3. Знищення парламентаризму

Вихід з парламентаризму, звичайно, не в знищенні показних установ і виборності, а в перетворенні показних установ з говорилень до "працюючих" установ. "Комуна мала бути не парламентською установою, а що працює, в один і той же час законодавствує і виконуючим закони".

"Не парламентське, а працююча" установа, це сказано не в брову, а в око сучасним парламентарям і парламентським "кімнатним собачкам" социал‑демократії! Подивитеся на будь-яку парламентську країну, від Америки до Швейцарії, від Франції до Англії, Норвегії і інш.: справжню "державну" роботу роблять за кулісами і виконують департаменти, канцелярії, штаби. У парламентах тільки базікають із спеціальною метою надувати "простолюддя".

Теодор адорно . Негативна діалектика.

Перехід до матеріалізму

Діалектика перетворюється на матеріалістичну, коли вона приходить до пріоритету об'єкту. Об'єкт, позитивне вираження нетотожного - це термінологічна маска. У предметі (до рівня предмета об'єкт оснащується пізнанням) передусім одухотворяється тілесне, фізичне, матеріальне; одухотворяється засобами переведення в теорію пізнання; редукується по аналогії з тим, як гуссерлевская феноменологія узагальнено упорядковує, врешті-решт, фізичне і тілесне. Феноменологія характеризує незнищувані гносеологічні категорії суб'єкта і об'єкту як неістинні, помилкові. Якщо ці категорії не противополагаются один одному у своїй "чистоті", не можуть виступати в цій якості, це означає також, що об'єктивне присутнє в об'єкті; це те, що неможливо перетворити на духовне - в об'єкт, існуючий тільки з точки зору суб'єктивно орієнтованого аналізу, якому верховенство суб'єкта представляється безперечним. Якщо аналізувати ззовні, матерія - ось що представляється в рефлексії духу особливим, недуховним об'єктом. Категорія нетотожності ще підкоряється мірі тотожності

Суб'єкт і індивід

Ідеалістичне формулювання Гегеля : "Суб'єктивність сама є абсолютна форма і існуюча дійсність субстанції, і відмінність суб'єкта від останньої як від свого предмета, своєї мети і потужності є, в той же час, лише так же безпосередньо зникла відмінність форми" [39]. Суб'єктивність - це загальна і загальна тотожність, його і обожнює Гегель. Таким чином досягається протилежне - суб'єкт пізнається як прояв об'єктивності. Конструкція суб'єкт-об'єкт глибинно подвійна. Вона не лише фальсифікує об'єкт ідеологічно, перетворюючи його на вільні вчинки і дії абсолютного суб'єкта, але і в суб'єктові бачить прояв об'єктивного; отже, суб'єкт обмежений, він анти-идеологичен. Суб'єктивність як дійсність субстанції, яка існує, означає процес, але у своїй якості існування відчужений суб'єкт був би одночасно і об'єктивністю, і явищем.

Чим з великим озлобленням усуспільнення підпорядковує собі усі моменти людської безпосередності і безпосередності стосунків між людьми, тим менше можливостей згадати про буття, що стає, тканини, мережі, павутини [природного], тим слабкіше протистояння видимості природи. Ця видимість посилюється, у міру того як збільшується відстань між історією людини і історією природи; природа перетворюється на подібність полону для людини, що не має здатності протистояти [цій несвободі]. Молодий Маркс, формулюючи своє судження про взаємнопоглинання цих моментів, що не припиняється ні на хвилину, продемонстрував таке прагнення, таку тягу до зовнішнього, яка неминуче повинна була ввести в оману догматичних матеріалістів. Ось воно: "Ми знаємо тільки одну єдину науку, науку історії. Історію можна розглядати з двох сторін, її можна розділити на історію природи і історію людей. Проте обоє ці сторони нерозривно пов'язані; до тих пір, поки існують люди, історія природи і історія людей взаємно обумовлюють один одного" [55].Традиційний антитезис природа-історія істинний і помилковий одночасно; він істинний, оскільки говорить про те, що відбувається з природою; він помилковий, оскільки апологетично повторює процес маскування властивості історії "природність", як він здійснюється самою історією, а це можливо тільки тому, що конструкція самої історії є понятійною, вторинною.

Абсолютність духу, ореол культури і був тим принципом, який, не припиняючись, служив насильству, саме це сам принцип і симулював виразити. Після Освенцима будь-яке слово, в якому чуються піднесені ноти, втрачає права на існування. Питання про те, чи не було усе це божественним промислом, чи не слідує усе це безгнівно і покірно прийняти, ще раз поширює на жертви [Освенцима] вирок, який Ніцше багато років тому виніс ідеям. Той, хто був в силах (і ця сила, безумовно, вражає) пережити Освенцим, та і інші табори, пристрасно протестує проти [позиції] Беккета. Хід думок приблизно такий: якби Беккет був в Освенциме, він написав би свої п'єси по іншому; він був би налагоджений позитивніше (хоч би по відношенню до релігії самоохранительства, як її сповідують ті, хто втратив свій трон і престол). Той, хто позбавлений царства і влади, протестує, але він проти по-іншому, не так, як це бачиться йому самому; Беккет або будь-який інший, хто все ще вірить у власну могутність, в Освенциме був би зломлений; його б просто змусили прийняти релігію самоохранительства -религию риття окопів перед лицем ворога, що настає; саме вона дозволяє монархові, позбувшись трону, виряджатися в одяг слів "я хотів подарувати людям мужність"; неначе це під силу якому-небудь духовному образу або зразку; неначе проект, звернений до людей і створений відповідно до їх рішення і вибору, не несе загибель саме в тому, на що вони претендують (навіть у тому випадку, коли мається на увазі прямо протилежне). Ось підсумок метафізики.

Ідеалісти, стаючи ідеологами, послідовно і марно обгрунтовують неминучий висновок про дух, що прагне до єдності з собі нетотожним. Така саморефлексия призводить до висновку про верховенство практичного розуму, це знання перейшло від Канта до Маркса, минувши ідеалістів. Діалектика практики висуває свої вимоги: знищити практику - виробництво заради виробництва, знищити універсальний розумовий образ помилкової, неістинної практики. У цьому матеріалістичний фундамент тих рухів, які протестують проти офіційного школярського поняття про матеріалізм в негативній діалектиці. Момент самостійності, несводимости до духу, цілком поєднується з пріоритетом об'єкту. Там, де дух тут і зараз стає самостійним, він втрачає свою свободу, як тільки знаходить ім'я для оков, які його стримували; там, де дух стає самостійним, він гине у власних оковах; саме дух, а не практика, що остаточно заплуталася, передбачає свободу. Ідеалісти звеличили дух до небес, але горе тим з них, хто мав справу з практикою духу.