:

1) північно - європейський варіант (Ірландія, Великобританія Та скандинавські країни), де за рахунок соціального страхуван­ня покривається до половини соціальних видатків: загальна сума відрахувань до фондів встановлена в межах 15% ВВП. При цьому може значно коливатись як співвідношення між страховими та бюджетними виплатами, так і загальна частка соціаль­них виплат у ВВП. Так, у Данії та Швеції загальна частка соціаль­них видатків становить майже 40% ВВП, водночас соціальне страхування покриває лише чверть цих витрат у Данії та близь­ко половини — у Швеції. В Ірландії ж ці показники становлять відповідно 20 та 33%;

2) континентальний варіант представлений у Німеччині, Бельгії та Нідерландах, де частка соціальних видатків у ВВП становить приблизно 30%, дві третини з них покриваються за рахунок систем соціального страхування.

Систему соціального страхування США навряд чи можна класифікувати за аналогією ЄС, хоча можна зазначити, що пропорції видатків між бюджетним та страховим фінансуван­ням належать до другого типу, водночас частка соціальних ви­датків у ВВП значно нижча.

Загалом можна зауважити, що практично для всіх розгля­нутих країн існує тенденція (проте не дуже яскраво виявлена) до зростання частки систем соціального страхування у фінан­суванні соціальних видатків.

2. Відносно соціального спрямування, то можна відмітити, що метою соціального страхування є підтримання мінімального життєвого рівня населення.

Соціальне страхування отримало найбільш ранній розви­ток і набуло своєрідних "класичних" форм у континентальних країнах (Німеччина та Франція). Для цього типу можна виді­лити чотири основні види соціального страхування: пенсійне, медичне, на випадок безробіття та від нещасних випадків на виробництві чи професійних захворювань. В окремих країнах існують інші види: сімейне (Франція), на випадок піклування та догляду (Німеччина, Австрія).

Система соціального страхування Нідерландів є найбільш розвинутою в Європі і включає систему державного або національного страхування та систему страхування найманих працівників. Крім цього, виділяється система СС само зайнятих осіб на випадок втрати працездатності (інвалідності).

Державному страхуванню підлягає все населення країни. Його джерелами є відрахування з доходів громадян у розмірі 29,4% у 2001р. Збір страхових внесків здійснюється органами податкової адміністрації. Кошти перераховуються роботодавцями, з якими працівники укладають контракт. Державне страхування здійснюється при настанні старості (пенсійне забезпечення), втраті годувальника, на випадок інвалідності, а також на особливі види захворювання (госпіталізації у спеціальних клініках для інвалідів, сліпих, глухих, душевно хворих). Його основною особливістю є те, що внески сплачує безпосередньо застрахована особа (працівник).

Пенсія призначається всім громадянам після 65 років незалежно від розміру доходу, який вони отримали до виходу на пенсію. Одинокий пенсіонер отримує 70% від мінімальної заробітної плати, сімейні пенсіонери – 100%.

Пенсія у разі втрати годувальника виплачується членам сім’ї старше 50 років і в більш молодому віці у випадку, якщо на утриманні знаходяться неповнолітні діти або інші непрацездатні члени сім’ї.

У складі державного страхування існує допомога на виховання дітей, яка надається у диференційованому розмірі залежно від віку дитини без врахування розміру доходу.

Особливістю державного страхування є те, що допомога може надаватися як у грошовій, так і у натуральній формі. До останньої належить отримання путівок у санаторії, проживання в будинках для інвалідів, забезпечення працюючих інвалідів по зору собакою-поводарем.

Для всіх видів соціального страхування існують обмеження розміру доходу, з якого сплачуються внески та встановлено мінімальний розмір компенсації – 70% від мінімальної заробітної плати.

Органами, що здійснюють соціальне страхування для національної системи є Банк соціального страхування, для системи найманих працівників – Агентство соціального захисту. Медичне страхування в обох системах забезпечують фонди страхування здоров’я.

Управління страховими системами (фондами) використо­вується соціальними партнерами (працівниками та роботодав­цями) через спеціальних представників на паритетних засадах. Тенденція до паритетності спостерігається і при сплаті внесків соціального страхування. У більшості країн основний тягар виплат внесків припадає на роботодавців (наприклад, в Італії та Іспанії — приблизно 80 %). Винятком є Нідерланди, де пра­цівники сплачують дві третини загальної суми внесків. Розмір внесків відносно заробітної плати коливається від 15% в Ірландії до 45% у Франції, Греції та Нідерландах.